Забирають також і маленьку дівчинку. І маленька дівчинка покірно йде, насичена до краю многобарвною, многострунною музикою сонячного дня, йде до темних сіней, що після сонця здаються ще темніші, і, наспівуючи ту саму свою пісеньку (вона дуже любить співати), повільно, майже навпомацки сходить сходами на свій поверх.
А дід-Мороз? – спитаєте ви.
За пухнастого дідуся дівчинка забула. Дідуся нема. Дідусь лишився у дворі. Його непомітно прибрав-таки той кудлатий пес, ІЦО, граючись вкупі з іншими псами, порвав, пошматував, затаскав дідуся кудись у безвість.
Дівчинка згадає, але більше його не побачить. Ніколи.
І це дуже добре.
ЛЯЛЬКОВЕ ДІЙСТВО АБО ПОВСТАННЯ КРОВІ
ТІЛьки, на мою думку, ви все ж таки надто оптимістично дивитесь на цlO справу, – каже один, високий, худорлявий, У капелюсі, з кийком у руках.
Чи не хочете ви цим, з доброї волі, сказати, що я несерйозно дивлюсь на цю справу? – спокійно відповідає другий, кремезний, середнього росту, в кашкеті, без кийка.
Ніч. Насичена стриманим шелестом, облита місячним світлом, удекорована густими тінями, затайно-усмішлива, п'янка ніч весни.
Ніч, коли небо палахкотить синім пломенем, і жодним
ліхтарям несиЛа перемогти цієї ясної зливи, коли будинки й дерева обертаються в зачудоване майстерне панно й нагадують щось давнє й величне, коли шурхіт піску на доріжці здається особливо настороженим і тане поволі, тане довго, а кроки на асфальті здаються особливо лункими, ніби то не кроки вицокують, а навмисні грайливі молоточки, коли постаті уявляються вам надто легкі і майже прозорі, а тіні від постатей незграбно-важкі, як недбайливо кинуті довгі кереї, коли з вікон часто рокоче запізнений рояль, а десь далекодалеко чути уривки молодих і хвилюючо-снажних пісень.
І коли раптом десь поблизу впаде кришталевий келех, нестримно залунає, наче той джазовий зойк, і розсиплеться дзвінкими блискітками сміху, а його поспішно й безладно заметуть безладні й веселі голоси.
І згаснуть. Ніч.
Двоє людей ідуть, не кваплячись, віддаленими вули' .лми
і, не кваплячись, трохи плутано, як це найчастіше буває-, правлять бесіду. Двоє середнього віку людей вертаються з лекції, що її цього вечора виголосив приїжджий заслужений професор естетики й моралі на тему «Наша дійсність і проблема статі» (до речі, тим сьогоднішнім співучасникам, що й досі погано знають свою мову, треба нагадати, що слово «стать» значить те ж саме, що значить російське «пол». Тих же росіян, що добре знають свою мову, треба застерегти, що тут слово «пол» не має нічого спільного з полом, яким вони ходять у себе в хаті, а визначає воно ту органічну різницю, що ділить людство на жінку й чоловіка).
Отже, двоє людей, високий в капелюсі і невисокий в кашкеті, як ви, мабуть, помітили з самого початку, не можуть дійти згоди, і кожний з них непохиТНО обстоює свої погляди.
– Бачте, мій друже, – мовить високий, – серйозність, що про неї ви допіру згадали, серйозність взагалі – річ до певної міри умовна. Бо ж, наприклад, багато явищ, що ЇХ років двадцять тому вважалося за серйозні, тепер вважаємо за несерйозні. І навпаки. Те, що сьогодні вважаємо за серйозне, завтра буде зовсім несерЙозне. І знову ж навпаки. Час, мій друже, робить своє діло.
– Щодо часу маєте рацію, – підхоплює другий, – тільки чудна трошки у вас діалектика. Я додав би сюди уточнення. А саме: навіть в один і той же час одні й ті ж явища можуть кваліфікуватися в одному місці як серйозні, в другому – як несерйозні. Все залежить од того, яка саме верства виносить про ці явища своє рішення. Узагальнено ж прикладати до всього ваше «навпаки» – це ІНшими словами стверджувати, що історія повторюється. А 51 В це рішуче не вірю.
– І віра, – перебиває високий, – на мою думку, теж явище до певної міри умовне. Сьогодні ви не вірите, а завтра, може, й повірите. І навпаки.
– 0, ви невиправні! – сумно посміхається той, що в кашкеті. – Проте наша розмова починає вже набирати характеру казуїстики. Це, либонь, нам обом зовсім не бажано. Будемо говорити ясніше, простіше, конкретніІше.
– Гаразд, – зупиняється високий, одним помахом своєї довгої руки зсовує капелюха на потилицю і стукає кийком об камінець, стукає один лише раз, але чуєте, як довго стоїть цей звук серед весняної ночі, як довго пливе, коливається луна, аж поки десь у далеких завулках, закутках тане.
Тоді високий, глянувши з неприхованим викликом на свого співбесідника, таким викликом, ніби хоче йому сказати: «Ось зараз 51 тебе знищу», – справді каже:
– Слухайте, але є ж у світі щось вічне?
– Ні! Нема нічого вічного, – спокійно відповідає йому
другий.
-Як? А людина? Сама людина з її пристрастями?
– І людина, коли хочете, не вічна. І пристрасті не вічні.
Пригадайте собі, що людина була колись просто хребетною твариною. А потім мавпою. А потім дикуном. А потім уже поволі стала людиною. Візьміть тепер на увагу невпинну пра цю вчених, величезний поступ науки і спробуйте майнути думкою в майбутнє. І спробуйте тепер мені заперечувати, що через кілька сотень чи тисяч віків ця сама людина з усіма ї-і пристрастями не обернеться на щось нове, відмінне, зовсім
інше. А?
Вдалині застугоніла вулиця, і телефонними дротами перебіг якийся мелодійний шум.
_ Як я бачу, то й ви невиправні, – каже високий, насуваючи капелюха на чоло. – І якщо я, припустім, був ухилився в казуїзм, то ви, безперечно, ухиляєтесь в утопізм.
_ Підперти об'єктивними фактами, – додає співбесідник, – а не якимись суб'єктивними здогадами. Проте я знову нагадую, що ми надто одбігли основної теми. Повернімося краще з цих високостей до нашої прекрасної землі й виходьмо лише з потреб та завдань буття.
Тим часом стуготнява, швидко наближаючись, обертається у цілий рій шорстких перекімшених звуків, і повз двох співбесідників, як бачите, проїхав візник.
А потім пройшла якась самотня поспішна постать, а потім
іще неспішні три, що з них середня – жіноча.
_ Еге ж, наше буття, – продовжує той самий кремезний,
_ оперує ще (та й довго, мабуть, ще оперуватиме) звичайною людиною з усіма її позитивними й неrативними нахилами. А тому, вертаючи до нашої основної теми, до сьогоднішньої лекції про взаємини статі, я волів би перш за все говорити тільки за це. Ви не заперечуєте?
– Ха-ха! Наше буття! – піднесено жестикулює високий і
знову цокає кийком об камінчик.
Він ніби ладен вважати себе за переможця і він знову зсовує капелюха на потилицю:
– Наше буття! Наше чудесне, прекрасне, запашне, чи як
там його ще називають, буття! Наше, чорт побери, оновлене буття, що розв'язало всі скріпи моралі, особливо для молоді, що обернуло людську істоту на якусь плотську потвору. Не посміхайтесь, бо це ж так! Наше буття, що дозволило нам потоптати законИ естетики й етики, дозволило дати безмежну волю емоціям, повернути до первісної полігамії, зробити-
ся великими розпусниками!
– Ого! Як я бачу, то вам справді не бракує емоцій.
– За мене не турбуйтесь. А втім, приймаю ваше зауваження і буду конкретніший. Як вам, мабуть, відомо, я маю чималий досвід з медицини і, коли говорити конкретно, то прошу вас: статеві зближення, мусите знати, надзвичайно впливають на ввесь організм людини, особливо молодої .. Статеві зближення руйнують організм, особливо молодий. Не посміхайтесь, бо це так. Мусите знати, що хребетний мозок та мозок голови зазнають од цього великих порушень, нерви обертаються на розтріпане клоччя, серце, що раз у раз потерпає від конвульсійної кризи, псується, легені геть втрачають свою еластичну пружність та належний обшар і наближають вас до сухотки, шлунок перестає нормально працювати і обдаровує найрозмаїтішими неприємностями, кишки геть слабнуть і також обдаровують різними неприємностями, печінка й нирки завдають несподіваного клопоту, шкіра втрачає свіжий вигляд, сили геть піду падають, очі позбавляються живого блиску, червоняться й погано бачать, зуби й ті навіть помітно псуються, воля тікає, а натомість з'являється нерішучість та бездіяльність, пам'ять затемнюється, наче на неї сходить густа тінь …
– І людина стає ідіотом або помирає. Це справді жах! трохи нестримним, проте лагідним тоном вклинюється другий. – Справді, справді жах! І я тепер розумію сердешного святого Себастіяна, що не пожалів свого віку молодого та добровільно наважився на … операцію. До речі, на тому горельєфі, що й досі, як вам, мабуть, відомо, зберігається в стародавній Празі, найпікантніше виглядає самий виконавця цієї процедури, вірний пес сердешного Себастіяна. Пригадуєте собі?.