Засмутило одно — зайшов місяць, і на сході зарожевів край неба.
Світає!
До слуху долинув якийсь далекий, сторонній для нічної тиші звук, якого не чути було раніш. Що воно?
Звук посилювався, наближався.
Володя припинив роботу, почав прислухатися. Ну, ясно — так гуде мотор. Та що ж то? Літак? Мотоцикл? Танк? Чи автомобіль?
Неясна тривога стиснула серце. Ні, це не літак, і не танк, і не мотоцикл. Це, долаючи круті гірські дороги, ревуть автомобільні мотори. Звук стає все дужчий, виразніший — певна ознака того, що машини поволі наближаються.
І ось в долині, по верхів’ях дерев, ковзнули жовтаві промені фар. Вони ще далеко — за кілометр або й за два… Але в серце війнуло крижаним холодком.
Не встиг! Не зумів! Пропало все!
Через кілька хвилин машини будуть тут! А що вони їдуть сюди, немає ніякого сумніву— недарма ж обер-лейтенант двічі наголосив, що на світанку прибудуть есесівці з Аусшвітца. Та, мабуть, він сам їх і викликав.
— Прокляття! — Володя відчув, як розпач стискає груди.
Він прихилився до дерева і не міг відірвати погляду від темної долини, де, вириваючись із-за скель і заростей, виблискували снопи яскравого світла. Серце його, здавалося, зупинилося — сюди чи не сюди?.. Та ось промені круто повернули ліворуч і поповзли в напрямку лісництва, на гору. З його грудей вирвався тихий, але розпачливо-болісний стогін. Сюди!
В долинах ще зачаїлася темрява, а тут, на вершинах гір, уже світало. Машини зупинилися по той бік галявини, де проходила дорога, якої втікачі не помітили при місячному світлі, й погасили фари. Пролунали сирени.
На їхній поклик з колиби поспішно вибіг офіцер. За ним — солдати. їм назустріч вже простував високий есесівець у цератовому плащі. На півдорозі вони зустрілися і довго про щось говорили. Мабуть, про полонених, бо есесівець кілька разів з цікавістю зиркав на них.
— По нас? — тихо спитала Таня.
— Мабуть, — відповів Володя.
— Я не хочу живою потрапляти до їхніх рук! Убий мене!
— Ти що? — жахнувся Володя. — Як ти можеш таке говорити? У мене ніколи не здійметься рука…
— А дивитися, як мене катуватимуть, ти зможеш?
— Це теж буде вище моїх сил!
— Тоді дай мені кинджал — я сама себе уб’ю!
— Не дам! Поки ми живі, то маємо надію…
Таня прихилилася до його плеча, усміхнулася блідою вимушеною усмішкою.
— Яка там надія!.. Поглянь — вони простують до нас… Убий, поки не пізно! — і раптом простягнула руку, щоб вихопити у нього кинджал.
Він розумів і в душі поділяв її намір покінчити відразу з нелюдськими стражданнями, які чекали на них у найближчому майбутньому. Та хіба ж підніметься у нього рука на неї?.. Тільки зараз, у цю хвилину, він відчув, якою дорогою для нього стала ця тендітна дівчина у хлоп’ячому вбранні. За час спільної втечі, смертельних небезпек і поневірянь її душа розкрилася йому, мов квітка, і йому сподобалася і її душевність, і її безстрашність, і її мила жіноча слабість, і дитяча довірливість, яку він намагався не образити жодним хибним жестом, жодним двозначним словом. Коли б він сам себе запитав, чи кохав її, то не зміг би відповісти відразу ствердно. Тут було щось інше, глибше і ширше. Спочатку був вдячний за безкорисливу допомогу, пізніше — здивований військовою виучкою і холоднокровністю, потім — вражений несподіваним чудом, що постало перед ним у вигляді юної дівчини в білому платті, яке вона одягла, не втримавшись від спокуси, в руїнах Ейзенаха. Тепер же, після стількох днів спільних поневірянь, проникся до неї, як сильніший до слабшої, братерською ніжністю і любов’ю. А разом…
Він глянув у її чисті благаючі очі і раптом зрозумів, що втратити їх було б для нього найбільшим нещастям. І тоді, відчувши, як її холодні пальці намагаються вивільнити з його кулака руків’я кинджала, жбурнув його подалі від себе в сиву від роси траву.
— Володю, навіщо ти це зробив? — скрикнула Таня.
Він обняв її за плечі.
— Пробач мені, люба… Коли б ще пістолет, то, може б, я зважився… А кинджалом — вище моїх сил…
— Вони наближаються…
Офіцер і високий есесівець у супроводі кількох солдатів поволі піднімалися росянистою травою до одинокого бука, що стояв посеред крутосхилу.
— Не бійся… Все минеться, — і Володя стиснув її ніжні холодні пальці в своїй гарячій долоні.
Офіцер ішов попереду. Побачивши більш ніж наполовину підрубаний стовбур дерева і купу трісок біля його кореневища, він витріщив очі й вигукнув:
— Доннер веттер! Вони замалим не втекли!.. У них ніж або тесак… Обшукати їх!
Володя застережно підняв заковану руку — глухо дзвякнув ланцюг.
— Не треба нас обшукувати! Кинджал ген там — у траві! Хай ваші солдати візьмуть його!
Йому не хотілося, щоб їм ще раз вивертали кишені, щоб грубі солдатські руки торкалися Таниного тіла.
Солдати принесли кинджал. Офіцер мовчки подивився на нього, похитав головою, мабуть, картаючи себе за необачність, якої допустився вночі, і, вийнявши ключ, зняв з полонених наручники.
— Ідіть!.. Бачу, вас варто було б тут розстріляти, та ви не уникнете цього і в тому місці, куди вас відвезуть…
Розділ восьмий
1
Чотири дизельні автомашини, натужно ревучи моторами, повільно долали круті підйоми Татрів. На передній і на задній — озброєні автоматами і ручними кулеметами есесівці. На двох середніх — в’язні у смугастих робах, з нашитими білими стрічками, на яких яскраво виднілися чорні цифри номерів.
В’язні здебільшого були молоді, віком від вісімнадцяти до тридцяти років. І дужі, наскільки могли бути дужими виснажені і змучені в’язні концтаборів.
Машини поволі видерлися на останній, найкрутіший підйом, проїхали ще трохи по горбистій, порослій густими темно-зеленими ялинами рівнині і зупинилися на невеличкій галявині. В ту ж хвилину есесівці сипонули додолу, загорлопанили:
— Злазьте! Швидше!
Володя одним із перших зіскочив на землю, допоміг Тані. Гримкочучи дерев’яними черевиками, почали стрибати й інші. І хоча вони поспішали, на них посипалися удари гумових палиць.
— Швидше, кляті собаки!
— Повертайтеся моторніше, брудні свині!
Потім почулася команда:
— Шикуйся!
В’язні вишикувалися в одну шеренгу. Завмерли. І тільки тепер змогли роздивитися, що стояли вони на кам’янистому майданчику перед ворітьми заснованого дротом невеличкого табору.
Місцевість була дика, безлюдна, але велична. Вдалині, скільки сягав погляд, здіймалися високі, залиті сонцем кам’янисті шпилі. Над ними в голубому небі поважно і гордо ширяли орли. А тут, поряд, у лісі, було затишно, прохолодно і трохи сумно. З глибокої долини тягнуло вологістю, легким сизуватим туманом, бо внизу, на самому її дні, тьмяно блищало “морське око”, — невеличке гірське озерце, довкола якого густо тіснилися високі смереки. До нього по крутих схилах змійками в’юнилися чистоводі гомінливі потічки.
Замасковані під кущі, дерева та брили каміння дерев’яні бараки ніяк не пасували до цієї величної і суворої краси. Вони здавалися якимись сіро-зеленими потворами, що причаїлися серед темнокорих шпильчастих дерев. Фашисти, видно, боялися, щоб табір не був виявлений з повітря. Інакше для чого б таке ретельне маскування?
Коли на майданчику запала тиша, дротяні ворота розчинилися і з табору у супроводі групи охоронців вийшов немолодий уже, але стрункий, підтягнутий есесівський офіцер. У нових блискучих чоботях, такій же новій, бездоганно випрасуваній уніформі і хвацько загнутому догори кашкеті, він ступав твердо, високо несучи голову і дивлячись прямо перед собою. Обличчя мав виразне, випещене. Псували його тільки білясті кострубаті брови та сизий шрам на переніссі, від чого ніс здавався стуленим із двох частин, що трохи криво зрослися між собою.
Володя витягнув шию, прикипів поглядом до тих брів і до того носа. Аж здригнувся від несподіванки. Аж охнув тихо.
— Що трапилося? — одними губами спитала Таня.