Слід веде до моря – Володимир Малик

До них біг щодуху Сергій.

— Хлопці, що сталося?

— А-а, ви вдвох на одного! — закричав Хвостенко.

— Дурню, ніхто не хоче тебе бити! Очумайся і замовки! Я все поясню! — вигукнув Юрко, відчуваючи, що не втримає Хвостенка.

— Що ти поясниш?

Юрко розвів руки — Хвостенко заточився і впав на пісок. Але зразу ж схопився і став насупроти хлопців, мов забіякуватий цап.

— На твоєму човні — Дзвонар! — тихо, але з притиском сказав Юрко, показуючи на море. — Дзвонар! Ти розумієш? Твій крик може сполохати його — і тоді човна поминай як звали!

— Н-не може бути! — не повірив Хвостенко. — Звідки ти знаєш?

— Я бачив його в порту Новому. То він украв твій човен на острові після того, як ми сполохали його в курені.

Хвостенко мовчав. Здається, він починав розуміти, яку важливу новину почув щойно.

— Що ж робити?

— Перш за все — не наполохати Дзвонаря, — сказав Юрко. — А по-друге, коли побачиш де його, сповістиш нас або капітана Федорченка. Ти його знаєш…

Тим часом Сергій, не звертаючи уваги на їхню розмову, в бінокль стежив за човном, що віддалявся. Дзвонар пильно придивлявся до греблі, тільки вряди-годи кидав бистрий погляд вперед, щоб не наскочити на зустрічне судно.

— Так, це він! — сказав Сергій. — Треба негайно сповістити капітана Федорченка!

РОЗМОВА ОПІВНОЧІ

Додому Юрко прийшов о десятій годині вечора. Розумів, що мама давно виглядає його і хвилюється. Але що він міг зробити? У другій половині дня, як і обіцяв, приїхав капітан. Він дуже зацікавився тим, що Хвостенко на слух міг упізнати роботу мотора на своєму човні.

— Ну, от, — помовчавши, сказав він, — настає вирішальний час. Бандит появився і, без сумніву, почне діяти. Поскільки ми знаємо, що він не зупиняється ні перед чим і без вагання може піти на вбивство, я забороняю вам виявляти себе, вступати з ним у контакт, розмовляти. Ваше діло — ловити рибу і спостерігати. Кожні десять хвилин мимо вас проїздитиме наша машина, в якій сидітиме в цивільному або Дубко або Соколов. Все, що помітите підозрілого, скажете їм… А Владику доведеться з нашими людьми почергувати і вночі. Згода? З матір'ю я домовлюся.

— Згода, — тихо сказав Хвостенко.

— От і гаразд. А сьогодні вже й додому пора.

Потім… Солодкий спогад примусив бентежно забитися серце. Попрощавшись із Сергієм, він провів додому Марту. Не йшов, а летів, мов на крилах, бо поруч була Марта. І хай він у темряві не бачив її лиця, зате чув голос.

Ось чому Юрко запізнився додому. Але матері про це не сказав. Та, власне, вона і не питала. Мовчки похитала головою, побачивши його обсмалене обличчя і вигорілий чуб, і сказала:

— Іди вечеряй, бродяго!

А коли Юрко вийняв із відра щуку і підняв перед собою, сплеснула руками.

— Лишенько! Що ж нам робити без холодильника! Ми й за тиждень з нею не впораємося!

Поки Юрко вмивався і вечеряв, мати поралася біля рибини, а коли він помив руки і, позіхаючи, попрямував до своєї кімнати, вона запитала, показуючи на підвіконня, де лежали батькові подарунки.

— Звідки це у нас?

По голосу Юрко зрозумів, що мама дуже схвильована.

— Це подарунки від батька, — відповів тихо. — Адже ти вже сама здогадалася!

— Він був тут?

— Був.

— Чого він приходив?

— Приніс подарунки, — відповів Юрко.

— Я не про те, — роздратовано кинула мати. — Чого він опинився в нашому місті?

— Він приїхав сюди назавжди…

— Цього ще не вистачало!

— Влаштувався тут на роботу в автогосподарстві. Працює на вантажній машині…

Мати довго мовчки дивилася на сина.

— Юрчику, — промовила тихо, але твердо, — завтра віднеси ті подарунки назад! Віднеси і віддай! Скажи, що ми від нього подачок не хочемо!

— Мамо! Але ж він від щирого серця! Як ти не розумієш?!

Мати підвела голову. Очі її гнівно блиснули.

— А де було його щире серце тоді? Коли покинув нас з тобою самих?.. Найтяжчі роки ми з тобою вже пережили, сину… А далі нам буде легше… — голос її тремтів, переривався. — Тепер він нам не потрібен!

З її очей бризнули сльози. Юрко розумів, які ті сльози пекучі й важкі. Бо не раз і не два за ті роки, відколи себе пам'ятає, бачив її в тузі й зажурі… Але хіба батько йому не потрібен?

— А мені батько потрібний! — сказав уголос, хоча знав, що завдасть цим матері болю.

— Юрчику!

— Так, мені потрібний! Чомусь ти думаєш тільки про себе, про свої болі й жалі, а що думаю я, — тебе не цікавить і не хвилює!

— Як не хвилює? Я для тебе живу!

— Я знаю. Ти живеш для мене, все мені віддаєш найкраще. Я ціню це. Але ти повинна і мене зрозуміти… Я не знаю, що сталося між батьком і тобою, але мені хочеться, щоб у мене, як у всіх, був батько! Щоб я міг його бачити, говорити з ним! Чому ти мені забороняєш це?

Мати сиділа, опустивши плечі, а на її зажурених очах бриніли сльози. Вона була вражена Юрковими словами і, очевидно, не знала, що відповісти…

Юрко схаменувся і замовк.

Вони сиділи, не дивлячись одне одному в очі. В квартирі стояла напружена тиша.

Нарешті, мати зітхнула і хустинкою витерла сльози.

— Гаразд, Юрчику, зробимо так: свій подарунок залиш. Ти вже, бачу, зовсім дорослий… То й роби, як знаєш… А мій — поверни! Мені нічого не треба! Так і скажи! Не треба!

Вона підвелася, виключила світло, і Юрко зрозумів, що розмову закінчено.

Сон як рукою зняло. На серці було тяжко. Знав, що й мамі не легше. Однак не міг виправдати її, не міг зрозуміти до кінця ті причини, які спонукали її до такої упертості.

Довго лежав з розплющеними очима непорушно, боячись потривожити матір, хоча знав, що і вона не спить. І тільки геть-геть з півночі відчув, як тіло його стало легким, мов пір'їна, — і він розставив руки, змахнув ними, ніби крильми, і, піднявшись високо над землею, полетів, полетів…

ОЗЕРЦЕ БІЛЯ ДАМБИ

Батько не здивувався, коли Юрко, сівши в кабіну, поклав йому на сидіння згорток. Тільки спитав:

— Дуже гнівалася?

— Дуже.

Батько включив швидкість — і машина рушила.

— Я знаю — мама горда. Але ми завтра привеземо такий подарунок, що вона не зможе його ні віддати, ні викинути. Я вже домовився…

— Що ж це? — спитав Юрко.

— Це таємниця. Навіть для тебе. Завтра, рівно о дванадцятій, будь дома. Я приїду в обідню перерву.

— А якщо я не зможу?

— Тоді залиш ключ сусідам і скажи, що я прийду за ним.

— Може, не треба? Мама знову розгнівається…

— Хай гнівається. Ти повинен знати, що ці подарунки я роблю на гроші, що належать тобі! Я висилав їх на ощадкнижку. Мама не захотіла скористатися з них. От я й вирішив якимось чином повернути їх вам. А там — що буде! Захоче мама, щоб я був з вами, — добре. Не захоче — нічого не вдію. Житиму сам. А ти приходитимеш до мене… Згода?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: