Він бачив, як нараз носики княжих чобіт пригнулися, лискучі халяви зморщилися, підошви заскрипіли, — князь встав і пустився по хаті. Походивши добру хвилину, приступив до стола, взяв лист паперу, зложив його вдвоє і перерізав ножем:

                — Ніж найповніший інструмент, — сказав ніби про себе, а все ж таки значущо, і з-під ока зиркнув на Гірчицю.

                Цей мовчав, не спускаючи зіниць з блискучих княжих чобіт.

                — Чого мовчиш? — почув нараз грізне питання, зірвався на рівні ноги і перестрашено дивився на Меншикова. — Чого видивився на мене, як теля на мальовані ворота? Не хочеш, так кажи. Десятьох на твоє місце знайдеться. Шляхтич, а гірше хлопа боїться. І чого? Ну, і чого? Мазепа проклятий і відлучений від церкви, як паршива вівця від стада. Вбити його не гріх. Розумієш?

                Гірчиця низько поклонився:

                — Розумію.

                — Ну, так, — відсапнув Меншиков. — Так, тоді, значиться... — І не докінчив, тільки приглядався ножеві, котрим „розтинав лист. Обертав, ніби бавився ним. — Так тоді чого ж ти захитався?

                — Бо я ще в такому ділі не бував.

                — Діловий чоловік не цурається ніякого діла. Задурно нікому не платять.

                — Авжеж... — притакнув Гірчиця, бо боявся, щоб мовчанням не дратувати князя.

                — А за те, якщо ти гаразд свою роботу зробиш, то милість царська не мине тебе. Дістанеш рангу і кондицію, про яку тобі навіть не снилося. Спитай Носа, він тобі скаже, як його величество цар нагороджує своїх людей. І грошей не пожалуємо. Не менше тисячі дістанеш. Ще тобі мало?

                — Довільно, милосте ваша.

                — Так, значиться, підеш?

                — Піду, — відповів Гірчиця рішучо. Меншиков кинув ніж на стіл.

                — Куля теж добра, тільки треба вміти стріляти, — говорив, мов про себе. А звертаючись до Гірчиці, остерігав його: — Але ти мені вважай, щоб тебе який чорт не підвів на лукаве діло, щоб ти, замість служити цареві, не пішов на службу царепредателя, бо тоді не минула б тебе найжорстокіша кара, як не мине вона Мазепу і ціле його гадюче кодло.

                — Ніколи того не буде, відповів покірно Гірчиця. Я коли кому служу, так вірно!

                — Пам'ятай! — кинув йому Меншиков і плеснув у долоні. — Покликати мені писаря Сливу'.

                Зігнута над паперами постать всунулася крізь двері, не розпростовуючи спини.

                — Напишеш походний лист на ім'я сего чоловіка, — приказував Меншиков, — але напишеш такою мовою, щоб його наші й черкаси могли розуміти. Тут тобі стіл і бумага.

                Писар присів на краєчку лавки, як птах перед відлетом на гілляці, і писав: "Божиєю милостию пресвітчійшаго і великодержавнійшого государя нашого, царя, великаго князя Петра Алексієвича, всея Великия, Білия і Малия Россії самодержця. Їм милостем, господином сиятельнійшим князем і благородним бояром, господином думним стольником, полковником, офіцером, страпчим, дворяном і всякаго чина правительствуючим велико россійского ратним і служивим людем єго царскаго пресвітлаго величества. Под реєментом ясневелможнаго єго милости панам. Іоана Ілліча Скоропадскаго, обоіх сторон Днепра новоізбранного гетмана, їх милостем, мосці паном полковником, паном сотником, атаманом, войтам і всякой кондиції людем, поволь-ность услуг наших залецивши, відомо чиним, іж оказатель сего свидительнаго писання от'єздит... і т. д."

                Зимний піт виступив на лоб писця. Він весь письмовник умів наізусть, а все ж таки боявся, щоб не пропустити якого слова, бо Меншиков звик був кулаком на спині робити коректуру. Та, на щастя, світлшший якось не дуже-то й приглядався до письма, перебіг очима, підписав і казав прибити печать.

                Скрутиш і всунеш за халяву, говорив, вручаючи письмо Гірчиці. — А пройшовши територію під нашим регіментом находящуся, бумагу сію уничтожиш, щоб і сліду від неї не осталося.

                — По приказу вашої світлості.

                — А тут тобі на витрати в дорозі! — як псові, охлап кинув Гірчиці пригорщу срібла.

                — З Богом!

               

               

                               XXV

               

                Був пізній вечір. Гадячани лягали спати, як нараз загомоніли дзвони.

                Не на тривогу, бо дзвонив не найбільший "Пилип" сам, лиш усі нараз, як на Великдень, — а все ж таки затривожився Гадяч.

                В таку пізню пору, і дзвонять? Завтра будень, не свято — що за причина?

                Зривалися і бігли до воріт.

                — Не чули, сусідо, чого це дзвонять?

                — Кажуть, гетьмана вбили.

                — Івана Степановича? Боже ти наш!

                Всіми вулицями на замок перли.

                Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала й голосніше гула.

                — Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що гетьмана вбили!

                — Хто?

                — Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав.

                — За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки!

                — Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму!

                Дзвони втихли, та не тих народ. Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не могла стримати напору людської хвилі.

                — Плечима підважуй! Ануте враз!

                Декілька плечей підсунулося під браму, яку обложені з другого боку загатили возами, скринями, колодами, чим могли... Облога.

                — Розступіться, люди! Бачите, коваль тарана несе! Коваль з синами й челядниками двигав дубчака здоровезного, розгойдав ним і гепнув, аж луна замковими мурами побігла.

                — Ще раз, ще!

                Ворота йойкали, стогнали, і не будь вони цвяховані густо, і не будь у них заліза більше, ніж дерева, то розлетілися б удребезги.

                — Івана Степановича вбили, смерть убийникам, смерть старшинам!

                Аж нараз із подвір'я озвався голос грубий, як з-під землі.

                — Заспокійтеся, люди! Гетьмана Бог беріг. Він вийшов ціло. На молебен за його здоровля, не по душі дзвонили.

                — Хто балака? — почулося з товпи.

                — Хто бреше? — заревіли кругом.

                — Сердюцький сотник, Коновченко, — відповів той самий грубий голос. — Вірний рейментареві свойому.

                — Такий вірний, як Апостол і другі.

                — Вірні, як Юда Христові.

                — За млинок і ставок ви і маму рідну продали б.

                — Не вірте йому, він бреше. Хай вийде канцелярист Чуйкевич.

                — Канцелярист Чуйкевич вийти не може, бо його ранили, гетьмана обороняв.

                — Чуєте? Івана Чуйкевича вбили. Оден був гетьманові вірний, і того вбили.

                — Вбили, вбили! — ревіла товпа. І коваль знов закликав людей, щоб подавалися взад, бо він розгойдує таран.

                — Що там роздобарювати довго. Червоного півня пускаймо!

                Замкові небезпека грозила.

                — Смерть старшинам! Смерть скритовбийникам, — гуділо кругом.

                Аж відчинилося одно з освічених вікон, і в ньому появився гетьман.

                — Славні міщане любимого мойого города Гадяча! — промовив. — Спасибі, що турбуєтеся моїм життям. Як бачите, я цілий. Убійник в мого канцеляриста Івана Чуйкевича кулею попав. Заговірник Гірчиця, насланий на мене царем, в наших руках. Завтра спокутує свій гріх. Розходіться спокійно і спіть безпечно, поки я з останками моїх вірних людей стережу вашого добра, життя і волі!

                Вікно зачинилося, але гетьман все ще стояв у ньому, щоб усякий міг побачити його і впевнитися, що це він, а не якийсь обманець.

                — Іван Степанович живий! Хай живе Іван Степанович! — гукали міщани, прихильні до гетьмана, а ворожо настроєні до старшин. — Хай живе! Гура! Гура! — і по козацькому звичаєві підкидали шапками.

                Гадяч, як і другі городи, де були гетьманські замки, сприяв Мазепі, бо він давав гарні заробітки ремісникам, дбав про школи і богодільні та не щадив гроша на міські будівлі і на оздобу церков.

                Зате не любили старшин, що збагачувалися скоро і не все способом правим та законним.

                — Ще ми їх дістанемо в руки! — потішали себе.

                — Ще ми колись розрахуємося з ними, — обіцяли собі. Нерадо розходилися по домах, щоб досипляти довгої зимової ночі.

                А коваль дубчака вже не покидався. Тащив його з челядниками до кузні. Заслужив собі.