Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 20)

                — Не кидай-бо собою, чуєш. Ще чого доброго розв'яжеться рана і потече кров. Було б мені! Та ж це не чоловік, а звір.

                — Хто?

                — Цей, що тебе привіз.

                — Хто такий?

                — А лихий його зна хто, москаль. В бою тебе добув. У слободі сотника Імжицького. Бідна ти, бідна. Хоч і не нашої віри, а все-таки жаль. Молоденька. А йому вже інеєм волос притрусило.

                Одарка слухає і не розуміє нічого. Інеєм волос притрусило, москаль, що воно таке? Де ж тоді подівся сотник Мручко і його молодий осавул Сидір? Звідкіля взявся цей турецький турбан і ніс, як у хижої птиці?.. Не нашої віри? А якої ж тоді віри отся чарівниця?

                І Одарці хочеться довідатися чогось певного.

                — Я, бабусю, хрещена. Я з Веклою говіла. Закарлючений ніс хилиться над нею, ніби її заклювати хоче.

                — А по-якому молишся до Бога?

                — Отче наш, іже єси...

                — Добре вже, добре. Не говори багато, ти ще недужа. Боюсь, щоб не пошкодило тобі. "Як мені тая дівка умре, — казав, — то й тобі голову розчереплю або на воротах повішу, бо кращої, як вона, і цареві не треба". Розумієш?

                Одарці ніби вітер імлу з-перед очей розвіяв. Значиться, москаль пірвав її з хутора і завіз до якоїсь старої відьми. Доручив, щоб піклувалася нею. І він, і відьма бояться, щоб Одарка не вмерла. Ось як воно. Значить, розв'язати рану, пустити кров, і всьому край...

                А він?.. Сидір?..

                Ні, ні, ще не пора вмирати. А все ж таки... І через голову Одарки майнула неправдоподібна гадка, котрою вона втішилася і перед котрою перехрестилася, мов перед нічним привидом. Сховала її, тую гадку, до слушного часу, щоб відьма не догадалася чого.

                Та ще піддурила її, нібито вона, Одарка, вже краще себе почуває, ще день-два, і встане.

                — А де ж це я, бабусю?

                — У безпечному місці, дитино. Біля Райгорода, на хуторі, в ліску. Від шляху далеко. Туди і шведам не по дорозі, і москалі не забігають радо, бо великому війську нема пощо, а невеличкому гуртові небезпечно. Наші хлопи не одного вже на другий світ післали.

                — А як же я до вас, бабусю, попала?

                — Кажу тобі, москаль тебе привіз, офіцер. Похвалявся, що як любити його не схочеш, то цареві в дарунку пішле, а цар про любов не питає. Та ти не бійся. Москаль непоганий собою, тільки до мене лютий, бо я стара.

                А Мручко і його осавул?

                — Чимало Мручків на світі дитино. Де мені твойого Мручка знати. І до осавулів я вже не цікава, ні!

                — А про шведів і про гетьмана чували що?

                — Цить! — і стара відьма зашипіла, як у корчах гадюка. — Про них і не згадуй тепер. Вони ще за Десною. А тут із-за них пекло твориться. Людей на муки беруть, на кого тільки впаде підзор, що за гетьманом руку тягне. Та й накоїв же він лиха, отсей гетьман-ізмінник.

                Одарка не відповідала нічого.

                — Слабо мені. Спати хочеться.

                Так і спи Я тобі і вугля скинула, а тепер лице вугляною водою обмию.. Так.. Бачиш Вуглики поспадали зниз. Значиться, наврекли. Куля кулею, а вроки вроками. Наврочили тебе якісь погані очі, дитино. Та ми їх відвернемо від тебе.

                І вона махала рукою понад очі Одарці і шептала якісь слова, від яких моторошно робилося на серці.

                — Агуш, агуш, душі не руш, душі не дам, на сабатний храм, на Лису гору, гуру, ру, ру, агуш, агуш!

                Одарка примкнула повіки і вдавала, що спить. Чарівниця посиділа ще хвилинку біля постелі, а потім чорна тінь захиталася, оббігла кругом хати і шугнула в двері. Тільки піч червоними плямами плювала на долівку.

               

               

                               XIII

               

                Одарка приходила до себе. Вертала охота до життя. Хотілося вставати і йти до нього — до Сидора, що полонив її знічев'я і всеціло.

                Де він тепер? Чи ще біля гетьмана в Гірках, чи, може, вже в поході? Чи вернув щасливо з пасіки Імжицького, чи, може?.. І якесь погане прочуття відізвалося з глибин свідомості.

                Тривожлива непевність, болючіша від рани.

                Де він тепер?

                Пильно наслухувала розмов, підхоплюючи кождіське слово, що долітало до неї крізь тонку стіну і крізь щілини старих дверей тієї загадочної хати, до якої завіз її невідомий московський офіцер.

                Який він і чому якраз її собі вибрав? Чи так дуже вподобала йому? Недужою лежала, а яка ж це краса в недузі? Одарка билася, як муха в павутинню, в сітці цих питань. Як же їй вийти на волю?

                Пробувала довідатися дещо від своєї хазяйки, але тая, видимо, скривала правду.

                Одарка бачила, що це одна з тих жінок, котрих чорт посилає туди, куди сам іти не хоче.

                Недаром же по ночах стукає хтось у шибку, стара встає, відчиняє двері, приходять якісь люди, шукають чогось, ніби радяться, а ніби перечаться; і все так зговірливе, таємно, що нічого й второпати не можна. Тільки поодинокі слова ловить Одарка, як ось: шведи, руськії, Мазепа, цар, Батурин, Меншиков, але зв'язку між ними ніяк не дошукаєшся. Рвуться, як трухла нитка.

                Та ще чула Одарка, як по півночі заскрипіли сани. Щось зносили до сіней. Стара відчиняла потайні двері до пивниці. Била джаганом, копала мотикою, а тоді двері знову присипала землею і замазала глиною. Стінка тонка, Одарка добре чула. Не треба було великої догадливості, щоб зрозуміти, що творяться тут речі не дуже-то чисті. Ховають награбоване добро і затирають сліди.

                Кого ж вони грабують? А кого ж би? Тих, що до гетьмана за Десну перейшли, та ще, може, шведів, що відбилися від армії та заблудили в лісах.

                Одарка ще в Гірках про таке чувала, і їй тепер робилося страшно. У чиї ж тоді руки вона попалася?

                Та стара відьма може і з нею все зробити, чого тільки московський офіцер забажає, — для його грошей.

                Одарка знала, що, покидаючи Веклу і втікаючи з молодим козаком, не вступає на рожами встелену доріжку, але й не сподівалася, що між таке терня ускочить. Як тут тепер вискочити з нього?

                За стіною ставало гамірніше. Чоломкалися чарками, мабуть, запивали грабіж.

                — Трапилося нам, як сліпій курці бобовеє зерно.

                — Ціляли в ворону, а попали в корову.

                — Лизнули ми патоки, і то не шилом, а варехою.

                — Довго ловили, а все-таки піймали сома. Примовкам не було кінця. Мабуть, обловилися здорово. Дехто й співати брався, так стара не давала.

                — Цитьте, бо збудите дівку.

                — Жидівку?

                — Чорт її зна, хто вона таке. Жида спізнаєш, а жидівку по чім?

                — Хай говорить молитву.

                — Молиться по-нащому.

                — Гм. Тут щось не теє. Ви, матусю, провірили б діло.

                — А мені що! Щоб москаль заплатив за неї.

                Розв'язувалися язики.

                Одарка підносилася і витягала шию, як журавель на чатах.

                Гадала, що почує щось до речі, — але ні.

                Нараз рипнули двері. Недужа впала горілиць і вдавала, що спить.

                Яструбиний клюв, жаб'ячі очі і, як мітли, брови підсувалися до постелі.

                По стіні плигала переломана тінь.

                — Десь у тої дівки тільки сну набереться, що в кота, — скрипіло несмароване колесо. — Навіть до страви не спішиться. Щоби вже раз забрав собі москаль своє не знати що, — шимшикали беззубі губи. Стара похилювалася над нею і наслухувала, чи дише.

                — Не задубіла. Лихий лихого не візьме. Мабуть, у коршмі дурний москаль таку цяцю надибав. Придзигльованка якась. Ні риба, ні м'ясо і в раки не годиться...

                Одарка бачила, як відьма жмутки волосся під очіпок ховала, як рукою колесо над постеллю на відлів робила, спльовувала позад себе і, згорблена, подавалася назад. Біля дверей обкручувалася на лівій нозі тричі.

                — Шерть, верть, шкереберть. Гупало ту, тупало гу, агу, агу, агу!

                Одарці мороз пробігав по спині. Насилу здержувалася, щоб не дзвонити зубами... Відьма заговорювала її, мабуть, щоб без її відома не встала і не втекла вікном, що його тільки ногою переступити. А може, зачарувала, щоб ніхто не приступав до неї?

                Пішла...

                Хату на засув замкнула. Мабуть, на жир повіялася, а може, сяде на мітлу і — на Лису гору на вечорниці... Відьма!

                Лишилася Одарка з своїми гадками.

                Де він? Кілька літ життя віддала би, щоб побачити його, хоч на часок, хоч кілька слів промовити до нього. А то неначе в сні появився нараз і розвіявся, як недоснений сон. Ніби в казці, заплющивши очі, побачила його, а як розплющила — нема. Де він?

                Чому серце не понесло його тими слідами, котрими незнайомий москаль привіз її з хутора Імжицького до хатки на курячій ніжці? Чи сліди снігами задуло, чи серце про неї забуло?

                Де він?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11866

Пошук на сайті: