Полтава - Богдан Лепкий (сторінка 57)

                — Ще їм людського м'яса мало. Ще й над нами крячуть.

                — Що ви це! Ще вимовите в лиху годину.

                — Байдуже мені. Сестру мою москаль у Батурині замучив. Нині усякий з нас когось у Батурині втратив. Всі ми сироти

                — Ой, сироти!.. А з Батурина у Бахмач недалеко!

                — Цитьте-бо! Не накликуйте лиха!

                Як повіяв північний вітер, то заносило сопухом, мов з трупарні. Слабші жінки вмлівали. Їх треба було знімати понад голови товпи і відносити до хат.

                — Ось знов одну небіжчицю потаскали.

                — Це Шрамченкова Олена. Її син під Чечелем у гетьманській президії служив. Москалі його недорізаним до стовпа прив'язали, стовп застромили в тратву і пустили на Сейм. Люди бачили, як плив.

                — Сейм червоний був.

                — Кривавими слізьми ридав.

                — У нашій церкві Пречиста теж ридала.

                — Кажете?

                — Не чули?

                — Чула, та не бачила. Не могла дотиснутися до церкви, а довго ждати не було як, бо дитина в колисці.

                — А я бачила, дивилася так, як тепер на вас дивлюся, Богородиці, що в намісному образі в іконостасі, з обох зіниць криваві сльози стікали.

                — Боже ти наш!

                — Кажуть, це на велике горе.

                — А хіба вам нинішнього мало?

                — Цілий край потерпить сильно дуже. За гріхи.

                — Та за які?

                — Люди неправдою живуть. Багачі притискають бідних, між старшинами згоди нема.

                — То хай би Бог багачів та старшин карав, а не бідоту.

                — Бог знає, що робить.

                Нахилилися до себе і нашіптували до уха:

                — Кажуть, диявол на Господа Бога піднявся. Під диявольський регімент ідемо...

                Знов якусь, як домовину, понад голови людські зняли.

                — Дорогу там! Бачите, молодиця умліла. Чоловік у Батурині погиб.

                Народ розступався, як міг.

                — Дорогу там! Дорогу! — залунало знову. — Гетьманські повози їдуть.

                Повози, брички і сани з батуринської дороги під церкву підкотили.

                Захвилювався народ, тулився до плотів і подавався на подвір'я міщанських домівок, щоб пропустити поїжджай.

                — Що, ніхто з повозів не виходить, ані не злазить із саней?

                — Не до церкви, а до гетьманської палати на Поросючку їдуть.

                — Та чогось туди, попри церкву.

                — Бо тамту дорогу геть разбили, козаки проходили нею.

                — Так, але чого ж бо вони лежать?

                — Не знаєте? Це недобиті.

                — А тая молодиця між ними?

                — Кочубеєва Мотря, молодого Чуйкевича дружина.

                — Вона? Та й гарна ж бо!

                — Що її з краси, як Бог долі не дав?

                — Правда.

                Валка гетьманських возів покотилася і зникла.

                І знов захвилювався народ, з усіх боків напираючи на церкву. З низьких хмар стало сипати снігом, гострим, як шпильки.

                — Це не сніг, а шматочки леду. Жінки пригортали немовлят до себе і обтулювали їх кожухами. Діти плакали, що їм боляче.

                — Ще вас не так болітиме, — заспокоювали їх молодиці. — Змалку привикайте до болю.

                — І зима ж бо, зима!

                — Лихо одинцем не ходить, а вкупі. І війна, і вчасна зима, і лихий зна що.

                — Таких ранніх морозів ніхто не пам'ятає.

                — Підождіть, це щолиш початок. А там птахи від зимна в лету замерзатимуть. Мій дід казав.

                Поверталися від вітру, щоб смороду не чути.

                — Я вже цілий тиждень не сплю. Все мені зойки причуваються. Ніби хтось за порогом ячить.

                — Душі батуринські молитов просять.

                — Гадаєте? За тії муки і найбільшому грішникові Господь всі гріхи відпустить.

                А все ж таки хрестилися і мовили молитву.

                — Дорогу там! Дорогу! Ясновельможний іде!

                Гетьман зі старшинами пішки до церкви на панахиду йшов.

                Вдягнений у чорну шубу, на голову — баранкова шапка, при боці шабля, без прикрас. Ані булави перед ним не несли, ані бунчук не маяв над головою. Гетьман перед маєстатом горя скорився.

                У його ході видно було втому.

                — Подався наш Іван Степанович, — почулося в товпі.

                — Ой подався!

                — Гадаєте, очей і серця не має? Сказати, — всьо на його совість паде.

                — З усього рахунок перед Господом Богом здати мусить.

                — Кождий за себе відповідає, а він за всіх.

                — Бо своїм розумом робить.

                — Зі старшинами радиться.

                — Старшини собі раді, не кому.

                Біля гетьмана, як звичайно, Войнаровський, з другого боку генеральний суддя Чуйкевич, за ними обозний Ломиковський і прилуцький полковник Горленко. Всі вони вбрані темно, не по-святочному. У всіх обличчя сумні і зажурені.

                Тільки оден у тому жалібному почоті визначався дорогою шубою з великим соболиним комніром, оздобною шапкою та шаблею самоцвітною. Це був резидент короля Лещинського при Карлі XII, пан Понятовскі, що до гетьмана з королівськими дорученнями нині ранком прибув і разом з ним до церкви поклонитися пам'яті батуринських героїв ішов.

                За гетьманськими старшинами декілька старшинських жінок ступало. І вони не пишалися дорогими вбраннями, в кождої хустина в руці. Деякі так і не віднімали її від заплаканих очей. Тільки одна з ясними очима, як дитина, розглядалася кругом. Ніби смутку до свого серця допустити не хотіла.

                — Це теж Кочубеєва доня, не знаєте? Обидовського Ганна.

                — А вона ж тут чого? Кочубеїв обласкавлює цар. До давніх маєтностей пускає. Ще, мабуть, і нових придасть. Сина, говорять, до себе покликав.

                — А доньки з гетьманом тримають.

                — Завзяті доні виплекала Любов Федорівна.

                — І між старшинськими дітьми кріпкої вдачі бувають.

                — Так мало.

                — Мало гарних людей на світі.

                У церкві чорна домовина, обсипана барвінком, як плащаниця, перед царськими вратами на кам'яних плитах лежала.

                На домовині одно тільки слово: "Батурин". Але й того досить, щоб весь храм смутком, як хмарою, вповився, хмарою, з котрої сльози дощем накрапали.

                Ладаном пахло. Свічки, як горючі мечі, палахкотіли. Панахидні слова, як грудки землі, об дошки домовини били, а відгук їх від людських серць відбивався... "Батурин!"

                Другого слова в нікого й на гадці не було. Всіх воно всеціло в свою владу взяло, всіх воно своїм болем великим в одну жалібну родину в'язало, — і старшин, що кругом домовини стояли, і міщан, що за ними товпилися, і козацтво, що собою притвір заповнило, чоловіків і жінок, багачів і бідноту — всіх!

                Гетьман бачив тую велику силу болю, сам під його вагою угинався, а в голові його являлося питання: "Чи надовго це?"

                Гетьманські співаки "Вічную пам'ять" на хорах заспівали.

                Пригадалося, як колись хоронив свою дружину, а недавно матір, ігуменю Магдалену.

                Ніколи пісня не добиралася так до глибин душі. ніколи так звуки ножами не впивалися в серце... "Батурин!"

                Добре, що тут Мотрі нема, що вона його смутку не бачить, що вона не дивиться, як йому тьмариться в очах, як свічки зачинають блудними огниками по церкві танцювати, а домовина росте... росте... росте...

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx	643 Кб	6241
Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2	1728 Кб	12652