ЄВГЕН МАЛАНЮК
ВАРЯЗЬКА БАЛАДА
Необорима соняшна заглада –
Віки, віки – одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Від синіх меж до сіверських україн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота –
Блаженних бджіл в вишневому саду.
Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати –
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.
Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії
І ніч очей з-під п'явок гострих брів –
І знову – степ. Лишь де-не-де замріє
Архипелаг поснулих хуторів.
Дзвенить вода. Це він, це він синіє –
Балада хвиль – Дніпро. І на горі
Спить Київ – степова Олександрія –
Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безвладно
Під ноги орд – на кочівничий шлях.
Гриміли десь козацькії литаври,
Віки несли не раз залізний дар, –
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,
Від мудрості знесилений Владар.
(А ти не довго гаялась в тривозі:
Сарматських уст – отруйний, п'яний мед
Ти віддала татарину в знемозі,
І чув твій сміх Батиєвий намет).
І далі, там, де беріг Кіммерії
Підніс коринфські обриси колон,
Де Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,
Де кам'янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний Понт
Причалом генуеських кондотьєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон…
Отак лежиш – замріяно-безсила,
А сходить ніч – і відьмою вночі
Ти розгортаєш кажанові крила…
І, поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро –
Летиш, страшна й розхристана, на шабаш –
Своїх дітей байстрючу пити кров…
…А з Чигрина й з Батурина в тумані
(Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п'яні,
І кожен довго плаче і співа.
Один зітха – єдиним зойком: "Тиміш", –
І проклина Виговського всю ніч,
А другий – той, що огрядніш
і стриманіш, –
На північ кида блискавками віч.
І чуть: "Чекай, бо ж – жодного респонсу,
Ти, Орлику, – гаряча голова!"
……………………………………………
…Коли ж, коли ж знайдеш державну
бронзу,
Проклятий край, Елладо степова?!.
26 – 28 6 25