Таня схопила його за рукав.
— Не сунься в воду, не спитавшись броду!
Але той уже підвівся.
— Я хотів би спробувати…
По кар’єру пронісся легкий шум. В’язні витріщились на хлопця, як на божевільного. Професор Глов’як злякано вигукнув:
— Куди, пане?.. Чекай!..
Та Гольбах уже помітив Володю, і його красиві очі злегка примружилися. Він попрямував до нього.
— А-а, це ти? Гадаєш, виграєш? — спитав лагідно, навіть приязно.
— Так, гер комендант, — відповів Володя.
— А ти знаєш умови, на яких я граю тут у шахи?..
— Звичайно, гер комендант, перемагає сильніший і одержує винагороду — хлібину… Мені хотілося б, щоб це був я!
— Он як!.. — В голосі Гольбаха прозвучали ледь вловимі глузливі нотки. — Але ж ти не знаєш умов! Я поясню їх тобі і всім, хто ще не знає. Так от: виграєш — одержиш буханець хліба, програєш — кулю в потилицю! Така тут ставка!.. Це тобі не Київ… Ти зрозумів?
Володя зблід.
— Це несправедливо, гер комендант, — сказав він тихо.
Гольбах засміявся. Легко, весело. У нього були рівні, білі й чисті зуби. І сміх був дзвінкий і безпечний.
— Ха-ха-ха! Чудесно!.. Ха-ха-ха!.. Ну, Володья, ти повинен знати, що тут цар і бог, як ви кажете, я!.. Я!.. Що справедливо і що несправедливо — вирішую я! Чому ж несправедливо?.. Я маю хліб, і, якщо програю, віддаю його тобі, а ти не маєш нічого, крім життя… Тож віддаси мені своє життя, коли програєш… Логічно? Безперечно, логічно. Отже, ми будемо грати… — І він повернувся до солдата: — Гей, Карл, розстав шахи!
Той швидко розкрив шахівницю і, примостивши її на кам’яній брилі, розставив фігури. Одну з менших брил, що правили за стільці, накрив білосніжною, добре випрасуваною хустинкою, яку обережно вийняв з нагрудної кишені солдатського френча.
Тут усе було передбачено.
— Прошу, — Гольбах галузкою показав на імпровізований стільчик. — Відмова вважається за поразку. Нічия — ми квити.
Володя мовчки вийшов на середину і сів. З протилежного боку сів комендант.
Ніхто з в’язнів не підвівся, не підійшов. Усі заклякли на своїх місцях, — видно, сувора дійсність привчила їх до цього. Тільки найближчі повернули голови, прикипівши поглядами до шахівниці, на якій вишикувалися чорно-білі фігурки.
Таня, професор Глов’як і Янек завмерли теж.
Гравці швидко провели розиграш. Володі дісталися чорні.
Гольбах задоволено хмикнув і походив королівським пішаком.
— Ну, Володья, як у вас кажуть — гора з горою не сходиться? А ми от зійшлися… Не сподівався?
Володя посунув і свій пішак. Гра почалася.
— Правду сказати, не сподівався ніяк.
— Ха-ха!.. І не радий?
— Підстав для радощів не бачу…
— Вірю тобі. Підстав для радощів у тебе, справді, мало. — Гольбах посунув уперед слона. — Я не можу забути того нахабства, з яким ти, скориставшись присутністю в Києві моєї доньки, провів операцію по визволенню свого батька.
— Ту операцію я провів блискуче, пане штурмбанфюрер… І, здається, обидві сторони могли бути задоволені наслідками її.
— Вона замалим не коштувала мені офіцерського звання і штрафної роти. І коли б не заступництво впливового приятеля в Берліні, внаслідок якого я зберіг чин, але потрапив у це забуте богом місце, то, дякуючи твоїй “блискуче проведеній операції”, я тільки засвистів би рядовим на Східний фронт, де мене досі гарненько уколошкали б твої Івани…
Він зробив черговий хід і вперше глянув на Володю не крізь награну усмішку, а суворим поглядом, у якому струменіла неприхована ненависть.
Розмова велася впівголоса, так що охоронці, котрі стояли далеченько від свого шефа, не могли розібрати жодного слова.
Володя внутрішньо здригнувся: тільки тепер він до кінця усвідомив, що ця шахова гра для нього питання життя або смерті. Якщо програє, Гольбах, ні хвилини не вагаючись, пустить йому кулю в потилицю.
Він узяв пішаком необачно підставлену супротивником фігуру і скосив очі на Таню. Вона сиділа біла мов крейда. В її широких темних зіницях зачаївся жах.
Гольбах скривився.
— Ти хитрун, Володья. Затіяв розмову — і я прогавив слона!
— Розмову затіяли ви, гер штурмбанфюрер, — вніс точність Володя.
— Справді? Тоді я мовчу…
Запала тиша.
На шахівниці зав’язалася напружена боротьба. Все довше задумувався Гольбах, все частіше супилися його білясті брови, а за ним, як сфінкси, стояли два охоронці з автоматами напоготові і, нічим не проявляючи своїх почуттів, мовчки глипали на свого шефа — чи не буде наказу натиснути на гашетки?
Володя здавався зовні спокійним. І коли б не надзвичайна блідість, що розлилася по його худорлявому обличчю, можна було б подумати, що цю партію він грає на дозвіллі від нічого робити.
Ситуація на шахівниці була складна. Своїми фігурами Володя націлився на королівський фланг, куди рокірувався Гольбах. Щоб проламати ворожу оборону, потрібно було перекинути з протилежного флангу коня, і він якраз думав над тим, як це найкраще зробити.
У відповідь на просування білих пішаків він рушив уперед конем і, як тільки досягнув шостої горизонталі, негайно віддав його за пішака, що разом з двома іншими прикривав ворожого короля.
Фортеця була зруйнована. Відкрилася важлива вертикаль, по якій уперед ринула тура, підкріплена слоном і ферзем. Це був початок розгрому. Гольбах пильно глянув на супротивника, а потім довго думав над наступним ходом. Хід був сильний: мабуть, сильнішого в даному становищі не існувало (і це в думці відзначив Володя), та він уже не міг відвернути фатального кінця. І коли другий кінь чорних, жертвуючи собою, зіпхнув з дошки ще одного пішака, що прикривав короля білих, комендант раптом підвівся, взяв у охоронника буханку і простягнув своєму супротивникові.
— Ти граєш сильно, Володья… Я поважаю силу. І розум. Бо розум — це теж сила… Ти мені подобаєшся… Ось твій хліб! — і додав: — Але стережись!..
— В людині ще повинна бути порядність, чесність, людяність, доброта, — не стримався Володя, беручи хлібину.
— Фе! Нікому не потрібні штучки! У світі існує сила і слабість — дві якості. Інших націонал-соціалізм не визнає. Я не визнаю теж! Сила — це єдина реальна річ, з якою потрібно рахуватися у цьому світі! Зрозумів?.. Іди!
Володя повернувся на своє місце і, розламавши хлібину, обділив нею Таню, Янека і професора.
Тим часом Гольбах став на камінь і почав пильно вдивлятися в обличчя в’язнів.
— Кого він шукає? — прошепотіла Таня. — Може, мене?
— Вишукує чергову жертву, — так само тихо, не міняючи пози, відповів професор Глов’як.
Кар’єр мовчав. Усі невідривно стежили за поглядом коменданта, і кожен ждав, що ось підніметься рука — і…
Чия ж черга?
Рука піднялася.
Гольбах ткнув гілкою у напрямку виснаженого білявого хлопчини.
— Ось ти! Ком гер!
Той злякано зіщулився, озирнувся по боках, ніби шукав захисту, але, зрозумівши, що ніхто не в змозі допомогти йому, поволі встав, вийшов наперед. Це був невисокий і, видно, слабосилий юнак років за двадцять, зі шрамом на щоці. З-під шапки вибивалося спітніле волосся. Одяг теліпався на ньому, як на кілку, а на спині випинались гострі лопатки.
Підійшовши, скинув шапку.
Комендант запитав:
— У шахи граєш?.. Але пам’ятай: невміння — не виправдання!
— Колись грав.
— Тоді сідай, зіграємо партію! Зважаючи на твою слабість, я дам тобі фору — слона… Або ні, туру… Але спробуй програти! Опинишся там! — і показав пальцем на провалля, куди з вагонеток висипали породу. — Виграєш — одержиш буханку хліба!..
Шахівниця вже була приготовлена. В’язень похмуро опустився на камінь.
Гра тривала зовсім недовго. Видно, юнак умів тільки переставляти фігури. В могильній тиші було чути, як він важко дише, сопе носом і підкашлює, часто витираючи шапкою піт з чола. Видно, був хворий.
Не встигнувши зробити і десяток ходів, він програв одну за одною дві фігури й пішака. А коли несподівано втратив і ферзя, різко підвівся, та від слабості ледве втримався на ногах.