А ось під прапором волі, здобутої тисячма тисяч смертей, в супроводі тих же звуків проходять славетні полки вашої країни. Вони готові завжди дати найсуворішу одсіч, вони завжди готові на смерть, щоб тільки відстояти життя.
А он з білого каменю якісь величезні прекрасні будівлі.
На урочисте гасло тих же звуків мармуровими сходами шумно сходять юрми нових життєрадісних людей. Строкатим потоком пливуть вони долі – в сади й долини, на ріки й озера, – сходять на час перепочинку, поки знову покличе Їх до праці той самий метал.
Ви любите звуки фанфар. Це – непокій і бадьорість, радість і біль, терпкава кров і світанкові роси …
Збуджений ними, ви, кінець кінцем, все ж таки підводитесь, наближаєтесь до правого вікна.
Яка надзвичайна картина! З одного боку змагається ще укісне проміння, укіс не і тому якесь ніби треМТJOче, різке, запопадливе, що цілує міцно, цілує востаннє. З другого – важко й заціплено надходить похмурість, безсерда похмурість, що дедалі суворіше вигинає кошлаті брови й частіше поблискує гнівом. Вони зараз мусять стикнутися. Вони вже … така краса, що хочеться крикнути!
І в цей час на сталевому тлі передгроззя, на знайомому вже вам місці, внизу, біля торішньої могили ви постерігаєте дві ясні несподівані постаті. Несподівані своєю весняною ясністю, своєю тут присутністю.
Дві знайомі вже постаті, що, заглибившись у невситиму
розмову, не помічають ні вас, ні наближення бурі.
Він, може, трохи важкуватий, але гнучкий і такий засмаглий та чорночубиЙ. Ви впізнаєте цього плечистого, пружного й ніби непохапливого силача? Це він минулого разу якось незграбно, але зворушливо був підтримав їі, а потім осторонь скромно стояв і чекав.
Вона – ви її знаєте.
Захоплена його мовою, вона також не звертає уваги, що вже рокочуть нестримні погрози й завихрюється шумний шал. Так наче зараз і вона і він хутчій відчувають, ніж розуміють: що буря сильніша, то швидше пролетить.
Аж раптом ударило поблизу, несамовито труснуло деревами, замотиляло кучмою верховіть, сипнуло хмарками пилу, плямкнуло першими краплистими дзвониками …
Розмова урвалася: куди ж їм тепер?
Хутко, похапливо озираються довкола, і ви помічаєте, що вирази Їм обом трохи розгублені, проте задьорно-веселі. Такабо справді пригода!
Першою все ж таки зміркувала вона й чимдуж кидається
до старого паркану, під захист густого яблуневого руна. І крикнувши щось заохотливе, поспіхом оминаючи горбики, високо підстрибуючи в траві, одбиваючись од цуп кого галуззя, перебільшено махаючи руками, перебільшено вгинаючись, забризкана, зашаріла, задихана, – вона перша добігає до яблуні й з розгону просто грудьми падає на ню, обіймає. Ту ж мить встигає й він, чорногубий, плечистий, збурений, але йому нема де спинити свого розгону, і він з розмаху обхоплює жінку. А тоді, ярливо сіпнувшись, нараз припадає устами до її вигнутої шиї, до принадних ніжно-пухнастих кучерків, – і так завмирають, не знають, що Їх в цю хвилину щедро обсипає яблунева заметіль.
Дивіться: в бурі, у грозі займається нове кохання!
Тільки наступний громохкий удар, наступниЙ оскажені лий порив та ще рясніші струмені примушують Їх схаменутись.
Вітрюга бахкає вашим вікном – треба вікно зачинити. І, зачиняючи, ви несподівано для себе самого приязно й захватно гукаєте:
– Прошу до хати!
– Дякуємо! – теж приязно й весело, анітрошки не вра-
жені, відповідають вони. – Дякуємо! Скоро минеться! Тут затишно!
Їм сьогодні припало до жартів: де ж та затишність, коли
їх уже добре змочено?
– Прошу до хати! Змокнете!
– Справді? Ну гаразд.
Вони поспішають до вашої хати, а ви широко розчиняєте дверІ.
НАКА3
Програму скінчено. Завіса поволі гасне.
Ми вам не граємо напутного марша. Ми лише просто кажемо: добра вам путь, ішовши. Йдіть, не забуваючи:
– що шалено-швидко пролітають наші дні, мчать життям, як розлогими степами, наші буйногриві місяці, пропливають, як гордовито задумані кораблі, наші роки, щоб не вернутись. Але прекрасно, що є можливість любити колишній біль і сумувати за колишньою радістю. Бо це дає невичерпні скарби, бо це значить день У день непереможно хотіти нового болю й нової радості, глибоко любити життя. Це значить: день у день якнайбільше змагатись, будувати, жити, любити.
Любіть!
– коли легесенькі бризки підстрибують і обсипають обличчя, коли в грудях гнучко й лоскотно розгортається якась невідома пружина, коли хочеться полоснути ножем по неможливих заслонах, коли хочеться владно полетіти у просторшь, коли ви без глуму, але рішуче перехоплюєтесь через могили й розумієте невгавучу многострунну комашню, коли ви чуєте, як дихає земля, й обіймаєте землю, – то скільки б не було вам років, хто – хто посміє сказати, що ви не молоді?
Будьте молоді!
– бо тут визнають тільки сміливих і здібних, тут обдаровують ласкою тільки імкливих та енерrійних, тут, свідомо йдучи на страту, почувають себе тільки щасливими: адже не тлітимуть десь надарма, адже поспішно збиратимуть всю свою міць, щоб побачити, як радісно й вдячно палає вона на спільному вогнищі.
Збирайте, несіть!
– а маленька дівчинка – велика радість, великий химерник, великий бунтар і жорстокий сміливець, що заслуговує тільки на прощення та любов і завжди нагадує давню азіятську мудрість: нарід, що не любить дітей, не має майбутнього.
Пам'ятайте:
– наша молодь, напоєна південним сонцем, насичена південною свіжиною й завзяттям, молодь, що ніколи не схилить голови, що ступає твердо, дивиться сміливо, – вона в своїй більшості кріпка, як сама земля. Треба, щоб і меншість стала такою ж.
Зробіть!
– що швидше порвемо у взаєминах облуду хворобливих загадковостей, що більше будемо шанувати простою шанобою, яка не принижує, що швидше розстріляємо рабів і власного самодурства і самодурства інших, а цим самим почнемо поважати людей за те, що вони люди, – то швидше й найпомітніше з'явиться якраз у нас нова жінка і стане у всій своЇЙ непохитній величній красі.
Шануйте Ті, коли хочете шанувати себе!
– дуже рідко падають із чужих риштувань, найчастіше падають з власних, падають невправні і лише тоді розуміють, що до перемоги безліч вимог. Перемога дається тільки тому, хто, скупчивши сили, вміє швидко рухатись і володіти цифрами.
Умійте!
– бо наші дві – це той колір, що біль перетворює в радість і, раз полонивши, не пустить назад, бадьорний колір нестримних палахтань.
Хай він яріє, п'янка справдешня радість!
Хай будуть повні ваші серця, як повні бувають келехи. Хай повсякчасно й повсюдно діють протиріччя, що рухають все вперед.
Хай живе все, що ненавидить морок і любить силу, все, що не знає спокою й зневіри, бо довкола багато ще в нас цілини й багато-багато весен попереду.
Бо вже вклоняються химери давнизни, вже упокорено стеляться простори.
Добра вам путь, ішовши!
Харків, 1929 р.