Чужі – Аркадій Любченко

Любченко Аркадій

Чужі

І

Кошлатий будяк… Жовтий, пересохлий, стебло вже пере гнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скручених листочків.

Глянеш — жалко… Але як доторкнешся — вколе, добре вколе.

Отакий Кіндрат, батько.

У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик на герць.

…За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок — там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дрова носив, та й куточок нікому не потрібний.

Колись, як ще крутився біля церковних будинків і попівської кухні, жилося краще: і кімната була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп'ях — одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку.

Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура — і в дірку, через паркан. Крадькома…

Але всі про це знали.

На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря рукою. І на бульварчик заходив : там багато народу товчеться.

Був випадок:

— Молодой человєк, згляньтеся, дайте на пропитаніє… «Молодой человєк», стрункий, в насунутій на очі кепці,

здригнувся на його голос і глянув через плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів:

— У бляшанку, в сундучок…

«Ах, ти ж…» — майнуло старому в голові, і сині губи роз'їхалися від несподіванки — Михась… Ач, хлюст який! Рідному батькові подав… В бляшанку, в сундучок… Погань…

Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп'явся гострий біль і тоненько-тоненько заквилив.

Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідяч-ка, підкидаючи його на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув…

— Погань, — сказав хтось на вухо, а тоненький біль тоненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Михась.

Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився:

— Через тебе паскудо, гріха ще наберуся. Довідався батько й теж побив.

Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися.

— Даром хліба не дадуть. Треба працювати. І запрягли, працював.

Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим, що не давали їсти.

Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш, — казав і погладжував бороду.

Хотілося — ех! — хотілося розмахнутись… Боязко було: куди ж потім?

Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму:

— Гей, ви, дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. — все, все викричать.

Так росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест. Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали:

— Чудак… Покинь.

А Михась вагався… не знав…

Через деякий час повторилося старе. Але, як тільки вес-нущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очима по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці.

Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показувався, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й нарешті попав на завод. Там і зостався.

Батько запив (давно мав нахил). А потім — рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок. Бляшанка. В бляшанці гроші — «капітал», який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу — старшому синові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти. Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав…

Нащо?

Може, і сам не знав.

Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий. Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося.

І знову потяглися дні…

В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, коптіли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду.

В другому мали досхочу сонця й повітря— і все ж загни-валися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній.

І Кіндрат…

Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив «божественні слова», що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері.

II

Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони, — з'явився й Михась.

У гущавині переплутаних днів закрутилося життя.

Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіли, згасали дні…

Плюнуло на мозолі рук, ухнуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець…

Попи й монахи казали, що то антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць.

… Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви й зробити трус.

Попа дома не застали — сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було. Тільки в кутку на тапчані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й хри-стом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будинку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки:

— Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде! Ручаюсь!

Кіндрат хитнув головою.

— Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть! Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну?

Пустив руки.

— Ну?

Кіндрат заморгав очима і, ковтаючи сльози:

— А ти, значить, з цими?

— Ніколи зараз вам усе пояснити… Я потім… ви зрозумієте…

— А ти, значить, з цими? Ти руку підняв? На бога? На мене? Погань! Будь ти проклятий. Не син ти мені! Чуєш?

Михась рвонувся, хотів відповісти…

Перед ним скорчилося щось маленьке, сухе — його батько. Плакало червоними в зморшках очима — його батько. Тремтячи, проклинало за бога, за царя, за кощунство, проклинало й відрікалося — його батько.

І в цей момент він почув величезну безодню між ними, і такими далекими, чужими стали вони. Більш ніж чужими. Один — сильний, молодий, що розмахнувся викликом над перетертими шляхами, другий — старий, непотрібний будяк при шляху.

Михась одвернувся.

Попа так і не знайшли.

— Взять старого! — І тихенько: — може, скаже… а як ні — випустить.

Повели через місто, штовхнули в якусь порожню кімнату. Зразу був туман, холодний, пронизливий — все тіло трясло-

ся. Потім випнулися голі стіни із старими обірваними шпалерами. Стіни тіпнулися, попливли й потаскали за собою розірване шмаття думок.

Що це? Антихрист? Де це?..

Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось — це зрозумів.

Темно й страшно.

Здавалося — хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що вуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить.

Бум! Бам!

Від кожного удару стискується серце й потріскує череп.

Бум! Бам!

Невже край?

Майнула думка: признатись — виказати… Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка.

Признатися?

Ні.

Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися.

— Господи Сусе… Помилуй, помилуй,— облизував сльози й стукався чолом у підлогу.

III

Палали бурхливі дні — і задиміли…

Тоді сторожко насупились димарі.

А внизу — метушня… Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар