Еге ж, сьогодні буде заглиблено-творчий, багатиЙ день!
СЕАНС ІНДІЙСЬКОГО ГАСТРОЛЕРА
Іподі надве'Іір, поглянувши в праве вікно, ви бачите печальну постать, печально похилу жінку в темному вбранні, що стоїть над могилою.
Так! Вона найчастіше приходить, коли починає вечоріти.
Приходить з портфелем або якимись паперами (очевидно, просто з роботи).
Вона майже раз у раз приносить з міста квіти, старанно розкладає Їх там, де це здається їй за найкраще, і раз у раз обережно поправляє стьожки зів'ялих вінків. У цей момент, коли обережно й любовно доторкуються й пальці до вінків, вона (без перебільшень) скидається на Маццолеву «(Iella Rosa», що,– пригадуєте, мабуть, —- так rpаційно, JIюбовно й захисливо зrюдить руки над своїм дитинчам. У цей момент, хоч як вам дивно, вона ніби ледь-ледь посміхається, як та ж стршщна «de!la Ros(!», ледь-ледь одхиляється, щоб краще перевірити, чи гаразд поправлено стьожку, і, одвівши руку, якусь хвилину нерухомо тримає цю руку в повітрі, мов білого птаха. що схилив свою голову.
В цей момент вона сама ніби трошки нагадує дитину, і вона, печальна жінка, не знає, ЩО печаль надає їй іноді таких викінчених обрисів, такого ласкавого й поважного виразу.
Вона не знає, що бувають моменти, коли вона справді скидається на Маццолевий твір, на зразоК своєрідно поєднаних Кореджіо і Рафаеля.
Дивившись на неї, ви забуваєте. що в руках вам застигла цигарниця, і лише згодом, коли жінка шдводиться, ви ти-хенько запалюєте цигарку. Вам неприємно, ЩО ви неначе підглядаєте за чужою душею, проте ви аж ніяк не можете одвести очей.
Ви бачите: стоїть непорушно, мов кам'яна, стоїть, прикипівши ПОГЛЯДОМ до німого пагорка, стоїть довго, бліда і прекрасна.
Потім, як почне сутеніти, вона стає навколішки, схиляється низько і гладить – легенько, НІЖНО, замиловано гладіть землю могили.
А як загусне присмерк, як затче імлавим прядивом увесь
цей куток, ви чуєте, — що це? — ридання.
Жінко, не треба!
Ви заслоняєте праве вікно.
Тоді, 13 тиші кі!ш:ати, згадується, що колись випадково потрапила вам до рук книжка славетного індійця з Капілавас., ту, славетного Сакія-Муні.
І там прочитали ви: «Що є початок страждання?».
«Та жадоба, що кличе від одного народження до другого, і що поруч з нею невїдступно йдуть радість і пристрасть, жадоба насолоди, буття й могутності».
Спочатку це вас вражає. Ви ще раз повільно і майже вголос повторюС'ге індійцсву мудрість, що згадалася так дореч110 і так недоречно. Ви напружено думаєте, так напружено, що врешті наніть уявляєте собі, ніби перед вами, підібгавши ІІОГИ, сидить у своїй уславленій позі уславлений Будда і, злегка похитуючись, з вира:юм спокійним та ТрОШКИ лукавим, проюзує до вас ту ж саму думку.
ІЦо це, зрештою, значить'? -.- питаєте ви.
Це '.mа'[Ит., те, що значить, – відповідає древній со фіст.
— Значить, радість і пристрасть велике лихо?
– Так! Радість і пристрасть – велике лихо.
– Значить, жадоба, що кличе від одного народження до
другого, дуже шкідлива?
— Так) Жадоба ця дуже шкідлива.
– Значить, якщо прикласти ці міркування … ну, хоча б до
жінки, то жінка, яка звичайно сприяє жадобі і родить, – наш ворог?
– Так! Якщо вужче й простіше це ставити, то ми самі собі вороги.
– Слухайте, древня людино, я ще раз питаю вас: ви категорично стверджуєте, ЩО жадоба насолоди, буття й могутності – це шлях до страждання?
– Рішуче так.
– І ви, мабуть, саме тому й пішли в пустелю, щоб схо-
ватися од цієї жадоби?
— Хай буде по-вашому … щоб сховатися од цієї жадоби.
– Значить, мусило бути так: ЩОЙНО втекли ви од людей і жит-
тя, ви одразу ж стали мертвяком? — СтриваЙте …
– Ні, ХВИЛИНКУ уваги. Значить, по-вашому, мусить бути
так: щоб знищити страждання, треба знищити життєдайну жадобу?
– Ви маєте рацію.
– Але в такому разі ви, древня людино, зовсім не маєте
рації. Бо, іншими словами, це значить: людей обернути на
. .
мертвяКІВ, а ввесь СВІТ у пустелю.
– Ах, ви занадто спрощуєте! А втім, висловлюйтесь собі, як хочете. Пам' ятайте тільки одне – все полягає в тому, щоб знайти супокій.
– Ах, ви також неймовірно спрощуєте! Бо все якраз полягає в тому, щоб глибоко закопати, заховати супокій.
– Ні, мій заповзятиЙ. Ви забули, що написано в моїх аватарах: лише коли гасне вогонь насолоди, гріха, облуди й гордощів, лише коли гаснуть всі пристрасті й бсзчестя,- тоді настає супокій, і нарешті наближається людина до нірвани.
– Іншими словами, вкорочує собі віку?
– Що ж … Ваша різка репліка мене не дивує, бо ви, оче видно, упертий послідовник ідеї вічної матерії.
– Мабуть, у такій же мірі, як ви послідовник ідеї вічного духу. І тому я не можу докладно збагнути, що таке нірвана, і тому дуже прошу це явище мені пояснити.
– Охоче, якщо ви серйозно.
– Цілком серйозно.
– Нірвана – це рух і нерухомість, буття й небуття, не
створене й не народжене, не почате й не скінчене, але це КІнець страждання.
– Так! Знаєте, древня людино, що на моєму місці сказав би тепер хтось інший, ще завзятіший? Сказав би так: ви або щирий оригінал, або, даруйте на слові, ви … боягуз. 0, не вражайтеся! Це сказав би інший. Я ж особисто цілком розумію вас, і я вам співчуваю. Так, так! Я щиросердо вам співчуваю, бо не ви- чуєте? – не ви винні в цій, висловлюваній вами, облуді. Я прекрасно розумію, що в таких усвідомленнях перш за все винне тодішнє буття. І перш за все в ньому причина.
– 0, який перебільшений … модний кавзалізм!
– Мабуть, в такій же мірі, як ваш химерний і давно вже
немодний ілюзіонізм. Адже, даруйте відвертість, ваші домисли нагадують домисли того розгубленого ченця, що синтезуючи все, коротко виголошував: «Credo quia absurdum!». «Я вірю, бо все це – нісенітниця!». Пригадуєте собі? Вірую, бо це – нісенітниця! Вірую, бо це незрозуміле, нереальне, вигадане. Яка ж бо справді безпорадність, безнадійність, який відчай! А втім, облишмо ченця. Я хочу ще кілька слів до вас .
– Будь ласка.
– Я хочу, скориставшись із ваших же слів, остаточно сказати
вам: якщо жадоба, що кличе від одного народження до другого, гарантує нас од нірвани, то хай живе ця прекрасна жадоба! (Постать гостя вражено застигла).
– Якщо жінка сприяє жадобі й народженню, якщо жінка
– один із тих найсильніших стимулів, що ніколи не дозво-
лять зазнати нудного й страшного супокою, то хай живе ця прекрасна жінка!
(Постать гостя нервово здригається).
– Якщо жадоба радості є початок страждання, то хай живе страждання!
Але в тому застиглому морокові жінки ви вже не знаходите. Тоді згодом перехоплюєтесь ви до лівого вікна, що задивилося впрост на місто.
ТАНОК МІСЬКОГО ВЕЧОРА
Воно невтомне, як одвічна радість життя. Воно суворе, як невблаганна смерть. Воно завжди сповнене тих загадкових, приглушено-клекітних, переможних і переможених шумів, що родяться тільки в самому вирі зустрічних сил, на перехрестях гострих почувань та домислів і в боротьбі творять прийдешнє.
Адже ви любите місто? Бачите:
воно, як той непохитний лицар у надійному панцирі. ВОНО має крицеві груди і глибоко дихає шумами. ВОНО має в нетрях своїх невситиме гаряче серце, могутній двигун, що споживає людський мозок і пристрасті та бурхливо жене кров по своїх численних артеріях.
Воно, взявши потрібні соки, без жалю відкидає непотріб, воно упевнено, запопадливо притягає до себе все, що тількиможе дати хоч трохи поживних калорій.
Безперечно, ви любите місто.
Воно визнає тільки сміливих і здібних. Воно обдаровує ласкою тільки імкливих та енер:rіЙних. І воно ненавидить, без межно ненавидить усіх, що кволі й зневірені.
Ви його любите, бо кожний, хто прийшов сюди, мусить бути бадьорим і мужнім. Кожний тут, свідомо йдучи на страту, почуває себе тільки щасливим: він не тлітиме десь надарма, він поспішно збиратиме всю свою потужність і він побачить, як радіСI-ІО й вдячно палає вона на вогнищі спільних зусиль.
Так. Ви схвильовано простягаєте руки назустріч коханці.
Мудрій, сильній, звабливій коханці, ЩО їі було вимріяно, ЩО Їі в цій родючій країні вже знайдено.
Так! Ви загрозливо зводите руки назустріч куртизанці.
Веселій, пожадливій, нафарбованіЙ красуні, жорстокій бабі, що хтиво лащиться, що їі в цій родючій країні ще не загублено.
Адже ви любите так, що для вас неминуча ненависть.