Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 93)

                Молодість зробила своє. Поборола недугу. Жар потухав, серце заспокоювалося, хірурги веселіше відходили від його ліжка, горді своїм умінням.

                Так за те, щолиш тепер почалася моральна недуга.

                Чуйкевич, поки був здоровий, не допускав чорних думок до себе. Не мав коли. Вся його ввага звернена була на діло.

                Робив його за себе і за других. В праці бачив ціль і насолоду життя. І як чого бажав, так хіба, щоб побачити добрі висліди тієї праці. Це одиноке щастя на світі, а все інше — багатства, почесті, життєві вигоди — мана і самодурство!

                Так минули йому два останні роки, все на ногах або на коні, все у тривозі, щоб не забути чогось, не спізнитися, не проґавити доброї нагоди. Чого бракувало другим, те хотів потроїти в собі, надробити за них.

                А тепер він лежав без діла. І як мухи сплячого в ліжку, так думки обсідали його. Навіть довго балакати не давали йому, бо боялися, щоб натуга не прорвала тих тендітних плівок, якими затягалися рани.

                А все ж таки в днину відвідували його добрі люди. То Войнаровський прийшов, то Орлик, то другі, навіть гетьман двічі явився на хвилину, розказували цікавих новин, тішилися, що він вертає до здоровля. Але вечером, як зачинилися двері за останнім гостем, як Мотря поправила постіль, подала лік і прилягла. на ослоні, починалася правдива мука. Чуйкевич накривав очі повіками і вдавав, що спить, щоб не будити Мотрі. Але не спав, тільки думав. Не про себе. Бо що таке він? Одиниця, яких тисячі. Важне діло, велике діло, яке збувається раз на сто, може, й на кількасот літ! І коли його проґавлять, що буде тоді?

                Зимним потом обливався, і — коваль знов зачинав кувати.

                Чуйкевич знав уже тепер, що це так серце його б'ється, серце стривожене турботними гадками, на які капель нема. Не міг побороти збентеження, бо не одно, чого не бачив перше, занятий повсякчасним ділом, являлося тепер в повний ріст і кричало: "Роби щось, радь, спасай!"

                Бачив величезні втрати в людях і воєннім знадіб'ю, розгардіяш в народі, і коловатицю в головах старшинських, боротьбу лицарських почувань з міщанським самолюбством, жертви з наживою, честі з нікчемністю і насилу здержував стогін душі. Заспокоювався щолиш тоді, коли глянув на Мотрю. Лежала, наче викута з мармуру. Ні сліду колишньої бентежливості, тих наглих і не все зрозумілих перемін у настроях, котрі сама вона називала непритяменністю. Вбрала себе, як у панцир, в ідею. Нею жила і поза нею не бачила світу, втіленням її ставала.

                І не інакше дивився тепер на неї Чуйкевич. Не манила його земною красою, від котрої п'янів ще так недавно, а проймала силою духу, безпримірною тихою жертвою для других, для. тих, що за її ідею боролися і страдали. І кілька разів глянув на неї, ніби сяєво якесь небесне озарювало пітьму тривоги, ніби голос якийсь не зі світу сего шептав:

                "Чого тривожишся? За нею йди, ідея невмируща і гарна, як вона!"

                — Мотря — ідея, — шептав до себе Чуйкевич, і дивно, любо, страшно робилося йому. Вона ж його дружина, як же це?

                Доторкався зимної стіни, щоби впевнитися, що жиє, чує, розуміє, а не відходить від розуму. І знов коваль за стіною кував, і хата перетворювалася в байдак, котрим вітер по морю гонив. То виносив на хребет високої хвилі, то друляв униз. Хапався побічниць ліжка — збирав усю волю духу, — щоб жити, боротися, тривати.

                Мотря — ідея?!

                Пригадувалися лекції грецької філософії в Київській академії, воскресав божественний Платон, котрого Чуйкевич більше любив, ніж розумів... Ідея чи тільки відблиск її на цьому нікчемному світі? Відблиск, в якому зосередилося всьо, що гарного й доброго криється в нашій душі? І мав би цей відблиск майнути, як семибарвна веселка після нинішньої бурі, майнути і згаснути навіки?

                Не міг погодитися з тією гадкою, вірив незломно в тривання вічне того, що гарне, добре і пречисте. Минуть літа, прогуде хуртовина, і правдою обмиті очі побачать сяєво, котрого нинішні обпалудені зіниці, на жаль, недобачають...

                На ослоні лежала Мотря, і надземська блага усмішка розливалася по її обличчю.

                Коли будився рано і пригадав собі нічні маячіння, здригався. Годі літати по небі, коли на землі так багато важного діла. Воно мусить бути зроблене. Доторкався своїх ран і наслухував, чи болять, як Мотря не бачила, прібував підноситися, але ще не міг.

                І тоді не жар палив його, а поспіх. Ліве лице пашіло аж до уха, ніби хтось шпильками колов... Ковалю, перестань клевцем клепати!

                — Чи довго мені ще байдикувати, Мотре? — питався. Замість відповіді гладила його руку.

                — Що нового, кажи!

                Дивилася на нього.

                — Гетьман де?

                — У Гадячі, але недавно до Зінькова їздив, вітати короля з Новим Роком.

                — А Веприк вже добутий?

                — Веприк здався. Мручко намовляв наших.

                — Добре зробив. Менше крові проллється. І так війна, як опир, висисає її з нашого народу.

                — Сукровицю хай би, а здорової жаль. Журилися.

                — А Прилуки? — починав по хвилі Чуйкевич.

                — У Прилуках шведи.

                — Ромнів шкода. Отак ми одно добуваємо, а друге пускаємо з рук. Ніяк не розумію такої роботи.

                — Ніхто короля Карла не розуміє.

                — Великих людей важко зрозуміти, Мотре.

                — Важко.

                Обтулювала недужого, бо хоч палилося в печі, то в хаті було зимно. Мороз пронизував стіни наскрізь.

                — І короля, і Мазепу зрозуміють ті, що прийдуть по нас, — колись.

                — Чим скорше, тим краще для них.

                — І для України, Мотре... А від короля Станіслава нема нічого?

                — Були вісті, що йде. Мабуть, і цар про це провідав і вислав генерала Гольца, щоб не дав полякам получитися зі шведами.

                — А шведи?

                — Шведський король поставив у Лохвиці свого генерала Крайца, щоб москалів на оці тримав.

                — То добре.

                — Добре або й ні. Не маю я надії, щоб Станіслав наспів. У його не краще, як у нас, — знаєш.

                Зажурився Чуйкевич. Мотря хотіла потішити його, на запорожців натякнула.

                — А як ти гадаєш, Мотре, прийдутіь вони? — питався Чуйкевич.

                — Так мені здається, що прийдуть. Орлик раз у раз листи до Гордієнка пише. Гетьман платню збирається на Січ післати. Добре, якби Мручко туди поїхав.

                — Знаєш, що це цікава гадка. Треба Войнаровському сказати. Як Мручко січовиків не рушить, то хіба не рушить їх ніхто. От коли би так запорожці прийшли і король Станіслав надтягнув, то... — і аж очі Чуйкевичеві засвітилися.

                Мотря похитала головою.

                — Забагато ти хочеш, Іване. Не дурім себе надіями, рахуймо на власні сили.

                — Добре кажеш. Позиченим конем не доробишся. Але ж ті наші сили... — і голова його безсило повалилася на подушку.

                Мотря піднесла йому глечик грітого молока.

                — Ти забагато журишся, Іване, і балакаєш забагато.

                — Як же не журитися, Мотре? Як виповім, що гадаю, то мені легше стає. Може, ми й ділу пособимо, як пожуримося вдвійку. От хоч би Піпер...

                — Піпер?

                — Кажуть, гетьман з канцлером не в злагоді.

                — Бо Піпер намовляє свого короля, щоб за Дніпро подався, і там, як не зі Станіславом, так з його однодумцями зв'язків шукав. Старий канцлер гадає, що як лиш Карло Дніпро переступить, так зараз сторонники Лещинського юрбою до нього побіжать. Шведи ані краю, ані тутешніх людей не знають.

                — А гетьман?

                — Гетьманові ані тут оставатися без шведів, ані зі шведами Дніпро переходити. Залишитися — так хіба до царя повернути, а переходити за Дніпро — то все одно, що гіркого пива наварити, щоб другі пили. І так Москва збиткується над бідним народом, а що ж було би, коли б так гетьман справді з королем Карлом за Дніпро пішов, а тутешні землі москалям на поталу кинув?

                — Погано було би, Мотре. А як ти гадаєш, кого послухає король Карло?

                — Він не любить слухати нікого. Але тут, мабуть, таки за гетьманом потягне, бо скруту його розуміє, а до того він не любить ані планів зміняти, ані подаватися назад, бо це виглядало би на страх перед Москвою.

                Чуйкевич замовк, а по хвилині, знімаючи очі вгору, говорив, ніби молився:

                — Дав би це Бог, щоб король гетьмана послухав і остався, бо коли би він за Дніпро пішов, може би, воно для нього й краще було, але для України горе! Лишив би її тепер, а з весною здобував наново. Не хотів би я того бачити, Мотре. Побалакай з Войнаровським, щоб Мручка на Січ післали. Він радо піде.

                — Мручко й до пекла піде, коли треба.

               

               

                               XXXIII

               

                По Йордані шведський обоз і військова канцелярія переїхали в 3іньків. Туди подалися і гетьманські частини. Чуйкевичеві полегшало настільки, що міг відбути тую дорогу в санях під будою.

                — Не по-козацьки, а по-циганськи живу, — нарікав перед Мотрею. — Не знаєш, як мені остогидла така волокита. Я від дитини не знав, що — безділля, а тут вже не далеко місяць, як нічого не роблю, та ще й тебе гаю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11866

Пошук на сайті: