Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 51)

                Даром козаки принаглювали коней. Чим ближче було до Батурина, тим повільніше вони ступали, деякі й зовсім не хотіли йти, лиш ухами стригли, здригалися й іржали, молодші тремтіли, як чоловік у пропасниці.

                Вернулася передня сторожа, надбігли розвідчики й доповіли, що міст наготовлений і що ніякої небезпеки не видно, але із-за страшного сопуху до города приступити годі. Його милість, пан гетьман, краще зробить, якщо подасться прямо на Бахмач або на Поросючку, де в нього остався москалями не ткнутий двір.

                Старшини були тієї ж гадки, та гетьман не згодився.

                — Хто любив Батурин за його щасливих днів, той і тепер про його не забуде.

                Полки справлено на дорогу в Бахмач, а гетьман з невеличким тільки відділом і з деякими старшинами переїхав батуринський міст.

                Сонце хилилося до заходу. Половина неба була жовтувата, верх неї висіли хмари, як дими.

                Ніби притушено якусь велетенську свічку, але вона все-таки ще коптіла і затроювала воздух зловонним чадом.

                Лід на Сеймі був потрощений. Місцями крига поспиралася, і поробилися піраміди з леду і — з трупів. З води торчали туловища коней і худоби, великі, червоняві — поздувані, як гори.

                Чорні руїни города на підкладі жовтуватого неба і під нависом темних хмар бовваніли, як хоробливі сонні примари.

                Гетьманський почот в'їздив туди з тим вражінням, яке має недужий, котрого обхоплює жар, він тратить свідомість і всувається в якийсь глухий, мертвий, жахливий кут.

                Тільки й живого помічалося у Батурині, що крякання галок і гризня собак. Тутешні відганяли чужих, що прибігали жакувати трупів. Ворони силкувалися повідривати останки гнилого м'яса від жовтої кості.

                Треба було добре закусити зуби, затулити рот і кріпко зціпити серце, щоб не завернути з дороги на ту Голгофу, наїжджену жахливими слідами надлюдських страждань.

                Деякі старшинські жінки, що або були родом з Батурина, або оставили тут своїх близьких, пустилися й собі за гетьманським почотом. Та не веліли переїхати мосту, як прийшлося вертати назад. Попадали в обморок, умлівали або, на вид того, що тут мусіло діятися, тратили владу над собою і, незважаючи на гетьмана, ні на смуток і повагу моменту, знімали такий крик, такий плач нестяменний, такий божевільний регіт, що навіть чоловіки не могли їх втихомирити.

                Треба було поспішно вертати назад до найближчого хутора, в якому можна б було дихнути свіжим воздухом і побачити живих людей, бо там — там були самі тільки трупи, там здавалося, що всьому життю на світі прийшов жахливий кінець.

                Але що дивуватися жіноті, коли й найсильнішим мужчинам дальше їхати робилось невмоготу.

                — Ваша милосте! — благав Орлик. — Вертаймо! Там морове повітря.

                — Кому суджено жити — не вмре, — відповів гетьман, зупиняючи коня. Наслухував хвилину, а тоді повернув управо, через великі сади. Розкішні дерева, поторощені кулями Ч спалені огнем, торчали недотлілими пнями, як поруйновані хрести на могилках.

                Вітер віяв від Десни в напрямі Сейму, забирав сморід з городу і ніс його за ріку, на широкі поля.

                Їхали за вітром, де не так дуже було той гнилий сопух чути.

                А все ж таки не один з молодших козаків, коли б не страх, що покаже себе м'яким, давно завернув би з дороги.

                Перед гетьмановим почотом бігли лазаретники, цілі в обдьогченому міховинню, поляпані негашеним вапном, і прочитували дорогу.

                — Бачиш! — звернувся гетьман до Войнаровського, наближаючись до базару. — Бачиш, тут уже хтось був.

                І дійсно, трупи і недопалені кістяки не лежали поперек вулиці, хтось їх повідсував набік і поскладав рядочком, ніби приспособив до похоронів. Але місцями валилися останки стін та димарів високих і присилували небіжчиків цеглою, вапном і жужелицею.

                Так хоронили хати своїх колишніх мешканців. Ненарушеної домівки годі було доглянути. Скрізь звалища, купи трузу, скрізь руїна, як море, з котрого останки дворів і всіляких будинків знімаються, як кадовби бурею розбитих кораблів.

                Тільки ратуш, в якому містилися городські канцелярії і де збиралися лавники на раду, краще зберігся. Мабуть, охороняли його, заки винесли книги й папери. З вежі тільки сам шпиль знято. Але ж тая вежа! Знімалася вона верх будинку трьома дерев'яними поверхами, як дзвіниця. Над кождим повершем був невеличкий дашок, а під ним гарно повирізувані підпірки. Замість них торчали тепер одна біля другої, мов на шнурок нанизані, головки діточі. Заходяче сонце золотило їх, сяєвом опромінювало тих мучеників малолітніх.

                Треба було дійсно антихристової уяви, щоб придумати таку пекельну архітектуру і треба було заїрського завзяття, щоб підносити кожде поверша, кругом його укладали дітей, а тоді пригнічували їх тіла.

                Діло мистця хвалить...

                Гетьман глянув і закрив очі рукою. Голова його похилилася, угнулися коліна, ніби великий біль придавив його і весь гетьманський почот до самої землі.

                І вчинилася тишина велика, тільки ворони крякали і по садках вили голодні вовки.

               

               

                               XXXV

               

                За той час, як козаки кинулися розбирати страхітну вежу, гетьман пустився до замкових руїн.

                І тут настільки вже прочищено доріжку, що не треба бул" переступати крізь трупи і перескакувати калюжі крові.

                Лягали вечірні сумерки, ніби якась блага долоня покривалом сірим заслонювала жахливий образ.

                Перед входом до замку гетьман зжахнувся, — побачив живого чоловіка.

                Був це дідусь, може, його однолітець, ростом і будовою тіла подібний до нього. Стояв без шапки, одну руку за пояс заткнув, другою шарпав вузький, невеличкий вус.

                Гетьманові здавалось, що себе в зеркалі ночі побачив. Аж почув людський голос і заспокоївся. Дідусь здоровив його.

                — Ти хто? —питався гетьман.

                — Я тутешній.

                — Воскрес із мертвих?

                — Бог оставив мене на свідка каїнського вчинку.

                — Що робиш?

                До ладу доводжу руїну.

                — Звідки сил береш?

                — Із серця.

                — Самарятянине благий, подай мені свою долоню.

                — Трупами її чути, бо я трупи гребу.

                — Віднині мої люди тую працю робитимуть, а тебе я заберу в Бахмач.

                — Спасибі, не поїду. У мене в замку лазарет.

                — Лазарет?

                — Будь ласка, ходіть і подивіться.

                Пустилися в замкові звалища, і гетьманові все ще таки здавалося, що то не дідусь перед ним іде, а сам він, гетьман. Непевний був, чи не потьмарилося йому в умі.

                Аж провідник відчинив цвяховані двері і впустив гостя до просторих хоромів, у яких звичайно перебувала гетьманова прибічна сторожа, граючи в кості або забавляючись піснею, музикою і танцями. Там тепер на дубових лавках попід стіни і на соломі на землі щось ворушилося, зітхало, постогнувало.

                Гетьман тер рукою чоло. Ніколи ще не почував себе так ніяково, ніколи не стояв на такій хиткій межі між дійсністю і хоробливими примарами.

                — Що за люди? — питався дідуся.

                — Тутешні. Я їх з-під звалищ добув і лічу, а вона помагає.

                — Вона? — спитався гетьман.

                — Вона, — відповів дідусь і показав рукою на жінку, що кінець хоромів поралася біля якоїсь постелі.

                На кабиці горів огонь і розкидував мерехтливе сяєво на бліді обличчя, на голови, пов'язані білим полотном, на руки напухлі, що безсило лежали на ослонах.

                Гетьман звільна проходив поміж, тими людськими тінями, біля деяких присідав, балакав шепотом, щоб не будити сплячих, потішав і обіцяв, що про них не забуде, що відбудує їм зруйновані оселі і свій вірний Батурин двигне з теперішньої руїни.

                Так перейщов цілі хороми, аж до тої жінки, що помагала дідусеві в роботі.

                Глянув і прошепотів:

                — Мотре Василівно!

                — Пане мій! — відповів голос — тихий, мов позасвітній.

               

               

               

                               * * *

               

                               ЧАСТИНА ДРУГА

               

               

                               БОЇ

               

                Вечір конав у сутінках сірявих.

                Надходила ніч.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11855

Пошук на сайті: