Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 77)

                — Тішилася я, що за декілька днів поїдемо до його села, бо там спокійно. Еге ж — поїхали! Після півночі загуготіло у Райгороді. Зірвалася я, — червоно в хаті, ніби хата горить. Кинулася до вікна, пожар! Люди, як оглашені, літають, сюди й туди. Ревуть корови, блеють вівці, собаки зриваються з ланців, — знаєте, як воно є, коли ворог на сонне село нападає. Жінка якась з ножем за донькою біжить: "Заріжу тебе, — кричить, — на сором москалеві не дам". Не знаю, може б, і я збожеволіла, не бачивши чогось такого зроду, але ж Бог досвіду не поскупив, так і голови не стратила. "Вставай!" — гукнула на Сидора. "Або що?" — "Москалі", — кажу. Помогла йому вдягнутися й вивела боковими дверми в садок. За садком цвинтар, а там балка, гадаю собі, пересидимо яку годину, москалі пограбують Райгород і далі підуть, як звичайно.

                А Сидір до мене: "Такого ти хочеш від мене? Там людей мордують, а я маю втікати?" — і виривається з рук. Не пускаю. "З глузду збився, — кажу, — хорий і безоружний і битися хочеш? Як? Куди?" "Мушу". — "Як ти мусиш, то я в криницю ускочу — теж мушу"... Шарпаємося. Аж тут чуємо: біжать... Людей кількоро. Шпорами побренькують. Відскочили ми від себе, розбіглися, як ті перепелиці в полі, і до землі принишкли, до могил. На мені білий кожух, на йому свита, не побачать, гадаю, коли б їх тільки не наднесло на нас... Та Бог стеріг... Перебігли, матіркуючи, москалі. "Одарко!" — почула я. "Я осьдечки, недалечке від тебе", — відповідаю. Він вмить збагнув і приліз рачки до мене. "Що нам робить?" — "У балку подамось". — "Не хочу! До людей піду. Там б'ються"... Боже ти мій! Вговорюю його як можу, аж тут райгородці на цвинтар пруть, а за ними москва... Між гробами битва зчинилася. Люди хрести ламали, хай Бог простить, і відбивалися. Сидір теж, і я при нім. Так нас і взяли. Приводять до квартири, там, де майор московський стояв, дивлюся і очам своїм не вірю: він, отсей самий москаль, що мене колись до відьми в лісі завіз був. Він мене теж пізнав. Підступив і очима блиснув, як вовк. "Тепер ти мені не втечеш, — каже. — Ну, перекидайся хутчіш у відьму, перекидайсь!" — і замахнув рукою. Але не вдарив, тільки сплюнув. "Вивести проч усіх! Тая тут останеться, на допрос!" — гукнув на солдатів...

                Одарка встала і поправила плахту на собі. Защібнула корсетку. Дрижала. Оповідання, видимо, хвилювало її.

                — А ти? Що ти? — питала Обидовська, в котрої губи наливалися кров'ю і паленіли, як доспівавдчі вишні в садку.

                — Що я? Гадаю собі, раз козі смерть. Підступила до нього. "На, бери, — кажу, — але знай, що в мене за мізинним нігтем отруя. Приткну до уст, і трупа матимеш, не мене. Та ще бережись, щоб не задраснула тебе!" Мов ужалений відскочив. "Роті тебе, як суку між собак, кину. Пограються!" — зашипів. "Трупом мене ти кинеш, а не живою", — відповідаю, сідаючи на лаві, буцім нічо... Остервенів. Тупотів, кидав собою, як дикий кіт по клітці, стогнав. Я очей з його не зводила. "Не дивись! Сліпаки тії вирвати з лоби велю! Відьма, вовчиця!" — "Маю на тебе дивитися, так краще рви!" — відповідаю, усміхаючись.

                Обидовська глянула на Одарку.

                — Ти справді страшно вмієш усміхатися, дівчино. Мороз по спині йде.

                — Життя навчило.

                — А він? — спитала знов Обидовська.

                — Він? То прискакував до мене, то відкидало ним, як біснуватим. Аж за голову вхопився руками: "Дівко, — кричить, — ти мене з ума зведеш!.. Будь моєю, озолочу тебе. Бачиш?" — і висипав з кармана перстенів, ковтків, усякого узоріччя, аж в хаті замихтіло... "Овва, — кажу, — багато награбували. Та не про мене воно. Чужої кривди не бажаю..." "Оженюся на тобі, — почав тоді. — В маєтку мойому панею заживеш, може, й бояринею станеш, а так пропадеш, війна столочить тебе, як корова ратицею квітку. Сам чимало такої змарнованої краси бачив... Не здержу, збожеволію з жалю, збо-же-во-лі-ю!" Жаль мені зробилося дурного. В його голосі справді почувався біль, чути було, що з серця балакав. "Так би й казали, — кажу тоді вже іншим голосом, ніж перше, — так би й казали, а то кидаєте собою, мов біснуватий, дочиста ви мене налякали". — "Дівчино! — пустився до мене, розтворивши рамена, як ворота. — Дівчино моя, я без ума від тебе!" — "Стривайте, стривайте, — кажу тоді, — нині ні, не хочу — не можу, — поправилася, — підождемо до завтра". Просіяв. "До завтра? — питає. — До завтра?" — і не втерпів, прискочив і таки поцілував мене. Я злегка відсунула москаля. "Бачите, який ви нахаба", — кажу. А він: "До завтра? До завтра? — шепотить, ніби йому жар з рота б'є. — Так ти завтра згодишся бути моєю?" — "Може, і згоджуся", — відповіла, не знаючи, що мені й казати. Подумав хвилину, протер чоло, махнув рукою і якось заспокоївся. Казав мене відвести до якогось двора, а все ж таки варту поставив, для безпеки, як він казав, а я гадаю тому, щоб не втікла. "Тільки ви мойого Сидора відпустіть, — кажу, прощаючись з москалем, — а то я собі смерть зроблю, коли йому станеться що злого". Знов подумав хвилину і знов рукото махнув: "Хай до чорта йде! Не бачив я хахла!" І відпустив, навіть попрощатися дозволив. А мій Сидір своє: "Без тебе не піду!" — "Мусиш, бо до чого ми тут удвійку досидимося? До смерті. А так, може, ти десь на гетьманських людей наскочиш. Бачиш, московський відділ невеличкий, може, відіб'єш мене". Якось я його насилу вговорила, хоч надії на відбій, правду сказати, не мала, а тільки його рятувати хотіла. Пішов, а я цілу ніч ока не примкнула.

                Що мені бідній робити, гадаю. Отрую то я й дійсно мала при собі, запаслась, але вмирати не хотілось, світ такий великий і цікавий, хоч страшний, — молода я. Лежу в постелі, ніби десь на межі серед полину, гіркий пил летить на мене, чахну. Аж ранком хтось гримає у двері: "Який чорт?" — питаю. "Дозвольте побажати вам доброго ранку", — відповідає чемно москаль. "Доброго ранку й вам, — відповідаю, — але я ще не вбрана, підіждіть". Пішов... Чую, як лається на своїх, штовхає людей, як псярник собак, недобрий. А за якої півгодини знов у двері стук-стук. "Увійдіть!" — кажу, бо що було робить? Сила його. Виважить двері, як захоче...

                Одарка знов оповідання перервала. Стояла в кутку, випрямлена, з палаючими очима. Ніби це, що розказувала, переживала вдруге.

                Обидовська очима присмокталася до неї:

                — І що? І що?

                — Я тоді саме чесала свої коси. Руками підняла волосся вгору і — завмерла. Він з ваганом на порозі стояв. "Або будеш моєю, — не говорить, сичить, — або вб'ю тебе, вб'ю! Очі наші зустрілися з собою, дужаються... "Стріляй! — гукнула я. — Стріляй, ну чого стоїш?" А він руку з ваганом опустив, хотів кроком ступити вперед, захитався, вхопився за голову і вибіг. "Відьма! Відьма!" — почула я, як кричав у сінях. Словом тим ніби мене обухом по голові вгатив. Чого це я відьма?.. Не вгадаю. І, обезсилена, голову до подушки приткнула. Буцім я дівчинка маленька, громів боюсь... Хай б'ють, щоб мені їх лиш не бачити, не чути... Еге ж, не вчуєш! Кругом хати біготня така, верески, крики... Не втерпіла я, зиркнула. Боже мій! До вікон когути червоні крильми б'ють, в хаті дим, що й дихнути годі, горить!.. Зірвалася я, біжу, так сінешні двері заставлені, хата, як кріпость, не добудешся з неї. Значиться, живцем хочуть відьму спалити... От воно як!.. Мов божевільна, кулаком у вікно вдарила, бренькнули шибки, влетів червоний когут у хату і просто мені в лице. Насилу відчинила я двері в сіни і насилу їх замкнула за собою, руками волосся гашу, іскри струшую з себе, дим в очі гризе. А в хаті клекотить, тріскотить, палахкотить, ще трохи, і огонь двері перегризе, хоч двері кріпкі, густо цвяховані. Кидаю собою по сінях, як окаянна, туди й сюди, аж чую під ногами дудонить... Двері у погреб значиться. Підняла їх і опустила за собою, в темінь ускочила. Тут тобі, гадаю, і кінець! Щоб лиш хутчіш, щоб не мучитися довго. Геть запаморочило мене. Гірки, Векла, Сидір і що перед тим гарного й поганого було, що веселого й страшного, ходором по голові ходить, хутко, хутко, аж почорніло в очах... Кінець.

                Обидовська дівчину на крісло посадила. Заспокоювала її. Білою рукою по чорному волоссю водила. Одарка мов у пропасниці дрижала.

                — Наша жіноча доля терпіти, і сила наша в терпінню, видно, так Бог хотів. Не нарікай!

                — Я не нарікаю, — хлипала Одарка, — сама не знаю, що це мені. Поки діло, поти й сила була, а тепер і згадувати важко.

                — Чоловік не залізо, відома річ. Спічни собі! — і подушку Одарці під спину підложила.

                Подзвонила на служку, казала теплого молока принести. Одарка випила, заспокоїлася і сама стала розказувати дальше.

                — Сидір справді, так як я йому казала, на якийсь козацький відділ наскочив, а побачивши, що Райгород горить, прибіг туди. Москалів не застав уже. Далі палити й мордувати пішли. Не знаю, як він добився до мене і як з погребу виніс мене. На руках я у нього очі розплющила і знову побачила світ. Бачите, які в мене обсмалені вії.

                Обидовська глянула. Дійсно, вії у Одарки були підсмалені і попідгинані вверх. Волосся також згаром пахло. — А як же ти добилася до нас? — питалася.

                — Остогидло розказувати, пані. Все те саме. Що вискочиш з одної біди, а вже друга на тебе чекає. Недалеко ми заїхали з Сидором, аж на москалів попали. Вони скрізь над Десною, як тії круки, снуються. Вхопили нас і в Лебедин везли, аж у лісі змогла їх біла смерть. Позамерзали. Ми з Сидором у старшинській буді перед морозом заховалися. Аж прийшов сотник Мручко, і, дякуючи йому, я тепер тут.

                — І вже не пустимо тебе від себе. Будемо разом бідувати.

                — Хіба що бідувати, — повторила Одарка.

                — І сподіватися. Сподіватися будемо, Одарко, що знову заживемо в добрі. Кохання і біду переможе.

                — Переможе, — повторила Одарка.

                Обидовська Одарку до себе притулила.

                — Будемо сподіватися, дівчино, будемо...

               

               

                               XVII

               

                — А ви вже, паніматко, благороднішого трунку не маєте? — питав сердюк, вихиляючи чарку.

                — Дякуй Богові, що й такого націдила, — відповіла не стара ще хазяйка. — Люди по горілку, як по свячену воду, йдуть. Озеро випили би, не то що.

                — Випили би! — притакнуло товариство. — І не диво. Зима морозить, а горілка гріє. За ваше здоровля, паніматко! Спасибі, що не відправляєте нас, не напоївши!

                — А кого ж мені й напоїти, як не вас? Та ж ви свої, не те, що який там швед або москаль. Гадаєте, мені від них легко відігнатися? Ой-ой! І набрешеться чоловік, і налається, поки позбудеться непроханих гостей. Буває, опівночі до брами шаблями грюкотять: "Пускай погріться!"... Важко тепер хазяйкою бути і гріха на совість не взяти! Ой, важко! — і рукою смажні губи обтерла. Гарна була, хоч літ так під сорок, а може, трохи й поза сорок, але небагато. Та що літа! "Хоч ти й сива, так ти мені мила", — приговорював, бувало, сотник Мручко, дратуючи Веклу в Гірках. А роменська хазяйка трохи навіть на Веклу скидалася, тільки без тих ділочків біля уст, що то в них смішки у піжмурки грають.

                — А як ви гадаєте, паніматко? — питався той самий сердюк. — Чи довго нам ще в тих ваших Ромнах сидіти доведеться?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11866

Пошук на сайті: