Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 70)

                Сунуться сани — то знімаються вверх, то падуть униз, як човни по морських валах, вози риплять, колеса до осей примерзають, то не коні, а білі снігові й ледяні груди вітер перед собою жене, — хора рука щораз то химерніше узори на безконечному білому полотні сірими нитками виводить...

                Гетьманське військо назустріч невідомому ступає...

               

                — Мотре, сонце моє!

                — Пане мій!

                Мов з-поза світу забутий голос гуде: далеко, дуже десь далеко.

                "Забути, забути про себе, щоб не бути забутим"... — нашіптує другий голос, той, що в душі сидить.

                Він сильніший від вітру, від скрипу возів, від усього...

                Балка посувається вперед.

                Не білий, а сивий сніг паде, сіріє і темнішає кругом.

                Ледь-ледь бовваніють осніжені спини вершників і кінські зади.

                Затрачуються останки військового ритму, похід не йде, а сунеться, як каравана примарів сонних.

                Шлях хрупотить, якби хтось велетенським валом кості торощив.

               

                На горбку біля дороги щось бовваніє.

                Кінь на задніх ногах сидить, передніми спинається, воздух б'є, землі шукає.

                Хоче встати і за другими йти.

                Не може...

                Задні ноги ніби приковані до землі. Вони безсилі. І кінь тільки головою вправо і вліво поводить, жахливо розглядаючись кругом. Бачить коней, що людей на своїх спинах несуть, вози і сани тягнуть кудись, може, до теплих стаєн мандрують, а йому годі. Бачить, очі кров'ю заходять, грива дубом стає і з широких грудей добувається останнє болюче іржання.

                Якби хтось пилою залізо пилував.

                "І-і-і!"

                Ні вітер, ні скрип саней, ні стуркіт коліс того жахливого іржання заглушити не може.

                Спини вершників на шиї коней похиляються, коні стогнуть і подаються вбік, валка захитується, мов п'яна. Так будить її вітер і штовхає вперед.

               

                Гетьманське військо — не цілі три тисячі людей, з табором і з останками казкового скарбу назустріч невідомому іде.

                Жахливе іржання біжить по його слідах — здоганяє.

               

               

                               XI

               

                Ромни у снігах потопали.

                На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою, ніби зима хотіла живцем присипати город.

                Навіть найсильніші вітри, що розгуканими табунами степових коней з півночі налітали, не поздували тих снігів. Зціпив їх мороз, якого в тих сторонах найстарші люди не пам'ятали.

                Ворони й круки, що хмарами чорними супроводжали військо, не видержували тієї стужі й замерзали в лету. Чорними ганчірками на білих снігах лежали або, як омела, хиталися між вітами дерев. Ті, що видержували зимно, сиділи на остріжках, насторошивши пір'я, і крякали жалібно.

                На голод нарікати не могли. Скрізь лежало трупу і стерва більше, ніж треба.

                Так трупи ці не була одна кість. Вбрання попримерзало до тіла, і навіть кручачим клювам нелегко було добратися до м'яса.

                Що тратило енергію руху, дубіло й кам'яніло в одну мить. Слина, виплюнута з рота, замерзала, не долетівши до землі. Люди одного тільки й бажали — тепла.

                Хто міг, за поріг не виходив. Але ж бо таких щасливців небагато було.

                Не тільки хати, крамниці, школи, уряди, але й приюти для старців і притвори церковні — заповнилися людьми.

                Люди й поміж худобою по стайнях ютилися, як мишва, залазили в стоги й обороги, а все ж таки не для всіх місця стало. Ломили гілля, обносили плоти й розпалювали вогнища, щоб загрітися хоч трохи. Так що ж! Погрієш груди й руки, а спина продрогне наскрізь.

                Запарі в ноги зайдуть, пальці оден качан, на бровах і віях понависають ледяні соплі, і якщо ти силою не зневолиш себе встати й бігти, підскакуючи, мов божевільний, то й біля огню замерзнеш.

                Рятували себе люди, як могли. Особливо горілкою, котрої було вдовіль, та ще яблучником, грушівкою і другими домашніми винами. Але ж бо й горілка зрадлива. Незчуєшся, коли вип'єш надміру, а тоді й замерзнути найлегше.

                Тому-то по вулицях і по майданах, скрізь, де тільки табором стояло військо, ходили шведські й козацькі патрулі. Голосною командою зривали сидячі гурти на рівні ноги, казали їм виконувати всілякі вправи руками й ногами, перебігати від одного вогнища до другого, щоб тільки підтримати рух, а з ним і життя.

                Так і це не помагало багато. Розігрієшся на хвилину, а як присядеш або й приляжеш де, так і не знатимеш, коли перенесешся з отсього жахливого світа у другий, кращий і щасливіший, про котрий мріє людина за кождим разом, як присяде його якась велика біда.

                — Звідкіля отеє бісове зимно взялося?

                — З півночі надтягнуло.

                — А невже ж і там немає людей?

                — Є, та вони до його привикли.

                Балакали короткими реченнями, бо здавалося, що й слова замерзають.

                — Також не мало коли прийти, аж тепер.

                — За війною вся біда снується.

                — Бог не любить війки.

                — Чоловік усьо на Бога спихає.

                — А на кого ж?

                — Лісового діда обидили.

                — Його?

                — Мало то лісів повирубували, мало звірини повинищували... Злиться. Нема такої стежки в лісі, щоб нею люди не ходили.

                — Як не вояки, так бандити. А він того не любить.

                — Ні...

                Розбурхана злиднями уява відривалася від дійсності і блукала хоробливими стежками. Хотілося вірити, що справді є десь якийсь другий світ, коли не кращий, так інший від теперішнього.

                — А ти бачив лісового діда?

                — Батько бачив. Задуманий ішов і на бороду йому на-столочив.

                — На бороду?

                — Борода у його довга-довга, поміж деревами в'ється, як ріка.

                — Зелена?

                — Сірувата, як туман.

                — Наступив, кажеш, — і що?

                — Як не зірветься з місця, як не трусне собою, — весь ліс задрижав. Застогнали старезні дуби, а він лиш ф'ю! Сів на хмару і просто на наш хутор чкурнув. І що?

                — Що? Заки батько з лісу додому добіг, стріху з хати зірвало, перевернуло клуню, а на нивах такий град лежав, як кулаки.

                Шаблями поправляли в огнищу жар. Все хтось нового дерева приносив і біля жару клав, щоб розмерзало.

                — А я чув, що це цар мороз на нас наслав.

                — Може, й він, — притакував дехто.

                — Білий цар, він зимі нову резиденцію будує — Пітербург. Зима з ним у згоді.

                — Чортів брат

                — Сам чорт.

                Попали на відому тему про царя-антихриста, й оповіданням не було кінця.

                — І хотілося гетьманові з нечистим воювати?

                — Мусів. З антихристом спілку тримати гріх.

                — Нема більшої сили від мусу.

                — Мус — найбільший пан.

                Огонь ніби притакував їм. То знов буцім насміхався, висолоплюючи червоні язики.

                — Не побороти чоловікові нечистої сили.

                — Не побороти! Хіба що Бог поможе.

                — Хто його знає, які замисли Божі.

                Розмова вривалася. Дикий крик шилом уші колов.

                — Верещить, ніби з його шкуру деруть.

                — А ти ж як хотів, щоб співав? Чує чоловік, що замерзає на варті, і кричить, щоб злюзували.

                — Нинішної ночі багато бранців на варту пішло.

                — Бранців?

                — Полонених, москалів, сасів тощо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11866

Пошук на сайті: