Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 61)

                — Найгірше спокушує земля, — притакнув. — Якщо ти її забагнеш, так спокій не твій. Жінкою, дітьми ореш, мордуєш себе від досвітку до ночі, а все щоб тільки їй, тій земельці, вгодити, щоб і зорати глибоко, і заволочити гладко, і засіяти рівно.

                Добував зернятка з бездонних штанів і лускав.

                — Ото новину мені повів! — почав вигравший товариш. — Буцімто ми й самі не відаємо, яка сила землі, буцім ми всі не вийшли з неї! Вона в нас і за нігтями.

                — В тебе за нігтями кривда. Ти всіх обіграєш.

                — Плеканця має.

                — Ану, давай вивернім пазуху, чи не сидить там маленький, рябенький, з хвостиком, як у миші.

                — Ану-те, покажи, покажи!

                Приставали до нього, що ледве відганявся.

                — Гетьте, бо поб'ю! — грозив, а грозив, мабуть, недаром, бо кулаки мав, мов довбні, хоч палі ними вбивай.

                — Виграв, виграв! А де ж тії маєтки, що я їх на вас доробився? — гукав.

                — Бо п'єш! — підхопив котрийсь.

                — П'єш, братичку, п'єш, як смок, — твердили другі.

                — А горілка теж страсть.

                — І шкідлива, здоровля псує.

                — Бабам, — боронився той. — А щоб козакові, то я ще такого не чував. Мому дідові сотня літ, а він ранком за поріг не вийде, щоб уперідь чаркою або й двома не прополоскати рота.

                Переконав. На хвилину замовкли.

                — Найгірша страсть, — перервав мовчанку молодий козак на бокуні, з головою, задертою вгору, ніби він у небо дивився, — найгірша страсть, коли хочете знати, не що друге, а дівка. Як тобі якої заманеться, хоч гинь. У церкві Богові молишся, а про неї гадаєш, у річку глянеш — і її доглянеш... — балакав, ніби псалтиру читав. Знати, мав якусь журу любовну і хотів поділитися з нею з товариством, так товариству було не до того.

                — Тю, дурний! — почав програвший у кості. — Не сором тобі, бабію! По-мойому, то воно так: дівку люби, а за гичку мни, бо як вона тільки помітить, що ти в ній задурився, так тоді — ого!

                — Ого! — підхопили й другі, доповідуючи й таке, чого не говориться вголос.

                Бабій зітхав. Голова його все-таки на стіні спочивала, а очі блукали по стелі, ніби він у небо зазирав.

                — Задер лоб, як до місяця собака, — казали йому, — і за дівкою виє.

                Мовчав, сумний, що між товаришами не знайшов сподіваного спочуття.

                Біля нього сидів такий подібний до його, як брат. Лікті на коліна поспирав, у землю дивився і крізь зуби цикав.

                — То не жарти, панове, — почав, — жінка — велика річ. Погадайте, Іван Степанович який, а...

                — На Мотрю натякаєш?

                — А хоч би й на Мотрю. Мало-то гетьман настрадався із-за неї? Погадати лиш, як він Кочубея тратив-Замовкли. Чути було, як вітер за вікнами гудів. Вікна заходили слізьми, і тії сльози мерзли на них. Вітер шибками дзеленькав.

                — Що ти рахуєш Мотрю! — почулося. — Із-за такої то й пострадати варто.

                — І вмерти не жаль.

                — Це не жінка, а прямо ікона, щось таке, що й повісти годі.

                — Краса...

                — Розум...

                — А хоробрість?

                Не могли слів дібрати, щоб висловити захоплення донькою Кочубея.

                — Не знати, що тепер зробить з нею гетьман, — почав програвший. — Вона знов біля його.

                — З чоловіком, з Чуйком.

                — Так що? Втікла від батьків, покине й чоловіка. Любов найгірша страсть.

                — Любов найгірша страсть, — зітхав той, що в небо дивився.

                — Гетьманові тепер не до того.

                — Усім нам не до кохання.

                — Наше кохання — війна.

                Вітер кріпшав. То вовком вив, то гадюками сичав, то клекотів, як море.

                — Мабуть, хтось повісився у лісі.

                — Може, Ніс?

                — Юда за тридцять сребренників зрадив Христа, а потім пішов і — удавився.

                — Наші Юди не з тих.

                — Юда, якщо його до Носа рівняти, то був порядний чоловік.

                — Бо повісився?

                — А так. Все-таки якусь совість мав, а прилуцький полковник ще й по булаву сягне.

                — Може...

                — Мабуть.

                — Не діжде. Я сам при першій зустрічні, мов бішену собаку, простромлю. Погадати — тільки народу збавив. Тільки жінок і дітей помордували, щоб він "настоящим" зробився. Такого ще в нас не бувало.

                — Всяке бувало, а такого ні.

                — Зводяться старшини наші на нінащо. А тут гетьман таке діло затіяв.

                — Вони ще й гетьмана відступлять.

                — Вже й так небагато біля нього осталося. Стародубський полковник який вірник був, а тепер супротивні універсали пише.

                — Бо мусить. Цар з дубинкою за плечима стоїть: "Пиши!"

                — Не він їх, може, й пише, а в царській походній канцелярії складають... Добрий та м'який чоловік Скоропадський.

                — У нас як добрий, так м'який, а як твердий, так поганий, от хоч би й Носа взяти.

                — Сумно!

                — Страшно!

                Вітер, як божевільний, по стінах палати дерся. То харчав, як бішена собака, то хлипав, як дитина. З комина дим на хату завертало.

                Зміняли варту. Вивели трьох, а за хвилину стільки зі стоянок вернуло. Тупцювали й билися руками по спинах, бо запари їм у руки й ноги зайшли.

                — Зимно?

                — Руга, що на два кроки не бачиш.

                — Стелиться нам на війну дорога.

                — Ой, стелять її чорти.

                — Не треба гірших чортів, як москалі. Бач, що з Батурином вчинили!

                — Бо ми того не вчинили би з Москвою.

                — Як треба, то вчинимо!

                — Ой ні!

                — Вчинимо. На війнг дичавіють люди. Сам себе не пізнаєш.

                — Наш чоловік таким звірем, як москаль, не буде. Він все-таки хоч до жінок та до дітей якусь жалість має, а москаль і Бога матіркує.

                — Тому нас під чоботом держить. Світ твердий, м'якого чоловіка роздавить.

                — Чоловікові м'якосердному нема що нині робити на світі.

                — Нема...

                Годилися на тому, лиш великан був другої гадки.

                — Так ти, значиться, хотів би, щоб наші озвіріли? — питався.

                — Що я маю хотіти?.. Гадаю.

                — Зле ти собі гадаєш, брате. Москалі — лісовики. З медведями деруться. Зимно терплять, всякою нуждою страдають і до всякої твари, навіть до Господа Бога, велику злість чують. Що москалеві зарізать чоловіка? Кацап, сиріч — різун... А в нашого брата і земля багата, і небо сміється, Дніпро в море ллється, він і худобину кохає, і деревину плекає, і з бджілкою балака, наш брат тільки в бою грізний.

                — Особливо, як виросте такий великий, як ти.

                — Великий, а розуму мало.

                — А в тебе і росту, і розуму чортма, — боронився великан.

                — Хай Москва буде Москвою, а ми залишімся собою, — кінчив.

                — Всі ми одним хрестом хрещені і Бога одного ісповідуємо.

                — Та що ти верзеш, товаришу! Невже ж віруючий вчинив би таке беззаконня, як Меншиков в Батурині вчинив? їх Богом чорт, а цар його намісник.

                Будився ворожий настрій. Кождому на гадку приходив Батурин, бо кождий щось у ньому втратив — навіки. Якби так тепер хто гукнув: "До бою! Москалі йдуть!" — то кинулися б, як ураган, і змели би ворога, як лавина. Оден десятьох брав би.

                Але в палаті було тихо. Десь там за стінами гетьман з останніми вірними своїми раду радив. Шо вони врадять? Биться чи мириться?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11866

Пошук на сайті: