Любченко Аркадій
Чужі
І
Кошлатий будяк… Жовтий, пересохлий, стебло вже пере гнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скручених листочків.
Глянеш — жалко… Але як доторкнешся — вколе, добре вколе.
Отакий Кіндрат, батько.
У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик на герць.
…За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок — там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дрова носив, та й куточок нікому не потрібний.
Колись, як ще крутився біля церковних будинків і попівської кухні, жилося краще: і кімната була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп’ях — одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку.
Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура — і в дірку, через паркан. Крадькома…
Але всі про це знали.
На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря рукою. І на бульварчик заходив : там багато народу товчеться.
Був випадок:
— Молодой человєк, згляньтеся, дайте на пропитаніє… «Молодой человєк», стрункий, в насунутій на очі кепці,
здригнувся на його голос і глянув через плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів:
— У бляшанку, в сундучок…
«Ах, ти ж…» — майнуло старому в голові, і сині губи роз’їхалися від несподіванки — Михась… Ач, хлюст який! Рідному батькові подав… В бляшанку, в сундучок… Погань…
Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп’явся гострий біль і тоненько-тоненько заквилив.
Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідяч-ка, підкидаючи його на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув…
— Погань, — сказав хтось на вухо, а тоненький біль тоненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Михась.
Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився:
— Через тебе паскудо, гріха ще наберуся. Довідався батько й теж побив.
Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися.
— Даром хліба не дадуть. Треба працювати. І запрягли, працював.
Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим, що не давали їсти.
— Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш, — казав і погладжував бороду.
Хотілося — ех! — хотілося розмахнутись… Боязко було: куди ж потім?
Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму:
— Гей, ви, дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. — все, все викричать.
Так росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест. Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали:
— Чудак… Покинь.
А Михась вагався… не знав…
Через деякий час повторилося старе. Але, як тільки вес-нущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очима по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці.
Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показувався, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й нарешті попав на завод. Там і зостався.
Батько запив (давно мав нахил). А потім — рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок. Бляшанка. В бляшанці гроші — «капітал», який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу — старшому синові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти. Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав…
Нащо?
Може, і сам не знав.
Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий. Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося.
І знову потяглися дні…
В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, коптіли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду.
В другому мали досхочу сонця й повітря— і все ж загни-валися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній.
І Кіндрат…
Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив «божественні слова», що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері.
II
Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони, — з’явився й Михась.
У гущавині переплутаних днів закрутилося життя.
Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіли, згасали дні…
Плюнуло на мозолі рук, ухнуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець…
Попи й монахи казали, що то антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць.
… Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви й зробити трус.
Попа дома не застали — сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було. Тільки в кутку на тапчані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й хри-стом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будинку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки:
— Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде! Ручаюсь!
Кіндрат хитнув головою.
— Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть! Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну?
Пустив руки.
— Ну?
Кіндрат заморгав очима і, ковтаючи сльози:
— А ти, значить, з цими?
— Ніколи зараз вам усе пояснити… Я потім… ви зрозумієте…
— А ти, значить, з цими? Ти руку підняв? На бога? На мене? Погань! Будь ти проклятий. Не син ти мені! Чуєш?
Михась рвонувся, хотів відповісти…
Перед ним скорчилося щось маленьке, сухе — його батько. Плакало червоними в зморшках очима — його батько. Тремтячи, проклинало за бога, за царя, за кощунство, проклинало й відрікалося — його батько.
І в цей момент він почув величезну безодню між ними, і такими далекими, чужими стали вони. Більш ніж чужими. Один — сильний, молодий, що розмахнувся викликом над перетертими шляхами, другий — старий, непотрібний будяк при шляху.
Михась одвернувся.
Попа так і не знайшли.
— Взять старого! — І тихенько: — може, скаже… а як ні — випустить.
Повели через місто, штовхнули в якусь порожню кімнату. Зразу був туман, холодний, пронизливий — все тіло трясло-
ся. Потім випнулися голі стіни із старими обірваними шпалерами. Стіни тіпнулися, попливли й потаскали за собою розірване шмаття думок.
Що це? Антихрист? Де це?..
Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось — це зрозумів.
Темно й страшно.
Здавалося — хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що вуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить.
Бум! Бам!
Від кожного удару стискується серце й потріскує череп.
Бум! Бам!
Невже край?
Майнула думка: признатись — виказати… Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка.
Признатися?
Ні.
Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися.
— Господи Сусе… Помилуй, помилуй,— облизував сльози й стукався чолом у підлогу.
III
Палали бурхливі дні — і задиміли…
Тоді сторожко насупились димарі.
А внизу — метушня… Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати.
Відблиски вогневих заграв запалили очі Михасеві. В них, у цих очах, було все: пожежа, кулемети, червоне, страшне, смерть —тільки не каяття.
Там десь високо, за чорними пасмами, в душнім чаду било на сполох, а під ворітьми повзав Михась і сипав, і сипав обойми.
…Всіх було восьмеро в цьому дворі, але до вечора лишилося тільки троє. Заховалися в другому кварталі на горищі в бакалейщика Йося. Гулко й нерівно стукало три серця, три пари очей фосфорично поблискували, і кожний звук хапав за горло і придушував так міцно, що стискалися курки й котилася по горлі слина.
Шарудів напружений шепіт…
Що з тими? Де штаб? Як урятувати документи, що тут, при них?
— Товариші, може, мене той… уб’ють, так ви…
— Тсс… Ти й думати не смій…
Перетрусили сотні різних комбінацій, складних, смішних та ефемерних, як казка, але трудно було зупинитися на чомусь певному.
Нудьга й нервування… День. Два.
Йось, що крадькома носив їжу, повідомляв, що влада в місті зміцнюється й що «наші» далеко втекли. А Михась сердився:
— Дурниці мелеш!..
Йось стурбовано хитав головою: добрі-бо йому дурниці, коли вранці трясли його за бороду, ставили до стіни, допитували, чи не знає де комуністів.
Михась у темряві піймав Йосьчиного рукава й притягнув близько до себе:
— Гляди, Йось! Чуєш? Зроби все, ти можеш! А як ні — гляди!
Другого дня Йось пошепки доложив:
— Треба грошей. Все можна, тільки грошей треба… Я дам, що маю, але цього мало… Скажіть, може, піти куди?
Дали адресу, дістали трохи — вечором будуть посвідчення.
— Ще треба… небагато. То ж задаток… Стало сумно.
Місто… тисячі паразитів із набитими кишенями, а тут лише кілька золотих… кілька золотих…
— У-у ! Попадись!..
Михась раптом хлопнув рукою по підлозі:
— Товариші, годі! Завтра будемо вільні. Ручаюся! А над вечір передягнувся й пішов.
Ворожі люди сновигали по вулицях. Будинки, небо теж ворожі. Можливо й так: раз — і край!
— Аа… Наплювать!
Ішов твердо, рішуче, посвистував, наче свій. Коли ж добувся до знайомого будинку на Крутій вулиці, Кіндрат, що на той час стояв біля воріт, пізнавши його, тороплено здригнувся:
— Чи ти не здурів? Зайшли до підвалу.
— Тату, я тікаю… Дайте грошей.
— Ага… Тепер «тату». А як таскав через ціле місто під ружжями, тоді не був тато? Нема.
— Дайте.
— Я тобі кажу, нема. Біжи до батюшки, він уже повернув. Він уже дома… Може, він дасть…
— Слухайте, я прошу. Швидше! Я ж маю право.
— Я тебе й знать не знаю. Іди собі, чоловіче, звідкіля прийшов.
— Дайте, бо сам візьму!
Очі в Кіндрата звузилися, заховалися в щілини, сам він присів хижаком.
— Ну?
— Вон!
Михась шарпнув тапчаном і обхопив руками сундучка.
— У-а-а-а!.. — безтямний вереск розіп’явся над ним. Скочив — у Кіндрата в руках сокира.
— Покиньте!
— Вон!
— Покинь!
Свиснуло над вухом і сіло на плече щось важке, болюче… Тоді Михась кинувся, затулив рота батькові й почав трясти.
— Мовчи! Мовчи! Все одно візьму. Мовчи… Стогнали, сопіли, качалися по підлозі. Втомилися…
Кіндрат поволеньки ізсунувся на підлогу й усміхнувся кров’ю…
Харків, 1923