Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 95)

                Розуміли, і в хаті настала така мовчанка, яку наші люди перебивають звичайно словами: "Давайте, заспіваємо пісню!" І співають сумної, як осінній вечір, як цяпіт дощу зі стріхи, як голосіння.

                Мручко не був охотник до таких пісень, він їх своїм козакам навіть співати не давав. "Ну, чого виєш, як пес до місяця?" — питався.

                І тепер, мабуть, боявся такої пісні, бо набив люльку, добув пальцями горючий вуголь з печі, запалив, потягнув, аж закурилося в хаті, і непрошений казав:

                — А признати треба, що москалі вже дечого навчились.

                — Ще б то ні! — підхопив Войнаровський. — Шведи їм кілька літ добру школу дають.

                — Ой, дають! — притакнув Мручко. — Згадати, що лиш під Нарвою було! А все ж таки від мудрого противника ти чогось навчишся, а з дурним то й це забудеш, що вмів.

                — То ти, сотнику, — питався Войнаровський, — може, й жалуєш, що проти шведів не пішов?

                — А щоб ви знали, іноді, може, й жалую, бо то був би гідний противник. А так боюсь, щоб москалі з-під руки короля Карла надто вченими не вийшли.

                — Гадаєш?

                — Так воно мені щось з останніх боїв здається. Послухайте. Як шведський полковник Дукерт москалям на зади сів і рубав, молотив, косив, аж за ними курилося, король не втерпів, пустився і собі з горба, на котрім ми стояли. Я зі своїми людьми за ним. А поле було таке: горбок, долина і знов горбок, а за тим другим горбком город, у який Дукерт заганяв недобитків армії Шавмбурга. Злетіли ми з того першого горбка, як буря, аж тут поміж нас а Дукерта клином вбився московський генерал Рен з шістьма драгунськими ескадронами і з двома баталіонами царської гвардії. У Рена люди були свіжі, а наші моцно спрацьовані, і удар був настільки несподіваний і, треба сказати, смілий, що ми його хоч і здержали, та не переломили...

                — І що? І що? — спитало кілька голосів нараз.

                — І не побив нас Рен, бо, як бачите, жиємо. Але страху таки доброго нагнав.

                — І королеві?

                — Десь би там! Він, мабуть, і самого чорта не злякався б. Зморщив чоло, що мало йому шапка з лоба не злетіла, випрямився на коні, глянув перед себе вправо і вліво і як не зачне вам своїми людьми, як каменюками, як стрілами, кидати! Той баталіон туди, тамтой тамтуди, а трабанти і я зі своєю сотнею біля його.

                За хвилину заняли ми млин і укріпилися в ньому. А москалі стали перед нами за болотом, за корчами й плотами. Околюють нас, стріляють, кричать, щоб здаваться. Король регочеться. Що який москаль наближиться — тарах! І вже ногами накрився.

                "Я тобі здамся! — кричить. — На маєш, бери!" — і лус йому кулю. Небезпека була страшна, а він нічого, буцім це забавка хлоп'яча, а не війна. Як біснуватий кидає собою, кулі свищуть, москалі ревуть, а він своє: "Гоп, Москва, гоп!" А королівські трабанти, так ті навіть не стріляють, приляже, принишкне і жде, а як наближиться який гвардієць, він, як тигр, кидається на його, прижме, скрутить, здавить і наче снопом у болото: геп! Борці — не вояки!.. Так минає година, ба й друга, й третя; вечоріє. Король порозставляв своїх людей, як на ніч у фортеці, а тоді бере мене під руку і веде до мельника на вечерю. Повечеряли ми, випили чарку, дивлюся, а він рукою рот прикрив, позіхає. Бодай же тебе, гадаю собі, на іншім шкура терпла б, а йому скучно, ще чого доброго якоїсь думки співати скаже, сумної, як наші, про козака, що лежить на купині, або про бранців у ясирі татарськім... Еге! Нічого подібного. "Гультман! — гукає. — А прочитай мені мою загу". Гультман добув із кармана книжку, вичитану, як требник, і голосом, якого ви по нім не сподівалися, читав, як мені це толкували, про якогось Рольфа, що то на далекім острові побідив руського чарівника, побив цілу Росію і ще Данію в причинку, так що ім'я його стало славним на цілій Півночі.

                Гультман читав, король перестав позіхати, очі його розгорілися, обличчя вкрилося рум'янцем. "Генерала Крузе ще нема?" — спитав нараз, зриваючись з місця. "Нема", — відповіли йому. "Він вже повинен бути, — і глянув на годинник. — Ходім!" Вискочили ми з млина, обійшли кругом нашу, наскорі зготовлену кріпость, аж чуємо — гуде.

                "Крузе! — крикнув король. — Я ж вам казав, що він повинен бути".

                — І що? І що? — спитало знову кілька голосів нараз.

                — А що ж би, — відповів Мручко. — Прийшов Крузе, і почався бій, а кінець був такий, що москалі з Реном подались до Богодухова. Коли б не ніч, то ми з королем і без Крузого були б їх прогнали, але серед темної ночі як ти ворога за болотами, плотами й хащами виторопиш? А так москалі, побачивши, що беруть їх у два огні, утікли. А все-таки зробили диверсію і приневолили нас перейти від атака до оборони, а це вже поступ. І тому боюсь, щоби їх шведи справді воювать не навчили?

                Войнаровський слухав уважно:

                — І маєш, сотнику, причину боятися. Бо якби був король Карло кілька літ за Сасом по Польщі і по Саксонії, а перше проти царя звернувся, то нині москаль скакав би був під його скрипку, а так... — і махнув рукою.

                — Якби! — підхопив Мручко. — Але коли б то цей розум спереду мати, що ззаду! Король молодий, палкий, йому море по коліна. Та я його і за це люблю. Вояка, їй-Богу, вояка! Молодіє чоловік, як бачить такого лицаря. З ним і гинути не жаль...

                — Пощо гинути? — озвався Чуйкевич. — Поживемо ще і поборемося.

                — По-бо-ре-мо-ся, — повторив Войнаровський.

               

               

                               XXXIV

               

                В другій половині лютого Карло двигнувся на схід. Гетьман почувався настільки добре, що пішов з ним. Взяли Мурахву, Красний Кут, Городню і ще декілька городків.

                Король був у лихому настрою. Чи дошкулювало йому відморожене лице, чи дикість і жорстокість царського війська і народу, що за царем пішов і підступом, де тільки міг, шведів убивав способом заїрським, досить, що нікому не давав пардону. Городи й села велів палити, доми валити до основ, а мешканців убивати. Тільки тих, що втікли сюди з України, пускав додому, приказуючи, щоб більше, під загрозою смерті, не виступали проти свого законного гетьмана і проти шведів. Це він робив ради гетьмана-союзника, котрий відомий був із того, що вмів прощати своїм людям, хоч би вони не знати як провинилися проти його.

                Куди йшов король, то, крім Бога, а може, ще і крім гетьмана, ніхто не знав.

                Одні казали, що прямує на Харків, щоб де-небудь по дорозі зустрінутися з Меншиковим і мечем відплатити йому за його хитрощі воєнні. Другі доповідали, що "залізна голова" аж на далекий Вороніж несеться, щоби там застукати царя, котрий саме тоді у Воронежі флоту для постраху Туреччини будував.

                Ще інші гадали собі, що король Карло хоче відперти москалів геть далеко від Гетьманщини, щоб тим безпечніше могли до його підійти запорожці.

                Рачок і Люксембург воліклися за своїми панами. Як два щурики, сиділи на малих шпарких кониках.

                Тепліло. Подувало леготом з полудня.

                — Пахне весною, — казав Рачок, повертаючись до свого товариша.

                — Може, кому й пахне, а мені смердить, — відповів Люксембург.

                — Княжа милість лівою ногою з ліжка встали? Як може після таких морозів не пахнути весна?

                — Вам, бачу, вже й у голові зазеленілося. Погадайте, що тут зробиться, коли стануть топитися отсі дідьчі сніги. А нам Бог росту поскупив. Потопимося, як миші.

                Рачок вп'ялив у Люксембурга сумно зіркаті очі, як очі малпочки.

                — Ваша правда, князю. Я про це не подумав. Тільки чому ви мені того перше не казали? Лишилися б в таборі. Невже ж війни без нас не буде?

                — Або я ваш бакалавр, добродію Рачок? Я такий самий карлик і блазень, як і ви. А що торкається отсього походу, то я мусів іти.

                — Мусів? Ніякого мусу тут не бачу, — з жалем відповів Рачок, котрого затривожили зловіщі Люксембургові слова.

                — Мушу бачити нові подвиги свого наймилостивішого. Може, прийдеться колись спомини писати. Це щось небувалого досі. Подумайте, москалі заходять на зади нашої армії. Долгорукий на Ніжин прямує. У нас мало людей і муніції, переповнені лазарети, голод заглядає в очі, а король, замість яку добру лінію заняти і з місцевого населення набрати рекрута, зірвався і жене, як вітер, лихий його знає куди.

                — Слідами Александра Великого прямує.

                — На Азію іде! — і оба зареготалися.

                — Чого ті малпи сміються? — спитав гетьмана король.

                — Кажуть, що ваша королівська милість на Азію ідуть, — відповів гетьман. — Слідами Александра Великого прямують.

                Король погрозив блазням. Але, мабуть, натяк на Азію не сходив йому з голови.

                В яку годину пізніше знову до гетьмана звернувся.

                — А далеко звідси до Азії?

                Гетьман усміхнувся.

                — Азіати, гадаю, недалеко.

                Гетьман мав на гадці царських людей, король брав його слова буквально.

                Може, йому дійсно така гадка через голову шибнула, щоб москалів аж до Азії прогнати. Та які б там його плани не були, погода помішала. Темно зробилося нараз. Чорна хмара надвинулася зі сходу, ніби вона до бою ставала. Рачок чобітком штовхнув Люксембургового коня:

                — Бачите, князю?

                В цей мент загуготіло і грянув перший весняний грім.

                — Чуєте, мосці Рачок? — спитав у свою чергу Люксембург.

                — Ще мені не позакладало.

                — А мені не позаступало, — і подали собі маленькі, теж ніби малпячі, долоні.

                Та нараз відскочили від себе. Мало не позлітали з коней, очі долонями прикрили, хрестилися.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11866

Пошук на сайті: