Двоє над прірвою – Володимир Малик

Та не встиг він відбігти від мене і на п’ятдесят кроків, як у тому ж боці, куди тікав, зовсім зненацька залунала стрілянина. Тривала вона недовго і відразу стихла. А через кілька секунд знову виринув з кущів “мій” другий поліцай. Власне, не виринув, не вибіг, а вишкандибав, спираючись на рушницю. Холоша на лівій нозі заюшилася кров’ю.

— Стій! Кидай зброю! Руки вгору! — гукнув я.

Він зупинився, озирнувся, мов загнаний звір, а потім, кинувши рушницю на землю, підвів руки над головою.

Я вийшов із-за сосни і поволі почав наближатися до полоненого. І тут з кущів вибігли люди — у нашій і німецькій формі, у піджаках і просто в сорочках, з рушницями й автоматами. Вони враз оточили мене і мого полоненого.

Це були партизани.

— Тобі пощастило. Ти пристав до них? — спитала Таня.

— Більше року я був партизанським розвідником…

— А в концтабір як потрапив?

— Це було влітку минулого року. Наша армія звільнила Білгород, Орел і Харків і рушила на Лівобережжя. Партизани посилили свою активність. Одного разу мені було наказано розвідати підходи до залізниці, яку загін мав перейти вночі. Я вирішив удавати з себе городянина, котрий ходив на села по продукти, залишив у штабі зброю, взяв німецьку кенкарту, попрощався з друзями-розвідниками, закинув за плечі торбину з харчами, які нібито виміняв на селі для хворої матері, і почимчикував. Все йшло добре. Вже не раз таким чином подорожував я по Придесенню. Сподівався, що й тепер успішно виконаю завдання і щасливо повернуся в загін… Та трапилося інше. На якомусь невеличкому полустанку, що загубився серед перелісків і був дуже зручним для переправи партизанського обозу, коли я пильно розглядався довкола, мене раптом оточили поліцаї і німецькі жандарми. Схопили. Завели у станційне приміщення. Я прикинувся простачком, божився, що живу в Києві, а на село ходив по продукти… Та мені не повірили. Першим же поїздом, що зупинився там, відправили в київську тюрму, а звідти — в концтабір…

2

Вечоріло. Поволі спадала спекотлива денна задуха. В міжгір’ях і річкових долинах залягала все густіша синя імла.

Припавши обличчями до щілини в брезенті, двоє втікачів жадібно вдивлялися в незнайомі вечірні краєвиди, що швидко пропливали перед очима.

Темно-зелені ліси й гаї, сріблясті струмки, смугасті ниви на рівнинах та крутих підгір’ях, солом’яні стріхи в селах, високі шпилі костьолів…

Польща!

Вже кілька годин їхали вони по польській землі, і їхні серця билися радісно, прискорено. Ще трохи-трохи, ще, може, якісь півдоби — й ешелон зупиниться на кінцевій станції, з якої далі ходу немає, бо там, далі, — фронт. Тільки б не загаятися і вчасно зіскочити за кілька десятків кілометрів до тієї невідомої станції, щоб не потрапити в руки фельджандармів!.. Тільки б доїхати!..

— Де ми? — спитала Таня.

Вона вже ставила це запитання чи не вдесяте. Але Володя не міг відповісти, бо й сам не знав.

Останнім містом, що запам’яталося йому, був Герліц. Однак з того часу проїхали вони ген-ген скільки кілометрів!

— Десь у середній Польщі, — відповів непевно. — Гадаю, незабаром буде Вісла…

— Отже, під ранок досягнемо нашого кордону?

— Може, й досягнемо…

Поїзд пірнув у густий сосновий ліс. Враз потемнішало, гостро запахло хвоєю. Голосніше зачмихав паровоз, і лункіше зацокотіли колеса на стиках — то звукові хвилі, відбиваючись від суцільної стіни дерев, не розбігалися довкіл, не зникали вдалині, а луною поверталися назад, до поїзда.

Колія пішла вгору, на підйом. Швидкість почала зменшуватись.

І тут з лісу кількома вогнистими струменями вдарили автомати.

Володя схопив Таню попідруки, рвучко відкинув від борту в протилежний куток кузова, приліг з нею поруч, затуливши собою від куль, що в кількох місцях розпанахали брезент.

— Володю, ти що? — Таня намагалася випручатися, підвести голову, але його важка рука притискувала її плечі донизу. — Що трапилося?

— Лежи! Не піднімайся! Польські партизани обстрілюють ешелон!.. А куля не розбирається, хто свій, а хто чужий!..

Німці теж відповіли вогнем — автоматним і кулеметним. Ця перестрілка тривала зовсім недовго, якихось півхвилини, стихла так же раптово, як і почалася.

Поїзд зі стукотом, мов нічого й не трапилося, далі відміряв кілометри.

— Ну, здається, пронесло, — з полегшенням сказав Володя і підвів голову. В брезенті зяяло кілька дірочок. — Молодці, польські партизани! Трохи полякали фриців! Але було б погано, коли б їхні кулі та зачепили нас!

— Дякуючи тобі, пронесло… А могло б і зачепити, — погодилася Таня і, підвівшись, поправила на собі одяг. — От тільки хочу зауважити…

— Що?

— Що дієш ти стереотипно.

— Тобто?

— Ну, як же… Ніну Бережну, коли ніс до літака, схопив на руки. Мене теж без зайвої церемонії схопив, замалим не задушив…

Володя усміхнувся і легенько обняв дівчину за плечі. Дивачка! Що вигадала! Ніну Бережну згадала… І, здається, ревнує до загиблої? Але якщо ревнує, то…

Він перестав посміхатися і пильно глянув на неї. У напівтемряві, бо крізь щілини мало пробивалося під брезент скупого вечірнього світла, побачив невеличку постать, великі допитливі очі, що дивилися на нього знизу вгору, і розкуйовджений, як у якого-небудь хлопця-бешкетника, білявий чуб, що вже почав відростати. І тут раптом до кінця усвідомив, що перед ним дівчина. Дівчина! Не хлопчина, не підліток, на якого Таня скидалася, а дівчина. Доросла і гарна.

Спочатку він хотів відповісти, що інакше поводитися з дівчатами не вміє, що, мовляв, не навчився, бо ніколи було. Але тепер почав у думці підшукувати іншу, більш делікатну, необразливу відповідь.

Однак нічого сказати не встиг. Таня втягнула в себе повітря і запитала:

— Ти нічого не чуєш? Щось горить!.. Мовби фарба чи бензин…

Володя теж почув запах диму.

— Справді… Ану, гляньмо! — він просунув у щілину голову і відразу ж скрикнув: — Танго, на нашій платформі горить передня машина! Мабуть, кулею пробило бензобак… Вогонь ось-ось перекинеться до нас!

Таня відхилила край брезенту, виглянула й собі. І не побачила ні паровоза, ні передніх вагонів — їх закрило бурхливе вируюче полум’я. Вона сплеснула руками.

— Що ж нам робити, Володю?

— Тікати! Стрибати, поки не пізно!

— Стрибати? На ходу?! Я боюся!

— Ти що? З літака ж стрибала!

— Там я мала парашут.

— Ну, не горіти ж нам тут живцем! Та й німці нас схоплять, коли поїзд зупиниться. Вони вже, мабуть, помітили пожежу… Окрім того, якщо вогонь перекинеться далі, можуть вибухати снаряди в танках. Аварія неминуча. Зволікання — смерті подібне! Злазьмо! Швидше!

Володя схопив рюкзак, допоміг Тані спуститися вниз. Коли вилізли з-під брезенту, їм в обличчя війнуло жаром. Вогонь розгорався все дужче. Ось-ось могла спалахнути й друга машина, що більше доби давала їм гарний притулок. У ній міг вибухнути бензобак…

Тримаючись однією рукою за поручень, Володя другою рукою підтримував Таню.

— Стрибай!

Дівчина зажмурила очі.

— Боюся!

— Стрибай, кажу тобі! Ну! — Він з силою відірвав її руки від поручня. — Вибирай чисте місце і котися клубком!

— Боюся!

Тоді він штовхнув її вниз і сам стрибнув слідом за нею.

В груди дмухнув пругкий потік зустрічного вітру. Потім — удар об землю, і він стрімголов покотився по крутому відкосу. Коли підняв голову, поїзд уже промчав повз нього і зникав за горбом. І тільки вогненний стовп ще довго вирував удалині, прорізуючи багряним світлом темніюче небо.

3

Чотири доби голодні, змучені, мокрі, бо вже не раз за цей час їх періщили дощі, продиралися вони лісами на схід. Точно визначити напрям було ніяк, і на п’ятий день, обминаючи села, хутори, містечка, щоб не наткнутися на поліцію, опинилися в горах.

Володя зрозумів, що це Татри. Йти стало важче: доводилося перетинати незчисленні кряжі й долини, глибокі рівчаки і яри. Все дужче допікав голод. Морква зів’яла, присохла, стала цупкою і несмачною, мов підошва, але й вона закінчилася.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: