Варязька балада – Євген Маланюк

ЄВГЕН МАЛАНЮК

ВАРЯЗЬКА БАЛАДА

Необорима соняшна заглада –

Віки, віки – одна блакитна мить!

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україн

Широчина нестримано росте,

Мов на бандурі велетенській грає

Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото

І сам втопивсь у соняшнім меду,

Й крізь спокій цей єдина ллється нота –

Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон

Всміхнуться молодицями хати –

І знову степ пестить мої повіки,

І знову скитські баби і хрести.

Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії

І ніч очей з-під п'явок гострих брів –

І знову – степ. Лишь де-не-де замріє

Архипелаг поснулих хуторів.

Дзвенить вода. Це він, це він синіє –

Балада хвиль – Дніпро. І на горі

Спить Київ – степова Олександрія –

Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно

Це мудре злото кремезний варяг,

І звідтіля ж воно текло безвладно

Під ноги орд – на кочівничий шлях.

Гриміли десь козацькії литаври,

Віки несли не раз залізний дар, –

Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,

Від мудрості знесилений Владар.

(А ти не довго гаялась в тривозі:

Сарматських уст – отруйний, п'яний мед

Ти віддала татарину в знемозі,

І чув твій сміх Батиєвий намет).

І далі, там, де беріг Кіммерії

Підніс коринфські обриси колон,

Де Херсонес замріяно біліє

І снить солодкий, вічний, синій сон,

Де кам'янисті межі скитських прерій

Врізаються в козацький буйний Понт

Причалом генуеських кондотьєрів,

Кінцем твоїх бурхливих перепон…

Отак лежиш – замріяно-безсила,

А сходить ніч – і відьмою вночі

Ти розгортаєш кажанові крила…

І, поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,

Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро –

Летиш, страшна й розхристана, на шабаш –

Своїх дітей байстрючу пити кров…

…А з Чигрина й з Батурина в тумані

(Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п'яні,

І кожен довго плаче і співа.

Один зітха – єдиним зойком: "Тиміш", –

І проклина Виговського всю ніч,

А другий – той, що огрядніш

і стриманіш, –

На північ кида блискавками віч.

І чуть: "Чекай, бо ж – жодного респонсу,

Ти, Орлику, – гаряча голова!"

……………………………………………

…Коли ж, коли ж знайдеш державну

бронзу,

Проклятий край, Елладо степова?!.

26 – 28 6 25

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: