— Справді, нелегко тобі довелося, — він підійшов до неї й потиснув невеличкі рученята. — І пробач мені, що був іншої думки про тебе… Гадав — дівчисько, дитина майже… А виходить — солдат!.. Пробач, будь ласка…
— Охоче пробачаю, — усміхнувшись, відповіла Таня і, непомітно випручивши руки, перевела мову на інше. — А наш старий одяг? Його не варто залишати тут. Знайдуть — наведе на слід…
— Ти маєш рацію, — погодився Володя. — Найкраще — закопати, як і блокфюрера, у вирві. Гадаю, там ніхто не шукатиме…
Вони зібрали своє лахміття, закопали у ямі і, перелазячи через руїни, почали обережно скрадатися до недалекого узгір’я, порослого зеленими кучерявими деревами.
Зразу за містом пірнули в густий чагарник, піднялися до пустинної недобудованої автостради і, перетнувши її, здерлися на вершину гори. Там, серед кущів, сіли на теплому, нагрітому сонцем камені. Звідси було видно хрещату ейзенахську долину, розбите, сплюндроване місто і синій Тюрінгенський Ліс, що мрів удалині. Тут вирішили ждати ночі.
Володя долонею витер спітнілого лоба, глянув на безмежний простір, що відкрився перед ними. Зітхнув.
— Таке чисте небо… Ех, літака б нам!
Таня підвела на нього очі.
— Літака?.. Ти — льотчик?
— Льотчик…
— Як же ти… опинився тут? Розкажи!
— Як я опинився тут?
Здавалося б, просте Танине запитання, мовлене тихим голосом, різким болем озвалося в його серці.
…Як він опинився тут?
Розділ другий
1
— У вересні 1941 року, вилікувавшись після поранення, я потрапив у запасний полк і, всупереч бажанню повернутися в свою ескадрилью під Ленінград, був направлений на південь, у зовсім незнайому частину.
Мій настрій одразу зіпсувався. Мені хотілося повернутися до друзів-побратимів, з якими після прискореного випуску з училища захищав небо Ленінграда, і раптом… Посилають хтозна-куди!
Я почав проситися, але у відповідь почув категоричне: поїдете туди, куди посилають, ви там потрібніші, це треба розуміти!
Я розумів, але наполягав на своєму. Тоді командир полку тицьнув мені в руки документи і гаркнув:
— Кругом! Кроком руш!
У пригніченому настрої, з важким серцем їхав я на південь. Лежав на верхній полиці вагона, не встрявав у розмови і мовчки дивився в вікно. Пожвавішав тільки тоді, коли на видноколі забіліли мазані хатки, а біля них розкинулися вишневі садочки. Полтавщина! І додому недалеко, бо родом я з-під Києва… Та шляху туди немає — там уже окупанти!
Одного імлистого осіннього ранку зійшов я з поїзда на пероні чималої степової станції і відразу ж попростував до військового коменданта, щоб дізнатися, як їхати далі.
Тут було людно, і я засмутився від думки, що доведеться цілий день обтирати стіни цього непривітного, прокуреного цигарковим димом приміщення. Та мене зовсім несподівано виручив незнайомий льотчик, старший лейтенант, що саме вийшов з дверей кабінету.
Був він невисокий, але широкий у плечах, міцний. Мав покрапленого ластовинням кирпатого носа. З-під пілотки вибивалося руде волосся. В карих очах іскрився привітний усміх.
Вродливим його не назвеш, швидше — навпаки.
Проштовхавшись крізь натовп до виходу, він у самому хвості черги побачив мою похнюплену постать.
— А-а, повітряний флот! Здорово, браток! — і ляснув мене по плечі. — Тобі куди? Часом не до нас?
Його карі очі привітно усміхалися, і від того все обличчя стало добрим, привабливим. Я назвав номер частини. Старший лейтенант аж руками розвів.
— Так це ж до нас, браток! Просто чудово! Винищувач?
— Винищувач!
— Я теж. Мене звати Марком Архипенком. А тебе?.. Володя?.. Чудово!.. Де воював?.. Під Ленінградом?.. О-о! Так це ж чудово!.. Ходімо, браток, зі мною — поїдемо!
— Як — поїдемо? Куди? На чому?
— До нас, звичайно. На аеродром… Машиною… Я тут у відрядженні…
Ми вийшли на вулицю, і я побачив “тритонку”. В кабіні сиділи двоє: водій, літній уже чоловік з пишним русявими вусами, і красива чорнобрива дівчина-лейтенант.
Архипенко відчинив дверцята.
— Ніночко, цей хлопець поїде з нами. Винищувач. З госпіталю. Звати його Володею… тобто Володимиром Булатовичем.
Дівчина-лейтенант простягла з кабіни руку, її потиск був міцний, енергійний.
— Ніна Бережна. Ми всі будемо раді, що нашого полку прибуває.
Я хотів щось відповісти, але Архипенко підштовхнув мене ззаду:
— Ще матимете час наговоритися… Поїхали!
Ми стрибнули в кузов, зручно вмостилися серед якихось мішків, тюків, ящиків — і машина відразу рушила. Коли виїхали за містечко і з грейдера звернули на польову дорогу, я, кивнувши головою на кабіну, запитав:
— Теж льотчик?
Архипенко, мабуть, встиг задрімати, бо спочатку не зрозумів, а потім усміхнувся:
— А-а, он ти про що! І тобі наша Ніночка впала в око? Не дивно — красуня! Чудова, скажу тобі, дівчина! Весь наш полк закохався в неї!.. Але відразу хочу застерегти — закохуватися можеш, нікому це не забороняється, а рукам волі не давай! Хлопці ревниво стежать!.. У нас неписаний закон: Ніночка вибере сама, кого захоче… Оце щоб знав!.. А дівчина вона чудова! Я теж, правду сказати, вклепався в неї по самі вуха. Та що з того? Не з моєю пикою освідчуватися їй у коханні… От коли б мав твою зовнішність, братику! Тоді б, може, і посмів… Та, правда, є в нас красені, а облизня теж упіймали!
Я відчув, що червонію від простодушної похвали балакучого старшого лейтенанта, і, щоб приховати зніяковіння, спитав:
— І що ж вона робить у вашому… тобто у нашому полку?
— Як — що? — здивувався Архипенко. — Винищувач! Як і ми з тобою! Та ще й який!.. Ти скількох збив?
Запитання було несподіване і, як на льотчика, не зовсім тактовне. Гіркий початок війни показав, що далеко не кожному льотчикові, незважаючи на масовий героїзм і самопожертву, щастило збити ворога. Не вистачало бойового досвіду, а літакам — швидкості. І я знову почервонів.
— Тільки одного. Та й то з допомогою напарника…
— Ну от, бачиш, — а вона трьох! — незворушно вів далі Архипенко. — Так що перед нею носа не задирай!.. А розумна — достобіса! За словом у кишеню не полізе. Якщо заробиш, то вибатькує, особливо в повітрі, так, що будь здоров! Згадуватимеш до нових віників!
— Гм, ось вона, значить, яка! — непевно протягнув я.
Архипенко образився і, хапаючись руками за борт, щоб на вибоях не вилетіти з кузова, сердито сказав:
— Не поспішай з висновками! Зовсім вона не “така”. Душа в неї ніжна, як у ластівки, а любляча й чутлива, як у дитини… Ти думаєш, чого оце вона приїздила до міста? Виявляється, виросла у дитбудинку. І от, дізнавшись, що тут зараз живе її старенька няня, у якої загинув у Білорусії єдиний син, робить усе, аби скрасити її одиноку старість — пише листи, переслала їй свій атестат, а це, коли ми перебазувалися на новий аеродром, приїздила сама… Ми всі склалися, хто скільки міг, теж допомогли. То така була рада! Казала: “Хлопчики, я вас усіх за це перецілую… Тільки почекайте, будь ласка, до закінчення війни…” Така наша Ніночка, щоб ти знав! От!
2
Перший, кого я зустрів на аеродромі, був Ферапоня Жердін, співучень по льотному училищу. По паспорту — Ферапонт, а ми прозвали його Ферапонею, чим завдавали йому немало прикрощів. Своє ім’я він люто ненавидів і на випускному вечорі, в перший день війни, заявив, що раніше терпів його по молодості літ, зараз терпить з огляду на війну, а зразу ж після перемоги, якщо, звичайно, залишиться живий, назве себе офіційно Віктором або, в крайнім випадку, Федором.
— Чому саме Віктором? — запитали ми його. — Або Федором?
— Як чому? — здивувався він, округлюючи красиві чорні очі. — Віктор — переможець по-нашому… Звучить!.. Ну, а Федір теж, як і Ферапонт, починається на “фе” — звик все-таки… Звичайно, найзручніше було б назватися Фердінандом… Ферапонт — Фердінанд… Ніхто не розібрав би й уваги не звернув би на зміну… Так не можу — стільки ж тих фердінандів воює проти нас!.. Ні, буду Віктором або Федором!