Нушке опустив руку, витріщив очі.
— Ти, малий?
— Так, я.
— Доннер веттер! Невже ти гадаєш, що господь бог дарував тобі два життя на цій грішній землі? То я мушу розчарувати тебе! — і уперіщив смільчака по плечах. — Що ти сказав? Та швидше, бо у нас зовсім мало часу.
Новенький здвигнув плечима.
— Нікс ферштейн… Я по-німецьки не розумію.
— Ти вигукнув слово “подлез”… Що воно означає? — спитав Нушке, трохи перекрутивши у вимові російське слово “подлец”.
— Нікс ферштейн…
— А це ти розумієш? — Нушке ткнув новенькому під самий ніс бича.
— Нікс ферштейн, — уперто стояв на своєму гефтлінг.
— Ферфлюхтер гунд! Проклятий собака! — вилаявся есесівець і повернувся до мовчазного строю. — Хто перекладе?
Якась підсвідома внутрішня сила виштовхнула Володю наперед.
— Дозвольте мені, пане блокфюрер.
Нушке зміряв його поглядом з голови до ніг.
— Ти знаєш німецьку?
— Знаю.
— Гаразд… Що ж вигукнув цей собака?
Володя вагався лише одну мить, бо вже обміркував, що мав казати.
— Він вигукнув лише одно слово — “подлез”… По-російськи це означає, що старий француз “підліз” під вашу палицю сам. Отже, сам винен у тому, що трапилося…
Володя розумів, як він ризикує. Можна сказати, ризикує головою, бо пояснення його спиралося на неправильну вимову чужого слова самим блокфюрером і було дуже хистке. Досить кому-небудь з присутніх, хто володіє російською мовою, захотіти — і обман негайно викриється. Але він сподівався, що свої не викажуть, а ніхто інший не знав російську мову настільки, щоб розібратися в таких фонетичних тонкощах.
Нушке спантеличено закліпав набряклими повіками.
— Ось як! Він справді саме так сказав?
— Безперечно. Ви ж самі добре запам’ятали це слово — “подлез”…
— Так, запам’ятав — і перевірю! І якщо ти переклав неправильно…
— Можете не сумніватися. Я німецьку знаю непогано.
— Ну, гаразд, ніколи зараз розбиратися, — похмуро буркнув Нушке і тут же люто закричав: — Цього малого — в карцер! Усім виходити! На апельплац! Швидше!
2
Над Тюрінгенським лісом дув свіжий вітер, і Володя, підтюпцем поспішаючи на центральний майдан концтабору, відчув, як під благеньку робу починає заповзати сирий передранковий холод.
Далекий край неба на сході почав світлішати. Скоро зійде сонце — наступить ще один важкий день. А що він буде важкий, сумніватися не доводилося. Легких днів тут взагалі не було, а цей може стати ще й останнім у житті. Досить тільки Нушке розкопати справжнє значення слова “подлец”. Тоді загине і він, і той хлопчина-сміливець, котрий так необачно, згарячу висловив свої почуття. Нушке, безперечно, зживе їх зі світу.
Концтабір спав. Похмуро темніли незграбні будівлі, свистів поміж ними вітер, бовваніли на сторожових вежах у касках і цератових плащах вартові, і тільки з високого цегляного димаря крематорію безперервно валував червонястий дим, розносячи по зарослих буковим лісом околицях важкий сморід спалених трупів.
На душі у Володі було препогано. Картав себе за те, що вплутався в історію, яка, без сумніву, закінчиться трагічно, лаяв новачка, що не стримався, а ще більше за те, що вискочив, як Пилип з конопель, зі своїм дурним поясненням. Знав, коли і перед ким проявляти благородство! Ох, як усе не до ладу склалося!
Його плеча торкнулася чиясь рука. Почувся шепіт:
— Молодець, друже! Врятував новенького від смерті! Ми вже думали, що йому капут!
Говорив сусід по нарах, молодий, довготелесий Іван Куц. Був він колгоспником з Київщини, а в армії — кулеметником. Поранений у ногу, від чого й досі накульгував, потрапив під Смоленськом у полон, а потім — за спробу втекти — в концтабір.
Володя цілком довіряв йому.
— Ще не врятував… Боюсь, як би нам обом не змололося…
— Ти гадаєш?.. Невже знайдеться яка небудь падлюка?..
Володя не встиг відповісти, як пролунала команда шикуватися. В’язні вишикувалися по блоках — і завмерли. Три колони — три блоки. Небагато. Отже, напевне, кудись поведуть. Але куди?
Апельплац освітлений потужними прожекторами. Вони вмикаються тільки в особливих випадках, коли немає стану повітряної тривоги. Довкола — есесівці з автоматами напереваги. Трохи збоку, в сутінках, — кілька великих дизельних автомашин.
Володя губився в здогадах: куди повезуть? Невже формується транспорт для переведення в інший концтабір?.. В серці наростала тривога. Кожна така несподівана переміна в житті в’язнів таїть у собі низку смертельних небезпек. На власному гіркому досвіді гефтлінги давно переконалися, що зміна в їхньому житті з ініціативи есесівців — завжди на гірше.
Над майданом запала зловісна тиша. Здається, було чути биття власного серця. Володя з подивом відчув, що в нього перестала боліти щелепа, яка ще годину тому не давала спокою. Видно, страшна нервова напруга переважила і заглушила тілесний біль.
Тим часом есесівці уважно, аж двічі, перелічили в’язнів і наказали сідати на машини. Отже, повезуть з табору. Але куди?
В’язні залізли в криті брезентом кузови, на задніх сидіннях повсідалися охоронники-есе-сівці — і колона рушила.
Їхали мовчки, ніхто не промовив жодного слова. Рівномірно, без натуги, бо дорога йшла з гори в долину, працювали мотори, гули шини коліс, лопотіло під поривами вітру брезентове накриття.
Хвилин через п’ятнадцять зупинилися. Вокзал. Есесівці позіскакували з машин на землю і наказали в’язням вилазити.
Хоча було ще дуже рано, на пероні вже стояли пасажири — жінки, старі, підлітки. Вони їхали на роботу за двадцять, за п’ятдесят, а то й за сто кілометрів — в Ерфурт, у Готу і навіть у Ейзенах. Ні голосних розмов, ні сміху, ні метушні. Ніяких емоцій. Незважаючи на те, що війна невмолимо наближалася до кордонів рейху, що багато міст лежало в руїнах внаслідок бомбових ударів американської та англійської авіації, що ніхто вже не вірив базіканням фюрера та рейхсміністра Геббельса в чудо-зброю, яка забезпечить Великонімеччині перемогу, рядовий німець про довжував сліпо, механічно виконувати свій обов’язок: працював десять—дванадцять годин на добу, регулярно одержував на картки хліб, маргарин, цукор, справно ніс добровільно-примусову службу по нагляду за чужоземними робітниками та по виявленню “ворожих державі елементів”.
В’язнів вишикували в кінці перону. Довкола стали есесівці.
Куц поглядом показав на поїзд з військовою технікою, що з гуркотом ввірвався в цей час на станцію і, не зупиняючись, на повній швидкості промчав на схід.
— Причепитися б! За добу чи за дві були б біля фронту! Ех!
Володя заперечно похитав головою, показав на смугасту робу.
— В такому одязі?.. Не зробиш і ста кроків, як схоплять і розстріляють на місці! Ми люди поза законом!..
— Я це знаю… Але ж серце рветься на волю!.. З концтабору втекти неможливо або майже неможливо, — бачив, як охороняють? А з етапу — можна…
— Теж нелегко… Хіба дуже пощастить… Вони замовкли.
До перону, стишуючи хід, підійшов пасажирський поїзд. Спалахнули електричні ліхтарі. Знялася звичайна в такому випадку метушня: одні виходили з купе (в німецьких вагонах кожне купе має свої двері назовні), інші заходили. Молоді гарненькі провідниці, в чорних шерстяних штанях, добре підігнаних по фігурі піджаках і фасонних беретах з одноголовим німецьким орлом, слідкували за порядком під час посадки.
У хвості ешелону кілька товарних вагонів — для чужоземних робітників. Сюди й загнали всіх в’язнів. Наказали сісти на підлогу. Охоронники з автоматами напоготові стали на дверях. Блокфюрери всіх трьох блоків зайшли в пасажирські вагони.
Бемкнув на пероні дзвін. Паровоз подав протяжний сигнал — і поїзд рушив.
“Куди ж везуть? Куди ж везуть?” — билася тривожна думка.
3
Над Німеччиною, що в страві ждала неминучої і грізної розплати за злочини фашистів, стояло жарке літо 1944 року.