Чи уявляв собі хоч трошки старенький, посидючий Пліній, коли гортав дві тисячі книжок та занотовував дари Натури? Чи уявляв, коли писав про першу пломенисту тічність, першу спробу?
І ви бодрено, міцно стискаєте цю руку, – засмаглу руку дня.
НДЙМЕННЯМ – ЖІНКА
Як і торік, так і тепер за вашим вікном, де чорні хрести й зелене кипіння, тече на світанках прохолодне Вино.
Як і торік, ви перехиляєтесь через підвіконня і з насолодою Ловите устами ці незрівнянні струмені.
А ще пахне цілий день яблунева заметіль.
Цілий день тихо й снажно співає густий цвіт _ три яблуні, що потрапили якось у ваш закуток і розрослися тут напричуд пишно, три великі яблуні під самісіньким вашим вікном.
Іноді ви одгортаєте вкриті піною верховіття, і тоді погляд, поблукавши буй ними заростями, натрапляє на торішню могилу. Ви тоді згадуєте за печальну жінку. З тих надвечір'їв минулого літа випливає ії задумана постать, і ви згадуєте, як раз у раз з'являється вона надвечір'ями й сумує неподалець вашої хати …
Так! одслонивши вікно, ви тоді майже день у день могли побачити Сумно-задуману жінку.
А потім була осінь, коли зайнялися пожежі над кленами й боязко тремтіли березки, боязко стріпуючи свої легітні прикраси, аж поки в синьому дзеркалі небес не відбилась Їхня одверта нагота.
Була осінь, коли ночами несподівано й Глухо падали ос танні яблука під вікнами, – ті останні, що цупко були затаїлися між галуззям, що не брала Їх ані рука, ані вітер, що довго змагалися й не хотіли падати.
Пам'ятаєте? – одне яблуко на самому шпильочкові верховіть героїчно трималось до глибокої сльоти. Вже й дерево стало зовсім голе, вже нудно замжичила негода, а воно все яскріло, мов той зухвалий виклик, все горіло на шпильочкові, ніби намагалося і собі і всім довести, що літо не минуло, що само воно ще молоде та міцне. Наївне яблуко! Одного разу, напружившись д'останку, воно на хвилинку ще було замислилось І все ж таки впало.
Пам'ятаєте за тих осінніх ночей надзвичайну, майже урочисту тишу під вікном? І серед тиші – глухий, м' який, неможливий звук падіння. Тоді, уявляючи собі похилі постаті яблунь, що потерпають від жорстоких обіймів темряви й вогкості,- пам'ятаєте? – мимоволі уявлялося: десь там вузлуватими коріннями вони міцно тримаються за грунт, десь там своїми цупкими полапками вони позаплутувались у черепах, у кістках і смокчуть те тлінне надіб'я, смокчуть соки всього, що дозріло і впало, насичуючи себе якомога, щоб потім знову зацвісти й родити.
Пам'ятаєте? – була осінь, і ви ще часто могли помітити сумно-задуману ЖlНку.
Була пізня осінь, коли раз у раз набігали із степу ватаги вітрів, гнали, як тих розкошланих бранок, натовпи хмар, і бранки, лементуючи, стукали в вікна, добивались до хат, а ночами, – пам'ятаєте? – вони іноді стогітно ридали.
Тоді вже не так часто з'являлась під березою самотня жінка.
Потім нестерпуче забіліло довкола. Замережені дерева нерухомо й гордовито стояли, мов той майстерний витвір із скла, пухнасті пластівці щедро лежали по всіх усюдах, маленьке сонце пустотливо гойдалось, розсипаючи кольористі іскорки, дзвінкоголосо метушилися діти, і гралася маленька дівчинка. Тоді за ввесь час, може, раз або двічі могли ви помітити задуману жінку.
І нарешті з далеких країн повернули дні, коли жовтожарий павучок, примоцувавши вгорі павутинку, наважився спускатися нижче й НИжче. Коли забреніли в повітрі злотаві шуми, коли запахли перші несміливі трави й перша несмілива брость, а скрізь зацвіла одвертіша усмішка, а тіло почало набрякати збудним напоєм, а кров почала непокоїтись подихом Повстань …
Тоді … тоді ви знову помітили жінку, помітили вдруге й втретє, але, порівнюючи, це знову ж таки не часто.
Ви також помітили, що приходить вона не в темному, як минулого року, одязі – Приходить В одязі скромному, але весняному. Ви також помітили, що хода їй стала твердіша й рішучіша, а рухи позбавились непевної м'якості, невиразної повільності.
o так, її рухи набрали більше чіткості, а вся постава бадьорості. На обличчі її зникли блідість і болісність, лишились тільки життєва задума й твереза допитливість.
Вона шляхетно прибрала це місце несподіваного смутку, але вона вже не сиділа тут до пізньої сутіні, вона зберігала час і одходила пружним кроком.
o так. Вона ОДХодила пружним кроком і останнього разу була вже не сама. Вона, безперечно, змінилася, як змінилося й все довкола.
Де ті осінні присмерки? Де той нуд і томливість сірих днів? Де наїжена тремітність днів і ночей, що потерпають від жорстких обіймів вогкості? Де безумна гульливість ватаг, що приходять із степу, де той посвист, зойк, шалапутя, і розкошлані бранки, і зворушливий лемент, і приборканий стогін, і безнастанна Чорна, як ніч, тривога? Де та велика напруженість, та неможлива Тиша, що приходять слідком за негодою, те зимове одубіння, що гнітить Своєю величністю і так поволі, так нерішуче, проте неминуче піддається на перші злотаві шуми, першу веселкову снагу?
Вчора, хай буде це вчора, глухо й приречено попадали яблука, ті непотрібні яблука, що не житимуть більше ніколи, а сьогодні нестримно співає нова яблунева заметіль.
Сьогодні, пивши з вікна прохолодне вино, ви почували, як гнучко й лоскопю розгортається в вас невідома пружина, – хіба вам не кортіло засміятися або почати веселої пісні?
Сьогодні, бродивши в степу, ви бачили незрівнянні дим но-голубі плафони й далекі, запещені сонцем, обрії. Ви бачили многомовну зливу нових фарб і відтінків, ви чули, як метушлива комашня складає до сонця нову многострунну хвалу. Ви добре знали, напоєні збудним вином та ласкою лона, що сьогодні буде заглиблено-творчий, багатий день. І сьогодні ви мимоволі згадали вашого доброго знайомого, милого бурryндця з простою натурою та міцними зубами, що, серйозно жартуючи, так любив вихваляти життя. Воістину так, міцнозубий, невмирущий Бреньоне: ти йому одрубуєш лапи, а в нього виростають крила!
Прийшовши сьогодні з роботи приємно стомлений, стомлений ще й цією душною дниною, ви одразу ж залюбки лягли в своєму затінку, де рівна похолодь і рівна тиша.
А згодом, чи чуєте? –..: фанфари.
Мабуть, знову хтось назавжди пустився берегів, і в пам'яті вашій на момент зринає постать знайомої жінки.
Та цього разу фанфари десь далеко, жінка тепер теж далека від тієї, – і ви, збуджений звуками, недовго зупиняєтесь думкою на цих буденних випадках, ви даєте широку волю вашій уяві. Найширшу волю! Бо за цими злетами фанфар так легко летить химера …
Еге ж … Коли ви вертали додому, душна днина вже обіцяла відсвіження. Вже з крайнеба заходило сизе, аж чорне, крило, а другі півнеба ще леліли, і задьорно всміхалося сонце. Небо немов поділилось, і це було разюче видовище. Це була разюча краса контрастів, повсякчасних і ПОВСЮДНИХ проТИрІЧ.
Під свіжим враженням тепер вам здається, що жодні звуки не відповідали б так цьому видовищу, як звуки фанфар.
. Справді-бо. Коли ви Їх чуєте, вас завжди сповняють тривога й бадьорість, вам завжди чомусь і тоскно і відрадно, вам приємно стискається серце, й легеньким сумом сповивається думка, вам ніби ще зрозуміліші радість і біль, вам тоді найчастіше уявляються героїчні картини.
Ви можете тоді раптово, неймовірно бистро летіти думкою в далекі віки, далекі країни … Ви можете … ну от, ви бачите вже, як виходять на арену похмурі люди. Тривожний, як розпач, поклик металу шматує ПОВlтря, І в останньому па раді повільно, похмуро й важко проходять похмурі люди. Їм квіти, оплески й ТИСЯLfі вигуків із переповнених радістю грудей, а вони на всю силу легенів кидають таке грім ке й таке безнадійне, мов зухвалий прокльон:
– Могіtші te salutant* .
Фанфари – і ви бачите, як на підвищенні вихоплюється спритний розцяцькований герольд, ви баLfите, якзав'юненим вихором здіймається пісок із турнірного майдану. Ви навіть чуєте, як жорстоко, неприязно дзенькають сталеВІ шати, чуєте гострий терпкавий запах кінського поту й людської крові …
А от під зливою ворожих куль неподалець чужої барикади заліг невідступний загін. Ви бачите, як на лунке бадьорне гасло рвучко метнувся загін уперед і, всіваючи свою путь трупами, зрушив ворога, зім'яв ворога, розтрощив ворога й переможно погнав сполохані ворожі рештки.