Як би там не було, випадкова зустріч у поїзді стала у великій пригоді і під час розмови з Гольбахом, і ось тепер, при видачі таких важливих для нас окупаційних документів.
Ціммерман витер картатою хустиною спітнілого лоба, налив повну склянку води і, одним духом випивши її, сказав:
— Ці документи — кенкарти — дають вам право на проживання в Києві і вільне ходіння по місту вдень і вночі. Бо така буде ваша робота… Тебе, старий, я зараз підкину на хлібозавод — там уже жде машина. А твоє, юначе, місце роботи тут, через коридор, двері навпроти… Все зрозуміли?
— Зрозуміли.
— Жити будете… — він назвав адресу. — Там є вільна квартира, що числиться за нашим відомством. Ось вам талони на хліб та інші продукти, а також гроші в рахунок майбутньої зарплати. Розпишетесь потім, бо зараз ми поспішаємо… І вважайте, що вам у житті поталанило!
Він поклав на край столу тугу пачку радянських десяток і жмут різнобарвних талонів. З грюкотом відсунув крісло, підвівся.
— Все. Поїхали!. Час не жде!
Швидко вийшли на вулицю, сіли в “опель”. Заклопотаність не сходила з обличчя Ціммермана. Від природи любитель поговорити, він тепер уперто мовчав, міцно тримаючи руками кермо і не зводячи очей з дороги. Місто, здавалося, вимерло — лежало під снігом зруйноване, похмуре, мовчазне. Над Хрещатиком кружляли зграї вороння. Поодинокі перехожі, забачивши машину, злякано озиралися і при першій же нагоді завертали за ріг чи в під’їзд найближчого будинку.
На Повітрофлотському, біля хлібозаводу, Ціммерман висадив Смольникова, провів його через прохідну, а вийшовши, ткнув мені в руки ще м’яку теплу булочку.
— Їж! — і другу запхнув собі до рота.
Ціммерман повернув на Керосинну і зупинився біля сірого дощаного паркану.
Один погляд — і я зрозумів, що тут табір для військовополонених. Колючий дріт. Вежі з кулеметами. Солдати з вівчарками. З воріт виходить колона — чоловік вісімдесят або й сто. Зарослі, худі, потемнілі. В очах — відчай і ненависть. По боках — есесівці з автоматами і гвинтівками напоготові.
Куди ведуть? На роботу? В етап? На страту?
Ціммерман показав вартовим при вході документи, коротко кинув:
— Цей хлопець зі мною.
І ось ми в таборі, власне, в тому його відділі, де зосереджені служби — комендатура, приміщення для охорони, кухня. Сама кошара розташована далі, і звідти, як і в Хорольській ямі, долітає глухий гомін тисяч людських голосів.
Біля комендатури Ціммерман сказав:
— Почекай на мене тут!
Коли він зник у дверях будинку, я оглянувся довкола. Серце моє стиснулося — яка знайома, жахлива картина! Хіба давно і я був людиною поза законом, приреченою на повільне вмирання від голоду та холоду? Хіба давно і я отак виглядав з-за дроту, як оті нещасні, що змученими очима зараз дивляться на мене?
Я довго стояв пригнічений і приголомшений тим, що бачив перед собою, і, замислившись, не помітив, як до мене, пильно приглядаючись, наблизився вусатий чолов’яга у чорному пальті з каракулевим коміром. Пальто було добряче, але явно з чужого плеча.
— Це ти, шибенику? От не чекав! Таки потрапив туди, де й слід тобі бути! — вигукнув чолов’яга.
Я оглянувся. До мене наближався поліцай Хомка Підмогильний. Безперечно, це він! На рукаві — пов’язка, за лівим плечем — гвинтівка, а в очах — зловісна втіха. Ще б пак, така зустріч!
З несподіванки я розгубився і не знав, що відповісти. Тікати? Нікуди. Та й не втечеш: Підмогильний стрілятиме. Вступити в розмову? Викручуватись? Але як? Без сумніву, Підмогильний добре запам’ятав мене, а ще більше запам’ятав удар по голові і втрату нагана… Миттю я відчув, як завмерло серце і в грудях прокотилася неприємна холодна хвиля. Тепер я пожалів, що ми зі Смольниковим поспішно втекли, не прикінчивши його там, на вулиці…
Підмогильний підійшов майже впритул. Схопив за рукав.
— Ну, чого ж мовчиш? Мов заціпило! Чи забув, мерзотнику, як я було тебе зцапав і вів у поліцію? Де твій дружок? Де мій наган?
“Що йому відповісти? — гарячково думав я. — Все заперечувати? Не повірить, гад!.. Дременути? Не втечеш. Ген скільки тут німців і поліцаїв! Відразу схоплять!”
Позаду неждано почувся голос Ціммермана:
— Гей, досить тобі базікати! Ходімо зі мною!
— Я не базікаю. Цей добродій думає, що я втік із табору, і хоче знову запроторити мене за дріт, — сказав я, оглядаючись на шарфюрера і розуміючи, що зараз можу загинути.
Але раптом відчув, як Підмогильний випустив мій рукав. Обличчя поліцая витягнулося від збентеження і подиву, а коричневі очиці дурнувато закліпали. Видно, те, що я заговорив німецькою мовою та ще й до шарфюрера СС, страшенно вразило його і остаточно збило з пантелику.
— Що за дурниця! Геть звідси, вилупку! — гаркнув сердито Ціммерман, люто дивлячись на поліцая. — Кожне сміття корчить тут із себе пана!
Підмогильний, звичайно, не розумів по-німецьки ані в зуб ногою, однак дуже добре засвоїв словечко “век!”, тобто “геть!”. У нього не виникло ні найменшого сумніву в тому, що це універсальне слово стосується саме його особи. Прекрасно зрозумів він і те, що німець гнівається і причиною гніву є те, що він затримав цього незнайомця.
Поліцай знітився і позадкував од мене, пришелепкувато вимовляючи при цьому:
— Я що… Я нічого… Як пан каже… Може, я помилився…
— Век! — ще раз гримнув Ціммерман, а мені кивнув: — Ходімо!
Ми пішли до “кошари”, а Підмогильний підібрав поли пальта і чкурнув до гурту поліцаїв. Там зупинився, поправив на голові шапку і втупив у мене свої невеликі пронизливі очі.
Удаючи, що не помічаю його, я відвернувся, але весь час, поки ми йшли до воріт, відчував на собі той важкий допитливий погляд.
10
Квартира виявилася зовсім невеличкою — кімната і кухня на п’ятому поверсі. Кухня спільна, теж невеличка і досить брудна, занехаяна. В ній порядкувала жінка років сорока. Брови підведені, на губах — яскраво-червона помада, а на щоках — рум’яна.
— Лідія Василівна, — відрекомендувалась вона при знайомстві і зразу ж поцікавилась: — Вас тільки двоє?.. Батько і син?.. А де працюєте?
Дізнавшись, що один із нових сусідів працює на хлібозаводі, вона стала дуже ввічливою і запропонувала свою допомогу по веденню господарства.
— Та яке там у нас господарство, — намагався відкараскатися од неї Смольников, у серце якого почала западати тривога.
Та жінка відразу пішла в атаку.
— Е-е, не кажіть! І протопити треба, і води зігріти, і попрати. А буде з чого — і борщу зварити… Без жіночих рук важко вам, одиноким мужчинам…
— Звідки вам відомо, що у нас не буде жіночих рук?
— Е-е, бачу! І як одягнутий, і як доглянутий — все видно…
Довелося Смольникову здатися.
— Гаразд, Лідіє Василівно, приймаємо допомогу. Чим зможемо — допоможемо і вам. Згода?
— Згода, згода. Знайомтеся з квартирою, — тут раніше жив інженер з дружиною, — а я тим часом зігрію чаю. З морозу не завадить погрітися. А потім і грубку затопимо, якщо знайдете дровець, бо там у вас, мабуть, не дуже тепло…
У кімнаті справді було не тепло. На шибках вималювалися візерунки, все припало легким шаром пилюки. З часу евакуації господарів сюди, мабуть, окрім Лідії Василівни, ніхто не заходив. Все стояло на своїх місцях, навіть фотографії висіли на стінах. З них дивилися на нових мешканців двоє щасливих молодят. Інженер, і його дружина. Видно, тільки побралися… А жити не довелося…
— Ну от, маємо своє помешкання, — сказав Смольников. — Добре, що вибралися від старих: дуже вже були там на виду. Сусіди почали цікавитися — хто та що.
— А тут ніхто не буде?
— Думаю, крім Лідії Василівни, ніхто, — Смольников понизив голос. — Не маю сумніву, що їй уже доручено слідкувати за кожним нашим кроком і кожним словом. Так що май це на увазі і будь обережний.