Ви одгортаєте рукою галузки яблуневих верховіть, що заважають вам, – аж три яблуні потрапили якось у цей закуток і розрослися тут напричуд пишно, три великі яблуні під самісеньким вашим вікном.
З другого поверху вам видко внизу старенький паркан, що тягнеться близько повз стіни будинку, такий безсилий, безпорадний паркан. Він ніби ось допіру згинці шкутильгав та раптом згинці зупинився, замислився: чи варто йому далі? Чи варто, коли так напосідливо обступають молоді кущики, так запопадливо чіпляються :ш кожний вільний клаптик на його дорозі цупкі порості та бур' яни, так заповзято витискають його й силкуються якнайшвидше приглушити д'останку?
Коли ви перехоплюєтесь поглядом далі, одра'Зу ж за парканом унизу ви бачите буйне хашовиння, бачите, як із цього зеленого кипіння подекуди виринають білі або чорні хрести й надмогильники. ІДе чимало їх, білих і чорних, тоне в гущавині, чимало вже зовсім струхнявіло, вивітрилось, зникло, – це найглухіша частина великого міського кладовища.
А коли ви кидаєте погляд поверх яблунь, гсн··ген у далині, наче під легким серпанком, видко смугу протилежного узгір'я. Там ліве крило міста. Там нові квартали, що гордовитими найновішого штибу будинками, гордовитими корпусами нових заводів, віхами нових димарїв, полапками нових учепистих бруківок раз у раз, далі й далі, наступають на одвічну цілину.
Горнуться в далеч сполохані гони. Тікають назад у 6е:шість леrенди. І там, де спогад за татарське безумство, де вовки жовту кість жвакували, – тепер владна камінна хода переможця, тепер павутиння металевих сполучень, що силоміць засотують пагорби й долини.
Вклоняйтесь, химери давнизни! Стеліться покірно, простори!
Оркестра скінчила. Це – Шопенів «Marche funebre». Здається, обіч, здається, там, куди пошкутильгав паркан, знявся останній натхненний звук, поплив над верховіттям і в прозорій високості розтанув …
Натомість зашугали голоси.
Ви ще далі одгортаєте галузки яблунь. Ви зручніше пригинаєтесь і бачите: віддалік, може, кроків за двадцять, під тією веселенькою березою стоїть кілька чоловіка. Погляди їхні скеровано на шум, що наближається. Нараз один похапцем кидає долі недопалену цигарку, притоптує її – затопує у свіжу землю щойно викопаної могили.
Вам, звичайно, все ясно – хтось назавжди пустився наших берегів.
По хвилині, одгортаючи віти дерев, обходячи звивними низками горбики могил, починають, як бачите, рясніти люди.
Вони поспішають, спотикаються, випереджують одне одного, мимохіть натрапляють одне на одного, звикло нервуються і звикло вибачаються. Кожне з них загодя хоче примоститися якнайкраще. Кожне хоче бачити все до дрібниць.
Злегка хитаючись, випливає над головами труна. Пливе
над головами, ш голови схилені.
(А чому б справді в цей момент не дивитися д'горі, де сонце і птахи?).
За труною – жінка.
у чорному вбранні, печальна жінка, яку дбайливо підтримують друзі. Молода, але тепер зовсім, зовсім безсила. Мовчазна, але очі їй кричать невимовним благанням. Покірна, але хусточка, що ті притискає вона до уст, здригається надто часто, здригається так, що ось-ось випорсне з рук, і руки нестримно метнуться за труною.
Жінко, не треба!
Вам зненацька кортить сказати їй втішне слово. Підійти
отак близенько до людини й так сказати – це її, мабуть, трохи отверезить. Підійти й сказати дуже просте, щиросерде слово – це ЇЇ, мабуть, трохи підсилить. І хоч ви знаєте, що цього не зробите, але через якийсь час, перемігши вагання, ви сходите вниз і наближаєтесь врешті до народу.
Якраз останній промовець скінчив своє слово. Якраз починають забивати труну (оті особливі глухі удари у вічність), і ви чуєте, як жінка безнадійно скрикує, обриваючи
фразу:
– Промінчику мій! Пожди! Я ж тебе так! ..
у натовпі здіймається раптове замішання, потім настигає раптова коротенька тиша, – вона знепритомніла.
Саме цю мить, коли й ви механічно потяглися вперед, щоб допомогти жінці, комусь з оркестрантів, либонь, наступають на ногу, бо він, болісно сикнувши, тихенько, проте заскалено·
міцно кидає лаЙку.
Та одразу ж завихрюється грім фанфар, поглинаючи все
– і несподівану лайку, і гомін юрби, і шум землі, що вже поспішно сиплеться на домовину.
Трохи згодом ви помічаєте: ще не встигли зарівняти землю, адобродушний чолов'яга, полишивши заступа, хутчій підбіг і простягнув руку:
– Дозвольте … щоб пом'януть …
Еге ж, хіба він вам не подобається, цей безпосередній чолов'яга в рябенькій сорочці, що просить на могорич? Він має рацію. Адже трапилась звичайна історія. Звичайнісінька собі історія – померла в місті людина. І чолов'яга, мабуть, не сумнівається, що місто за цей час уже встигло народити, принаймні, двох нових. Так чому б не хильнути за такий гарний кінець, що завжди є новим, гарним початком?
Ви пам'ятаєте – в юрбі снувалося:
– Вона його так любила! Вони щойно подружилися. Він узявся будувати якусь нову велику будівлю і впав з тих риштувань, що сам поставив. Упав з риштувань, що вломилися. А вона, сердешна, так …
Ви пам'ятаєте – в юрбі, здається, називали ім'я людини, що впала з власних риштувань. Воно своїм співзвуччям, здається, нагадувало прізвище якогось українського поеталірика, хоч померлий і не був поетом. А втім, ви забули його.
В юрбі навіть хтось іронічно сказав:
– Цікаво, що б то була за будівля, коли таке лихе риштування.
MYSTERE PROFANE
Ваше місце, де сидите, ваша кімната, що нагадує маленьку гостин ну станЦІЮ десь у степах, цього разу вже сповнена свпанкового трепету, плинної сутіні.
Ви розчиняєте праве вікно й одгортаєте віти яблунь. Спробуйте цього запашного трунку!
Ви нахиляєтесь і ловите устами незрівнянні струмені, що ними тече голубий світанок, ви п'єте з насолодою голубі струмені й ледве вірите, що ви такий багатющий володар.
Адже повз ваше вікно пливе напій, якому не можуть дорівняти найдосконаліші вироби. За вашим вікном, де чорні хрести й зелене кипіння, грайливо іскриться прохолодне бодрене вино.
І ви жадібно п'єте. Ви почуваєте, як скалки-бризки підстрибують і пестливо обсипають ваше обличчя, ви почуваєте, як поволі насичує ваше тіло відрадна потужність, почуваєте, як згодом легшає вам голова й веселішає серце, як гнучко й лоскотно розгортається в вас якась невідома пружина, – хіба вам не хочеться тепер засміятися або почати веселої пісні?
Хто? .. Хто насмілиться сказати, що ви не молоді?
М'які й холоднаві руки простягаються зовні й непомітно скрадаються вам під сорочку. Холоднаві руки міцніше обіймають вас, і тіло, ойкнувши злегка в тремтінні, на якийсь момент ніби завмирає. Ви ніби неймовірно швидко падаєте в глибінь озер і, ледве торкнувшись дна, ледве збагнувши цю бистру путь, бистро виринаєте на поверхню.
Тоді, освіжений і чуйно збуджений, ви ще повніше охоплюєте позіром навіть дрібниці.
Ви помічаєте, як на.ребра старого паркану, мов та мучна порохнява на млинове коло, посіялась вранішня срібна припадь. Зринаєдумка: якщо доторкнутися тепер до паркану, там лишаться темні чіткі відбитки пальців. Хіба ось зараз вас не потягло (хтозна-чому) справді покласти туди свою руку й конче лишити ці відбитки?
Далі ви бачите, як у вашому сусідньому густовітому закуткові тіль-тіль коливається передсвітанкова тиша. Як там, оповита ще сивою дрімотою, мов на полотні художника, що подав дрімотну давнину хащів, нерухомо стоїть сизозеленаста задума.
І нараз вам хочеться звуків і руху. Вам хочеться тільки одного: швидше вставали б вітри у степах, швидше виходило б сонце!
Хіба не кортить вам набрати повітря в груди й щосили дмухнути на цю застиглу імлу? Хіба не кортить гукнути на всю силу легенів – збудити пташню і покликати сонце?
Звуків! Численних звуків!
Хай це комизливо, хай пустотливо, хай навіть химерно, але хіба ви можете тихо зітхнути й тихо схилитися перед таємно-докучним мовчанням? Хіба ви такий, що побожно простягнете руки назустріч одноманітно-велично му спокоєві?
Руху! Сильного руху!
А ще далі, ще далі за цією причайною задумою бачите ви ніби недавній спогад, ніби шматочок давнього сну. Адже бачите ви, яка там щедра повнота, яка там безкрая далечінь? Почуваєте, яка там принадна ласкавість? Чуєте, які там ніжні гойдаroться струни? Помічаєте, яке там скраю, яке ж там справді вибагливе мереживо?