— Зрозуміло.
— Всі згодні?
— Всі, всі.
— Ти, Володю? — спитав мене Архипенко.
— Я згоден, — відповів я. — Але при одній умові: якщо Жердін попросить вибачення у Ніни Бережної.
— А інакше бути не може!.. Про Жердіна зараз поговоримо окремо, — посуворішав Архипенко і, обвівши поглядом мовчазних товаришів, сказав: — Я думаю ще ось що… Зачеплено честь Ніночки Бережної. А це, як ви розумієте, торкається всіх нас… Чи так я мислю?
— Так, так, — загули всі.
— От і добре… Тоді я пропоную тут же судити Жердіна судом честі! Згодні з моєю думкою?
— Згодні, згодні.
— Гаразд. Отже, я висуваю проти Жердіна два обвинувачення. Перше — він образив Ніночку Бережну, друге — звів наклеп на свого товариша… У тебе, Жердін, є що-небудь проти цього? Визнаєш ти свою провину?
— Визнаю, — похмуро обізвався той, ні на кого не дивлячись. — Сп’яну бовкнув…
— Визнаю, визнаю, — передражнив його Архипенко і стягнув до перенісся свої руді брови. — Сп’яну бовкнув… Ну, хай на Булатовича ти злий і сп’яну бовкнув, а на Ніночку як у тебе язик повернувся? Га?
Ферапоня ще більше насупився. На очах у нього знову виступили сльози. Він тихо сказав:
— П’яний я, товариші… От язик і повернувся… А взагалі, я люблю її, Ніночку… От що!..
— Люблю, люблю! — спалахнув Архипенко. — А хто з нас її не любить? Питаю я тебе — хто? Знайди такого! Мовчиш?.. Ото ж бо й воно, братику, що всі її люблять, бо є за що любити! Гарна, чесна, смілива наша Ніночка! І кожен з нас у небі собою закриває її від ворожих куль! Один ти, дурень, знайшовся, що бовкнув: полкова дівка!.. Та за одні ці слова тобі, йолопе, треба ще раз затопити, бо Володиного мало! Щоб до нових віників пам’ятав!
— Ну й затопіть! — і Ферапоня виставив наперед своє обличчя.
— Затопіть, затопіть… Як треба буде, то й затопимо! А зараз я вношу пропозицію: за образу Ніночки зобов’язати Федора, тобто Ферапонта Жердіна, вибачитися перед дівчиною, а з нашого боку — дати йому доброго ляпаса, щоб у майбутньому розумніший був! А оскільки Володя вже дав йому в зуби, то вважати, що присуд виконано, і на цьому поставити крапку!.. Як гадаєте, товариші!
— Гм, мудро ти розсудив! Як цар Соломон! — на обличчях льотчиків з’явився усміх. — Тепер Жердін хай не ображається на Володю, бо ляпаса одержав по суду! Оце здорово!
— А що? — усміхнувся й Архипенко. — По суду! Хай тепер спробує образитися на Володю — дзуськи! Це ми постановили гуртом — і хай ображається на всіх нас!.. А взагалі, нам не до взаємних образ! Завтра чи післязавтра в бій, у небо, а там, супроти спільного ворога, ми всі друзі, всі товариші. Чи так я кажу?
— Так, так! Молодець Архипенко! Мудро розсудив! — почулися голоси.
Всі весело засміялися, і навіть на похмурому заплаканому обличчі Ферапоні з’явився ледь помітний кислий усміх.
5
Хлопці дотримали слова: ніхто не проговорився, і в полку так і не дізналися про нашу з Ферапонею сутичку. Він вибачився перед Ніночкою — і інцидент, здавалося, було вичерпано. Ми зі своїм коханням уже ні від кого не крилися, бо вирішили одружитися. Навіть і день призначили — в двадцяту річницю народження Ніночки (вона була тільки на рік молодша за мене).
Що це за почуття — кохання! Його треба самому пережити, самому відчути. Ніякі слова не в змозі передати й частини того, що відчував я тоді.
Образ Ніночки весь час стояв перед очима, і мені здавалося, що ми ніколи не розстанемося. Навіть у бою, коли мені випадало літати не в парі з нею, я, мов наяву, бачив перед собою її таємничі чорні очі, густе закучерявлене волосся, її повні рожеві уста, чув її глибокий грудний голос, що воркотів, як весняний струмок, і бентежив мене своєю незвичайністю і чарівністю, вдихав приємний запах її кіс і парфумів, які весь наш полк самовіддано діставав для неї всіма правдами і неправдами.
Знаю, що вона відчувала те ж саме, що й я. І був щасливий. Незважаючи на незгоди воєнного часу, на майже щоденні бойові польоти, на смертельну небезпеку, що підстерігала нас на кожному кроці, я був щасливий, бо кохав і мене кохали. А хіба це не найвище щастя?
Додалося й тривог. Думав тепер не про себе — чи повернуся сьогодні цілий, неушкоджений? А про Ніночку — про її життя, здоров’я, безпеку. Коли вона була в повітрі, а я на землі, мої очі не відривалися від неба. Що з нею? Чи все гаразд? І не йшов з аеродрому доти, доки не приземлявся її червонозоряний Як і я не подавав їй руки, допомагаючи вибратися з кабіни.
Та всьому буває кінець — щастю теж.
Вилетіли ми вчотирьох: я з Ніночкою, а Жердін з Архипенком. Ніщо не віщувало біди. Стояв погожий осінній ранок. У голубому небі — ні хмаринки, сліпучо сяяло сонце. Під крилами наших літаків привільно розкинулися неосяжні степи, луги й ліси українського Лівобережжя.
Ми наблизилися до фронту, що гримів тисячами громів, і тут зовсім несподівано зустрілися лоб у лоб з групою німецьких “юнкерсів”, що саме лаштувалися скинути свій смертоносний вантаж на голови наших піхотинців.
— Атакуємо, друзі! — гукнув старший, Архипенко, і перший кинувся на ворога.
Для німців наша поява була теж не меншою несподіванкою. Вони заспішили, заметалися і почали бомбити без прицілу, безладно, так що бомби вибухнули в болоті, піднявши вгору тонни торфу і багнистої твані.
Та збити хоч одного стерв’ятника нам не пощастило — на нас напало вісім “месерів”.
“Карусель” закружляла якраз над лінією фронту. Нам добре було видно і звивисті окопи, і кулеметні та мінометні гнізда, і навіть маленькі постаті солдатів, що — із нашого боку, і з німецького — припинили стрілянину і стежили за повітряним боєм.
З першого ж заходу мені пощастило підпалити свого супротивника. Обгорнувшись хмарою бурого диму, він втратив швидкість і пішов на зниження.
— Браво, Володю! — похвалила Ніна. — На одного мерзотника менше! Але будь уважний — з тилу заходить ще один!..
Я оглянувся: з тилу заходило зразу двоє! Один ладнався зайти мені в хвіст, а другий, той, що йшов знизу і якого Ніна не могла бачити, явно мав намір напасти на неї. Він уже брав її в приціл. Що робити?
— Ніночко, бережись! — гукнув я.
В ту ж мить зробив віраж і, замість того щоб зчепитися зі “своїм” супротивником, пішов навперейми Ніноччиному. На таран.
Він таки не встиг дати чергу. Я виринув перед ним зовсім несподівано і розтрощив йому пропелер. “Месер” відразу клюнув носом донизу. Але й мій літак почав падати.
Я ще встиг помітити і перекошене від жаху обличчя фашистського льотчика, і те, як він вивалюється з кабіни, і моє праве крило, що, відірвавшись від літака, переверталося в повітрі, — і тоді, зрозумівши, що врятувати машину вже ніяк не зможу, викинувся з неї і розкрив парашут.
Сильний поштовх — і я, погойдуючись на тонких білих стропах, завис майже поряд зі своїм супротивником. Нас розділяло якихось сто чи сто п’ятдесят метрів.
За якусь мить я оговтався від несподіваного повороту в своїй долі. Перша думка: де Ніночка? Я оббіг поглядом усе довкола і знайшов її літак, — вона вела поєдинок зразу з двома “месерами”. Архипенко і Жердін теж билися, мов леви. Архипенко підпалив свого супротивника, і він, залишаючи позад себе пасмо густого диму, повернув убік і пішов на зниження.
Потім до мене прийшла інша думка: де ж я приземлюся? Адже ми з німцем спускалися прямо над фронтом.
Земля швидко наближалася. Уже зримо проступали на її зраненому обличчі звивисті окопи, круглі вирви від снарядів і бомб, кулеметні й мінометні гнізда. І тут я помітив, що опускаюся на позицію ворога, а німець — на наш бік.
“Оце так відкриття! Чорт забирай! — промайнуло в голові. — Ще цього не вистачало — потрапити в полон!”