Слід веде до моря - Володимир Малик

 

Во­лоди­мир Ма­лик 
Слід веде до моря

Час­ти­на пер­ша 
НО­ВАЧОК

НЕЗ­НАЙ­ОМИЙ 


 

Смер­ка­лося.

Юр­ко Ро­маню­та сто­яв з по­рожніми відра­ми біля во­догінної ко­лон­ки на розі Підгірної і Сте­пової й на­магав­ся впізна­ти чо­ловіка, який піднімав­ся ву­лицею вго­ру, уваж­но роз­гля­да­ючи бу­дин­ки за до­щани­ми пар­ка­нами.

Хто б це міг бу­ти? Дядь­ко Федір?.. У нь­ого та­кий са­мий сірий плащ… Але ж він, здаєть­ся, ниж­чий і зав­жди но­сить ка­пелю­ха. А цей — у кар­та­тому кар­тузі, на­суну­тому на ло­ба. Мо­же, то но­вий квар­ти­рант ба­бусі Мар­фи? Кот­рий пра­цює в ге­оло­горозвіду­вальній групі… Але ж ні! У то­го швид­ка рівна хо­да, а цей іде важ­ко, пе­рева­лю­ючись з но­ги на но­гу і нез­граб­но роз­ма­ху­ючи ру­ками.

Та рап­том Юр­ко зди­вував­ся: невідо­мий зу­пинив­ся пе­ред бу­дин­ком Онуфрія Гле­чика, у яко­го во­ни з ма­мою най­ма­ли кімна­ту, заг­ля­нув че­рез пар­кан на подвір'я, ще раз по­дивив­ся на но­мер, пор­жавілий від не­годи, і зник у хвіртці.

«Мо­же, хтось до ма­ми? — май­ну­ла у хлоп­ця дум­ка. — А ма­ма на ро­боті, на нічно­му чер­гу­ванні в лікарні…»

Він не га­ючись наб­рав во­ди і поп­ря­мував до­дому.

Із-за яб­лу­невих садів по­волі схо­див срібляс­тий мо­лодик. Мед­вя­но пах­ло буй­не шу­мовин­ня вес­ня­ного цвіту.

На подвір'ї не бу­ло ніко­го. Тітка Ган­на ще не по­вер­ну­лася з ма­гази­ну. От­же, гос­тя, ма­буть, зустрів сам Онуфрій Іва­нович. Він, вид­но, поспішно ки­нув­ся й­ому на­зустріч, бо зім'яте ліжко на ве­ранді не зас­те­лене, а ков­дра спов­зла на підло­гу.

Став­ля­чи в кухні відро на ослін, Юр­ко не­нав­мисне бряз­нув дуж­кою, На той брязкіт відчи­нили­ся двері з кімна­ти, і на по­розі виріс Онуфрій Іва­нович, не­моло­дий, ли­сий, з об­висли­ми що­ками, за­рос­ли­ми си­вува­тою ще­тиною. Ог­рядний живіт, об­тягну­тий сірою со­роч­кою на­випуск, пе­реви­сав че­рез ву­зень­кий чор­ний ремінь.

Гос­по­дар нас­то­роже­но гля­нув на Юр­ка і щіль­но при­чинив за со­бою двері.

— Ть­оті Ган­ни ще не бу­ло? — за­питав, ниш­по­рячи пог­ля­дом по кухні.

— Ні, не бу­ло, — відповів Юр­ко і до­дав: — Мені зда­лося, що на подвір'я до нас зай­шов який­сь чо­ловік…

В ма­лень­ких очах Онуфрія Іва­нови­ча, що сто­рож­ко виг­ля­дали з-під острішку­ватих брів, май­нув пе­реляк. Але го­лос проз­ву­чав твер­до.

— Чо­ловік?.. То, ма­буть, тобі зда­лося, бо ніяко­го чо­ловіка я не ба­чив. Мо­же, до сусідів хто завітав, а ти зда­леку не роз­гледів?..

«Див­но, — по­думав хло­пець. — Я не міг по­мили­тись. Той нез­най­омець за­ходив са­ме до нас, а не до сусідів».

— Ти ось що, Юр­ко, — про­мовив пе­рего­дя Онуфрій Іва­нович, — збігай до лар­ка — ку­пи мені ци­гарок… Усі як­раз вий­шли.

Він поспішно за­сунув тов­сту ру­ку в ки­шеню пом'ято­го галіфе і ви­тяг­нув кіль­ка мо­нет.

По­вер­нувшись з ци­гар­ка­ми, хло­пець зас­тав Онуфрія Іва­нови­ча на ве­ранді схвиль­ова­ного. Й­ого си­те об­личчя ста­ло брез­клим і блідим. Він хо­див з кут­ка в ку­ток, по­тира­ючи важкі, наб­ряклі ку­лаки. В блис­кучій ли­сині, як у дзер­калі, відби­вало­ся світло елек­трич­ної лам­почки.

Помітив­ши зди­вова­ний пог­ляд хлоп­ця, він ви­хопив у нь­ого з рук ци­гар­ки і роз­дра­това­но ки­нув:

— Іди геть! Не кру­тись пе­ред очи­ма!

Юр­ко об­ра­зив­ся й пішов до своєї кімна­ти. Не вми­ка­ючи світла, ви­пив склян­ку хо­лод­но­го мо­лока з хлібом, пос­те­лив­ся, ліг спа­ти.

Вранці й­ого роз­бу­дила тітка Ган­на. Во­на своїх дітей не ма­ла і за ко­рот­кий час прив'яза­лась до Юр­ка і до й­ого ма­тері. Це во­на і на­поляг­ла, щоб узя­ти квар­ти­рантів. Прав­да, у неї бу­ла на це ще й інша при­чина. Во­на сподіва­лася, що чо­ловік-грубіян у при­сут­ності чу­жих лю­дей стри­мува­тиме се­бе і не підніма­тиме рук на неї, як це час­то трап­ля­лося раніш.

— Вста­вай, Юр­чи­ку… По­ра. Дядь­ко Онуфрій уже дав­но підвівся і зби­раєть­ся на ро­боту. Та й сніда­нок на столі…

Юр­кові вста­вати не хотілось. Трав­не­ва ніч та­ка ко­рот­ка, що, зда­валось, про­май­ну­ла, як од­на хви­лина. Та він зга­дав, що сь­огодні в школі — вип­ро­буван­ня ра­кети, яку май­стру­вав кіль­ка тижнів, і швид­ко підхо­пив­ся з ліжка.

За вікном проп­ливла ог­рядна пос­тать Онуфрія Іва­нови­ча. Скрип­ну­ла хвіртка — і на подвір'ї зно­ву ста­ло ти­хо.

Поснідав­ши, Юр­ко схо­пив пор­тфель і пом­чав до са­рая, в свою май­стер­ню, де Онуфрій Іва­нович після нас­тирли­вих про­хань ма­тері відвів й­ому місце біля вікон­ця.

Од­нак на две­рях висів важ­кий за­мок. От тобі й маєш! Спізнив­ся… Ад­же Онуфрій Іва­нович зав­жди три­має при собі всі ключі! Не довіряє навіть дру­жині…

Як же діста­тися в май­стер­ню? Ага! Тре­ба тіль­ки прис­та­вити дра­бину до вікон­ця, що ве­де на го­рище, і лазівкою спус­ти­тися вниз.

За хви­лину дра­бина зіп'яла­ся на стіну, вікно бу­ло відчи­нене, і Юр­ко пе­реки­нув но­гу че­рез підвікон­ня. Та рап­том зу­пинив­ся, вра­жений. Пе­ред ним, на бан­тині, висів но­вий сірий плащ. Хло­пець ди­вив­ся на нь­ого, не віря­чи своїм очам.

Збо­ку по­чув­ся шурхіт сіна. Юр­ко мит­тю по­вер­нув го­лову — і зди­бав­ся очи­ма з учо­рашнім нез­най­ом­цем, який, зда­вало­ся, теж не мен­ше за хлоп­ця був вра­жений нес­подіва­ною зустріччю.

Нез­най­омець сидів на торішнь­ому сіні, зас­те­лено­му бай­ко­вою ков­дрою, і нап­ру­жено, про­низ­ли­во вдив­лявся в хлоп­ця. Він був без со­роч­ки. На м'язис­тих гру­дях ви­татуй­ова­но фіоле­тово­го ор­ла з ши­роко роз­плас­та­ними кри­лами, який три­має у па­зурах змію. Гус­те роз­патла­не во­лос­ся спа­дає кош­ла­тими пас­ма­ми на м'ясис­тий змор­шку­ватий лоб.

Якусь мить во­ни мов­чки ди­вили­ся один на од­но­го. Зго­дом нез­най­омець во­рух­нувся, прик­лав па­лець до ро­та.

— Тс-с-с! — А потім до­дав: — Як те­бе зва­ти?

— Юр­ком.

— Ну, от що, Юр­ку, я з міліції і ви­коную од­не ду­же важ­ли­ве зав­дання, про яке, зро­зуміло, не мо­жу тобі нічо­го ска­зати!.. Ніко­му не ка­жи, що ба­чив ме­не тут! А як­що роз­па­тякаєш, то ма­тимеш спра­ву зі мною! А я не люб­лю жар­ту­вати! Зро­зумів?

— Зро­зумів, — ви­дих­нув пе­реля­каний Юр­ко.

— Та, я ду­маю, до ць­ого не дій­де, — пом'як­шив го­лос нез­най­омець. — Ти ж, ма­буть, піонер і сам знаєш, які іноді сек­ретні зав­дання одер­жу­ють співробітни­ки кар­но­го роз­шу­ку… Про них не по­вин­на зна­ти жод­на лю­дина в світі! А то все піде нанівець! От­же, до­мови­лись? Мо­гила?

— До­мови­лись, — ска­зав Юр­ко і швид­ко сков­знув по дра­бині вниз.

Він справді не ска­зав ніко­му ні сло­ва і пішов зра­зу до шко­ли, за­був­ши навіть про ра­кету. На уро­ках був не­уваж­ний, відмо­вив­ся гра­ти в бас­кетбол, зди­вував­ши цим то­варишів, які зна­ли й­ого як за­пек­ло­го бас­кетболіста. З го­лови не й­шов нез­най­омець. Хто він? Що ро­бив на чу­жому го­рищі? Чи знав про нь­ого Онуфрій Іва­нович? А як­що знав, то чо­му вчо­ра вве­чері був та­кий схвиль­ова­ний?

Лед­ве до­чекав­шись ос­таннь­ого дзвінка, Юр­ко пом­чав до­дому. Онуфрія Іва­нови­ча ще не бу­ло з ро­боти. Тітка Ган­на по­рала­ся на кухні.

Дра­бина сто­яла на то­му ж місці, біля вікон­ця, де він за­лишив її вранці. Він швид­ко ви­дер­ся на­гору, заг­ля­нув на го­рище. Ані нез­най­ом­ця, ані пла­ща. Ли­ше прим'яте в кут­ку сіно свідчи­ло, що тут не­дав­но хтось но­чував.

І чо­му він га­дав, що нез­най­омець че­кати­ме на нь­ого? Ад­же у міліції є свої спра­ви, свої тур­бо­ти, і й­ому не­ма чо­го су­шити над ни­ми го­лову!

Юр­ко по­обідав, пе­ре­одяг­нувся і сів за уро­ки. Ма­ти після нічно­го чер­гу­ван­ня у лікарні спа­ла.

Тро­хи зго­дом по­вер­нувся з ро­боти Онуфрій Іва­нович.

Як тіль­ки він зай­шов на подвір'я, Юр­ко відклав набік підруч­ни­ка, обе­реж­но виг­ля­нув з вікна.

Не за­ходя­чи до ха­ти, Онуфрій Іва­нович ру­шив до са­рая, вий­няв з ки­шені в'яз­ку ключів і відімкнув за­мок. Зай­шов­ши все­реди­ну, квап­ли­во при­чинив за со­бою двері.

Те­пер Юр­ко не сумнівав­ся, що гос­по­дар знав про нез­най­ом­ця. Але навіщо й­ого бу­ло пе­рехо­вува­ти на го­рищі? І чо­му той нез­най­омець наз­вався міліціоне­ром? Чи, мо­же, він і справді міліціонер? Але щось не схо­жий. Див­но…

Тим ча­сом Онуфрій Іва­нович вий­шов на подвір'я, зу­пинив­ся пе­ред дра­биною. Щось дов­го роз­ду­мував, потім гук­нув:

— Юр­ку!

Юр­ко вибіг надвір.

— Скіль­ки разів я ка­зав тобі: щось бе­реш — став на місце! Чо­му тут дра­бина стоїть? Ти ла­зив на го­рище?

— Ні, не ла­зив, — схит­ру­вав Юр­ко. — Во­на сто­яла там ще вранці…

— Ти не бре­шеш? Ди­вись мені! А то ви­летиш з матір'ю з квар­ти­ри! Зро­зумів?

Онуфрій Іва­нович час­то ля­кав й­ого цим.

— Зро­зумів, — пох­ню­пив­ся хло­пець, яко­му наб­ридли пов­сякденні прискіпу­ван­ня гос­по­даря. — Я поп­ра­цюю тро­хи в май­стерні.

— Про ме­не, — бур­кнув Онуфрій Іва­нович і пішов до ха­ти.

Юр­ко шмиг­нув до са­рая. На вер­статі, виб­лиску­ючи гла­день­ки­ми алюмінієви­ми бо­ками, ле­жала срібляс­та ра­кета з чер­во­ною зіркою і на­писом: «Старт-1». Це бу­ла Юр­ко­ва гордість. Він ма­тиме що по­дати на шкіль­ну вис­тавку! А там, чо­го доб­ро­го, відбе­руть і на місь­ку. Ра­кета — це не іграш­ка! Не який­сь там па­ровий ко­тел чи елек­трич­ний дзвінок!..


Ра­кета ма­ла один ступінь і не­велич­ку кабіну для ми­шей. Кабіна мог­ла ав­то­матич­но відок­ремлю­ватись від кор­пу­су і спус­ка­тися на са­мороб­но­му па­рашуті. Бу­ло Юр­кові мо­роки з тим па­рашу­том! Ніяк не хотів роз­кри­ватись. Та все ж він домігся сво­го.

От тіль­ки жаль, що сь­огодні не взяв її в шко­лу, — учи­тель так хотів вип­ро­бува­ти!.. А втім, він і сам це мо­же зро­бити. За­раз. У са­ду.

Юр­ко зак­лав ви­бухівку, при­пасу­вав па­рашу­та і поніс ра­кету в сад.


 

ВИ­БУХ 


 

По обіді Онуфрій Іва­нович, ви­тер­ши руш­ни­ком спітнілу ли­сину і чер­во­ну тов­сту по­тили­цю, приліг спо­чити. Ху­да, мов­чазна, з при­мер­хли­ми очи­ма дру­жина ти­хо при­бира­ла зі сто­лу по­суд і нав­шпинь­ки, щоб не по­тур­бу­вати гос­по­даря, відно­сила в кух­ню.

Онуфрія Іва­нови­ча зра­зу по­тяг­ло на сон. По тілі розілля­лася п'ян­ка млість, склеп­лю­вала наб­ряклі повіки. Не­покоїла ли­ше згад­ка про вчо­раш­ню зустріч. Але си­тий обід і доб­ра чар­ка горілки подіяли зас­покій­ли­во, і він од­махнув­ся від три­вож­них ду­мок, як від нас­тирли­вих мух. За­сина­ючи, слу­хав за­колис­ли­ве гудіння бджіл, що ви­лися роєм у біло­му морі цвіту.

Та рап­том здриг­нувся: в са­ду, мов грім, про­лунав гуч­ний ви­бух. На ве­ранді, біля сто­лу, зля­кано скрик­ну­ла дру­жина.

Оше­леше­ний Онуфрій Іва­нович мит­тю схо­пив­ся і пом­чав бо­соніж у сад, ки­нув­ши на хо­ду:

— Це зно­ву прок­ляті витівки Юр­ка!

Пе­рес­триб­нувши че­рез гряд­ку, схо­пив під са­раєм су­ху хво­рос­ти­ну і з нею влетів у виш­няк, де ви­рува­ли клуб­ки чор­но-бу­рого ди­му і тхну­ло горілою це­люло­зою.

У ди­му над розірва­ним закіптю­женим ме­тале­вим циліндром при­голом­ше­но сто­яв Юр­ко. Об­личчя за­мур­за­не, чуб роз­куй­ов­дже­ний, на білій со­рочці бру­натні пля­ми. По­бачив­ши гос­по­даря до­му з хво­рос­ти­ною, Юр­ко, од­нак, не ки­нув­ся тіка­ти, а за­лишив­ся сто­яти на місці, пох­му­ро бли­ма­ючи спідло­ба го­луби­ми очи­ма.

Онуфрій Іва­нович не здер­жав ру­ки: хво­рос­ти­на свис­ну­ла в повітрі і з тріском пе­рело­мила­ся на хлоп­це­вих пле­чах.

— Хуліган! Роз­би­шака! Ти хо­чеш спа­лити ме­не! Хо­чеш заг­на­ти в мо­гилу своїми дур­ни­ми витівка­ми! Я дов­го терпів твої виб­ри­ки, але біль­ше не хо­чу! За­бирай­ся з своєю мам­цею під три чор­ти! Чуєш? А всі свої бан­ки-бля­шан­ки, мо­лоточ­ки і тер­пужки ви­кинь за­раз же ік лихій мамі з са­рая! Ви­нахідник не­щас­ний!

Онуфрій Іва­нович, за­був­ши, що бо­сий, лю­то штур­хо­нув ме­тале­вий циліндр. І од­ра­зу ж за­сичав від бо­лю, зас­ка­кав на одній нозі.

— Ой-ой-ой! Че­рез те­бе, негідни­ка, ще й калікою ста­ну! — він з жа­хом гля­нув на роз­би­того паль­ця, з яко­го тек­ла кров, і ви­ла­яв­ся. — Ах ти, по­ган­цю не­щас­ний! Ши­бени­ку прок­ля­тий! То це ти так ша­нуєш ме­не? Стар­шо­го? За­напас­ти­ти хо­чеш? Геть звідси! Щоб твоєї й но­ги на моєму подвір'ї не бу­ло!

— І піду! Не ве­лике щас­тя! — ог­ризнув­ся Юр­ко, тру­чи пле­че. — А би­тися не смій­те! Ру­кам волі не да­вай­те!

— А то що?

— По­бачи­те!

Онуфрій Іва­нович ви­рячив очі.

— То ти ще й пог­ро­жува­тимеш? Тобі Ще ма­ло?

Він бу­ло пог­нався за хлоп­цем, але пе­реду­мав, плю­нув і ула­мок хво­рос­ти­ни, що за­лишив­ся в руці, спе­ресер­дя пош­пу­рив на чер­во­няс­то­го сусідсь­ко­го півня, який злетів на тин і ви­бирав місце се­ред гря­док, ку­ди б зручніше спур­хну­ти.

То­го ж ве­чора Онуфрій Іва­нович ска­зав Юр­ковій ма­тері, що він біль­ше не ба­жає зда­вати їй кімна­ту, і зап­ро­пону­вав не­гай­но ви­бира­тись.

Юр­ко сидів за сто­лом пох­нюпле­ний.

З нес­подіван­ки ма­ти в пер­шу хви­лину роз­гу­била­ся. Нер­во­во підня­ла тон­ку білу ру­ку до об­личчя, ніби за­хища­ючись від уда­ру, але, замість енергій­но­го про­тес­ту, втом­ле­но зня­ла оку­ляри і зди­вова­но гля­нула на гос­по­даря.

Во­на дав­нень­ко при­була в місто, і її за­писа­ли в чер­гу на одер­жання квар­ти­ри. За два-три місяці має одер­жа­ти. Та тут ось — на тобі! Ви­бирай­ся!..

— Чо­му ж це, Онуфрію Іва­нови­чу? Досі ви не ма­ли підстав скар­жи­тись на ме­не…

Юр­ко по­чер­вонів. А Онуфрій Іва­нович, пох­му­ро гля­нув­ши на нь­ого, відповів:

— Че­рез ва­шого си­на… Та хай кра­ще сам роз­повість…

І пішов, бур­ко­чучи щось собі під ніс.

Ма­ти по­вер­ну­лась до Юр­ка. Нічо­го не за­пита­ла. Тіль­ки мов­чки сум­но ди­вилась, — і це гніти­ло й­ого біль­ше, ніж най­дош­кульніші сло­ва.

Юр­ко встав із-за сто­лу, підій­шов до неї. Ма­ти бу­ла та­кого ж зрос­ту, як і він, стом­ле­на й рідна. Й­ому ста­ло не­вимов­но со­ром­но. Але хіба він ви­нен? Хіба він знав, що ра­кету розірве або що Онуфрій Іва­нович ки­неть­ся би­тися? Ні, до­рога ма­мо, твій син не хотів зав­да­вати тобі кло­поту. Прос­то так ста­лося…

— Не жу­рися, ма­тусю! Все бу­де га­разд! В її очах не зни­кав осуд.

— Ти так ду­маєш? Де ж во­но те «га­разд», ко­ли нас че­рез те­бе ви­ганя­ють з квар­ти­ри?

— Че­рез ме­не? — ви­гук­нув Юр­ко. — Че­рез ме­не! Був би у ме­не бать­ко, не ви­ганя­ли б!.. Та й не шу­кали б ми кутків у чу­жих лю­дей! Дав­но б ма­ли свою ха­ту або квар­ти­ру!

Ма­ти враз стре­пену­лася, ніби від уда­ру. На блідих що­ках спа­лах­нув рум'янець. В її го­лосі заз­ву­чали ме­талеві нот­ки.

— Юрію! Що ти го­вориш! Ти зно­ву за своє! Я вже тобі не раз ка­зала, що бать­ка у те­бе не­має, — і за­будь про нь­ого ду­мати! Нас двоє — і ніхто нам біль­ше не потрібен! Ти зро­зумів?

Юр­ко знав, що ма­ти на всі й­ого за­питан­ня про бать­ка — хто він, який він, де він, що з ним? — зав­жди відповіда­ла ко­рот­ко: бать­ка у те­бе не­має!

Та­ка відповідь, зви­чай­но, не за­доволь­ня­ла й­ого, але, ба­чачи, що ма­тері подібні за­питан­ня й роз­мо­ви неп­риємні, він на­магав­ся уни­кати їх. Од­нак за­раз не стри­мав­ся — про­хопив­ся сло­вом…

Зро­зумівши, що зав­дав ма­тері ще біль­шо­го бо­лю, по­чав зас­по­ко­юва­ти її.

— Зро­зумів, ма­моч­ко. Я біль­ше не бу­ду. Не зга­дува­тиму. Це так вир­ва­лося — са­мо со­бою… А про квар­ти­ру не ду­май. Знай­де­мо десь ку­ток…

І він міцно об­няв її і при­тулив­ся що­кою до теп­ло­го ма­тери­ного пле­ча.


 

ЦИ­ГАНОЧ­КА 


 

Опівдні до дво­ру під'їха­ло таксі. Юр­ко виніс два че­мода­ни, пок­лав у ба­гаж­ник.

Во­ни пе­реїзди­ли на про­тилеж­ний край міста, на острів Дов­гий. Там жи­ла ма­тери­на под­ру­га, ко­лега по ро­боті, яка зап­ро­пону­вала їм кімна­ту в своєму бу­дин­ку.

Юр­ко був ду­же ра­дий такій зміні. Те­пер він жи­тиме на са­мому бе­резі Дніпровсь­ко­го мо­ря! Дар­ма, що до­ведеть­ся зви­кати до но­вої шко­ли. За­те пляж під бо­ком!

Ма­шина рво­нула з місця і пом­ча­ла по Підгірній, ля­ка­ючи бо­рода­тих цапів і кіз, що пас­ли­ся попідтин­ню, про­торохтіла по бру­кові цен­траль­них ву­лиць і зу­пини­лась біля ву­зень­ко­го про­вул­ка. Шо­фер дістав че­мода­ни, ска­зав:

— На жаль, я не мо­жу до­вез­ти вас до по­рома. Тут неп­роїжджа до­рога. Але це не­дале­ко — яки­хось двісті метрів…

Мо­ре виг­ля­нуло з-за ос­танньої ха­ти рап­то­во. Юр­ко зій­шов на гор­бок і пос­та­вив че­модан. У гру­ди й­ому дих­ну­ла морсь­ка про­холо­да, що ра­зом з вітром при­летіла з ши­роких синіх прос­торів.

Як хо­роше! Це тобі не Підгірна і не Сте­пова! Там що — криві ву­зенькі ву­лич­ки, ви­город­жені по­чорніли­ми від не­годи ти­нами, влітку по­рослі спо­ришем, а взим­ку за­несені снігом. І си­рот­ливі осо­кори біля воріт. А тут — без­межна вод­на гладінь, що ва­бить до се­бе і кли­че в да­лекі й не­без­печні по­ходи…

Во­ни підій­шли до бе­рега. Вни­зу хлю­потіли хвилі в сірі, ще не роз­миті при­боєм бе­реги, біля яких у ти­хих за­водях зби­лося всіля­ке сміття, при­несе­не во­дою, — по­чорніла со­лома, жовті тріски, вир­ва­ний повінню з корінням вер­боліз, старі во­дорості.

На то­му боці про­токи сиділа на по­ромі дівчи­на і бо­сими но­гами бов­та­ла у ка­ламутній. воді. Во­на не поміча­ла па­сажирів, схи­лив­шись над ви­шив­кою.

Юр­ко наб­рав у ле­гені повітря і, прис­та­вив­ши до­лоню до ро­та, гук­нув:

— Агей, на тім боці! Пе­рево­зу! Дівчи­на схо­пилась.

— Чо­го кри­чиш, як ог­ла­шен­ний? Зрадів, що маєш не, гор­ло, а ієри­хонсь­ку тру­бу!

Юр­ко за­шарівся, бур­кнув при­сором­ле­но:

— Прос­то лю­дина має та­кий го­лос. Ма­ти при­хова­ла в очах усмішку і відвер­ну­лась од скон­фу­жено­го си­на.

По­ром прис­тав до при­чалу, і во­ни зій­шли на нь­ого. Дівчи­на взя­лася за трос, упер­ла­ся но­гами в поміст, але по­ром не зру­шив з місця. Дівчи­на сіпну­ла ще раз. І знов дар­ма.

Юр­ко без­турбот­но розсівся на ла­вочці, ми­лу­ючись краєви­дом.

— Мо­же, ти б до­поміг мені? — насмішку­вато ска­зала дівчи­на. — Чи ти тіль­ки кри­чати вмієш?

Юр­ко схо­пив­ся, ніби й­ому хто дав ля­паса.

Лю­то гля­нув­ши на дівчи­ну, що сто­яла по­заду, так силь­но по­тяг­нув за трос, ніби всю злість хотів зігна­ти са­ме на нь­ому. По­ром швид­ко поп­лив до то­го бе­рега.

— Візь­ми ру­кавиці, а то ру­ки по­раниш! — Дівчи­на по­дала бре­зен­тові ру­кавиці.


Во­на бу­ла, мо­же, й­ого віку, а мо­же, й мо­лод­ша. Ма­ла гус­то-ку­черя­ве чор­не во­лос­ся, що спа­дало за пле­чима на білу мат­роску з синім комірцем, і зас­магле на вес­ня­ному сонці об­личчя. «Справ­жня ци­ган­ка, — по­думав Юр­ко. — Ні, ци­ганоч­ка… І та­ка ж па­щеку­вата, ма­буть…»

Й­ому хотіло­ся ще раз ог­ля­нутись і по­диви­тися на неї, але не посмів. Бо­яв­ся насмішку­вато­го пог­ля­ду і гос­тро­го язи­ка. До­сить уже й то­го, що так при­соро­мила пе­ред матір'ю… Ну, це її щас­тя, що ма­ти тут! А ко­ли б сам на сам — він би їй відповів не так! Зра­зу б пе­рес­та­ла па­щеку­вати!

Чер­кнув­ши об при­чал, по­ром м'яко зу­пинив­ся. Юр­ко схо­пив обид­ва че­мода­ни, ки­нув че­рез пле­че «спа­сибі!» і вибіг на кру­тий бе­рег. Ма­ти лед­ве всти­гала за ним.

На ос­трові до­рога спо­чат­ку зви­валась між за­рос­тей гло­ду, ліщи­ни і мо­лодих бе­рестків, а потім, спус­тившись з па­гор­ба, пірну­ла в біле шу­мовин­ня квіту­чих садків, се­ред яких чер­воніли че­репичні й бля­шані да­хи будівель.

Ма­тери­на под­ру­га, ма­лень­ка, мет­ка, чор­но­ока жінка, вже че­кала на них. Відчи­нила хвіртку, про­вела до кімна­ти.

— Ой, який у те­бе ве­ликий син, Ніно, — ви­гук­ну­ла во­на. — Та він ви­щий за ме­не! Справжній па­рубок!

— Здаєть­ся, у те­бе не мен­ший, — усміхну­лася ма­ти. — Юр­ку, це ть­отя Ле­ся, Олек­сан­дра Іванівна.

— Ду­же приємно, — бур­кнув Юр­ко, яко­му не спо­доба­лось, що й­ого так без­це­ремон­но роз­гля­да­ють.

Ть­отя Ле­ся вий­шла. З ґан­ку по­чув­ся її го­лос.

— Сергій­ку! Сергій­ку! В місто збіга­ти тре­ба! Де ти там?

На її пок­лик ніхто не обізвав­ся. Юр­ко вий­шов на ґанок.

— Вам щось тре­ба до­помог­ти, Олек­сан­дро Іванівно? Я за­люб­ки…

— Та, мо­же, ще Сергій­ко прибіжить. Та­кий вітря­ний хлоп­чись­ко! Аби тіль­ки вир­вався з до­му — то вже й на цілий день! Хотіла по хліб пос­ла­ти, а й­ого мов ко­рова язи­ком зли­зала!.. — Ть­отя Ле­ся бігцем ки­нулась у кух­ню — там щось си­чало й шипіло.

— Де тут у вас ма­газин? Я збігаю! — гук­нув їй нав­здогін Юр­ко.

Ть­отя Ле­ся ви­нес­ла ко­шик і гроші і по­яс­ни­ла, як до­бира­тися до ма­гази­ну.

По­чув­ши, що тре­ба пе­реп­равля­тись по­ромом, Юр­ко зра­зу ж по­жал­ку­вав, що вик­ли­кав­ся піти по хліб. Й­ому не хотіло­ся ще раз зустріча­тися з по­ром­ни­цею. Та відмов­ля­тися бу­ло вже пізно.

«Ех, ко­ли б ще хто-не­будь підій­шов до по­рома, — ду­мав Юр­ко, схо­дячи на гор­бок. — Тоді б не до­вело­ся звер­та­тися до тої насмішниці!»

Він виг­ля­нув із-за кущів. Нікогісінь­ко! Од­на та ци­ган­ка чор­но­коса виспівує та. бов­тає но­гами у воді! І, як на зло, ніхто не підхо­дить!

«Е, хай бу­де, що бу­де! Піду! Не сидіти ж тут, у ку­щах, як зай­цеві! Та й чо­го б я бо­яв­ся яко­гось дівчись­ка? Чи во­на ме­не з'їсть?..»

Піддав­ши собі хо­роб­рості, хло­пець швид­ко спус­тився з гор­ба, зій­шов на поміст і взяв­ся за трос.

— Поїха­ли! Не зат­ри­муй! — ска­зав нав­мисне гру­бува­то, ба­чачи, що дівчи­на си­дить собі на ла­вочці і не ду­має відча­люва­ти.

— По­чекаєш! Не ве­ликий пан!

— Як-то — по­чекаєш? Я поспішаю! Мені тут ніко­ли витріща­тися на те­бе!

— Не ду­же й тре­ба! А все ж та­ки по­чека­ти до­ведеть­ся. Он ще один па­сажир іде!

По­над бе­регом до по­рома й­шла ма­лень­ка дівчин­ка років шес­ти-се­ми.

— Швид­ше, Марій­ко! Швид­ше! — гук­ну­ла по­ром­ни­ця.

Во­на насмішку­вато ог­ля­нула Юр­ка. Хлоп­цеві зда­лося, що най­дов­ше її пог­ляд зат­ри­мав­ся на й­ого ру­дому во­лоссі:— «І має ж отакі бань­ки! — по­думав сер­ди­то. — Ніби самі тобі в ду­шу за­лазять! Ть­ху! Ніза­що не. хотів би зустріча­тись тут з нею щод­ня! Доб­ре, що он дам­бу на­сипа­ють, яка з'єднає, острів з містом, і по­ром-знімуть…»

— А те­пер — поїха­ли, — ска­зала дівчи­на, по­садо­вив­ши Марій­ку біля се­бе. — І не блис­кай на ме­не так лю­то. Не бо­юсь!

— Я те­бе не ля­каю, — ска­зав Юр­ко. — Про­те рад­жу прит­ри­мати свій язи­чок. Дов­гий маєш!

Він стриб­нув з по­рома на при­чал і побіг на го­ру. Зза­ду про­лунав сміх. Юр­ко не втри­мав­ся — обер­нувся на­зад і по­казав язи­ка.

Дівчи­на рап­то­во пе­рес­та­ла сміяти­ся, з по­дивом гля­нула на хлоп­ця і ска­зала:

— А я ду­мала, ти ро­зумніший!..

Юр­ко спа­ленів. Справді, це вже зовсім по-ди­тячо­му. Ть­ху!.. Те­пер хоч не вер­тай­ся цим шля­хом!..

Він про­жогом збіг з гор­ба і по­дав­ся до міста.

Вирішив, що, по­вер­та­ючись на­зад, пе­реп­ли­ве про­току.

Та че­рез півго­дини, замість дівчин­ки, по­бачив кре­мез­но­го ву­сато­го чо­ловіка на про­тезі і в чор­но­му флотсь­ко­му кар­тузі з «кра­бом». Він зрадів і сміли­во поп­росту­вав До по­рома.


 

СЕРГІЙ 


 

Тим ча­сом ма­ти приб­ра­ла в кімнаті. Не­вели­ка, але за­тиш­на, во­на зра­зу спо­доба­лась Юр­кові. Під стіна­ми — два ліжка, по­сере­дині — стіл, збо­ку — ша­фа для одя­гу, а біля вікна — пись­мо­вий сто­лик і підвісна ета­жер­ка для книг та зо­шитів.

— Оце твоє ро­боче місце, — ска­зала ма­ти, зас­ти­ла­ючи пись­мо­вий сто­лик но­вою па­хучою клей­он­кою. — Роз­кла­дай свої речі, а я піду до ть­оті Лесі.

Крізь роз­чи­нене вікно в кімна­ту заг­ля­дали уси­пані цвітом яб­лу­неві віти, ле­гень­ко хви­лю­ючись під по­дувом вітру.

Сто­лик сто­яв пра­воруч вікна. Над ним, на стіні, Юр­ко приш­пи­лив роз­клад, а по­руч — ре­жим дня.

Ох, цей ре­жим дня! Лег­ко клас­но­му керівни­кові про­дик­ту­вати й­ого на ви­ховній го­дині. А як важ­ко дот­ри­мува­тись ре­жиму уч­неві! Спро­буй щод­ня вста­ти рівно о сь­омій, особ­ли­во ко­ли ма­ми не­має вдо­ма, а ляг­ти о пів на де­сяту! Вранці прос­пиш, а вве­чері за­гуляєшся. Ре­жим дня ка­же: по­обідай — і й­ди го­дину-півто­ри по­гуляй на свіжо­му повітрі. Це — щоб го­лова відпо­чила. А як же ти потім ся­деш за до­машні зав­дання, ко­ли до­мовив­ся з то­вари­шами рівно о чет­вертій зустріти­ся на бас­кетболь­но­му май­дан­чи­ку! А там як заг­ра­лися — і пішов ре­жим дня шке­реберть!.. Аж до де­сятої го­дини ве­чора, ко­ли вже спа­ти тре­ба й­ти…

Юр­ко сум­но по­хитав го­ловою і зно­ву, — ма­буть, в со­тий раз, — дав собі сло­во дот­ри­мува­тись та­ки ре­жиму. Ви­ховує си­лу волі і час еко­номить — це так ка­же учи­тель. Доб­ре, зви­чай­но, ви­хова­ти в собі си­лу волі. Тіль­ки за­бажай що зро­бити — і зро­бив, бо маєш си­лу волі! Що­до еко­номії ча­су, то Юр­ко тро­хи не ро­зуміє: навіщо й­ого еко­номи­ти? Жит­тя та­ке дов­ге — вис­та­чить на все! По­пере­ду ж іще ба­гато, ба­гато років!..

Він зас­лав клей­он­ку га­зетою, пос­та­вив гло­бус, чор­ниль­ни­цю, го­товаль­ню. У кут­ку, на стіні, приш­пи­лив ве­лику коль­оро­ву кар­ту світу й ог­ля­нув­ся, відчу­ва­ючи, що за ним хтось пиль­но сте­жить.

Справді, у вікно заг­ля­дав хло­пець. Чор­не не­чеса­не во­лос­ся стов­бурчи­лося з-під кар­ту­за. На ви­лицю­вато­му, об­тягну­тому ма­товою за­горілою шкірою об­личчі — хитрі карі очі. Ши­рокий кир­па­тий ніс на­давав й­ому за­дери­кува­того ви­разу. Со­роч­ка роз­хрис­та­на, ру­кава за­касані до ліктів. Зда­вало­ся, хло­пець щой­но вип­лу­тав­ся з бій­ки з та­кими ж, як і сам, ши­бай­го­лова­ми.

— Ти Юр­ко Ро­маню­та? — за­питав хло­пець.

— Атож.

— Ну, а я Сергій Лісо­вий. Ти ме­не, зви­чай­но, не знаєш, а я про те­бе де­що чув — ма­ма роз­повіда­ла…

— Я теж про те­бе де­що чув, — усміхнув­ся Юр­ко. — І не тіль­ки чув, а замість те­бе по хліб у місто бігав.

— О, це мені по­добаєть­ся! — ви­гук­нув Сергій. — Я нічо­го не ма­тиму про­ти то­го, щоб ти і на­далі взяв цей обов'язок на се­бе!

— Ні, ма­буть, ти сам на­далі це ро­бити­меш.

Сергій за­рего­тав.

— А ти ку­сючий, я ба­чу! Знаєш, ти мені по­добаєшся! В шко­лу пе­рей­деш до нас чи у своїй за­лишиш­ся?

— До вас пе­рей­ду. До моєї — неб­лизь­кий шлях.

— От і доб­ре. Ти, я чув, у сь­омо­му класі?

— У сь­омо­му.

— Тоді про­сись у сь­омий «Б». Не про­гадаєш.

— Це ж чо­му? Мо­же, то­му, що ти там?

— Я теж не якесь аби­що, — ска­зав Сергій і на­дув круглі що­ки. — Але не про ме­не мо­ва. У нас керівни­ком Сте­пан Бе­недик­то­вич. Га-ар­ний учи­тель! Спра­вед­ли­вий і доб­рий. До то­го ж, му­зикант, мис­ли­вець, ри­бал­ка. Хоч сам ма­тема­тик, а не су­хар… Ро­зумієш?

— Що ж, виріше­но!

— Ну, от і га­разд, — зрадів Сергій і таємни­че про­шепотів: — Ти знаєш, на Зам­ко­вому ос­трові по­яви­лась якась ек­спе­диція. Кіль­ка років то­му тут їх бу­ло ба­гато, уче­них. Ви­шуку­вали різні че­реп­ки та кістки. Всі гор­би пе­реко­пали в зап­лаві. А це, вид­но, зно­ву приїха­ли. Вже дру­гий день ко­па­ють у ста­рому зам­чищі. Там, де во­сени ви­сади­ли в повітря вхід у підзе­мел­ля. Щоб не при­вали­ло ко­го…

— Звідки ти знаєш? Ти був на ос­трові?

Юр­ко знав про ста­ровин­ний поміщиць­кий за­мок, від яко­го те­пер ли­шили­ся тіль­ки руїни. Навіть вес­ною зби­рав­ся по­бува­ти там.

— Ні, не був, — відповів Сергій. — Мені й так вид­но.

— Бре­шеш! До зам­чи­ща да­лечень­ко. Що там мож­на роз­гледіти?

— Не віриш? Ви­ходь — сам пе­реко­наєшся!


Юр­ко по­дав­ся до две­рей, але Сергій не­тер­пля­че стук­нув ку­лаком по лутці.

— У вікно! Це ж швид­ше!

Юр­ко на мить за­вагав­ся. Пер­ший день у хаті — і стри­бати крізь вікно? Що ска­же ть­отя Ле­ся, ко­ли по­бачить?

Сергій з хит­рою усмішеч­кою слідку­вав за ним.

Е, що бу­де, те й бу­де!

Він узяв­ся ру­кою за підвікон­ня і лег­ко пе­рес­ко­чив надвір. Сергій не зди­вував­ся і навіть не гля­нув на нь­ого. Тіль­ки ки­нув:

— Біжи за мною! — і по­дав­ся по стежці в край са­ду.

Там, над схи­лом, сто­яв ста­рий гілляс­тий явір, ви­соко підно­сячись над низь­ко­рос­ли­ми яб­лу­нями, виш­ня­ми й аб­ри­коса­ми. Пруг­ке гілля лун­ко гу­ло під рвуч­ки­ми по­дува­ми вітру.

Сергій ски­нув че­реви­ки, об­хо­пив стов­бур но­гами й ру­ками і, мов білка, по­дер­ся на­гору. Юр­кові не пер­ви­на бу­ло ла­зити на де­рево, але, по­бачив­ши, на яку ви­сочінь потрібно здер­ти­ся, відчув по­вагу до то­вари­ша.

Він теж ски­нув че­реви­ки. Поп­лю­вав на до­лоні і взяв­ся за стов­бур, рівний і ви­сокий, мов те­лег­рафний стовп.

«Нев­же не вилізу?»

Підібрав­шись до пер­шої гілки, вхо­пив­ся за неї ру­ками і відчув се­бе впев­неніше.

А Сергій уже сидів на не­вели­кому до­щано­му по­мості, прив'яза­ному мо­туз­ка­ми до роз­ло­гих гілляк, і підбадь­орю­вав:

— Ха­пай­ся те­пер за оцей су­чок! Та обе­режніше! Не опи­рай­ся на нь­ого, бо не вит­ри­має! От так! Мо­лодець!

Вилізши на поміст, Юр­ко гля­нув униз і відчув хо­лодок у гру­дях: до землі бу­ло що­най­мен­ше де­сять метрів. Лег­кий вни­зу, вітер шу­гав тут, як навіже­ний, роз­гой­ду­ючи скри­пуче гілля. Міцний явір гнув­ся і бринів.

— На, ди­вись! — Сергій прос­тягнув Юр­кові ве­ликий вій­сько­вий бінокль. — Як­що не віриш…

— Оце ма­шина! — за­хоп­ле­но ви­гук­нув хло­пець. — Де взяв?

— Батьків по­дару­нок.

Юр­ко при­пав до оку­лярів. Усе рап­том пе­реміни­лось: ті пред­ме­ти, що ледь мріли вда­лині, наб­ра­ли пев­ної фор­ми і, зда­вало­ся, сто­яли пе­ред са­мими очи­ма.

Зам­ко­вий острів наб­ли­зив­ся настіль­ки, що мож­на бу­ло поміти­ти ок­ремі ка­мені в стінах зам­ку. Пох­мурі руїни сто­яли на півден­но-східно­му мисі чи­мало­го дов­гасто­го ос­тро­ва. На нь­ому рос­ли ча­гар­ни­ки й де­рева, при­сад­ку­ваті, об­гри­зені вітра­ми.

— Там ніко­го не­має, се­ред руїн, — ска­зав Юр­ко, відри­ва­ючись від бінок­ля.

— За­раз не­має. А мо­же, їх прос­то не вид­но… Але ко­ли б хто був, то ти зміг би поміти­ти?

— Ще б пак! Все вид­но, як на до­лоні!

— То що? Я бре­хун?

— Ну що ти, Сергій­ку, — зніяковів Юр­ко. — Я та­кого не ду­мав. Прос­то не віри­лось.

— Не віри­лось. Ти по­винен зна­ти, що «бре­шеш» і «я тобі не вірю» — це, врешті, од­на­ково. Ну, та вже га­разд. Я не зло­пам'ят­ний.

Сергій рап­том ог­ля­нув­ся, ніби їх тут міг хто-не­будь підслу­хати, стис­нув Юр­кові пле­че і таємни­че про­шепотів:

— Ти знаєш, Юр­ку, поп­ливімо на острів! Поз­най­оми­мося з ти­ми дво­ма уче­ними. Мо­же, до­помо­жемо їм чим-не­будь…

— Це бу­ло б чу­дово! Я зго­ден. У те­бе є чо­вен?

— Чо­вен діста­немо. Та ще, мо­же, й вітриль­ник.

— Тоді, зви­чай­но, поїде­мо! — зрадів Юр­ко. — Хоч я ніко­ли, прав­да, не пла­вав на вітриль­ни­ку…

— Це ду­же прос­то, — впев­не­но ска­зав Сергій. — Си­диш собі за кер­мом, а вітриль­ник мчить, мов чай­ка. Тіль­ки вітер сви­ще у снас­тях! А все нав­ко­ло те­бе мель­кає, мель­кає — і зни­кає по­заду… Це так здо­рово, ти навіть не у­яв­ляєш собі!

— Ти, ма­буть, час­то пла­вав на вітриль­ни­ку?

— Та до­води­лось не раз, — не так уже впев­не­но відповів Сергій і по­чав зла­зити з де­рева.


 

ЗА ОД­НОЮ ПАР­ТОЮ 


 

Вранці Юр­ко зібрав­ся в шко­лу. Й­ому тро­хи бен­тежно на серці: а що, як на по­ромі зно­ву ота ци­ган­ка? Ще чо­го доб­ро­го поч­не насміха­тися при всіх. Але що ро­бити? І він ра­зом з Сергієм вли­ваєть­ся в гурт шко­лярів.

На щас­тя, на по­ромі ха­зяй­ну­вав ву­сатий пе­ревізник.

По­бачив­ши дітей, він на­дув зас­маглі що­ки, нас­товбур­чив пишні ву­са і стук­нув де­рев'яною но­гою об поміст по­рома. Повівши но­сом, з шу­мом втяг­нув у се­бе повітря і ска­зав:

— Зно­ву від ко­гось двій­кою пах­не! Ану, приз­на­вай­тесь, хто не ви­конав до­машніх зав­дань? За­раз же та­кого лінив­ця в во­ду!

Діти за­рего­тали.

— Сергій, на­пев­но, зно­ву не підго­тував­ся? — до­питу­вавсь по­ром­щик. — Чо­му чер­вонієш і опус­каєш очі? Приз­на­вай­ся!

— Не нав­ро­чуй­те, Іва­не Іва­нови­чу, — ог­ризнув­ся Сергій. — Зав­жди, як тіль­ки ви прис­та­нете, мені вліплять двій­ку. Ма­буть, у вас очі такі…

— Які?

— Ци­ганські.

— То я ж ци­ган і є, хлоп­че, — блис­нув біли­ми зу­бами Іван Іва­нович. — Хіба ти ць­ого не знав?

Він рап­том прик­лав ве­ликий па­лець пра­вої ру­ки до Сергієво­го но­са, — і з нь­ого враз на дош­ки по­сипа­лися з дзень­ко­том блис­кучі мо­нети.

Сергій з нес­подіван­ки оте­терів.

Нав­кру­ги лу­нав регіт.

Діти ве­село тов­пи­лися нав­ко­ло Іва­на Іва­нови­ча, че­ка­ючи від нь­ого ще яко­го-не­будь фо­куса.

Збен­те­жений Сергій бур­кнув:

— Знаємо ці фо­куси-по­куси! Гроші бу­ли у вас у руці!

— Мож­ли­во, мож­ли­во, — по­годив­ся Іван Іва­нович. — А от, мо­же, ти ска­жеш, навіщо в кар­туз нап­хав стру­жок? Нев­же гра­тимеш­ся ни­ми на уроці ал­гебри, якої ти сь­огодні не вив­чив?

З ци­ми сло­вами він зняв у хлоп­ця з го­лови кар­туз і, на пре­вели­кий по­див й­ого влас­ни­ка і на втіху дітла­хам, по­чав по­волі ви­тяга­ти з нь­ого різно­барвні струж­ки.

— От так історія! — ви­гук­нув зби­тий з пан­те­лику Сергій.

Ви­тяг­ши ос­танню струж­ку, Іван Іва­нович по­вер­нув кар­туз хлоп­цеві, що, при­сором­ле­ний, мов­чав.

— А те­пер — гай­да в шко­лу! Та швид­ше, а то запізни­тесь!

Юр­ка в школі жда­ла нес­подіван­ка.

Ко­ли він поп­ро­хав пос­ла­ти й­ого у сь­омий «Б», ди­рек­тор звер­нувся до ху­дор­ля­вого, з си­вува­тими скро­нями учи­теля.

– Сте­пане Бе­недик­то­вичу, візь­ме­те Д9 се­бе но­вень­ко­го? З ма­тема­тики у нь­ого в та­белі п'ятірки.

— А чо­му ти хо­чеш обов'яз­ко­во у сь­омий «Б»? — за­питав Сте­пан Бе­недик­то­вич.

Го­лос у нь­ого був лагідний, ти­хий і приємний.

— Там мій то­вариш Сергій Лісо­вий, — відповів Юр­ко.

— Хо­роший то­вариш! — різко втру­тилась не­моло­да учи­тель­ка з блис­ку­чими очи­ма і жов­тим об­личчям. — Хуліган ви­щої мар­ки!.

Юр­ко знітив­ся і по­чер­вонів. Й­ому зда­лося, що всі по­диви­лись на нь­ого осуд­ли­во, як на зло­чин­ця.

Та за нь­ого зас­ту­пив­ся Сте­пан І Бе­недик­то­вич.

— Га­разд, Ро­маню­то. Я візь­му те­бе в свій клас.

— Дя­кую, — ти­хо відповів Юр­ко… — Мож­на й­ти?

Про­лунав дзво­ник. Сте­пан Бе­недик­то­вич прит­ри­мав Юр­ка за ру­кав.

— Че­кай. За­раз піде­мо вдвох: поз­най­ом­лю те­бе з кла­сом.

Урок уже роз­по­чав­ся, ко­ли во­ни зай­шли в клас. За сто­лом сиділа вчи­тель­ка з блис­ку­чими очи­ма. Чер­го­вий розвішу­вав на дошці кар­ти.

По­бачив­ши клас­но­го керівни­ка, всі вста­ли. З цікавістю ди­вили­ся на но­вач­ка.

— Це ваш но­вий то­вариш Юрій Ро­маню­та, — ска­зав Сте­пан Бе­недик­то­вич. — Він учив­ся в чет­вертій школі, а те­пер пе­рей­шов до нас. Ми з Сергієм Лісо­вим й­ого тро­хи знаємо і мо­жемо посвідчи­ти, що це хо­роший хло­пець.

Юр­ко роз­шу­кав очи­ма Сергія. Той сидів на пе­редос­танній парті, щас­ли­во усміха­ючись. Вид­но бу­ло, що сло­ва клас­но­го керівни­ка спо­доба­лись й­ому, хоч Юр­кові вчу­лася в них тон­ка іронія.

— А ся­де Ро­маню­та біля Мар­ти Крав­ченко. На ос­танній парті, — закінчив Сте­пан Бе­недик­то­вич.

Юр­ко гля­нув на ос­танню пар­ту і рап­том зди­бав­ся пог­ля­дом з ши­роко роз­плю­щени­ми від по­диву чор­ни­ми очи­ма.

Як! Це во­на — по­ром­ни­ця? Ота ци­ганоч­ка, що вчо­ра так насміха­лася з нь­ого? От так ди­вина! І тре­ба ж та­кому ста­тися! Опи­нити­ся з нею в од­но­му класі та ще й сидіти за од­ною пар­тою!..

В пер­шу мить Юр­ко хотів за­яви­ти клас­но­му керівни­кові, що не ся­де ту­ди. Ад­же в класі є ще вільні місця. От хоч би й на пе­редній парті. Чо­му б не там?.. Але в горлі пе­ресох­ло, а но­ги, мов де­рев'яні, самі по­нес­ли до вка­зано­го місця.

По­чував се­бе зле. І на­дав же й­ому чорт про­сити­ся в цей сь­омий «Б»! Пішов би в сь­омий «А» — не мав би та­кої ха­лепи! А все че­рез Сергія! Ну й знай­шов дру­га! От підвів під дур­но­го ха­ту! А­як­же — умо­вив: та­кий у них, бач, хо­роший клас­ний керівник, такі хо­роші учні! От і нап­ро­сив­ся! Те­пер си­ди з тою… ци­ган­кою… Кліпай очи­ма…


По­ки й­шов до ос­танньої пар­ти, трид­цять пар очей невідрив­но сте­жили за ним. І хоч ніхто, крім Мар­ти, ма­буть, не здо­гаду­вав­ся про й­ого пе­режи­ван­ня, й­ому зда­вало­ся, що всі вже зна­ють про їхню вчо­раш­ню зустріч на по­ромі й насміха­ють­ся з нь­ого.

Сте­пан Бе­недик­то­вич вий­шов.

Юр­ко сів на краю пар­ти. На Мар­ту не ди­вив­ся. За­те відчу­вав на собі її пог­ляд. Від ць­ого кров ще дуж­че прип­ли­вала до Щік, і це й­ого зли­ло. «Ну, й не­хай ди­вить­ся! А ти не звер­тай ува­ги! — пе­реко­нував сам се­бе. — Во­на має бань­ки і віль­на ди­вити­ся на ко­го хо­че — хто їй за­боро­нить? А для те­бе во­на — нуль без па­лич­ки».

Зго­дом він краєм ока по­бачив, що дівчи­на відвер­ну­лась од нь­ого і слу­хає вчи­тель­ку.

Юр­ко­ва ру­ка ма­шиналь­но ви­тяг­ла з ки­шені олівець, роз­горну­ла зо­шит — і на палітурці на­кида­ла дівча­че об­личчя.

Ма­люнок був, без­пе­реч­но, вда­лий, Юр­ко роз­ве­селив­ся і вирішив до­малю­вати ще ви­солоп­ле­ного язи­ка.

Але рап­том от­ри­мав під бік міцно­го сту­сана. З нес­подіван­ки здриг­нувся і підвів очі.

Мар­та зо­серед­же­но ди­вилась на кар­ту, що висіла на дошці. В класі па­нува­ла ти­ша.

Вчи­тель­ка не­задо­воле­но по­диви­лася на Юр­ка.

— Ро­маню­то, ти, здаєть­ся, ме­не не слу­хаєш?

Юр­ко підвівся зніяковілий.

— Про­бач­те, будь лас­ка, я справді не чув ва­ших ос­танніх слів, — щи­ро приз­нався він. — Але цю те­му я знаю. Ми в чет­вертій школі на урок чи на два й­шли по­пере­ду.

— Це нічо­го не зна­чить. Ти все од­но по­винен слу­хати!

По кла­су про­летів ле­гень­кий шум. Усі пог­ля­нули на нез­ви­чай­но­го ди­вака, який на пер­шо­му в новій школі уроці дістав за­ува­жен­ня й од­ра­зу ж, без су­пере­чок, виз­нав свою про­вину і поп­ро­хав про­бачен­ня. Та­кого ще не бу­вало!

Юр­ко не міг зро­зуміти — підтри­му­ють й­ого то­вариші чи осуд­жу­ють.

Вчи­тель­ка гля­нула на клас і мах­ну­ла Юр­кові ру­кою, Щоб сідав. Юр­ко сів.

Ще як сто­яв, то помітив, що Мар­та по­бачи­ла ма­люнок і, при­сунув­ши зо­шит до се­бе, по­чала з цікавістю роз­гля­дати й­ого.

Юр­ко прос­тягнув ру­ку, щоб заб­ра­ти зо­шит, але дівчи­на прит­ри­мала, взя­ла олівець і щось на­писа­ла під ма­люн­ком. Потім са­ма пок­ла­ла зо­шит під пар­ту.

Після дзвінка, ко­ли клас спов­нився ту­потом і ре­готом, а Мар­та вибігла з-за пар­ти.

Юр­ко роз­горнув зо­шит і про­читав: «Про­бач».

Юр­ко збен­те­жено усміхнув­ся. Мо­же, во­на, ця Мар­та, не та­ка вже й по­гана, як він ду­мав? Та од­ра­зу ж зга­дало­ся вчо­рашнє. Ні, ні, він ніко­ли не про­бачить їй то­го! Хай собі те­пер ла­щить­ся і хо­дить навіть на задніх лап­ках — він не за­буде сво­го при­нижен­ня!

Ми­нуло ще два уро­ки.

На ве­ликій пе­рерві Юр­ко сто­яв з Сергієм біля бас­кетболь­но­го май­дан­чи­ка. Й­ому ду­же хотіло­ся і собі по­ганя­тися за м'ячем, але гра вже роз­по­чала­ся, і ніко­го біль­ше не бра­ли.

Рап­том над го­ловою про­шумів м'яч і вда­рив­ся об то­полю. Він був ще ви­соко, але Юр­ко в чу­дово­му стриб­ку пе­рехо­пив й­ого, доб­ре зав­че­ним прий­омом уда­рив об зем­лю і ки­нув.

М'яч лег­ко пішов у кор­зи­ну. Га­лас на май­дан­чи­ку зав­мер. Хтось свис­нув.

— Оце так! — ви­гук­нув Сергій, за­хоп­ле­но див­ля­чись на то­вари­ша. — Б'юсь об зак­лад, що Вла­дик Хвос­тенко з та­кої відстані навіть з де­сяти раз не влу­чить у кор­зи­ну!

— Зат­кнись, Лісо­вий! — оз­вався з май­дан­чи­ка врод­ли­вий хло­пець з блис­ку­чим чор­ним чуб­чи­ком.

Хвос­тенко пре­зир­ли­во гля­нув на Сергія і, по­ки по­дава­ли м'яч, прой­шов­ся ми­мо гур­ту дівчат, се­ред яких сто­яла і Мар­та Крав­ченко.

Юр­ко відій­шов на­зад, не ба­жа­ючи всту­пати в су­переч­ку. Але й­ого хтось міцно взяв за лікоть. То був мо­лодий учи­тель фізви­хован­ня.

— Е, дру­же, не хо­вай­ся! — ска­зав він. — Ти, ма­буть, но­вачок у нашій школі? Ав­жеж? За­те вид­но, що не­аби­який бас­кетболіст! Ад­же грав у бас­кетбол?

— Грав.

— А не міг би ти ще раз ки­нути? Юр­ко здвиг­нув пле­чима.

— Хай спро­бує! Хай ще раз ки­не! — про­луна­ли го­лоси.

Хтось по­дав Юр­кові м'яч. Усі роз­сту­пили­ся. На май­дан­чи­ку за­лишив­ся один Хвос­тенко. За­кусив­ши гу­бу, він пиль­но ди­вив­ся на но­вач­ка. «Заз­дрить, — по­думав Юр­ко. — Ну, й хай заз­дрить, як­що ду­рень!»

Дівчат­ка пе­рес­та­ли ще­бета­ти. Юр­ко помітив, що Мар­та уваж­но слідкує за ним. В її очах при­чаїла­ся три­вога. Нев­же во­на пе­режи­ває за нь­ого?!

Він прицілив­ся. Ки­нув і — зно­ву влу­чив.

Нав­ко­ло за­луна­ли схвальні ви­гуки й оп­лески. Тут з гур­ту ви­рину­ла куд­ла­та го­лова Сергія.

— Хай те­пер Хвос­тенко спро­бує! — звер­нувся він до вчи­теля. — На­пев­но, і ра­зу не влу­чить!

— Ну, це зай­ве, — ска­зав учи­тель. Але хлопці за­гала­сува­ли.

— Хвос­тенко, на по­ле!

— Ут­ри но­вач­ку но­са!

— По­кажи клас!

— Ку­ди й­ому клас по­казу­вати! Він уже без бою здаєть­ся! — глу­зував Сергій.

Хвос­тенко зблід і вис­ту­пив на­перед.

— Дай­те мені м'яч!

Й­ому по­дали м'яч. За­пала ти­ша.

Хвос­тенко виб­рав зруч­не місце. Ніздрі й­ого кра­сиво­го тон­ко­го но­са роз­ду­вали­ся від хви­люван­ня. Він дов­го приміряв­ся і на­решті ки­нув.

М'яч опи­сав кри­ву, уда­рив­ся об щит і впав на зем­лю.

Хтось свис­нув. З дівча­чого гур­ту по­чув­ся дзвінкий сміх.

Хвос­тенко при­кусив гу­бу. Чорні тонкі бро­ви рвуч­ко зій­шли­ся над пе­реніссям. Він стис­нув ку­лаки.

— По­дай сю­ди м'яч! — гук­нув, ні до ко­го зок­ре­ма не звер­та­ючись.

Сергій пом­чав за м'ячем. Він поспішав. Й­ому ду­же хотіло­ся при­низи­ти Хвос­тенка, для яко­го по­рятун­ком від по­даль­шої гань­би був би дзво­ник. Але Сергій на­дарем­но поспішав, — дзвінка не бу­ло, і то­му до­води­лось ки­дати вдру­ге.

Ще дов­ше ць­ого ра­зу приміряв­ся Хвос­тенко. Ви­важу­вав у руці м'яч, ви­бирав зручніше місце… Але ки­нув — і зно­ву нев­да­ча.

— Ще по­дати? — ве­село за­питав Сергій.

— Не тре­ба! Да­рем­но ста­раєшся, куд­ла­тий! — процідив крізь зу­би розгніва­ний нев­да­ха і швид­ко пішов з май­дан­чи­ка, роз­штов­ху­ючи ма­люків.

Він ішов, пох­ню­пив­ши го­лову, ніби че­кав, що по­заду про­луна­ють зне­важ­ливі ви­гуки і при­низ­ли­вий свист то­варишів. Та ніхто не кри­чав і не свистів. Ли­ше з гур­ту гравців по­чули­ся го­лоси:

— Вла­дику, че­кай! Ку­ди ж ти? Ми ж не закінчи­ли партії!

Хвос­тенко не відповів, не зу­пинив­ся і зник за ро­гом шко­ли.

Юр­кові ста­ло ніяко­во. Спо­чат­ку він навіть пи­шав­ся своєю пе­ремо­гою. Але те­пер кар­тав се­бе, що ми­моволі зав­дав го­ря то­вари­шеві, який, ма­буть, був справді кра­щий гра­вець у школі.


 

ПОГ­РО­ЗА 


 

Після уроків Юр­ко зай­шов у бібліоте­ку — за­писа­тися і взя­ти кни­гу — і тро­хи зат­ри­мав­ся. Ко­ли вий­шов, шкіль­не подвір'я вже спо­рожніло і зда­вало­ся нез­вично ши­роким, прос­то­рим. Сергія ніде не бу­ло: ма­буть, пішов по­пере­ду з то­вари­шами.

По­вер­та­ючи на ву­лицю Ра­дянсь­ку, Юр­ко на розі зустрівся з Мар­тою. Во­на ви­ходи­ла з гас­тро­ному. В одній руці у неї — пор­тфель, в другій — важ­ка сітка з хлібом, осе­лед­ця­ми, па­перо­вими па­кун­ка­ми.

Во­ни ра­зом по­вер­ну­ли до по­рома.

— Да­вай до­помо­жу, — ска­зав Юр­ко, сам ди­ву­ючись своїй сміли­вості.

Мар­та прос­тягну­ла сітку. Во­ни й­шли мов­чки, не див­ля­чись од­не на од­но­го.

Біля по­рома дівчи­на гук­ну­ла по­ром­ни­кові:

— Та­ту, не ба­рись! Че­рез півго­дини — обід!

Юр­ко вже знав, що по­ром­ник — Мар­тин бать­ко.

— Га­разд! Я ско­ро бу­ду! — обізвав­ся той.

Мар­та прос­тягну­ла ру­ку, щоб узя­ти сітку, але Юр­ко ска­зав:

— Я не поспішаю. Підне­су ще…

Вузь­кою стеж­кою во­ни зій­шли на горб, і звідти їм відкри­лась ши­рока па­нора­ма за­токи і морсь­ко­го уз­бе­реж­жя, що то­нуло в си­нюватій імлі. Пра­воруч, по­над во­дою, жовтіли свіжо­теса­ним де­ревом при­чали. Біля них гой­да­лись на хви­лях чорні нас­мо­лені ри­баль­ські чов­ни.

Ви­ще, по бе­резі, прос­тягли­ся в два ря­ди но­венькі бу­дин­ки під сіри­ми ши­фер­ни­ми покрівля­ми. Тут жи­ли пор­тові робітни­ки і служ­бовці.

Біля од­но­го бу­диноч­ка Мар­та зу­пини­лась.

— Ну, от я й до­ма. Спа­сибі тобі, Юр­ку!

— Не­ма за що, — бур­кнув хло­пець і віддав сітку. — Ти са­ма гос­по­дарюєш? А де ж ма­ма?

— На кур­сах у Хар­кові. А ми з бать­ком уд­вох. Я уже нав­чи­лася ва­рити. Кар­топлю в мун­ди­рах, ма­каро­ни, чай, — Мар­та засміялась. — А от борщ — ніяк! То ду­же кис­лий, то ду­же со­лод­кий. За­те ри­бу сма­жити я мас­так. Бать­ко час­тень­ко при­возить з мо­ря…

— У вас є чо­вен?

— Є. Дво­весель­ний. Ходімо — по­кажу! Тут, край го­роду, він і стоїть біля при­чалу.


Во­ни прой­шли стеж­кою до бе­рега. На воді по­гой­ду­вавсь не­вели­кий, з гос­трим цяць­ко­ваним но­сом чо­вен. На стрункій щоглі біліло підв'яза­не вітри­ло.

Чо­вен справді був чу­довий. По­фар­бо­ваний у біле, з го­лубою сму­гою над бор­том, з наг­лу­хо за­шитою кор­мою і но­сом.

Юр­ко аж за­ах­кав, по­бачив­ши й­ого.

— Тобі так хо­четь­ся поп­ла­вати? — за­пита­ла Мар­та.

— Ми хо­чемо з Сергієм на Зам­ко­вий острів. Там якась ек­спе­диція…

— От що!.. Тоді й я з ва­ми! Я поп­ро­шу бать­ка — він доз­во­лить взя­ти наш чо­вен. Це ж не­дале­ко…

— Я ска­жу Сергієві! При­готуємо уро­ки — і прий­де­мо. Че­кай на нас!

Юр­ко швид­ко пішов до пе­рево­зу.

Він не ро­зумів сам се­бе. І чо­го він так зне­навидів Мар­ту спо­чат­ку? Прос­то див­но. По­думаєш — посміяла­ся з нь­ого!.. І що ж? А мо­же, во­на ма­ла рацію, що посміялась? Мо­же, він і справді був смішний?

Пе­ред очи­ма зно­ву зри­нула пос­тать дівчин­ки, її ку­черя­ве чор­не во­лос­ся і пус­тотливі очі. І й­ому за­хотіло­ся, щоб Мар­та ду­мала про нь­ого тіль­ки хо­роше.

Він мов­чки зій­шов на по­ром, пе­реп­ра­вив­ся на той бік і підняв­ся на гор­бок.

Утоп­та­на до блис­ку стеж­ка зви­валась між зе­лени­ми ку­щами гло­ду і ліщи­ни. Юр­ко за­кинув на пле­че пор­тфель і підско­ком при­пус­тив до висілка.

На по­вороті до­рогу й­ому рап­том пе­рет­нув Вла­дис­лав Хвос­тенко. Він вис­ко­чив з при­дорожніх кущів і став на стежці, за­сунув­ши ру­ки в ки­шені. Юр­ко хотів мов­чки об­ми­нути й­ого, але той сту­пив крок на­зустріч і ки­нув пог­розли­во:

— Стій! Не поспішай! Юр­ко зу­пинив­ся.

— Слу­хай, ти, як те­бе! Підій­ди ближ­че! По­бачу, чи й тут ти та­кий ге­рой, як там… у школі.

Юр­ко сту­пив крок на­зустріч Хвос­тенкові. Він по­чинав зли­тися.

— Ну, що ти хо­чеш від ме­не? — спи­тав ти­хо, стри­мано.

— Хо­чу, щоб ти зро­зумів, з ким маєш спра­ву!

— Я знаю, що ти — Хвос­тенко.

— Ще не знаєш, але ско­ро дізнаєшся!

— Це що — пог­ро­за?

Хвос­тенко ки­нув пор­тфель на тра­ву, по­чав за­качу­вати ру­кави.

— За­раз по­бачиш!

— Нев­же те­бе так заїли оті м'ячі? Хвос­тенко стис­нув ку­лаки. Хи­жо блис­ну­ли й­ого зе­лен­ку­ваті очі.

— От що! — ска­зав ти­хо, але з при­тис­ком. — За­будь до­рогу до пор­ту! Тобі яс­но?

«Ось во­но що, — здо­гадав­ся Юр­ко. — Він слідку­вав за мною й Мар­тою!.. Ну й ду­рень же! Ад­же ко­жен на моєму місці до­поміг би дівчині…»

Але вго­лос ска­зав:

— Ні, не яс­но! Я хо­див і хо­дити­му ку­ди за­хочу! І ти мені не указ! І мо­жеш не пог­ро­жува­ти! Не на та­кого на­пав!

— Ось ти як за­гово­рив! — ви­гук­нув Хвос­тенко. — На­чувай­ся ж! Я об­ску­бу твої руді пат­ли!

Він хотів бу­ло ки­нутись на Юр­ка, але в цю мить з-за кущів від по­рома ви­рину­ла ва­тага стар­шоклас­ників. Хвос­тенко ог­ля­нув­ся, схо­пив пор­тфель і ска­зав поспіхом:

— Жаль — пе­реби­ли. Зустріне­мося в іншо­му місці! Хо­ча б на Зам­ко­вому ос­трові… Я візь­му чо­вен — там нам ніхто не пе­реш­ко­дить. Чи, мо­же, зля­кав­ся? Ну? Ка­жи зра­зу!..

Юр­ко спа­лах­нув.

— Доб­ре, зустріне­мось на ос­трові, як­що ти ба­жаєш…

— По­жалієш, ру­дий! — про­шипів Хвос­тенко і зник у ку­щах.


 

ПОЄДИ­НОК 


 

Ні в по­неділок, ні у вівто­рок во­ни не змог­ли поп­ливти до Зам­ко­вого ос­тро­ва. У по­неділок Юр­ко з матір'ю пе­рево­зили реш­ту ре­чей, а у вівто­рок, після чет­верто­го уро­ку, до нь­ого підій­шов Хвос­тенко і ти­хо, по-змов­ниць­ки ска­зав:

— Я че­кати­му те­бе сь­огодні о чет­вертій з чов­ном край на­шої ле­вади. Знаєш, де це?

— Знай­ду, — ко­рот­ко відповів Юр­ко.

О пів на чет­верту Юр­ко не­помітно, щоб не зустріти­ся з Сергієм, вис­лизнув з до­му і ле­вада­ми, про­дира­ючись крізь за­рості ка­лини, вий­шов до вузь­кої дов­гої за­токи, яка вга­нялась у бе­рег гос­трим язи­ком.

Бу­ло теп­ло і ти­хо. Во­да сон­но плес­ка­лась у роз­ми­тому ко­рені де­рева, ми­готіла під яс­кра­вим вес­ня­ним сон­цем блис­ку­чими зай­чи­ками. З то­полі летів жов­та­вий пу­шок цвіту, па­дав на во­ду і гой­дав­ся на хви­лях.

Ми­нуло по­над півго­дини, а Хвос­тенка все не бу­ло.

На­решті, він вибіг з кущів, спітнілий і скон­фу­жений. Поспішно підій­шов до Юр­ка.

— Не по­щас­ти­ло, — ска­зав він. — Наш чо­вен заб­рав один знай­омий. А іншо­го я ніде не міг діста­ти. Що ж нам ро­бити?

Юр­кові ста­ло смішно. Хо­ча Хвос­тенко був ви­щий за нь­ого, од­нак він й­ого чо­мусь не бо­явсь.

— Чи, мо­же, пе­реду­мав? — за­питав Хвос­тенко, не до­чекав­шись відповіді.

— Ні, не пе­реду­мав, — відповів Юр­ко. — Ад­же я те­бе не чіпав! Ти сам нав'язав­ся до ме­не!

— Не пе­реходь мені до­рогу! Не плу­тай­ся під но­гами!

— Не пог­ро­жуй! Не бо­юсь!

— По­бачи­мо! — скрик­нув Хвос­тенко і, рап­то­во, без по­перед­ження, ки­нув­шись упе­ред, уда­рив Юр­ка ку­лаком в об­личчя.

Юр­ко не че­кав на­паду і за­точив­ся. Кров спа­лах­ну­ла в нь­ому. Він схо­пив суп­ро­тив­ни­ка за ру­ки, на­мага­ючись ви­корис­та­ти один з прий­омів сам­бо, вив­че­них у спор­тивній школі. Але Хвос­тенко сприт­но ви­вер­нувся.

Во­ни ста­ли один про­ти од­но­го, як мо­лоді півни­ки, важ­ко ди­ха­ючи і не поміча­ючи, що з-по­за при­береж­них кущів по­волі вип­лив на пле­со чо­вен.

Хвос­тенко зно­ву ки­нув­ся в на­пад. І зно­ву ку­лаком цілив­ся в об­личчя. Але ць­ого ра­зу Юр­ко уваж­но слідку­вав за ним і встиг приг­ну­тися. Не зустрівши ніякої опо­ри, Хвос­тенко з роз­го­ну на­летів на нь­ого. В ту ж мить Юр­ко схо­пив й­ого за ру­ки і, па­да­ючи на спи­ну, пе­реки­нув че­рез го­лову.

Ой­кнув­ши, Хвос­тенко нез­граб­но шу­бов­снув у во­ду.

Юр­ко схо­пив­ся на но­ги і рап­том по­бачив Онуфрія Іва­нови­ча, який, сто­ячи у човні, вес­лу­вав до бе­рега. Онуфрій Іва­нович пізнав хлоп­ця теж і був, вид­но, не­мало зди­вова­ний цією зустріччю.

— Юр­ко? Ти як був роз­би­шакою, так і за­лишив­ся!.. Ко­го це ти так?

Юр­ко не встиг відповісти. З во­ди ви­ринув Хвос­тенко, пир­хнув, як морж, і вхо­пив­ся за чор­не коріння то­полі.

— Хлоп­че, ти зро­бив чу­дове саль­то-мор­та­ле! — за­рего­тав Онуфрій Іва­нович. Та на­раз за­мовк, уваж­но гля­нув на Юр­ка і прискіпав­ся до нь­ого. — За віщо ви по­били­ся? Ти ж міг уто­пити й­ого! — Не по­чув­ши відповіді, звер­нувся зно­ву до Хвос­тенка. — Ти вмієш пла­вати?

Хвос­тенко мов­чки виліз на бе­рег, по­махав Юр­кові ку­лаком, зав­зя­то по­дер­ся на гор­бок.

Онуфрій Іва­нович тим ча­сом при­чалив до бе­рега, на­кинув лан­цюг на гак, вби­тий у то­полю, взяв на пле­че ву­доч­ки і став пе­ред Юр­ком.

«Хм, ди­вина, — по­думав хло­пець, — дядь­ко Онуфрій став ри­бал­кою. І що це й­ому за­баг­ну­лося? Раніш у дворі, здаєть­ся, і ву­доч­ки не бу­ло…»

— За віщо ви по­били­ся? — зно­ву прис­тав до хлоп­ця Онуфрій Іва­нович.

— Ні за віщо!

— Як ти стар­шо­му відповідаєш?

— Це не ва­ша спра­ва!

— Он як! Га­разд! Я роз­повім твоїй ма­тері і ди­рек­то­рові шко­ли, який ти…

— Я теж роз­повім…

Юр­ко рап­том осікся, по­бачив­ши, як враз зміни­лося об­личчя Онуфрія Іва­нови­ча. Ста­рий ніби зля­кав­ся чо­гось. Тов­ста ру­ка схо­пила хлоп­ця за пле­че.

— Що ж ти роз­повіси, жов­то­ротий? Ну?

— Нічо­го, — Юр­ко вир­вався з цуп­ких рук і побіг на го­ру.

Він не ог­ля­дав­ся і не ба­чив, як Онуфрій Іва­нович прим­ру­жив ма­ленькі ко­рич­неві очиці і дов­го ди­вив­ся й­ому вслід про­низ­ли­вим пог­ля­дом.


 

І ЗНО­ВУ УРОК ГЕ­ОГ­РАФІЇ 


 

Дру­гого дня, на ве­ликій пе­рерві, всі в класі дізна­лися про бій­ку Юр­ка з Вла­диком Хвос­тенком і про й­ого пе­ремо­гу.

Юр­ко не підоз­рю­вав про це. Сергія десь не бу­ло, і він три­мав­ся ос­то­ронь то­варишів, з яки­ми ще не встиг ближ­че поз­най­оми­тися.

На без­людній буз­ковій алеї, що ве­ла від го­лов­но­го шкіль­но­го кор­пу­су до май­сте­рень, й­ого пе­рестріла Мар­та і якось по-особ­ли­вому ог­ля­нула з ніг до го­лови.

— Вітаю!

— З чим?

— З пе­ремо­гою над Хвос­тенком!

Юр­ко витріщив очі. Чо­го-чо­го, а ць­ого він не сподівав­ся. Ви­ходить, їхня з Хвос­тенком таємни­ця роз­кри­та?

— А ти звідки знаєш?

Мар­та хит­ру­вато всміхну­лась і відповіла ухиль­но:

— Та вид­но ж! Он під очи­ма які ліхтарі ви­сять… Хоч би був при­пуд­рив!

У го­лосі Мар­ти Юр­кові вчу­лися глу­зи. Він спа­лах­нув і гру­бува­то відповів:

— Ну й що ж, хай ви­сять. Не твоя тур­бо­та! Чи, мо­же, тобі шко­да Вла­дика?

Мар­та вра­жено гля­нула на нь­ого. З об­личчя враз злетів усміх, мов й­ого зду­ло кри­жаним вітром.

— Чо­му мені по­вин­но бу­ти жаль й­ого?

— А­як­же! То ж…


Й­ому хотіло­ся ска­зати, що че­рез неї Хвос­тенко затіяв бій­ку. Та, по­бачив­ши, як враз по­серй­озніша­ло об­личчя дівчин­ки, він при­кусив язи­ка.

Од­нак Мар­та не відста­ла від нь­ого.

— Що — то ж?

Юр­ко по­чер­вонів. Бре­хати не хотілось. А ска­зати прав­ду — що во­на мо­же по­дума­ти? Не міг же він пе­река­зати їй всю роз­мо­ву з Хвос­тенком.

Не міг ска­зати, що Хвос­тенко сте­жив за ни­ми, ко­ли він до­пома­гав їй нес­ти сітку, а потім пе­рестрів і на­магав­ся відлуп­цю­вати й­ого.

Та Мар­та че­кала відповіді, за­пит­ли­во див­ля­чись на роз­губле­не Юр­ко­ве об­личчя. Юр­ко роз­сердив­ся.

— Ну, чо­го ти при­чепи­лася до ме­не з своїм Хвос­тенком? Що та що? Хвос­тенко та Хвос­тенко! Я зна­ти й­ого не хо­чу!

Мар­та зни­зала пле­чима, ди­ву­ючись, чо­го це він так враз спа­лах­нув.

— Ну й чуд­ний ти, Юр­ку. Я до те­бе щи­ро, а ти кос­тру­бичиш­ся. Не хо­чеш — не ка­жи. Про ва­шу бій­ку вся шко­ла го­ворить…

— Нев­же?

— От тобі й нев­же. Один ти хо­диш і нічо­го не знаєш! І всі на твоєму боці. Хвос­тенка ніхто у нас не лю­бить.

— І ти теж? — ви­хопи­лось у Юр­ка.

— Вла­дик пи­хатий, го­норо­витий, мов справді якесь ца­бе! За­над­то ви­сокої дум­ки про се­бе.

В кінці алеї по­казав­ся гурт хлопців. Мар­та обірва­ла мо­ву, кру­то по­вер­ну­лась і пішла до шко­ли.

Юр­ко радісно за­мор­гав очи­ма. От так шту­ка! Нев­же Хвос­тенко да­рем­но затівав бій­ку? Ви­яв­ляєть­ся, так! От тобі й раз!

До нь­ого підій­шов Сергій з то­вари­шами. Юр­ко зра­зу відчув, що хлопці хо­чуть щось ска­зати.

По­чав Сергій:

— Юр­ку, здо­рово ти втер но­са Хвос­тенкові. Збив пи­ху!

— Так й­ому й тре­ба, Хвос­ту! — ска­зав ма­лень­кий Слав­ко Си­ниця і по­чер­вонів так, що й­ого дрібнень­ке вес­нянку­вате об­личчя ста­ло ніби мідне.

Всі зна­ли, що найбіль­ше від Хвос­тенка на­терпівся Слав­ко. Не бу­ло то­го дня, щоб над ним не поз­ну­щав­ся Хвос­тенко. То дасть щиг­ля в ло­ба, то наз­ве ря­бим, то зла­має пе­ро в ручці. Бідний хло­пець спо­чат­ку скар­жився учи­телям, але після то­го, як Хвос­тенко по­бив й­ого і приг­ро­зив одірва­ти го­лову, при­нишк і без­мовно терпів усі насмішки й зну­щан­ня.

— Те­пер хай тіль­ки зай­ме ко­го! — ска­зав Сергій. — Зра­зу одер­жить од­ко­ша!

Юр­ко зро­зумів, що від сь­огодні сим­патії но­вих то­варишів на й­ого боці. Од­но­го не міг узя­ти втям­ки, звідки в школі дізна­лися про бій­ку. Нев­же сам Хвос­тенко роз­повів? Чи, мо­же, Онуфрій Іва­нович за­ходив до ди­рек­то­ра?

— А звідки про це всі зна­ють? — спи­тав Сергія.

Сергій зніяковів. Приг­ла­див ру­кою не­покірно­го чу­ба і відповів нед­ба­ло:

— Кинь ду­мати про це! Хіба тобі не од­на­ково, хто роз­повів? Важ­ли­во те, що Хвос­тенко опус­тив хвос­та! Он глянь­те, хлопці, на нь­ого — хо­дить, мов ску­паний!

Він нав­мисне ска­зав це го­лос­но, щоб по­чув Хвос­тенко, який са­ме про­ходив ми­мо. І той справді по­чув, бо рап­том зу­пинив­ся, ніби хтось штов­хнув й­ого в гру­ди, зблід, а потім хут­ко по­вер­нув убік і зник у на­товпі.

Хлопці засміялись.

Юр­кові ж ста­ло ніяко­во. Що по­думав Хвос­тенко? На­пев­не, га­дає, що це він, Юр­ко, хи­зу­ючись пе­ред то­вари­шами пе­ремо­гою, роз­теліпав про вчо­раш­ню су­тич­ку. Як це не­доб­ре ста­лось. Врешті, до Хвос­тенка він не відчу­вав якоїсь особ­ли­вої неп­ри­язні…

Про­лунав дзво­ник.

Хвос­тенко вже був у класі і нас­то­роже­ним пог­ля­дом зустрічав кож­но­го, хто з'яв­лявся у две­рях. По­бачив­ши Юр­ка, втяг­нув го­лову в плечі і опус­тив очі, але Юр­ко встиг про­чита­ти в них та­ку не­нависть, що й­ому ста­ло мо­торош­но. Не мож­на ска­зати, що він зля­кав­ся й­ого. Ні, й­ому бу­ло неп­риємно, що то­вариш, з яким, мо­же, ще до­ведеть­ся сидіти в од­но­му класі не один рік, став твоїм во­рогом.

У клас увій­шов Сте­пан Бе­недик­то­вич, оки­нув очи­ма при­ниш­клих учнів. Дов­ше зу­пинив­ся пог­ля­дом на Юр­кові.

Учи­тель був се­реднь­ого зрос­ту, міцний, су­хор­ля­вий. Рум'янець на смаг­ля­вому об­личчі свідчив про доб­ре здо­ров'я, а гус­то посрібле­не во­лос­ся — про те, що й­ому вже за п'ят­де­сят. Кра­сиві чорні ву­сики зав­жди аку­рат­но підстри­жені. Як це не див­но, во­ни мо­лоди­ли вчи­теля, хоч дех­то по­дей­ку­вав, що там не об­хо­дить­ся без чор­ної фар­би. Та учні од­ностай­но про­щали Сте­панові Бе­недик­то­вичу цю слабість, бо лю­били й­ого.

— Хто це те­бе так роз­ма­лював? — звер­нувся вчи­тель до Юр­ка.

Хло­пець підвівся. Всі гля­нули на нь­ого. Один Хвос­тенко наг­нувся над пар­тою, ніби че­кав уда­ру.

«Нев­же й Сте­пан Бе­недик­то­вич уже знає? — по­думав Юр­ко. — Ні, ма­буть, не знає, бо ди­вить­ся серй­оз­но, співчут­ли­во… Ко­ли б знав про бій­ку, то пог­ляд у нь­ого був би інший — насмішку­ватий. Це без­пе­реч­но.

А Хвос­тенко на­лякав­ся. Вид­но, боїть­ся, що всі сміяти­муть­ся з нь­ого…» То­му вго­лос відповів:

— Ру­бав дро­ва — поліно вда­рило.

Кот­рась із дівчат пир­хну­ла. Сергій, що сидів по­пере­ду, усміхнув­ся і хотів щось ска­зати. Але Юр­ко не­помітно штур­хо­нув й­ого ку­лаком між ло­пат­ки, і той, по­давив­шись, зой­кнув.

— Ум-гу, — во­рух­нув ву­сиком Сте­пан Бе­недик­то­вич і пе­ревів пог­ляд на Сергія. — Лісо­вий, здаєть­ся, сь­огодні хо­че відповіда­ти. Що ж, про­шу. На­дамо й­ому та­ку мож­ливість.

— Та я… Чо­го ж са­ме ме­не? — по­чав бу­ло Сергій.

Але учи­тель був нев­мо­лимий.

— Про­шу, про­шу!

Сергій не­охо­че підвівся, з до­кором гля­нув на Юр­ка і, мов на тор­ту­ри, по­волі по­дибав до дош­ки.

За­писав­ши умо­ву за­дачі, він дов­го ди­вив­ся на неї, чер­вонів, сопів, кіль­ка разів ог­ля­нув­ся на то­варишів, сподіва­ючись до­помо­ги, без­по­рад­но гля­нув на Юр­ка, яко­му бу­ло бо­ляче ди­витись на пе­режи­ван­ня сво­го дру­га, а потім, ба­чачи, що нічо­го в нь­ого не вий­де, відчай­душ­но мах­нув ру­кою і ска­зав:

— Сте­пане Бе­недик­то­вичу, став­те, ма­буть, двій­ку!

— Ех, со­ловію, со­ловію, — докірли­во по­хитав го­ловою учи­тель, — ти ме­не ріжеш без но­жа! На ми­нуло­му тижні я ж тобі цілу го­дину по­яс­ню­вав цей ма­теріал, а сь­огодні ти ніби впер­ше сти­каєшся з ним. І що мені з то­бою ро­бити?

Сергій розвів ру­ками: він теж не знав, що з ним має ро­бити вчи­тель. На й­ого роз­губле­ному спітніло­му об­личчі бу­ло на­писа­не най­щиріше ба­жан­ня — яко­мога швид­ше сісти на своє місце, щоб не стов­би­чити пе­ред усім кла­сом.

Сте­пан Бе­недик­то­вич зітхнув, ніби це він собі ста­вив двій­ку, і ска­зав:

— Сідай, Лісо­вий. За­дачу розв'яже Ро­маню­та.

Юр­ко швид­ко розв'язав за­дачу і прик­лад.

— Ви­яв­ляєть­ся, ти не тіль­ки вмієш доб­ре дро­ва ру­бати, Ро­маню­то? Ал­гебра теж для те­бе не тер­ра інкогніта! Це приємно! — пох­ва­лив й­ого вчи­тель. — Ти жи­веш, здаєть­ся, у Лісо­вого?

— Так.

— Ти б до­поміг й­ому тро­хи.

— Чо­го ж. Мож­на.

— А ти як, Сергію, не пе­речиш, щоб Юрій взяв над то­бою шефс­тво?

— Ні, — не ду­же ве­село відповів той. Сте­пан Бе­недик­то­вич пос­та­вив у що­ден­ник Юр­кові п'ятірку, і хло­пець сів на місце.

Але на ос­таннь­ому уроці ста­лася подія, яка на­дов­го поть­ма­рила й­ого радість. Бу­ла ге­ог­рафія.

Оле­на Калістратівна вик­ли­кала до дош­ки Хвос­тенка. Не встиг той вий­ти з-за пар­ти, як Сергій за­пус­тив у нь­ого з на­мота­ної на вказівний і се­редній пальці гу­мової ро­гат­ки «ква­ча». «Квач» про­летів ви­ще і влу­чив учи­тельці у ви­соку зачіску. Оле­на Калістратівна гид­ли­во здриг­ну­лась і зме­ла на­жова­ну з па­перу куль­ку жур­на­лом до­долу. Хвос­тенко зу­пинив­ся на півдо­розі до дош­ки. Клас при­нишк.

— Хто?

Всі мов­ча­ли.

— Хто, пи­таю? — підви­щила го­лос Оле­на Калістратівна.

Ти­ша. Блідо-жов­те об­личчя вчи­тель­ки взя­лося чер­во­ними пля­мами. Ру­ка нер­во­во м'яла цуп­ку про­мокач­ку в клас­но­му жур­налі.

— Ро­маню­та!

Юр­ко встав.

— Ти?

Юр­ко зди­вував­ся і ти­хо відповів:

— Ні.

— А хто?

— А чо­му ви ме­не пи­таєте? — в свою чер­гу спи­тав хло­пець.

— То­му, що ти си­диш по­заду і му­сив ба­чити!

На якусь мить Юр­ко роз­гу­бив­ся. Справді, він ба­чив, що стріляв Сергій. Але ж сам Сергій мов­чав. Чи прис­та­ло ж й­ому, Юр­кові, ви­казу­вати то­вари­ша? До то­го ж й­ому рап­то­во спа­ло на дум­ку, що Оле­на Калістратівна за­пита­ла й­ого не тіль­ки то­му, що він си­дить на ос­танній парті. Ад­же ос­танніх парт у класі аж три, і на кожній — по два учні. Чо­му ж не інших, а са­ме й­ого во­на за­пита­ла? Мо­же, то­му, що він но­вачок і не посміє ска­зати неп­равду?

Цей здо­гад неп­риємно вра­зив хлоп­ця. Він нічо­го не мав про­ти Оле­ни Калістратівни, хоч від Сергія знав, що ос­таннім ча­сом во­на чо­мусь ду­же зміни­лася, ста­ла різкою, швид­ко сер­ди­лася і най­мен­ше по­рушен­ня ви­води­ло її з рівно­ваги. Та ко­ли він зро­зумів, що вик­ли­кала во­на й­ого як но­вач­ка нав­мисне, то відповів різко:

— Я ба­чив, хто стріляв, але не ска­жу.

Хтось ой­кнув. По кла­су про­летів схвиль­ова­ний ше­лест. Оле­на Калістратівна відки­нулась на спин­ку стіль­ця. Во­на бу­ла вра­жена Юр­ко­вою відповіддю і в пер­шу мить не знай­шла, що ска­зати.

За­те Юр­ко зра­зу зро­зумів, що ляп­нув дур­ни­цю.


Влас­не, він ска­зав те, що знав і вва­жав спра­вед­ли­вим. Він ба­чив, як стріляв Сергій, і ска­зати, що не ба­чив, не міг. Це бу­ла б брех­ня. Зізна­тися ж, ска­зати прав­ду — нез­ручно пе­ред то­вари­шами, які це розціню­вали б як до­нос. Тоді ніхто в класі не по­дав би й­ому ру­ки і пе­редусім сам Сергій. Та все ж так відповіда­ти учи­тельці не тре­ба бу­ло! Він ба­чив, що вивів її з рівно­ваги. Нер­ви в неї за­раз — як пе­ретяг­нуті стру­ни: от-от обірвуть­ся.

Та й Сергій доб­рий! Чо­му ж мов­чить? А Оле­на Калістратівна тим ча­сом ска­зала:

— Вий­ди сю­ди, Ро­маню­то! Юр­ко вий­шов.

— Ти за­раз же ска­жеш мені, хто стріляв! Раз ба­чив, то по­винен ска­зати — хто! Ро­зумієш?

Хлоп­цеві ста­ло жаль Оле­ну Калістратівну. Її очі збуд­же­но бли­щали, ру­ки тремтіли. Він нап­ру­жено ду­мав, що відповісти, щоб зас­по­коїти її і вод­но­час не при­низи­ти свою гідність.

— Це я стріляв, Оле­но Калістратівно, — ска­зав він ти­хо, опус­тивши очі, і ще раз до­дав: — Я стріляв…

Це бу­ло вже за­над­то. Ба­гато хто ба­чив, Що стріляв Сергій, і в класі зно­ву зчи­нив­ся шум.

— За­мовкніть! — скрик­ну­ла Оле­на Калістратівна і схо­пила­ся з місця.

З гур­ко­том по­летів до­долу стілець. Ніхто не ки­нув­ся підій­ма­ти й­ого. Юр­ко теж за­лишив­ся сто­яти, схвиль­ова­ний і роз­губле­ний.

Що ро­бити?

Тут він по­бачив, як з-за пар­ти підвівся Сергій. Зав­жди смаг­ля­вий, те­пер він посірів. Гу­би міцно стис­нуті. Чор­ний чуб ще біль­ше відтіняв блідість й­ого ви­лицю­вато­го ши­роко­го об­личчя. Юр­ко з три­вогою пог­ля­нув на то­вари­ша. Нев­же він хо­че зізна­тися?

— Оле­но Калістратівно, — про­мовив глу­хо Сергій, — це я стріляв! Ро­маню­та тут ні при чо­му. Він да­рем­но взяв на се­бе мою про­вину.

Учи­тель­ка рвуч­ко зій­шла з ка­фед­ри.

— Ти? Лісо­вий?

— Я, Оле­но Калістратівно, — про­мим­рив Сергій.

Учи­тель­ка дов­го мов­ча­ла, ве­личез­ним зу­сил­лям волі стри­му­ючи гнів, що ось-ось мав ви­бух­ну­ти, а потім ти­хо, але твер­до ска­зала:

— Ну, знаєте, це ні на що не схо­же! Ви прос­то виріши­ли поз­ну­щати­ся з ме­не! Я не мо­жу за­лиши­ти вас у класі!.. Йдіть до ди­рек­то­ра — і роз­кажіть й­ому, за віщо я поз­ба­вила вас пра­ва слу­хати далі мій урок! Ідіть!

Хлопці вий­шли, але, опи­нив­шись у ко­ридорі, відра­зу ж зу­пини­лись і мов­чки гля­нули один на од­но­го.

— Ну? — ска­зав Сергій пох­му­ро і опус­тив очі до­долу: й­ому бу­ло со­ром­но.

— От тобі й ну! Ось ви­турять нас обох зі шко­ли че­рез те­бе, дур­ня, — тоді по­нукаєш! Зро­бив ка­пость, то хоч май же сміливість чес­но зізна­тися. А то…

Сергій хотів щось відповісти, але з кла­су ви­зир­ну­ла Оле­на Калістратівна, — вид­но, по­чула їхню роз­мо­ву під две­рима.

— Ви ще тут!.. Я ж вам ска­зала — йдіть до ди­рек­то­ра! Чи, мо­же, за­були, де й­ого кабінет?

— Ні, не за­були, — бур­кнув Сергій. — Тіль­ки навіщо ж отак відра­зу — до ди­рек­то­ра? Хіба ми такі зло­чинці?

— Ось там усе і по­яс­ниш! Ходімо!

В учи­тель­ській сиділо кіль­ка вчи­телів. По­бачив­ши своїх ви­хованців, Сте­пан Бе­недик­то­вич гля­нув по­верх оку­лярів і, як зав­жди, тро­хи іронічно спи­тав:

— А це що за де­путація?

Оле­на Калістратівна, вид­но, віднес­ла ці сло­ва на свій ра­хунок.

— Не де­путація, а ваші ви­хованці, ша­нов­ний Сте­пане Бе­недик­то­вичу! Один з них тро­хи не ви­бив мені ока, а дру­гий став на й­ого за­хист, — з при­тис­ком ска­зала во­на і шар­пну­ла двері ди­рек­торсь­ко­го кабіне­ту. Двері не відчи­нили­ся. — Де ж ди­рек­тор?

— Й­ого вик­ли­кали в місь­кра­ду, — по­яс­нив хтось. — Обіцяв ско­ро бу­ти.

— Мо­же, ми роз­бе­ремо­ся самі, без ди­рек­то­ра? — спи­тав Сте­пан Бе­недик­то­вич. — А тим ча­сом і він надій­де…

Оле­на Калістратівна усміхну­лась.

— Знаємо ми, як ви роз­мовляєте зі своїми ма­зун­чи­ками! Пог­ла­дите по голівках — і край!

Сте­пан Бе­недик­то­вич во­рух­нув чор­ни­ми ву­сика­ми.

— А мо­же, все-та­ки спро­буємо?

— Га­разд. Го­воріть, — а в ме­не урок! — і во­на вий­шла.

Юр­ко і Сергій сто­яли обабіч две­рей і по­чува­ли се­бе ду­же зле. Обид­ва спідло­ба гли­пали на клас­но­го керівни­ка, який ти­хо по­хиту­вав го­ловою. Інші учи­телі теж мов­ча­ли, але осуд­ли­во ди­вили­ся на хлопців.

— Роз­повідай­те, — на­решті ска­зав Сте­пан Бе­недик­то­вич. — Ну, хо­ча б ти, Ро­маню­то!

Юр­ко роз­повів усе, як бу­ло, і нап­рикінці до­дав:

— Ми з Лісо­вим винні. Він у то­му, що стріляв… і не приз­нався. А я — що не ви­казав то­вари­ша…

— Он як! І тіль­ки?

— Іншої ви­ни за со­бою не по­чуваю, — вже нев­певне­но ска­зав Юр­ко, але з вик­ли­ком за­питав: — А хіба ви на моєму місці інак­ше вчи­нили б, Сте­пане Бе­недик­то­вичу?

Клас­ний керівник відки­нув­ся на спин­ку ди­вана.

— Гм-гм… Ти ціка­вий хло­пець, Ро­маню­то. І за­питан­ня твоє ціка­ве. Ба­чиш, ко­ли й­деть­ся про те, щоб не ви­каза­ти то­вари­ша во­рогові, то я цілком підтри­мую те­бе. Ось по­дивись на мої пальці.

Він прос­тягнув упе­ред ру­ки. Хлопці по­бачи­ли вуз­лу­ваті, ніби по­пере­бивані пальці.

На кіль­кох бу­ли зірвані нігті. Але, нез­ва­жа­ючи на каліцтво, во­ни зда­вали­ся до­сить міцни­ми.

Хлопці мов­чки пе­реве­ли пог­ля­ди на вчи­теля.

— Я ко­ли-не­будь роз­повім вам док­ладніше про те, чо­му в ме­не такі пальці. Це дав­ня історія… Я ря­тував своїх то­варишів; Цілий загін… Але ж пе­реді мною бу­ли най­лютіші наші во­роги — фа­шис­ти! А пе­ред то­бою, Ро­маню­то, — твоя вчи­тель­ка, яка віддає тобі свої знан­ня, вкла­дає в те­бе свою ду­шу. І ко­ли во­на на якусь хви­лину зірва­лась, ска­зала не те і не так, як це тобі хотіло­ся б, ти вже в ній по­бачив сво­го во­рога і вирішив швид­ше вмер­ти, а то­вари­ша не ви­каза­ти. Це, зви­чай­но, теж ге­роїзм. Але ге­роїзм копій­ча­ний. Не­потрібний ге­роїзм. Я не ка­жу, що ти мав ви­каза­ти Сергія. Це справді бу­ло б не по-то­варись­ко­му. Мож­на ска­зати, це бу­ло б навіть підло… Але ти міг зро­бити інак­ше. Ти сам ро­зумієш, що то­вариш учи­нив по­гано, що вчи­тель­ка об­ра­жена, схвиль­ова­на. До речі, їй і до­ма за­раз не­лег­ко. Що я на твоєму місці зро­бив би, ко­ли б ме­не за­пита­ли так, як те­бе сь­огодні? Я встав би і ска­зав: «До­рогий мій дру­же, ми всі ба­чили, як ти стріляв у то­вари­ша, а влу­чив у вчи­тель­ку. Я не хо­чу на­зива­ти твоє прізви­ще, але вірю, що ти — справ­жня лю­дина і справжній то­вариш, а то­му сам вста­неш і ска­жеш: «Це зро­бив я!» Повір мені, Сергій встав би й приз­нався… А ти по­чав гра­тися в ге­роя! От і дог­рався!.. Я вже не ка­жу, що мені хо­четь­ся по-батьківсь­ко­му нам'яти Сергієві ву­ха. Він про­явив неп­ро­бач­ну слаб­ко­духість, без­ха­рак­терність. Підвів сво­го то­вари­ша. Чи як ти га­даєш, Лісо­вий?

— Кра­ще б мені про­вали­тись крізь зем­лю, — пох­ню­пив го­лову Сергій. — Це ж че­рез ме­не і Юр­кові вле­тить. Сте­пане Бе­недик­то­вичу, відпустіть Юрія! Я сам відповіда­тиму, ад­же я ви­нен! Не­хай ме­не ди­рек­тор з Оле­ною Калістратівною до­питу­ють!..

— Не до­питу­вати, а роз­мовля­ти з ва­ми бу­дуть! — су­воро вста­вив учи­тель.

— Про­бач­те.

— От­же, зро­зуміли свою про­вину?

— Зро­зуміли.

— Тоді йдіть — по­гуляй­те до кінця уро­ку над­ворі! Та ду­май­те!

Хлопці вий­шли на подвір'я.

Хоч бу­ла ве­села вес­ня­на дни­на, на душі у них бу­ло зовсім не­весе­ло. Во­ни сіли про­ти сон­ця на лавці і дов­го мов­ча­ли, ко­жен ду­мав про своє.

— Звідки ти дізнав­ся про на­шу бій­ку з Хвос­тенком? — рап­том Юр­ко за­питав Сергія.

— Чо­му ти ду­маєш, що то я роз­повів? — зди­вував­ся той.

— Біль­ше ніко­му. Сам Хвос­тенко не роз­повість. Не та­ка він лю­дина, щоб роз­па­тяка­ти всім про свою по­раз­ку. За­лишаєшся ти!..

Сергій хви­лину по­думав — потім ска­зав:

— Це справді я. Все ба­чив із сво­го спос­те­реж­но­го пун­кту.

— З яво­ра?

— Атож. Я зра­зу зап­римітив, що ти ку­дись поспішаєш, але мені ані сло­ва. Ду­маю: що б це оз­на­чало? Нев­же у Юр­ка є від ме­не якась таємни­ця? Ну, ду­маю, як­що так, я ж те­бе вис­те­жу. І на явір! Взяв бінокль — а ти са­ме ле­вадою про­бирав­ся. Ото я й по­бачив… Тіль­ки не ро­зумію, за що це у вас зай­шло… Нев­же за бас­кет?

— Ум­гу, — про­мим­рив Юр­ко і відвів очі вбік.

— Ну й ду­рень же той Хвос­тенко, — ска­зав Сергій. — Жаль, що то не я був на твоєму місці… Він у ме­не ще й дру­гий раз по­летів би стор­ча­ка у во­ду!..

— Ов­ва, який ти за­раз хо­роб­рий!.. Ти мав мож­ливість не раз до ць­ого на­духо­пели­ти Хвос­тенка. А мені пе­реби­ли. Ти ж сам ба­чив…

— Ба­чив… То один з тих двох, що ко­па­ють на ос­трові.

— Один з тих двох? — скрик­нув вра­жений Юр­ко. — Не мо­же бу­ти! То ж Онуфрій Іва­нович Гле­чик!.. Я тобі роз­повідав про нь­ого…

Те­пер зди­вував­ся Сергій.

— Нев­же? А я ду­мав — то уче­ний…

— Знай­шов уче­ного! — пхек­нув Юр­ко. — Спе­кулянт — та й годі! Ко­лись напідпит­ку сам хва­лив­ся мамі, що хо­ча він зви­чайнісінь­кий сто­рож на якій­сь базі, а жи­ве кра­ще, ніж во­на, дар­ма що пра­цює мед­сес­трою. А все — з ба­зару. Ка­же — тіль­ки й по­чуваю се­бе лю­диною на ба­зарі.

— Жаль…

— Що — жаль?


— Я ду­мав, що то ек­спе­диція…

— Не знаю, що ти там ба­чив, але ми обов'яз­ко­во по­винні по­бува­ти на зам­чищі. Мар­та Крав­ченко про­понує свій чо­вен.

— Нев­же? Тоді сь­огодні ж пливімо до ос­тро­ва! — ви­гук­нув Сергій, за­був­ши на хви­лину про неп­риємності, які че­кали на нь­ого в ди­рек­торсь­ко­му кабінеті.

Про­лунав ос­танній дзвінок.

Ди­рек­тор не прий­шов, і хлопці виріши­ли, що во­ни ма­ють пра­во й­ти до­дому. Пе­рече­кав­ши, по­ки пер­ша хви­ля учнів вих­люпне з две­рей, во­ни зай­шли в клас.

— Ну, що? — зустріли їх за­питан­ням.

— Нічо­го, — відмах­нувся Сергій, — все га­разд. Тоб­то все ще по­пере­ду. Ди­рек­то­ра, на на­ше щас­тя, не­має. Роз­мо­ва бу­де зав­тра…

— А зав­тра вам на­милять шию, будь­те певні! — вста­вив Хвос­тенко, не при­хову­ючи своєї зловтіхи.

— Як на­милять, то й по­миємо! Те­бе не про­сити­мемо! — відру­бав Сергій.

Раніш він по­бо­ював­ся Хвос­тенка, й­ого ку­лаків. Але те­пер, ма­ючи та­кого дру­га, як Юр­ко… Ні, те­пер він не ди­вити­меть­ся в зу­би ць­ому хваль­кові!

Юр­ко усміхнув­ся. Який за­дери­кува­тий за­раз Сергій! А який не­щас­ний і пригніче­ний був він півго­дини то­му в учи­тель­ській.

А Сергій щось шеп­нув Марті, ви­хопив з-під пар­ти пор­тфель і ого­лосив ве­лич­но:

— Роз­ходь­тесь, друзі! Інтерв'ю да­вати­му зав­тра…


 

НА ОС­ТРОВІ 


 

Хоч бу­ло вже шість го­дин ве­чора, сон­це сто­яло по-вес­ня­ному ви­соко.

Чо­вен чер­кнув дни­щем об мул і зу­пинив­ся. Сергій плиг­нув у во­ду, відтяг­нув й­ого у вузь­ку мілку за­току, що хо­вала­ся від сто­роннь­ого ока се­ред ку­черя­вих за­рос­тей ка­лини, бу­зини і су­хої торішньої бо­гили. На­кинув­ши цеп на слизь­кий корч, мах­нув ру­кою і приг­лу­шено ска­зав:

— Ви­лазь­те!

Мар­та по­дала й­ому ру­ку і з бор­ту плиг­ну­ла на бе­рег. Юр­ко ки­нув на тра­ву кир­ку, ло­пату і тон­ку, але міцну мо­туз­ку, став но­гою на корч і пе­рес­триб­нув слідом за нею.

На­зустріч їм вій­нув тер­пкий за­пах мо­лодих трав і ніжно-фіоле­тово­го зілля, що буй­но рос­ло між ку­щами квіту­чої ка­лини і жал­кої кро­пиви. Вся ця зе­лень пе­реп­ле­лася з сірим паліччям за­сох­лих кущів і ут­во­рила неп­ро­лазні хащі. В них ви­рува­ло не­види­ме жит­тя: цвірінча­ли і ть­ох­ка­ли пташ­ки, тон­ко тінь­ка­ли в траві ко­ники, гу­ли над квіта­ми по­пелясті і чер­во­ногузі, з біли­ми сму­жеч­ка­ми на жи­воти­ках джмелі.

Сергій по­пере­ду прок­ла­дав стеж­ку: ло­патою роз­гортав за­рості, при­минав кро­пиву. Юр­ко і Мар­та й­шли слідом за ним.

Ось і зам­чи­ще. За­рості підхо­дять впри­тул до нь­ого. Все­редині, між стіна­ми, на ку­чугу­рах ста­рої цег­ли, пе­реміша­ної з гли­ною, теж по­чали роз­роста­тися кущі бур'яну, гло­ду і бу­зини. Од­нак руїни ще ма­ли до­сить ве­лич­ний виг­ляд. Особ­ли­во доб­ре збе­рег­ли­ся товсті зовнішні стіни і вежі, ви­муру­вані з ди­кого ка­меню.

Рап­том Сергій присів і прик­лав па­лець до ро­та. Юр­ко і Мар­та нав­при­гинці наб­ли­зились до нь­ого, при­ляг­ли за бри­лами каміння.

Юр­ко обе­реж­но виг­ля­нув з-за му­ру, але ніко­го не по­бачив.

Тоді він дав знак дру­зям, щоб про­бира­лися за ним, і поп­ла­зував вузь­ким про­ломом у стіні в за­хара­щене різни­ми улам­ка­ми ліве кри­ло зам­ку. Вилізши по напівзруй­но-ва­них схо­дах на май­дан­чик біля цен­траль­ної вежі, ви­зир­нув з-за ро­гу.

Сергій і Мар­та при­ляг­ли по­руч нь­ого.

Вни­зу, се­ред без­ладно наг­ро­мад­же­ного каміння і куп гли­ни, сиділо двоє. Юр­ко пізнав їх од­ра­зу: то бу­ли Гле­чик і нез­най­омець, що но­чував на го­рищі са­рая.

Онуфрій Іва­нович при­хилив­ся до стіни і ви­тирав бруд­ною хус­ти­ною спітнілу ли­сину. Невідо­мий, го­лий до по­яса, об­ма­хував­ся со­роч­кою і роз­дра­това­но го­ворив:

— Чорт знає що! Я тут пра­цюю, мов ка­тюга, а ти про­холод­жуєшся! При­ходиш о п'ятій ве­чора і в де­сять тікаєш до біса! Та­кий помічник мені не потрібний. Як­що вже в суп­рязі, то тяг­ни на пов­ну си­лу!

— Без ме­не ти не про­жив би тут і двох днів, — за­пере­чив Онуфрій Іва­нович. — Хто тобі пос­та­чає їжу? Стру­мент? Я. А во­ду? Ку­риво? Зно­ву ж та­ки я. То чо­го ж ти від ме­не ще хо­чеш?

— Сам я ко­пати­мусь тут боз­на-скіль­ки. Ба­чиш — який за­вал? Ти по­винен узя­ти відпус­тку і пра­цюва­ти ра­зом зі мною цілий день. Інак­ше я за­сип­люсь…

— Не за­сип­лешся, Ста­сюню… Ти не з та­ких!

— Не втішай ме­не, Гле­чику, сам знаю, що Стась Дзво­нар не з та­ких! Але з цим по­ра кінча­ти! Чим швид­ше до­бере­мось ми до тай­ни­ка, тим кра­ще!

— На день раніше чи на день пізніше — хіба не од­на­ково?

— Мені бу­де кра­ще, як­що я зми­юся звідси як­най­швид­ше… По­ки не заш­то­пори­ли… Для те­бе — теж. Ду­маю, ти ро­зумієш?

— Ро­зумію, але не мо­жу ж я ки­нути ро­боту, дідь­ко й­ого за­бирай!

— О, чорт! — ви­ла­яв­ся Дзво­нар. — Зв'яза­ла ме­не з то­бою ли­ха го­дина! То хоч за­раз пра­цюй як слід! Не сач­куй! А то тіль­ки ох­каєш — і тут бо­лить, і там бо­лить! Ходімо!

Він пих­нув ци­гар­кою, вос­таннє за­тяг­нувся, ки­нув її і втоп­тав у гли­ну тов­стою, мов у вед­ме­дя, ступ­нею. На виг­ляд й­ому бу­ло років трид­цять. На про­тива­гу крих­котіло­му, хоч і на­топ­та­ному Гле­чикові, він мав м'язисті ру­ки, де­белу за­горілу шию, на якій сиділа сте­сана кли­ном уго­ру го­лова з куч­мою чу­ба. Він був вод­но­час і ду­жий, і нез­граб­ний, — і й­ому ніяк не па­сува­ло пес­тли­ве ім'я — Ста­сюньо, як й­ого наз­вав Гле­чик.

Во­ни плиг­ну­ли у яму — і звідти по­чуло­ся гу­пан­ня ло­пат, на­гору по­летіли улам­ки ста­рої ви­пале­ної цег­ли, кім'яхи ру­дої гли­ни впе­реміш з усіля­ким сміттям.

Юр­ко гля­нув на друзів.

— Те­пер вам зро­зуміло, що це не вчені? Б'юсь об зак­лад, що тут пах­не яки­мось зло­чином!..

Сергій був іншої дум­ки.

— Так уже й зло­чином… Ми ще нічо­го пев­но­го не знаємо. Ось прослідкуємо за ни­ми, тоді дізнаємось…

— А мо­же, сповісти­ти міліцію? — спи­тала Мар­та.

— Ти що? Жар­туєш? — про­шипів Сергій. — Зіпсуєш нам усю спра­ву! Ми й самі, без будь-чиєї до­помо­ги зуміємо розібра­тися — що і як! А міліцію тіль­ки вплу­тай — тоді сам і но­са не змо­жеш по­каза­ти сю­ди! Прав­да, Юр­ку?

Хо­ча Юр­ко і не був та­кий га­ряч­ку­ватий, як Сергій, але і й­ого за­хопи­ла дум­ка са­мотуж­ки ви­яви­ти не­без­печних зло­чинців. Він ще не знав, що во­ни шу­ка­ють і хто та­кий Стась Дзво­нар, од­нак із по­чутої роз­мо­ви вирішив, що чесній лю­дині не­ма чо­го бо­ятись і тіка­ти звідси як­най­швид­ше. То­му він підтри­мав Сергія.

— Атож! Ми й самі спра­вимось! — Та й­ому не хотіло­ся об­ра­жати Мар­ту, і він при­мир­ли­во до­дав: — А як бу­де щось ду­же не­без­печне, тоді піде­мо в міліцію!

Во­ни при­чаїлись у руїнах і по­чали спос­теріга­ти.

Спо­чат­ку, го­дини до вось­мої ве­чора, їх не­мило­сер­дно сма­жило в кам'яно­му за­кут­ку сон­це. Над­вечір рап­том по­холо­дало. З за­ходу на­суну­ла важ­ка чор­на хма­ра і зап­ну­ла півне­ба. Рвуч­кий вітер підняв на морі хвиль­ови­цю. Во­да ста­ла враз чор­ною. Над ос­тро­вом за­ляг­ли густі сутінки. В за­рос­тях за­мовк пта­шиний ще­бет.

Потім упа­ли перші крап­ли­ни до­щу.

Ко­пачі вис­триб­ну­ли з ями.

— Бу­де гро­за, — ска­зав Гле­чик. — А мо­же, й шторм. Я пли­ву до бе­рега…

Дзво­нар чор­тихнув­ся, за­ува­жив­ши, що ще б мож­на бу­ло поп­ра­цюва­ти го­дину або й дві до за­ходу сон­ця. Але Гле­чик і слу­хати про те не хотів.

Дзво­нар склав інстру­мент, за­ховав й­ого під каміння і зник у руїнах, де, на­пев­не, мав тим­ча­совий при­тулок.

В цю мить уперіщив дощ. Сліпу­ча блис­кавка роз­па­наха­ла хма­ру.

— Сю­ди, друзі! За мною! — І Юр­ко пер­ший ки­нув­ся в гли­боку нішу під ве­жею.

Тут бу­ло су­хо. За­те хо­лод­ний вітер про­дував наскрізь їхнє бла­гень­ке вбран­ня. Во­ни по­чали мер­зну­ти.

Юр­ко ог­ля­нув­ся нав­кру­ги: тре­ба знай­ти надійніший, за­тишніший ку­точок. Хто знає, скіль­ки до­ведеть­ся їм сидіти тут? Мо­же, цілу ніч?

— Сергію, складімо з цег­ли стінку, яка б за­хища­ла нас од вітру. Відго­роди­мо оцей ку­точок!

Хлопці за­ходи­лися зби­рати цег­лу. Мар­та до­пома­гала їм. Юр­ко кир­кою відко­лупав од му­ру кіль­ка цег­лин. Сергій ук­ла­дав їх нав­хрест, щоб не роз­ва­лили­ся під по­дувом вітру.

Зне­наць­ка від уда­ру Юр­ко­вої кир­ки стіна про­вали­лася, і шма­ток цег­ли­ни з гур­ко­том по­летів ку­дись у яму. Ли­ше че­рев кіль­ка се­кунд до слу­ху до­линув глу­хий стук. Це зди­вува­ло Юр­ка: нев­же там так гли­боко? Він ки­нув ще од­ну цег­ли­ну. І та з гур­ко­том, б'ючись об стінки, дов­го летіла, аж по­ки до­сяг­ла дна.

— Сергію, тут який­сь хід! — Юр­ко заг­ля­нув униз. — Ду­же гли­бокий!

Сергій ви­тяг­нув з ки­шені елек­трич­ний ліхта­рик — посвітив.

— Справді який­сь хід! Ди­вись — тут і щаблі вму­ровані збо­ку! — він прос­тягнув ру­ку, але від од­но­го до­тику ща­бель роз­си­пав­ся на по­рох. — Залізо пе­рер­жавіло. Жаль… А то б ми спус­ти­лись на дно…

— У нас є вірь­ов­ка…

— Ай справді! Да­вай її сю­ди!

Хлопці ви­лама­ли біль­шу дірку, прив'яза­ли один кінець вірь­ов­ки за гос­трий вис­туп стіни, а дру­гий ки­нули в яму. Сергій прикріпив ліхта­рик на гру­дях і поліз у отвір.


Пе­рего­дя зни­зу до­линув й­ого глу­хий го­лос. Юр­ко заг­ля­нув у яму. Гли­боко на дні ме­рехтіло жов­та­ве світло.

— Ну, що там?

— Це вхід до пе­чери, — сповістив Сергій. — Спус­кай­ся сю­ди, роз­ди­вимось, бо са­мому тут… бр-р-р… мо­торош­но!

Юр­ко міцніше взяв­ся за вірь­ов­ку, пе­реки­нув но­гу че­рез вис­туп, що відділяв май­дан­чик від ями, але й­ого рап­том зу­пини­ла Мар­та.

— Не лізь, — ти­хо поп­ро­сила во­на. — Я бо­юсь ли­шатись од­на.

Над ос­тро­вом ша­леніла гро­за. Дощ лив лив­цем. Блис­кавки раз по раз ося­вали все нав­ко­ло си­нюва­тим світлом. Мо­ре аж кипіло од вітру та до­щових стру­менів.

Юр­ко за­вагав­ся. Хотіло­ся по­бува­ти в пе­чері, але ж нез­ручно за­лиша­ти дівчи­ну са­му се­ред цієї роз­бурха­ної стихії.

— Сергію, ви­лазь! Я не бу­ду спус­ка­тись! — гук­нув униз. — Ми прип­ли­вемо сю­ди іншим ра­зом!

Мар­та дрібно здри­галась від хо­лоду.

— Одяг­ни мою кур­тку, — ска­зав Юр­ко, — а то зовсім за­мер­знеш!

— Ні, ні, — зап­ро­тес­ту­вала дівчи­на.

Та хло­пець роз­дягнув­ся і на­кинув їй на плечі свій піджа­чок, хоч відчув, що сам по­чав тремтіти. Мар­та вдяч­но кив­ну­ла й­ому го­ловою.

Сергій виліз весь у сажі і па­вутинні.

— А-ап­чхи-и! — чхнув він го­лос­но. Юр­ко швид­ко за­тулив й­ому кар­ту­зом об­личчя.

— Тих­ше! Те­бе по­чує Стась Дзво­нар!

— Хай чує, — усміхнув­ся за­мур­за­ний Сергій. — По­думає, що то про­рок Ілля на небі чхає!

— Ну, що ти ба­чив уни­зу?

— Це, здаєть­ся, хід у пе­черу. Ті двоє не здо­гаду­ють­ся про нь­ого, і ми бу­демо там раніш, ніж во­ни.

— А що це нам дасть?

— Як —» що? Ми мо­жемо знай­ти те, що во­ни шу­ка­ють…

— Ми навіть не знаємо, що во­ни шу­ка­ють, а ти вже — знай­ти. Пе­чера ж ве­лика, — всієї не пе­реко­паєш!

— Зав­тра спус­ти­мось — по­бачи­мо…

Гро­за тим ча­сом по­силю­валась. Блис­кавки би­ли в мо­ре, роз­ти­нали хма­ри. Троє друзів при­щули­лись під ве­жею, що тремтіла і, зда­валось, от-от впа­де їм на го­лови. Над ни­ми без­пе­рер­вно грю­котів грім. По­токи во­ди, зе­лену­ваті під час спа­лахів блис­ка­виць, з шу­мом і шквар­чанням ли­лися в мо­ре і на тем­ний роз­плас­та­ний острів.

Ми­нуло кіль­ка го­дин.

Тіль­ки десь опівночі гро­за по­волі по­чала вщу­хати. На за­ході про­яс­ни­лося не­бо. За­те ста­ло хо­лодніше.

Грім все глухіше і глухіше грим­котів на півден­но­му сході, аж по­ки, на­решті, зовсім за­тих.

Тіль­ки баг­ряні спа­лахи заг­рав ще дов­го зак­ри­вав­лю­вали тем­не гро­мад­дя хмар, що об­ля­гали не­бос­хил.

Юр­ко підвівся.

— Мо­же, поп­ли­вемо до­дому?

— Поп­ли­вемо, б-бо т-тут за­дубіти м-мож-на, — не по­пада­ючи зуб на зуб, ска­зав Сергій.

Обе­реж­но, три­ма­ючись од­не ва од­но­го, щоб не впас­ти в яке-не­будь про­вал­ля, во­ни вий­шли з зам­чи­ща і поп­росту­вали до за­токи, де був за­хова­ний чо­вен.

В морі, по­бачив­ши си­рот­ливі вог­ни­ки У вікнах своєї ха­ти, Сергій ска­зав:

— П-пе­репа­де н-нам на г-горіхи д-до­ма. Че­рез го­дину во­ни при­чали­ли до бе­рега.

Мар­тин бать­ко з вес­ла­ми в ру­ках сто­яв на гор­бку, — вид­но, зби­рав­ся плив­ти на роз­шу­ки доч­ки. По­бачив­ши мок­рих, пе­ремер­злих мандрівників, мов­чки по­хитав го­ловою і зап­ро­сив хлопців до ха­ти погріти­ся. Але ті відмо­вили­ся.

— Ні, ми вже погріємо­ся до­ма, — відповів Юр­ко. — Там тур­бу­ють­ся…

Іван Іва­нович пе­реп­ра­вив їх че­рез про­току, і хлопці бігцем по­дали­ся до висілка.

В хаті світи­лося. Вид­но, ніхто не спав.

Хлопці дов­го не на­важу­вали­ся за­ходи­ти. На­решті, Юр­ко про­чинив двері і зай­шов у кух­ню. За ним несміли­во прос­лизнув і Сергій. В ту ж мить відчи­нили­ся двері з кімна­ти, і на по­розі по­яви­лися бать­ки Сергія і Юр­ко­ва ма­ти. Во­ни мов­чки і з ос­тра­хом ди­вили­ся на мок­рих, за­мур­за­них хлопців, з яких пать­ока­ми збіга­ла на підло­гу во­да.

Сергій до то­го ж був весь ви­маза­ний у са­жу. У нь­ого бли­щали тіль­ки очі й зу­би.

Сергіїв бать­ко, по­бачив­ши си­на в та­кому виг­ляді, не зміг при­хова­ти усмішки, хо­ча на­магав­ся бу­ти су­ворим, а ма­ти ки­нулась до хлоп­ця з сль­оза­ми на очах.

— Ой, го­рень­ко ти моє! Ша­лапу­те не­щас­ний! І де те­бе но­сило?

Хлопці ви­нува­то бли­мали очи­ма.

Юр­ко з жа­лем ди­вив­ся на схвиль­ова­ну матір. «Який я ду­рень! — ду­мав він. — Он які темні сму­ги ляг­ли у неї під очи­ма! Тіль­ки у­яви­ти, що во­на, бідна, пе­режи­ла за ЦІ го­дини!»

А Сергій на­магав­ся вир­ва­тись із ма­тери­них теп­лих обіймів, бо й­ому зда­валось, що во­ни при­нижу­ють й­ого чо­ловічу гідність.


 

НІЖ 


 

Ко­ли Юр­ко й­шов уранці до шко­ли, то ніяк не сподівав­ся, що це бу­де й­ого най­чорніший день.

Поїздка на острів якось за­тушу­вала неп­риємну су­тич­ку з Оле­ною Калістратівною. Те­пер усі дум­ки хлопців кру­тили­ся нав­ко­ло пи­тан­ня: хто ж такі нас­правді Гле­чик і Дзво­нар?

— Звісно хто, — га­ряч­ку­вав Сергій. — Шпи­гуни!

— Не ме­ли дур­ниць, — за­пере­чував Юр­ко. — Хто шпи­гун — Онуфрій Іва­нович?

— А чо­му й ні?

— Ну, знаєш… Якось не вірить­ся.

— Хто ж во­ни тоді такі?

Юр­ко здви­гав пле­чима.

— Не знаю.

Од­нак хлопці не за­бува­ли і про вчо­раш­ню су­тич­ку з учи­тель­кою. Ко­ли по­чали­ся уро­ки, їхні сер­ця спов­ни­лися три­вогою і хви­люван­ням. Во­ни че­кали, що їх от-от вик­ли­че на роз­мо­ву ди­рек­тор. Сергій зовсім за­непав ду­хом. Він го­тував­ся всю ви­ну за об­ра­зу вчи­тель­ки взя­ти на се­бе. І чим біль­ше ду­мав про це, тим глиб­ше ро­зумів, що по­каран­ня бу­де важ­ке. «Ди­вись, ще з шко­ли по­женуть, — мірку­вав він. — Бу­ло б доб­ре, ко­ли б тіль­ки про­чита­ли мо­раль або яку-не­будь до­гану всу­кали! Та де там! Ви­женуть! Аж за­хур­чиш! «

Про­те ні на першій, ні на другій, ні на третій пе­рерві ди­рек­тор їх не вик­ли­кав. Во­ни не зна­ли, що ду­мати. На кра­ще це чи на гірше? Мо­же, роз­мо­ва бу­де та­ка дов­га, що її відкла­ли на після­уроч­ний час?

Та гро­за надій­шла не звідти, звідки че­кали хлопці.

На по­чат­ку ос­таннь­ого уро­ку в клас зай­шов Сте­пан Бе­недик­то­вич і, ви­бачив­шись пе­ред учи­телем, уваж­но ог­ля­нув учнів. По­мов­чавши тро­хи, вий­няв з бо­кової ки­шені піджа­ка скла­даний но­жик, підняв й­ого над го­ловою, щоб усі ба­чили, і за­питав:

— Чий це ніж?

По кла­су про­шелестіло: чий, чий? Хлопці полізли до ки­шень.

Та Юр­кові до­сить бу­ло од­но­го пог­ля­ду, щоб гук­ну­ти:

— То мій ніж!

А потім ти­хо до­дав:

— Як­що на нь­ому є вид­ря­пані ініціали: Ю. Р.

Сте­пан Бе­недик­то­вич опус­тив ру­ку.

— На нь­ому є ініціали Ю. Р. Це, без­пе­реч­но, твій ніж, Ро­маню­то. Й­ди сю­ди — по­дивись!

Юр­ко підій­шов — і підтвер­див, що ніж справді й­ого. Він був збен­те­жений. Що це ще за ха­лепа?

Він прос­тягнув ру­ку, щоб узя­ти но­жа, але Сте­пан Бе­недик­то­вич ска­зав:

— Ходімо зі мною! Тре­ба по­гово­рити…

В учи­тель­ській, крім кіль­кох учи­телів, був і ди­рек­тор. Чорні ши­рокі бро­ви ту­го зій­шли­ся у нь­ого над пе­реніссям. Юр­ко відчув на собі й­ого су­ворий пог­ляд.

— Ну? — ко­рот­ко за­питав він клас­но­го керівни­ка.

— Це ніж Юрія Ро­маню­ти, як ми і ду­мали, — відповів Сте­пан Бе­недик­то­вич і пок­лав но­жа на стіл.

Юр­ко не ро­зумів, у чо­му спра­ва. Швидкі пог­ля­ди, яки­ми пе­реки­нулись учи­телі, нас­то­рожи­ли й­ого. Він відчув, як но­ве ли­хо на­кочуєть­ся на нь­ого, мов хо­лод­ний осінній ту­ман.

— Та-ак, — про­мовив ди­рек­тор. — Ска­жи, Ро­маню­то, де ти був учо­ра вве­чері або вночі?

Юр­ко зди­вував­ся, бо ніяк не сподівавсь на та­ке за­питан­ня. До то­го ж не ро­зумів, при чо­му тут й­ого скла­даний но­жик.

А мо­же, ди­рек­тор уже знає про їхнє пе­ребу­ван­ня на ос­трові? Але звідки? Від ко­го? Здаєть­ся, їх ніхто не ба­чив — і рап­том маєш! Нев­же Сергій або Мар­та про­хопи­лися?

— Чо­му ж ти мов­чиш?

Юр­ко опус­тив го­лову. Він не міг, не мав пра­ва роз­кри­ти спіль­ну таємни­цю! Що ж ро­бити?

— Я не мо­жу ць­ого ска­зати, — відповів ти­хо.

Оле­на Калістратівна сум­но по­хита­ла го­ловою.

— Чуєте? Ось так за­розуміло відповідав він мені вчо­ра! І звідки та­кий го­нор?

Ди­рек­тор підій­шов ближ­че, пиль­но гля­нув на хлоп­ця.

— Чо­му ж ти не мо­жеш нам ць­ого ска­зати?

— Не маю пра­ва, бо це не тіль­ки моя таємни­ця…

— Але все од­но ти му­сиш ска­зати — хо­чеш ць­ого чи ні! Да­рем­но упи­раєшся — ми все знаємо!

Юр­ко сто­ропів. Бла­галь­ним пог­ля­дом обвів учи­телів. У сер­це рап­том зак­рався страх, що з й­ого но­жиком зв'яза­на якась історія, про яку він не має ні най­мен­шо­го у­яв­лення.

— У чо­му ви ме­не об­ви­нува­чуєте? Я не ро­зумію.


— Як? Ти й досі не ро­зумієш, чо­му твій ніж опи­нив­ся в нашій фізичній ла­бора­торії?

— В ла­бора­торії? Мій ніж? Не ро­зумію… Я в ла­бора­торії ще жод­но­го ра­зу не був.

Тут у роз­мо­ву втру­тив­ся Сте­пан Бе­недик­то­вич, який досі мов­чав і ли­ше уваж­но приг­ля­дав­ся до Юр­ка. Те­пер він пок­лав ру­ку хлоп­цеві на пле­че і, див­ля­чись в очі, ска­зав:

— Ти ро­зум­ний хло­пець, Юрію, і, на­пев­не, до­гадав­ся, що з твоїм но­жем пов'яза­на якась неп­риємна історія. Я чо­мусь вірю тобі. Вірю, що ти неп­ри­чет­ний до неї. Але ж усі до­кази про­ти те­бе! Ро­зумієш? По-пер­ше, на місці зло­чину знай­де­но твій ніж. По-дру­ге, ти сам приз­нався, що вчо­ра вве­чері чи вночі, ко­ли бу­ла гро­за, десь був, а де — не ка­жеш. Зіста­вив­ши їх, ми до­ходи­мо вис­новку, що це був ти…

Кіль­ка пар очей уваж­но, до­пит­ли­во сте­жили за Юр­ком. Во­ни щось зна­ли. Здо­гаду­вались про щось і ви­мага­ли, щоб він підтвер­див їхні здо­гади.

Але Юр­ко нічо­го не ро­зумів. При чо­му тут ніж і гро­за? Яких зізнань ви­мага­ють від нь­ого вчи­телі?

Він зни­зав пле­чима і відповів:

— Я нічо­го не ро­зумію.

— І все ж ми хо­чемо, щоб ти сам щи­ро у всь­ому зізнав­ся, — втру­тилась Оле­на Калістратівна. — Мо­ва й­де не про урок ге­ог­рафії, а про твій ніж, за­лише­ний у ла­бора­торії.

— Але ж я не був у ла­бора­торії! Тим па­че я не знаю, як мій ніж пот­ра­пив ту­ди! — ви­гук­нув Юр­ко. — Нев­же ви не віри­те мені? Я не втям­лю, в чо­му ви ме­не зви­нува­чуєте? В чо­му ж мені зізна­ватись?

На хви­лину в учи­тель­ській за­пану­вала ти­ша. Ди­рек­тор сів за стіл, вже без су­ворості гля­нув на уч­ня. Навіть в очах Оле­ни Калістратівни по­чали та­нути кри­жин­ки. Сте­пан Бе­недик­то­вич прой­шов­ся, нах­му­рив­ши чо­ло, по м'якій зе­ленастій ки­лимовій доріжці і зу­пинив­ся пе­ред ди­рек­то­ром.

— Бу­демо го­вори­ти відвер­то, Іва­не Пет­ро­вичу. Ро­маню­та справді має зна­ти, в чо­му й­ого зви­нува­чу­ють.

Ди­рек­тор на знак зго­ди кив­нув го­ловою, і клас­ний керівник, по­вер­нувшись до хлоп­ця, ска­зав:

— Юрію, вчо­ра вве­чері чи вночі, пе­ред гро­зою чи в гро­зу в на­шу фізич­ну ла­бора­торію про­ник злодій і вик­рав плівку філь­му, який мав сь­огодні де­монс­тру­вати­ся в школі. Га­даю, ти ро­зумієш, наскіль­ки неп­риємна для всіх нас ця подія. Се­ред на­шого ко­лек­ти­ву завівся злодій. До­машній злодій. Че­рез нь­ого ми не по­бачи­мо сь­огодні шо­лоховсь­ку «До­лю лю­дини» і зму­шені бу­демо відшко­дува­ти збит­ки. А фільм кош­тує ба­гато. Шко­ла та­ких гро­шей не має. До то­го ж у кіноп­ро­каті нам на­далі не да­вати­муть кар­тин. Те­пер поміркуй сам — ко­му потрібен фільм? Мо­же, хтось має до­ма кіно­апа­рат і хо­че, ле­жачи на печі, ди­витись кіно? Ма­лой­мовірно. На­пев­не, плівка ко­мусь зна­доби­лася на щось інше. А навіщо? Ма­буть, щоб ви­корис­та­ти її як паль­не. Хоч злодій не знає, що та плівка вог­нетрив­ка… І ось, щоб ти знав, на місці зло­чину, в ла­бора­торії, ми зна­ходи­мо сліди зло­чин­ця — ніж з ініціала­ми Ю. Р. Це твої ініціали. Ми дізна­лися, що ти ро­биш ра­кету… Те­бе вчо­ра ве­чором не бу­ло вдо­ма. Ро­зумієш?

Юр­ко зблід ще дуж­че. Так ось у чім спра­ва! Й­ого зви­нува­чу­ють як злодія! І всі до­кази справді про­ти нь­ого!

Ну, ні, він бо­роти­меть­ся за се­бе, і й­ого підтри­ма­ють Сергій і Мар­та, які зна­ють, де він був учо­ра!

Він сто­яв, як на вогні. Очі й­ого па­лали. Пальці нер­во­во м'яли по­лу піджа­ка.

— Те­пер мені все яс­но, — ти­хо про­мовив Юр­ко. — Ви вва­жаєте, що то я вкрав плівку…

— От­же, — за­охо­тив й­ого Сте­пан Бе­недик­то­вич до даль­шої мо­ви.

— Ніж, знай­де­ний у ла­бора­торії, мій. Але як він ту­ди пот­ра­пив, я не знаю… Я вчо­ра вночі справді не був до­ма. По­вер­нувся ли­ше о першій ночі. Та по­вер­нувся я не зі шко­ли, а з Зам­ко­вого ос­тро­ва, де був ра­зом з Сергієм Лісо­вим і Мар­тою Крав­ченко. Там нас зас­та­ла гро­за, — ось чо­му ми так пізно по­вер­ну­лися до­дому. Ко­ли ви їх за­питаєте про це, то пе­реко­наєтесь, що я там був з ни­ми з п'ятої чи шос­тої го­дини ве­чора і до ночі. От­же, од­но­час­но я не міг бу­ти в ла­бора­торії.

В учи­тель­ській за­ляг­ла ти­ша.

— Як­що це так, то він має серй­оз­не алібі, — ска­зав Сте­пан Бе­недик­то­вич, звер­та­ючись до ди­рек­то­ра.

Той на знак зго­ди ствер­дно кив­нув го­ловою.

— От-от, — зрадів Юр­ко, при­гадав­ши, що оз­на­чає сло­во «алібі». — Мо­жете пе­ревіри­ти. За­питай­те то­варишів…

— Ти міг це зро­бити після уроків, від дру­гої до п'ятої, ко­ли в школі теж май­же ніко­го не­має, — ска­зала Оле­на Калістратівна.

— Ні, в цей час він не міг про­ник­ну­ти в ла­бора­торію, бо я там був до пів на шос­ту, — ска­зав учи­тель фізи­ки, що досі слу­хав мов­чки.

— Що ви ро­били на ос­трові? — за­питав ди­рек­тор.

Юр­ко за­вагав­ся.

— Це на­ша таємни­ця, Іва­не Пет­ро­вичу… Без зго­ди то­варишів я не мо­жу ска­зати…

— Крутій­ство! — ви­гук­ну­ла Оле­на Калістратівна. — Він во­дить нас за ніс! Чо­му ми по­винні віри­ти на сло­во хуліга­нові Лісо­вому? Мо­же, во­ни ра­зом бу­ли в ла­бора­торії?

— А Мар­та Крав­ченко? Во­на теж бу­ла ра­зом з на­ми? А бать­ко Мар­ти? Він зустрічав нас на бе­резі, ко­ли ми підпли­вали на човні.

Оле­на Калістратівна відповіла не зра­зу. Та кри­жин­ка, що зно­ву заб­ли­щала в її очах, рап­том зовсім роз­та­ла. З нею роз­та­ла і су­ворість на об­личчі. Во­но зра­зу по­добріша­ло і мов­би пок­ра­щало.

Вчи­тель­ка якось зовсім по-но­вому гля­нула на Юр­ка, здвиг­ну­ла пле­чима.

— Не знаю… Не мо­жу по­яс­ни­ти собі, як і чо­му все це спле­лося в та­кий ту­гий ву­зол нав­ко­ло Ро­маню­ти. Як­що він ка­же прав­ду, то тут все-та­ки ба­гато за­гадок, ба­гато таємниць… Ро­маню­то, чо­му ти не хо­чеш ска­зати, — що ви ро­били на ос­трові?

— Я ж ска­зав, що це на­ша таємни­ця, — відповів Юр­ко.

— Га­разд, — підвівся ди­рек­тор. — Сте­пане Бе­недик­то­вичу, по­говоріть, будь лас­ка, з Лісо­вим і Крав­ченко сь­огодні, не відкла­да­ючи! І з Ро­маню­тою теж…


 

РОЗ­МО­ВА В САД­КУ 


 

За ро­гом шко­ли Сте­пан Бе­недик­то­вич по­вер­нув у ма­лоп­римітну не­заб­ру­кова­ну ву­лич­ку.

Друзі пе­рег­ля­нулись і мов­чки поп­ря­мува­ли за ним. Сергій штов­хнув Юр­ка під бік, шеп­нув:

— Ве­де до­дому! От щоб я впав на ць­ому місці! Ти ж гля­ди не роз­па­тякай про ко­пачів на ос­трові. Ска­жемо — пра­цює ек­спе­диція. Бо інак­ше нам бу­де за­каза­на до­рога до зам­чи­ща, от по­бачиш!

Не­заба­ром во­ни зу­пини­лись пе­ред не­вели­кою че­пур­ною ха­тою під чер­во­ною че­репи­цею. Сте­пан Бе­недик­то­вич відчи­нив хвіртку і про­пус­тив їх по­пере­ду.

— Прий­май гос­тей, Докіє Іванівно! — гук­нув він дру­жині, яка пра­цюва­ла в са­ду на гряд­ках. — Чаю нам та ще й з ва­рен­ням! А ми тим ча­сом по­бесідуємо під яб­лу­нею.

Сте­пан Бе­недик­то­вич зап­ро­сив учнів у са­док, де під роз­ло­гою яб­лу­нею сто­яв на товстій ду­бовій ніжці круг­лий до­щаний стіл. Ко­ли всі посіда­ли, він звер­нувся до Юр­ка.

— А те­пер роз­повідай усе як бу­ло, нічо­го не при­хову­ючи!

Юр­ко по­чав роз­ка­зува­ти.

Сте­пан Бе­недик­то­вич не пе­реби­вав, не пе­репи­тував. Й­ого тем­но-сірі за­дум­ливі очі уваж­но ди­вили­ся на хлоп­ця, ніби вивіря­ли, чи прав­ду він ка­же. Юр­ко відчу­вав це, і й­ому хотіло­ся кож­ним сло­вом, кож­ним своїм ру­хом пе­реко­нати клас­но­го керівни­ка, що го­ворить від щи­рого сер­ця. Та хіба він міг, ба­чачи пов­не довір'я до се­бе, об­ма­нюва­ти?

— … Гро­за вщух­ла, і ми, за­дубівши від хо­лоду, виріши­ли плив­ти до бе­рега. Ко­ли підпли­вали до при­чалу, на прис­тані про­било два­над­цять го­дин. А в го­дину ночі ми вже бу­ли з Сергієм до­ма. От і все.

Він за­мовк і по­лег­ше­но зітхнув, й­ого не ду­же тур­бу­вало те, що він не ска­зав про ко­пачів. Врешті, хіба це так важ­ли­во? У Сте­пана Бе­недик­то­вича до­сить тур­бот…

— Як по­яс­ни­ти, що твій но­жик опи­нив­ся у ла­бора­торії са­ме тієї ночі, ко­ли там зник­ла плівка? Ти ніко­му й­ого не да­вав? — спи­тав Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Ні, не да­вав…

— А мо­же, хтось сам узяв? Або Юр­ко за­губив? — втру­тив­ся Сергій і звер­нувся до то­вари­ша: — Де ти й­ого три­мав?

— Він зав­жди був у ме­не в ки­шені піджа­ка. Ос­танні дні в класі жар­ко, і, при­ходя­чи в шко­лу, я вішаю піджак на вішал­ку.

— Ну, от і роз­гадка! — ви­гук­нув Сергій. — Хтось по­цупив но­жа, а потім за­губив. Мо­же, й нав­мисне, щоб відвер­ну­ти од се­бе підоз­ру! Хотів би я тіль­ки зна­ти — хто це? Нев­же Хвос­тенко?

— Чо­му са­ме Хвос­тенко? — за­питав Сте­пан Бе­недик­то­вич.

Сергій насмішку­вато гля­нув з-під чор­ної чуп­ри­ни на Юр­ка, але про­мов­чав, пам'ята­ючи, як розгнівав­ся на нь­ого то­вариш за те, що він роз­повів про той ви­падок хлоп­цям. Юр­ко теж не поспішав відповіда­ти.

Учи­тель пе­ревів пог­ляд на Мар­ту.

Дівчи­на за­шаріла­ся. Во­на вже на­пев­не зна­ла, че­рез що хлопці по­били­ся, і їй зда­валось, що всі про це здо­гаду­ють­ся. Та ба­чачи, що мов­чанка неп­риємно за­тягуєть­ся, рап­том підве­ла очі на Юр­ка і ска­зала:

— Мені здаєть­ся, тре­ба роз­повісти Сте­панові Бе­недик­то­вичу всю прав­ду, Юрію. Не­ма чо­го при­хову­вати.

— Ну й роз­повідай, — бур­кнув Юр­ко, опус­ка­ючи очі. — Тобі зручніше…


— Як­що ти вва­жаєш, що мені зручніше, то будь лас­ка. Во­ни по­били­ся з Хвос­тенком, Сте­пане Бе­недик­то­вичу. Хвос­тенко на­садив Юр­кові ліхтарів під очи­ма, а Юр­ко ки­нув й­ого з бе­рега в мо­ре. Ску­пав…

— Че­рез що ж це во­ни так?..

Мар­та рап­том по­чер­воніла і ти­хо відповіла:

— Че­рез бас­кетбол не по­мири­лися…

Сергій гмук­нув собі під ніс і, ма­буть, хотів щось до­дати, але зне­наць­ка відчув, як Юр­ко штур­хо­нув й­ого бо­ляче че­реви­ком по кісточ­ках. Хло­пець зой­кнув від бо­лю і підско­чив на лавці.

— Що там, Сергію? — за­питав учи­тель за­непо­коєно.

У Сергія на гу­бах з'яви­лась кис­ла посмішка.

— Ма­буть, оса… Ужа­лила, кля­та!

— Гм-гм… Оса бо­ляче ку­саєть­ся, — підтри­мав й­ого Сте­пан Бе­недик­то­вич. — Особ­ли­во вес­ня­на зла. Укус її, од­нак, не та­кий дош­куль­ний і не­без­печний, як удар ру­бан­ця під око. Прав­да, Ро­маню­то?

Юр­ко зніяковів і по­тер ру­кою си­нець.

— Про­бач­те, Сте­пане Бе­недик­то­вичу… Я тоді ви­гадав, що ру­бав дро­ва. Я ду­мав…

Ніби не поміча­ючи й­ого зніяковілості, Сте­пан Бе­недик­то­вич ска­зав:

— Га­разд. Я вірю, що ти, Ро­маню­то, зовсім неп­ри­чет­ний до крадіжки в ла­бора­торії. Та, од­верто ка­жучи, і досі вірив. Крім то­го, всі сумніви розвію­ють­ся свідчен­ня­ми Мар­ти і Сергія. Про­те пи­тан­ня за­лишаєть­ся відкри­те: хто ж по­бував у ла­бора­торії? Як знай­ти кінофільм? Тре­ба ви­яви­ти справжнь­ого злодія!

— Без­пе­реч­но, тре­ба! — за­гаряч­ку­вав Сергій. — І ми й­ого ви­яви­мо, будь­те певні! Як­що вже ми візь­ме­мось за це діло…

— От тоді я цілком спокій­ний, — в тон й­ому за­ува­жив Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Ви не віри­те в наші здібності? — об­ра­зив­ся Сергій.

— Ну, що ти, Сергій­ку, я дав­но повірив у твої здібності, і ти це кра­ще знаєш, ніж будь-хто інший. Але без ме­не нічо­го, будь лас­ка, не затівай­те.

Тут роз­мо­ва згас­ла, бо Докія Іванівна при­нес­ла обід, а потім чай з ма­лино­вим ва­рен­ням.

По обіді Сте­пан Бе­недик­то­вич зап­ро­сив усіх до ха­ти.

— Сідай­те, де ко­му зручніше. А ти, со­ловію, на своє місце. Та відчи­ни вікно, щоб не тісно бу­ло для тво­го го­лосу під цією низь­кою сте­лею.

Юр­ко, не ро­зуміючи, що бу­де далі, сів біля пись­мо­вого сто­ла в ло­зове крісло. Мар­та при­мос­ти­лася на ку­шетці.

Сте­пан Бе­недик­то­вич підняв криш­ку піаніно і вда­рив по клавішах. Пе­ред ним сто­яли роз­горнуті но­ти, але він ди­вив­ся не в них, а в роз­чи­нене вікно, на вер­ховіття де­рев, по­золо­чені со­няч­ним промінням. Й­ого си­вува­те во­лос­ся здри­гало­ся від різких рухів.

Му­зика за­пов­ни­ла всю ха­ту і крізь вікно ви­летіла на ши­рокий простір.

Учи­тель хит­нув го­ловою — і Сергій, що сто­яв збо­ку, біля піаніно, заспівав.

Для Юр­ка це бу­ла ве­личез­на нес­подіван­ка. Він і не підоз­рю­вав, що Сергій уміє так гар­но співа­ти. Й­ого чис­тий го­лос то дзвенів, як стру­на, то го­монів, мов ве­селий вес­ня­ний стру­мок, то зав­ми­рав, ніби шум вітру, що зап­лу­тав­ся у ку­черявій гу­щавині бо­ру.

Так ось чо­му Сте­пан Бе­недик­то­вич на­зиває Сергія со­ловієм!

Рап­том піаніно за­мов­кло.

— Тут до-дієз! Не за­бувай! — су­воро ска­зав учи­тель — зовсім не тим то­ном, що в школі, ко­ли жу­рив Лісо­вого за не­розв'яза­ну за­дачу. Те­пер у й­ого го­лосі відчу­валась і по­вага до співа­ка, і хо­лод­на ви­мог­ливість.

Сергій не роз­гу­бив­ся, не зніяковів, а не­залеж­но кив­нув го­ловою: зро­зумів, мов­ляв.

І зно­ву за­луна­ла пісня. А за нею — ще і ще…


 

ГРА В ГИЛ­КИ 


 

Сь­огодні не вар­то бу­ло й ду­мати про поїздку на острів. До­дому хлопці по­вер­ну­лися вже пізно.

На по­розі їх зустріла Сергієва ма­ти. Сто­яла з руш­ни­ком у руці і су­воро ди­вила­ся на них.

— Де це ви зно­ву блу­кали до са­мого ве­чора? Вже й до­машні зав­дання ніко­ли го­тува­ти.

— А ми не блу­кали, — сміли­во за­пере­чив Сергій. — Зат­ри­мали­ся у Сте­пана Бе­недик­то­вича. Бу­ло за­нят­тя з співів. І так… тро­хи по­бала­кали…

Ма­ти відчу­ла, що син не до­казує.

— Ма­буть, на­коїв чо­гось? Та ще й Юр­ка підби­ваєш! Був хло­пець як хло­пець, а як под­ру­жив з то­бою, так і ви­рос­ли на вербі груші! Оце прибіга­ла Хвос­тенчи­ха… «Де той хуліган? — кри­чала. — Ма­ло не вто­пив мені хлоп­ця! І кос­тюм зніве­чив — те­пер хоч ви­кинь! Я ць­ого так не про­щу! Піду в шко­лу скар­жи­тися!» Ось до чо­го ти довів Юр­ка, Сергію! Це все че­рез те­бе, ло­буря­ко!

— Ть­отю Ле­сю, Сергій тут зовсім не вин­ний. Він навіть не знав про на­шу бій­ку, — ска­зав Юр­ко.

— Не знав! Та без нь­ого ніде ніщо не скоюєть­ся! Чи в хо­рошо­му ділі по­бачиш й­ого, а до по­гано­го він сам за­люб­ки прис­та­не!

Сергій мов­чав.

Ма­ти тро­хи зас­по­коїлась і бряз­ну­ла тарілка­ми.

— Сідай­те їсти!

— Спа­сибі. Не го­лодні. Обіда­ли у Сте­пана Бе­недик­то­вича, — блис­нув чор­ним оком Сергій.

— Ба­лує він вас… Тре­ба ще схо­дити роз­пи­тати. Чи й у школі, як до­ма, ро­бите, що за­баг­неть­ся? — І до­дала: — Щоб спа­ти ля­гали о де­сятій! Чуєте?

— Доб­ре, — бур­кнув Сергій. — Тіль­ки ми спа­тиме­мо в са­раї, на го­рищі… На сіні.

— Про ме­не, — по­годи­лась ма­ти, — хоч і на со­ломі! Аби тіль­ки до­ма! А те­пер сідай­те за уро­ки!

Сергій підмор­гнув Юр­кові, ко­ли во­ни за­лиши­лись самі.

— Ти ме­не зро­зумів? Те­пер не страш­но по­вер­ну­тись до­дому й опівночі — ніко­го не тре­ба бу­дити! Хто те­бе пе­ревірить, ко­ли ти. підеш і ко­ли по­вер­нешся?

Во­ни зра­зу ж сіли за до­машні зав­дання. Сергій у вітальні за сто­лом, а Юр­ко в своїй кімнаті.

Юр­ко спер­шу взяв­ся до пись­мо­вих. Але не встиг він за­писа­ти умо­ву за­дачі, як роз­чи­нили­ся двері і влетів Сергій.

— Ти не пам'ятаєш, що нам за­гада­ли з історії?

— А ти глянь у що­ден­ник.

— Е, в що­ден­ни­ку чо­мусь не­має. За­був, ма­буть, за­писа­ти. Чи, мо­же, щось пе­реби­ло…

— Доб­ре, да­вай го­тува­ти уро­ки ра­зом, — ска­зав Юр­ко і, зібрав­ши свої кни­ги й зо­шити, пе­рей­шов за Сергіїв стіл.

Тут був ней­мовірний роз­гардіяш. На столі і на ди­вані ку­пами ле­жали по­шар­пані, по­об­пи­сувані, зак­ляксані чор­ни­лом кни­ги й зо­шити.

— При­бери це все, — ска­зав Юр­ко, — і да­вай спо­чат­ку зро­бимо що важ­че, — ал­гебру, нап­риклад, а потім пись­мові з росій­ської й ук­раїнсь­кої.

Сергій слух­ня­но ви­конав Юрків на­каз. У нав­чанні він без­засте­реж­но виз­на­вав зверхність то­вари­ша, — приб­рав на столі, і во­ни засіли за ал­гебру.

Ли­ше о дев'ятій го­дині хлопці вибігли надвір і го­рода­ми по­дали­ся на ле­вади.

Сон­це за­ходи­ло. На вид­но­колі ро­жевіли пластівці ніжних, мов пір'їнки, хма­ринок. Після вчо­рашньої бур­хли­вої гро­зи нас­та­ла яс­на і ти­ха по­года.

Мо­ре ле­жало вни­зу спокій­не і чис­те, як дзер­ка­ло. Десь ку­вала зо­зуля, а з-за гор­ба, що на­вис над уз­бе­реж­жям, до­лина­ли ди­тячі го­лоси,

Сергій пер­ший по­вер­нув ту­ди. Там, у ши­рокій уло­говині, хлопці й дівча­та гра­ли в гил­ки.

Це бу­ла ве­села вес­ня­на гра!

— Прий­май до гур­ту, хлопці! — гук­нув Сергій, ста­ючи до «го­родян». — Юр­ку, а ти біжи «в по­ле», щоб порівну бу­ло!

— Че­кай, че­кай! Де ти та­кий мет­кий узяв­ся! — крик­нув з «по­ля» Хвос­тенко. — Мо­же, ми не хо­чемо, щоб ви до нас прис­та­вали? По­ки я «ма­тиця» в своєму гурті, я ніко­го біль­ше не прий­му!

Гра при­пини­лась.

По­чув­ши го­лос Хвос­тенка, Юр­ко зу­пинив­ся і шеп­нув Сергієві:

— Ходімо звідси!

— Чо­му? — го­лос­но за­пере­чив Сергій. — Я хо­чу гра­ти! Хіба тут один Хвос­тенко?

— А я не хо­чу! — з при­тис­ком ска­зав зно­ву Хвос­тенко.

— Чо­му ж це? — спи­тав Сергій.

— Із злодіями не хо­чу гра­ти! Ми всі не хо­чемо!

Га­лас рап­том ущух.

Юр­ко шар­пнув­ся впе­ред, ніби й­ого хто штов­хнув у спи­ну, але од­ра­зу ж зу­пинив­ся, бо се­ред дівчат пізнав Мар­ту. Во­на ши­роко роз­плю­щени­ми очи­ма ди­вилась на нь­ого, мов­би че­кала, що він ска­же. Навіть у пе­ред­вечірніх сутінках бу­ло вид­но, як її роз­пашіле від гри об­личчя враз посіріло.

Сергій теж зблід і схо­пив обо­ма ру­ками Хвос­тенка за гру­ди. Затріщав піджак.

— Хто злодії? Ми?

— А то хто ж! Усі вже зна­ють, хто по­цупив у школі фільм! І чий ніж знай­де­но в ла­бора­торії!..

— Та як ти смієш! — ви­гук­нув Сергій і за­мах­нувся, щоб да­ти ля­паса, але й­ого прит­ри­мав Юр­ко. — Це ж брех­ня! На­хаб­на брех­ня!

Він зно­ву рво­нув­ся до Хвос­тенка. Та, крім Юр­ка, й­ого вже три­мала й Мар­та. Нав­ко­ло них згро­мади­лися хлопці й дівча­та. Хвос­тенко роз­пра­вив пом'яті лац­ка­ни піджа­ка і посміхнув­ся.

— Яка ж брех­ня, ко­ли ми вчо­ра че­кали кіно­кар­ти­ни, а її так і не бу­ло. Чи, мо­же, во­на ви­пару­валась?.. Твій друг, на­пев­не, знає, де во­на!

Хвос­тенко го­ворив сміли­во, бо відчу­вав, що й­ого підтри­мує дех­то з то­варишів.


Юр­ко мов­чав. Сергій з по­дивом по­вер­нувся до нь­ого.

— І ти мов­чиш, Юрію? Не да­си й­ому в пи­ку? То пус­ти ме­не — я сам зат­кну й­ого брех­ли­вого ро­та!

— Не тре­ба, Сергій­ку, — ска­зав пригніче­но Юр­ко. — Ку­лака­ми нічо­го не до­ведеш і ніко­го не пе­реко­наєш… Ти ж знаєш, як бу­ло нас­правді. І я знаю. І Мар­та теж. І Сте­пан Бе­недик­то­вич. Я ду­маю, кра­ще нам по­гово­рити про це у класі, щоб усі чу­ли й зна­ли…

— Зро­би милість, по­гово­ри, по­гово­ри, — уїдли­во про­мовив Хвос­тенко. — По­бачи­мо, як ти бу­деш вик­ру­чува­тись…

— Вла­дику, як тобі не со­ром­но, — втру­тилась Мар­та, що аж тремтіла від гніву. — Що ти пле­теш?

— О, знай­шла­ся зас­тупни­ця! — Хвос­тенко ки­нув на дівчи­ну пре­зир­ли­вий пог­ляд. — Ще б пак! А­як­же! Ро­маню­та про­водить її до­дому…

— Що? — дівчи­на мет­ну­лася впе­ред.

Хвос­тенко не встиг відхи­литись. У нап­ру­женій тиші про­лунав дзвінкий ля­пас.

— Оце так! — про­мовив хтось по­заду.

Хвос­тенко схо­пив­ся ру­кою за що­ку, роз­губле­но озир­нувся на то­варишів. Але в їхніх очах спа­лаху­вав ве­селий сміх — і жод­но­го співчут­ли­вого пог­ля­ду. Це вра­зило й­ого.

Хвос­тенко рап­том по­хилив го­лову, охо­пив її ру­ками, вче­пив­шись паль­ця­ми в чор­ну чуп­ри­ну, і го­лос­но за­ридав.

Це бу­ло так нес­подіва­но, що ніхто не знав, що ро­бити. Ста­ло ду­же ти­хо. Чу­лося тіль­ки урив­часте схли­пуван­ня Хвос­тенка, що, зда­вало­ся, за­був про все на світі: про гил­ку, про то­варишів, які ото­чува­ли й­ого, про суп­ро­тив­ників, що ки­нули­ся на нь­ого з за­несе­ними ку­лака­ми, про зне­важе­ну ним Мар­ту. За­був про все…

Всі бу­ли вра­жені, а найбіль­ше Мар­та… Во­на відчу­ла, що тіль­ки ве­лике зво­рушен­ня при­муси­ло та­кого са­молю­биво­го і го­норо­вито­го хлоп­ця зап­ла­кати в при­сут­ності всіх. І все це че­рез неї! Щось потрібно бу­ло зро­бити або ска­зати…

Але Хвос­тенко рап­том пе­рес­тав пла­кати, оки­нув злим пог­ля­дом на­товп, що й­ого ото­чував, і швид­ко пішов геть. Й­ого ви­сока пос­тать згор­би­лась, ніби він поніс на собі який­сь важ­кий тя­гар.

Ніхто не роз­по­чинав за­ново гри. Всім бу­ло не­весе­ло.

Юр­ко, Сергій і Мар­та теж по­вер­та­лися до­дому мов­чазні. Тіль­ки біля по­рома за­гово­рили про но­ву поїздку на острів.

— Зав­тра обов'яз­ко­во поп­ли­вемо, — ска­зав Сергій. — Ми з Юр­ком при­готуємо вірь­ов­ча­ну дра­бину, інстру­мен­ти…

— Доб­ре, я поп­ро­шу в бать­ка чов­на, — по­годи­лась Мар­та.

— По­обідаємо — і гай­да в мо­ре, — до­дав Юр­ко. — До по­бачен­ня, Мар­то!

Во­ни розій­шли­ся на горбі. Теп­лий трав­не­вий вечір засвічу­вав на синь­ому небі да­лекі ме­рех­тливі вог­ни­ки. В темній воді за­токи спа­лаху­вали відблис­ки пор­то­вих ліхтарів.


 

ДИС­ПУТ 


 

Хви­лин за п'ять до дзвінка на пер­ший урок зай­шов Сте­пан Бе­недик­то­вич. Май­же всі учні бу­ли в класі. Одні тов­пи­лися біля свіжо­го но­мера клас­ної га­зети, інші го­вори­ли про но­ву су­тич­ку між Вла­диком Хвос­тенком і Юр­ком Ро­маню­тою, Сергієм і Мар­тою Крав­ченко. Мар­ти ще не бу­ло в класі. Юр­ко з Сергієм, на­хилив­шись над підруч­ни­ком, пе­рег­ля­дали урок з історії. Хвос­тенко, наг­нувшись, пор­пався в пор­тфелі.

По­бачив­ши клас­но­го керівни­ка, учні зай­ня­ли свої місця і привіта­лися. Во­ни не бу­ли зди­вовані — май­же щод­ня він за­ходив пе­ред уро­ками в клас. Од­нак на й­ого об­личчі бу­ло щось та­ке, що при­муси­ло всіх нас­то­рожи­тись.

— Сідай­те, — ска­зав Сте­пан Бе­недик­то­вич, відповівши на учнівсь­ке вітан­ня. — Де­які події ос­танніх днів при­мушу­ють ме­не зро­бити не­велич­ке пе­реміщен­ня в на­шому класі. Це не міра по­каран­ня. Зовсім ні. По-моєму, це мож­на швид­ше наз­ва­ти мірою по­перед­ження. Ви вже здо­гада­лись, що я прос­то хо­чу пе­реса­дити де­кого. Ну, от, нап­риклад, Вла­дис­лав Хвос­тенко ся­де на ос­танню пар­ту до Юрія Ро­маню­ти…

Хвос­тенко схо­пив­ся з місця.

Клас за­гув.

Зди­вова­ний Юр­ко мов­чки ди­вив­ся на клас­но­го керівни­ка. Нев­же він не знає, що Хвос­тенко — Юрків най­лютіший во­рог? Як же він мо­же по­садо­вити їх по­ряд, на одній парті?

Хвос­тенко на­кос­тру­бичив­ся.

— Сте­пане Бе­недик­то­вичу, — по­чав бу­ло він, — я ніза­що…

Але Сте­пан Бе­недик­то­вич роз­пра­вив паль­цем ліво­го ву­сика, підій­шов до хлоп­ця, взяв й­ого за пле­че і ти­хо ска­зав:

— Вла­дис­ла­ве, не бу­демо спе­реча­тись. Про­шу…

Всі зна­ли, що ко­ли клас­ний керівник так ска­зав, то він уже не відсту­пить­ся від сво­го. І не бу­ло ще ви­пад­ку за три ро­ки, щоб хто з учнів не ви­конав й­ого на­казу, вис­ловле­ного як про­хан­ня.

Але це ж був сам Вла­дис­лав Хвос­тенко!

Всі з цікавістю че­кали, що бу­де далі. Нев­же Вла­дик не пос­лу­хаєть­ся?

Ні, він дістає з-під пар­ти пор­тфель і мов­чки й­де на­зад.

В цю мить у клас влетіла Мар­та. Від швид­кої хо­ди на її що­ках за­жеврів ту­гий рум'янець, гус­те чор­не во­лос­ся роз­си­пало­ся по синь­ому комірцю мат­роски. По­бачив­ши вчи­теля, во­на зу­пини­лася біля две­рей.

Сте­пан Бе­недик­то­вич усміхнув­ся.

— А-а, Мар­та! Й­ди-но сю­ди! Ти як­раз мені і потрібна. Ся­деш на місце Вла­дис­ла­ва Хвос­тенка… Ти ди­вуєшся? Не ди­вуй­ся! Так тре­ба!

Мар­та не спе­реча­лась. Врешті, їй од­на­ково, де сидіти. Навіть після вчо­рашнь­ого виб­ри­ку Хвос­тенка це й кра­ще, — ніко­му не спа­де на дум­ку пов­то­рити й­ого жа­люгідну ви­гад­ку…

Весь пер­ший урок, — це бу­ла історія, — Юр­ко і Вла­дик Хвос­тенко сиділи на­супив­шись, як вов­ки. Сергій кіль­ка разів обер­тався до Юр­ка: він пе­режи­вав за то­вари­ша. Але, на­пев­не, найбіль­ше пе­режи­вав Хвос­тенко. Ву­ха й­ого роз­червоніли­ся, очі га­ряч­ко­во бли­щали. Він на­магав­ся не зустріти­ся пог­ля­дом з Юр­ком і весь час відвер­тався вбік. Навіть но­ги вис­та­вив на прохід між пар­та­ми.

Юр­кові хоч і бу­ло неп­риємно сидіти за од­ною пар­тою з ним, та це й­ого не ду­же вра­жало. Й­ого не­покоїло інше. Вся шко­ла вже знає, що зник фільм. Так і ди­вись, що хтось по­каже на нь­ого паль­цем, — ось він, злодій! І чо­му Сте­пан Бе­недик­то­вич не роз­повів у класі, що то не він, Юр­ко, ви­нен?

Дру­гий урок — ал­гебра. Зра­зу по дзвінку усі зай­ня­ли свої місця, бо зна­ли — Сте­пан Бе­недик­то­вич не лю­бить, ко­ли запізню­ють­ся. Він теж зай­шов не га­ючись і ого­лосив, що бу­де кон­троль­на ро­бота.

Сте­пан Бе­недик­то­вич швид­ко прой­шов­ся по ря­дах — роз­дав умо­ви за­дач і прик­ладів, за­писані на ок­ре­мих ар­ку­шах, і зу­пинив­ся біля сто­лу.

— До кінця уро­ку за­лишаєть­ся рівно со­рок три хви­лини, — ска­зав він. — Не гай­те ча­су! Прис­ту­пай­те до ро­боти!

Юр­ко про­читав умо­ву за­дачі і роз­горнув зо­шит. На ко­рот­ку хвиль­ку за­думав­ся. Кон­трольні зав­жди вик­ли­кали в нь­ому якесь нез­ви­чай­не по­чут­тя. Не страх. Ні. Швид­ше радість і вод­но­час три­вогу.

Од­нак за­дача бу­ла лег­ка, а прик­ла­ди — прості. І він уже не тур­бу­вав­ся за се­бе. Хви­лював Сергій.

Чу­бата Сергієва го­лова низь­ко опус­ти­лась над пар­тою. Хло­пець щось швид­ко пи­сав. Юр­ко не­помітно прос­тягнув упе­ред ру­ку і штов­хнув й­ого під бік. Сергій підвів го­лову і ско­сив очі.

— Ну, як? — шеп­нув Юр­ко. Сергій по­казав ве­ликий па­лець. Юр­ко не повірив.

— Справді?

Сергій на­писав відповідь на про­мокашці: «Вчо­ра ми розв'язу­вали до­ма подібну за­дачу».

Юр­кові бу­ло радісно за то­вари­ша.

Клас нап­ру­жено пра­цював. Збо­ку сопів над зо­шитом Хвос­тенко. На се­реднь­ому ря­ду схи­лилась над пар­тою Мар­ти­на голівка. Ціка­во, як там у неї? Во­на вчить­ся доб­ре. Але ж усе бу­ває…

Юр­ко по­чав розв'язу­вати. Він май­же не ко­рис­ту­вав­ся чор­но­виком. Аку­ратні за­писи сла­лися на ар­куші рівни­ми ря­доч­ка­ми цифр та іксів. Ле­гень­кий ро­бочий шум у класі не за­важав, — нав­па­ки, підбадь­орю­вав і вик­ли­кав по­чут­тя зма­ган­ня. Хотіло­ся зро­бити швид­ше і кра­ще.

Збо­ку га­ряч­ку­вав Хвос­тенко. Весь час со­вав­ся, ша­рудів підруч­ни­ком, на­мага­ючись заг­ля­нути в нь­ого. Юр­кові чу­ти, як він схвиль­ова­но ди­ше, зак­реслю­ючи який­сь нев­да­лий підра­хунок. Пе­ред Вла­диком ле­жала кар­тка з умо­вою за­дачі, і Юр­ко заг­ля­нув у неї. За­дача не важ­ка, але в ній є, здаєть­ся, щось та­ке, на чо­му мож­на спіткну­тися. Як же Хвос­тенко впо­рав­ся з нею?

Сівши так, щоб мож­на бу­ло не­помітно ди­витись у Хвос­тенків зо­шит, Юр­ко пробіг очи­ма по за­писах. Спо­чат­ку пра­виль­но. Чо­му ж Хвос­тенко так нер­вує? Чо­му він не по­чинає прик­ла­ду? Ад­же ча­су вже об­маль! А-а!.. Ось де по­мил­ка! Він сплу­тав зна­ки! Не зав­жди помітиш зо­палу, де ти замість плю­са пос­та­вив мінус…

«Ага, чортів Хвіст, за­сипав­ся! — зловтішно по­думав Юр­ко. — Ну, попрій! По­бачи­мо, що з то­го бу­де! Це тобі не ку­лаком штур­ля­ти в об­личчя! Тут ку­мека­ти тре­ба!»

Та враз й­ому ста­ло со­ром­но. Як це нікчем­но — отак зловтіша­тися.

Юр­ко тро­хи по­вагав­ся. Потім й­ого вказівний па­лець ков­знув по Хвос­тенковій кон­трольній ро­боті.

— Тут плюс, а не мінус… Пе­ревір!

Хвос­тенко в пер­шу мить не звер­нув ува­ги, звідки надій­шла неж­да­на до­помо­га. Він за­думав­ся, пе­ребіг пог­ля­дом свої за­писи і, пе­реко­нав­шись, що там справді опис­ка, рвуч­ко пос­та­вив плюс. Потім підвів очі.


В них про­май­ну­ло щось теп­ле. Та враз Хвос­тенко­ве об­личчя пе­реко­сило­ся.

— Сам знаю! Не лізь! Не твоє діло! — до­сить го­лос­но ки­нув і на­хилив­ся над пар­тою.

Юр­ко гля­нув на Сте­пана Бе­недик­то­вича. Без­пе­реч­но, він усе ба­чив і все чув. Але не за­ува­жив, хоч зав­жди су­воро кар­тав за підка­зуван­ня і підгля­дини. Див­но… Чо­му це він од­во­дить очі? Ніби хо­че підкрес­ли­ти, що нічо­го не помітив.

Од­нак роз­ду­мува­ти Юр­кові не бу­ло ко­ли. Він зно­ву схи­лив­ся над своєю ро­ботою.

Після дзвінка, зібрав­ши кон­трольні ро­боти, Сте­пан Бе­недик­то­вич ого­лосив:

— Про­шу всіх за­лиши­тись сь­огодні після уроків. Стар­ша піонер­во­жата Ніна Мак­симівна підго­тува­ла для нас щось ціка­ве… Я теж бу­ду при­сутній.

Об'ява клас­но­го керівни­ка вик­ли­кала різні гад­ки. Що та­ке? Мо­же, бу­дуть збо­ри з при­воду крадіжки в ла­бора­торії? Чи кар­та­тимуть Ро­маню­ту і Лісо­вого за об­ра­зу Оле­ни Калістратівни?

Всі не­тер­пля­че че­кали кінця п'ято­го уро­ку.

Ко­ли ж Ніна Мак­симівна ска­зала, що сь­огодні бу­дуть не піонерські збо­ри, не лекція, не до­повідь і не політінфор­мація, а дис­пут: «Яким по­винен бу­ти справжній то­вариш», — по­чали зди­вова­но зни­зува­ти пле­чима і пе­рег­ля­дати­ся.

«Оце знай­шли, навіщо за­лиша­ти! Про­пав зо­лотий вес­ня­ний час!.. І що в нь­ому ціка­вого, в то­му дис­путі?»

Про­те ніхто вго­лос не вис­ло­вив своїх ду­мок, бо та­кий дис­пут відбу­вав­ся впер­ше.

— Яким по­винен бу­ти справжній то­вариш? — спи­тала Ніна Мак­симівна, звер­та­ючись до всь­ого за­гону. — Ось ви то­вари­шуєте, дру­жите од­не з од­ним. А чи за­думу­вались ви ко­ли-не­будь над тим, яки­ми якос­тя­ми по­вин­на во­лодіти лю­дина, яку ви­бираєте собі в то­вариші, а тим па­че — в друзі?.. Чо­му так бу­ває, що один то­вариш швид­ко відхо­дить од вас, а інший за­лишаєть­ся в серці на­дов­го, іноді — на все жит­тя? Чи мож­на на­зива­ти дру­зями тих, хто відвер­то ка­же прав­ду в вічі і вик­ри­ває ваші ва­ди? Чи, мо­же, це той, хто вам зав­жди підта­кує?.. Ну, ось ти, Олю, ска­жи, як ти ду­маєш, ко­го б ти мог­ла наз­ва­ти своїм то­вари­шем і дру­гом?

Оля Со­кир­ко, ста­ран­на і сумлінна уче­ниця, вста­ла з-за пар­ти і по­чер­воніла. За­кину­ла за пле­че біля­ву кіску з го­лубою стрічкою, вий­ня­ла із книж­ки, що ле­жала на пор­тфелі, ар­куш па­перу:

— То­вари­шем на­зиваєть­ся лю­дина, зв'яза­на з інши­ми людь­ми на­лежністю до од­но­го ко­лек­ти­ву, ор­ганізації, гру­пи, се­редо­вища; це лю­дина, яку об'єдну­ють з ким-не­будь спільні за­нят­тя, діяльність, пог­ля­ди, умо­ви жит­тя, — швид­ко по­чала чи­тати Оля.

Але тут її пе­ребив Сергій.

— О, по­чала ви­читу­вати з шпар­галки, мов по­номар! А ка­зали — це бу­де не лекція…

Оля зап­ну­лась і ще дуж­че по­чер­воніла. На очах у неї вис­ту­пили сль­ози. Во­на зім'яла папірець у тонкій білій руці.

— Лісо­вий, як ти смієш так го­вори­ти! — розгніва­лась піонер­во­жата. — Ти об­ра­жаєш свою то­вариш­ку!

— А во­на мені не то­вариш­ка! Во­на заз­най­ка! Я чув, як во­на вих­ва­ляєть­ся, що, крім неї, у класі не­має круг­лих відмінників.

В Олі з очей бриз­ну­ли сль­ози. Во­на за­тули­ла об­личчя ру­ками і сіла.

— Ну, це ні на що не схо­же! Ти прос­то грубіян, Лісо­вий! — скрик­ну­ла Ніна Мак­симівна. — Те­бе тре­ба виг­на­ти з кла­су!

Тут підвівся Сте­пан Бе­недик­то­вич, який сидів на задній парті.

— Ніно Мак­симівно, доз­воль­те і мені взя­ти участь у дис­путі.

— Будь лас­ка, будь лас­ка, — зраділа стар­ша піонер­во­жата нес­подіваній до­помозі. — Про­симо.

— Друзі, ось Сергій Лісо­вий не­задо­воле­ний тим, як Оля Со­кир­ко по­яс­нює, ко­го мож­на наз­ва­ти то­вари­шем…

— Я теж міг би про­чита­ти по шпар­галці, — бур­кнув Сергій, блик­нувши спідло­ба чор­ним оком.

— От і доб­ре. Ми вітаємо твоє ба­жан­ня роз­повісти нам, ко­го ти вва­жаєш за справжнь­ого то­вари­ша. Тіль­ки без шпар­галки. І не тре­ба об­ра­жати Олю: во­на справді од­на з кра­щих уче­ниць у класі і мо­же гор­ди­тися цим. Прав­да, без заз­най­ства… От­же, Сергію, ми те­бе слу­хаємо!

Сергій по­совав­ся за пар­тою, але все-та­ки встав.

— Чо­го ж, мо­жу ска­зати… Тіль­ки я не знаю — що…

Клас здриг­нувся від сміху. Всі враз відчу­ли се­бе не­виму­шено.

— Оце ска­зонув! — не втерпів Вла­дик Хвос­тенко. — Не вмієш, то мов­чав би кра­ще!

Сергій ви­соко підняв го­лову.

— А я ска­зав би інак­ше: хто б го­ворив, а хто б і по­мов­чав! Ось, нап­риклад, Хвос­тенко… Чо­му? Та то­му, що я хоч і не вмію до ла­ду ска­зати, який по­винен бу­ти то­вариш і друг, та за­те я їх маю — і то­варишів, і друзів! А Хвос­тенко не має жод­но­го!.. Ніхто з ним не хо­че то­вари­шува­ти! Він тіль­ки се­бе ро­зуміє, тіль­ки се­бе лю­бить. А всі інші для нь­ого — ніщо!.. З та­ким по­пади у біду — то він ще на те­бе нас­ту­пить, аби са­мому з неї ви­дер­тись!

— З се­бе на ме­не не звер­тай! — ви­гук­нув Хвос­тенко. — На ге­ог­рафії ти стріляв, а потім мов­чав, при­чаївшись, як ми­ша, по­ки тво­го друж­ка пропісо­чува­ли.

— Я потім приз­нався…

— Хлопці, та до­сить вам про се­бе! — втру­тилась Ніна Мак­симівна, і її круг­ле ніжне об­личчя по­чер­воніло від до­сади, що дис­пут звер­нув убік від наміче­ної нею кан­ви. — Го­воріть про то­вари­шуван­ня вза­галі…

— Ну, чо­го ж, хай го­ворять і про се­бе, — за­пере­чив Сте­пан Бе­недик­то­вич. — Це як­раз ду­же ціка­во…

— Я й го­ворю, — ска­зав Сергій. — Хвос­тенко пос­та­вив се­бе в класі так, що всі й­ого не люб­лять.

— Тіль­ки ти та Ро­маню­та.

— А Мар­та? Хіба ти за­був учо­рашнє? А Віра Дя­чен­ко, з якої ти щод­ня насміхаєшся, мо­же наз­ва­ти те­бе своїм то­вари­шем? А Слав­ко Си­ниця? Ти вже й­ого зак­лю­вав зовсім, бо знай­шов слаб­шо­го! Чи, мо­же, наші шкільні бас­кетболісти — твої друзі? А­як­же! Ти граєш тіль­ки сам за се­бе і для се­бе, а не за свою ко­ман­ду. Ти хо­чеш, щоб тіль­ки те­бе всі поміча­ли, що ти — най­кра­щий гра­вець. То­му й прог­ра­ли третій і п'ятій школі…

Хвос­тенко зблід і схо­пив­ся роз­лю­това­ний.

— Що ти мені ви­казуєш? Кра­ще за со­бою ди­вись та за своїми дру­зяка­ми! Та роз­ка­жи, — мо­же, знаєш, — чо­му це кіно в нас не бу­ло! Чи не че­рез тво­го друж­ка Ро­маню­ту?

Сергій хотів щось ска­зати, але й­ого ви­пере­див Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Вла­дис­ла­ве, про кіно я по­яс­ню сам. З ла­бора­торії зник­ла плівка філь­му «До­ля лю­дини». На­пев­не, хтось ук­рав. На місці крадіжки ми знай­шли ніж Юр­ка Ро­маню­ти. Але Ро­маню­та не ви­нен. Справжній злодій, ма­буть, хотів звер­ну­ти ви­ну на нь­ого, та й­ому не по­щас­ти­ло зро­бити це. Нав­па­ки, за­лиши­лися інші сліди, за яки­ми ми не сь­огодні-зав­тра ви­яви­мо справжнь­ого злодія…

Хвос­тенко нічо­го не відповів, та вид­но бу­ло, що сло­ва клас­но­го керівни­ка вра­зили й­ого. Він мов­чки зни­зав пле­чима і сів.

— Е, ти не сідай, Вла­дику, — ска­зав Ко­ля Кри­воруч­ко, клас­ний ста­рос­та, — а поп­ро­си ви­бачен­ня у Ро­маню­ти. Ти ж учо­ра звів на нь­ого нак­леп!

— Всі го­вори­ли, то й я ска­зав, — не підво­дячи очей, ог­ризнув­ся Хвос­тенко.

— Навіщо й­ому ви­бача­тись? — про­мовив Сергій, все ще сто­ячи. — Він учо­ра своє одер­жав! Мар­та, як справжній то­вариш, да­ла й­ому од­ко­ша за Юр­ка! І за­раз — глянь­те! — пе­че раків!

Хвос­тенко спа­ленів, зга­дав­ши про ля­пас.

— Ото друж­ба! І я ро­зумію! — до­дав Сергій. — Сам про­падай, а дру­га ви­ручай!

Він при­гадав, що чув ці сло­ва від Юр­ка, але ко­ли в класі рап­том про­луна­ли оп­лески, то сприй­няв їх цілком на свою ад­ре­су.

Ко­ли оп­лески вщух­ли, Сергій сів. Він був по на­турі тро­хи ар­тист і відчув, що закінчи­ти вис­туп тре­ба за­раз, під од­ностай­не схва­лен­ня то­варишів.

Тут підхо­пив­ся Юр­ко.

— Як­що вже го­вори­ти про друж­бу і то­вари­шуван­ня, то я хотів би ска­зати, що дру­гом мо­же бу­ти лю­дина відвер­та, щи­ра. Ось Сергій Лісо­вий. Я й­ого знаю не­бага­то ча­су, але вже встиг под­ру­жити з ним, бо у нь­ого не­має від ме­не таємниць. Ми до­пома­гаємо один од­но­му у всь­ому. Мені хо­четь­ся бу­ти з ним весь час. Ць­ого б я не ска­зав про Вла­дис­ла­ва Хвос­тенка, хо­ча з ним, як і з Сергієм, ми си­димо в од­но­му класі і по­винні зва­тися то­вари­шами…

— Та що ви всі на­кину­лись на Хвос­тенка? — скипів Вла­дик. — Ви дру­жите — і дружіть! А я як-не­будь без ва­шої друж­би обій­дусь! Не­вели­ка честь! По­думаєш! І слу­хати ва­ших ве­лико­розум­них муд­ру­вань не хо­чу! До по­бачен­ня!

Він схо­пив пор­тфель і про­жогом ки­нув­ся до две­рей.

— Вла­дику, ку­ди ж ти? Че­кай! — на­мага­лась спи­нити й­ого Ніна Мак­симівна.

Але Сте­пан Бе­недик­то­вич ска­зав:

— Не­хай іде! Не тре­ба про­сити! Ко­ли-не­будь він зро­зуміє, що об­кра­дає сам се­бе…


 

У ПАСТЦІ 


 

До­рогою Юр­ко, Сергій і Мар­та до­мови­лись зустріти­ся о чет­вертій дня. Але Сергія до­ма че­кала ма­лоп­риємна нес­подіван­ка. Після обіду ма­ти ска­зала:

— Вчо­ра зно­ву бив­ся з Хвос­тенко­вим па­рубій­ком? Бра­кува­ло ще, щоб бать­ко пла­тив за по­дер­тий кос­тюм Хвос­тенчисі! І що нам з то­бою ро­бити? З до­му ні но­гою! За­чекаєш бать­ка. Ка­зав — бу­де го­вори­ти з то­бою!

Сергій пох­му­ро гля­нув на Юр­ка.


— Оце тобі маєш! Поїха­ли! Що ж нам ро­бити, Юр­ку? Відкла­дати поїздку ніяк не мож­на. До­ведеть­ся тобі з Мар­тою, без ме­не. Ех! І чо­му я та­кий не­щас­ли­вий вро­див­ся?

— Ну, чо­го ти хви­люєшся? Бать­ко, мо­же, ско­ро прий­де, по­гово­рить з то­бою і відпус­тить. То й поїде­мо ра­зом…

Але бать­ко не прий­шов ні о пів на чет­верту, ні о чет­вертій. Хлопці по­чека­ли ще півго­дини, потім Сергій ска­зав:

— От що, ти й­ди! Мар­та досі жде нас… А я вже по­буду до­ма. Нічо­го не вдієш!

Юр­кові не хотілось плив­ти на острів са­мому, без Сергія, але він ро­зумів, що тре­ба. Взяв­ши мо­тузя­ну дра­бину, одяг­нувши спор­тивний кос­тюм, він по­махав ру­кою то­вари­шеві і швид­ко пішов по­над бе­регом.

Мар­та вже че­кала в човні. На ній бу­ло то­нень­ке сит­це­ве плат­тячко з ко­рот­ки­ми ру­кав­ця­ми і го­луба ко­син­ка.

Юр­ко спох­мурнів. «І ку­ди во­на зібра­лась? Знає ж, що до­ведеть­ся спус­ка­тися у підзе­мел­ля! А ви­ряди­лась, як на пляж! Дівчись­ко та й годі!» Щоп­равда, це плат­тячко ли­чило їй, і хло­пець навіть за­милу­вав­ся, див­ля­чись збо­ку на дівчин­ку, але вго­лос гру­бува­то ска­зав:

— Піди до­дому і візь­ми щось теп­ле! Під зем­лею, в пе­чері, хо­лод­но… А ми ж не знаємо, скіль­ки до­ведеть­ся там про­бути… Зас­ту­диш­ся…

Мар­та слух­ня­но пішла до ха­ти. Не­заба­ром вий­шла в теплій коф­тинці і че­реви­ках.

— А Сергія й досі не­ма?

Юр­ко по­яс­нив, чо­му не прий­шов то­вариш.

Й­ому, врешті, приємно і якось бен­тежно бу­ти на­одинці з Мар­тою. Й­ому по­добаєть­ся ди­вити­ся на її чор­не гус­те-пре­гус­те во­лос­ся, що не­покірно прис­кає ку­чери­ками в усі бо­ки, ло­вити сміхот­ливі іскор­ки в ци­гансь­ких очах, ми­лува­тися ніжним рум'ян­цем на ту­гих що­ках. А як ми­ло й лу­каво усміхаєть­ся во­на, див­ля­чись на й­ого ру­дий, з мідним відтінком чуб, що здав­на, скіль­ки він се­бе пам'ятає, зав­да­вав й­ому стіль­ки прик­рощів!

Чо­мусь з нею не так лег­ко й віль­но, як, нап­риклад, з Сергієм, чо­мусь у її при­сут­ності він ніяковіє, дум­ки й­ого плу­та­ють­ся, і він не знає, про що го­вори­ти.

Про­те й­ому хо­четь­ся бу­ти з нею. І це по­чут­тя ста­вало все сильнішим і сильнішим.

Що це за по­чут­тя, він і сам не міг по­яс­ни­ти. Ро­зумів тіль­ки, що в й­ого жит­тя вхо­дить щось но­ве, гар­не, ніжне, і ім'я й­ому — Мар­та. Що день, то частіше він ду­мав про неї. У­яв­ляв її об­личчя, чув її го­лос. Пе­ред ним, мов у імлі, пос­та­вала тон­ка дівча­ча пос­тать у білій мат­росці з синім комірцем.

Але хіба мож­на ска­зати їй про це? Ніко­ли! Во­на не по­вин­на навіть здо­гаду­ватись! Від од­ної лиш дум­ки, що во­на дізнаєть­ся і бу­де сміяти­ся з нь­ого, де­рев'янів язик і го­лос зву­чав хо­лод­но, су­воро.

— Чо­го ти так ди­виш­ся на ме­не? — спи­тала Мар­та. Юр­ко по­чер­вонів і відвів очі.

— Сідай, поп­ли­вемо! — відповів гру­бува­то. — Ба­гато зна­тимеш — швид­ко пос­тарієш!

Мар­та зди­вова­но гля­нула на нь­ого і мов­чки сіла на кор­му.

Чо­му він та­кий схвиль­ова­ний? Мо­же, пос­ва­рили­ся з Сергієм? Ці хлопці якісь не­само­виті! То во­ни жи­ти один без од­но­го не мо­жуть, то ні з то­го ні з сь­ого роз­ма­лю­ють один од­но­му ку­лака­ми об­личчя і хо­дять, як півні. А го­лов­не, мов­чазні і по­тай­ливі. Ось хоч би й Юр­ко. Скіль­ки разів — і на уро­ках, і на пе­рер­вах, і по­за шко­лою — ло­вила на собі й­ого пиль­ний зацікав­ле­ний пог­ляд. Ніби хо­че щось ска­зати. А поч­не го­вори­ти — да­вить­ся сло­вами, мов не­дос­тигли­ми лісо­вими гру­шами-дич­ка­ми. Ні, во­на не ро­зуміє цих хлопців! Дівча­та простіші! Во­ни зав­жди поділять­ся всім, що у них на серці…

Дув суп­ро­тив­ний вітер, і Юр­кові до­вело­ся доб­ре нагріти чу­ба на вес­лах. Мар­та до­пома­гала й­ому своїм стер­но­вим вес­лом.

І ось уже острів. За два дні на нь­ому ще ви­ще підня­лася мо­лода тра­ва. Яду­ча жал­ка кро­пива нас­товбур­чу­вала свої чіпкі го­лоч­ки, і Мар­та з ос­тра­хом об­ми­нала їх, чу­ха­ючи об­жа­лені лит­ки.

Во­ни по­тай­ки проб­ра­лись до знай­омої вежі, ви­дер­ли­ся на­гору.

Юр­ко виг­ля­нув з-за ро­гу. Вни­зу, у гли­бокій дов­гастій ямі, пра­цюва­ло двоє: Стась Дзво­нар і Гле­чик. Вид­но, ро­бота у них по­сува­лась швид­ко, хо­ча бу­ло важ­ко. До­води­лося ви­соко вер­га­ти зем­лю.

Міцно прив'язав­ши дра­бину за гос­трий край стіни, Юр­ко ки­нув її в тем­ний отвір ями і пер­ший спус­тився вниз. За ним — Мар­та.

У підзе­меллі бу­ло тем­но, вог­ко і хо­лод­но. Тхну­ло цвіллю і давнь­ою прогірклою са­жею.

Присвічу­ючи ки­шень­ко­вим ліхта­риком, Юр­ко по­волі пішов у глиб пе­чери. Мар­та не відста­вала від нь­ого.

Бу­ло мо­торош­но; сер­ця лун­ко ка­лата­ли в гру­дях. Низь­ко по­нави­сали над го­лова­ми пох­мурі потріскані кам'яні склепіння, які, зда­вало­ся, от-от за­валять­ся і роз­чавлять їх тут, як ко­мах. Су­воро темніли бічні хо­ди і за­капел­ки, ля­ка­ючи невідомістю.

Про­ходя­чи повз один та­кий хід, во­ни ви­раз­но по­чули гу­пан­ня ло­пати. Юр­ко зу­пинив­ся. Посвітив ліхта­риком. Хід за­вале­ний гли­ною впе­реміш з цег­лою і камінням. Десь там, за гли­няним за­валом, ко­пали Дзво­нар і Гле­чик, не підоз­рю­ючи, що є інший хід у пе­черу.


 

 


 

Пе­реко­нав­шись, що ко­пачі ще до­сить да­леко, ру­шили далі. Пе­чера по­волі зву­жува­лась, а зго­дом кру­то по­вела вниз. Стіни ста­ли мокрі. Під но­гами по­чало чва­кати.

— Ми підхо­димо до мо­ря, — по­шеп­ки ска­зав Юр­ко. — Та ось і во­но!

Пе­чера ве­ла вниз, і на долівці прос­ту­пала во­да. Й­ти далі бу­ло не­без­печно. Юр­ко зу­пинив­ся.

— Ми так нічо­го не знай­де­мо. Дзво­нар і дядь­ко Гле­чик, на­пев­не, зна­ють який­сь тай­ник… Гай­да на­зад!

Те­пер во­ни заг­ля­дали в ко­жен за­капе­лок. Про­ходи­ли бо­кови­ми хо­дами, але всю­ди ба­чили ли­ше пох­мурі цег­ляні стіни і втоп­та­ну гли­няну долівку. Чим ближ­че підхо­дили до вежі, тим ясніше чу­ли гу­пан­ня ло­пат. Потрібно бу­ло поспіша­ти.

В од­но­му бо­ково­му ході, під стіною, нат­ра­пили на гли­боку яму. Нав­кру­ги неї — ку­пи зле­жаної гли­ни. Далі хід, як і ба­гато інших, закінчу­вав­ся об­ва­лом.

— Хтось ко­пав, але, вид­но, дав­но, — ска­зав роз­ча­рова­но Юр­ко. — Не щас­тить нам! До­ведеть­ся підніма­тися на­гору і че­кати, по­ки ті до­беруть­ся до пе­чери.

Важ­кий хо­лод підзе­мел­ля про­сочу­вав­ся під їхнє бла­гень­ке вбран­ня. Хотіло­ся швид­ше на сон­це, на го­лубий вес­ня­ний простір. Мо­торош­на тем­ря­ва об­сту­пала їх зі всіх боків. Проріза­на срібляс­тим про­менем ліхта­рика, во­на зда­вала­ся ще густішою, заг­розливішою.

Мар­та три­мала­ся за Юрків ру­кав, нап­ру­жено прис­лу­ха­ючись до важ­ко­го гу­пан­ня ло­пат за стіною. Вид­но, ко­пачам за­лиша­лося не­бага­то ко­пати, — ско­ро во­ни бу­дуть тут.

Юр­ко, не спи­ня­ючись, поп­ря­мував до ко­лодя­зя, яким во­ни спус­ти­лися вниз. Ось ще один за­ворот — і…

Та що це?

Дра­бина, що висіла від них за яки­хось п'ять метрів, рап­том схит­ну­лась і зник­ла.

Юр­кові сип­ну­ло по спині мо­розом. Він ки­нув­ся впе­ред. Підбіг до от­во­ру — гля­нув уго­ру. Встиг поміти­ти, як чиїсь ру­ки поспішно підня­ли дра­бину. По­сипа­лись камінці і їдка пи­люка.

Що ж те­пер?

Хло­пець без­по­рад­но ог­ля­нув­ся на Мар­ту, пох­ню­пив­ся. Який він ду­рень! Ті двоє ви­яви­лися хитріши­ми — вис­те­жили їх, ко­ли во­ни спус­ка­лися вниз, і те­пер…

Мар­та зро­зуміла все.

— Що бу­демо ро­бити, Юр­ку?

— Хіба я знаю, — ти­хо ска­зав Юр­ко. — Який же я й­олоп! Ду­рень!

Він стук­нув се­бе ку­лаком по лобі.

Мар­та при­тули­лась до Юр­ко­вого пле­ча.

Іншим ча­сом Юр­ко відштов­хнув би її, але те­пер не посмів. Це ж він сам ви­нен. І на­що завів дівчи­ну в підзе­мел­ля?.. Потрібно бу­ло за­лиши­ти її звер­ху, щоб ча­тува­ла, а са­мому спус­ти­тися вниз…

«А мо­же, спро­бува­ти вилізти? — по­думав Юр­ко. — Ко­ли б тро­хи вуж­чий ко­лодязь, то це бу­ло б прос­то…»

Він упер­ся но­гами в од­ну стінку, а ру­ками в про­тилеж­ну і по­чав підніма­тися. Та од­ра­зу ж зірвав­ся і впав. Бо­ляче за­бив коліно. Спро­бував ще раз. І зно­ву нев­да­ло: з дво­мет­ро­вої ви­соти геп­нувся на долівку.

— Ні, без вірь­ов­ки не вилізти!

Юр­ко підвівся, об­тру­сив одяг і з ту­гою гля­нув на­гору, де синіло не­бо. Як во­но близь­ко! Ли­ше яки­хось де­сять-п'ят­надцять метрів. Але для них во­ни страшні і не­пере­борні!

І хло­пець у відчаї вда­рив ку­лаком у хо­лод­ну кам'яну стіну. Ми­нав час.

Трем­тя­чи від хо­лоду, во­ни прис­лу­хали­ся до де­далі гучніших го­лосів, що доліта­ли з пе­чери.

— Чуєш — уже про­копа­ли хід… — про­шепотіла Мар­та.

— Не бій­ся, ми щось при­думаємо. — Юр­ко на­магав­ся підбадь­ори­ти дівчи­ну, хо­ча сам не знав, що мож­на тут при­дума­ти.

Во­ни пе­рей­шли від ко­лодя­зя до гли­бокої тем­ної ніші. Схо­вали­ся там. В пе­чері ста­вало світліше: ко­пачі швид­ко по­ширю­вали прохід. Чу­лося тяж­ке хе­кан­ня стом­ле­них лю­дей, скрегіт ло­пат і глу­хе гу­пан­ня гли­ни.

— Мо­же й до­сить? — до­линув го­лос Дзво­наря. — Пролізе­мо й так…

— Мо­же й до­сить, — по­годив­ся Гле­чик. — Лізь по­пере­ду!

Юр­ко стис Мар­ти­ну ру­ку.

В пе­черу по­коти­лися груд­ки землі. Блис­нув промінь елек­трич­но­го ліхта­ря. Дзво­нар ско­тив­ся вниз і го­лос­но ви­ла­яв­ся. За ним, со­пучи і чор­ти­ха­ючись, про­тис­нувся Гле­чик.


Юр­ко і Мар­та зав­мерли в ніші, при­пав­ши до хо­лод­ної стіни, на­мага­ючись не ди­хати.




 

Дзво­нар, присвічу­ючи по­перед се­бе ліхта­рем, прой­шов повз них і звер­нув у бо­ковий хід, де бу­ла ви­рита яма. За ним, теж з ліхта­рем, стом­ле­но чов­ги­кав Гле­чик.

Юр­ко сподівав­ся, що пе­редусім во­ни ки­нуть­ся шу­кати їх. Але див­но: і Дзво­нар, і й­ого на­пар­ник по­води­лися так, ніби й не підоз­рю­вали, що в пе­чері хтось є.

Рап­том Дзво­нар скрик­нув і ви­ла­яв­ся. В ту ж мить він вис­ко­чив із бо­ково­го хо­ду і схо­пив Гле­чика за гру­ди. Той відсах­нувся і підняв ру­ку з ліхта­рем.

— Там нічо­го не­ма! — про­ревів Дзво­нар. — Це ти ви­копав, пад­лю­ко! По­ки я сидів у тюрмі, ти вирішив по­корис­ту­вати­ся на­шою знахідкою! Але це тобі так не ми­неть­ся! Я уб'ю те­бе!

Він трах­нув й­ого ліхта­рем по об­личчю. По­чув­ся дзенькіт роз­би­того скла і зойк пе­реля­кано­го Гле­чика, який на­магав­ся ви­дер­ти­ся з вед­ме­жих обіймів Дзво­наря.

— Че­кай, не бий! Я нічо­го не знаю! Кля­нусь тобі, що я тут ні ра­зу після то­го не був! — хли­пав Онуфрій Іва­нович, ухи­ля­ючись від но­вих ударів. — Ко­ли б це я вкрав, то хіба б я пра­цював отут стіль­ки ча­су? Хай й­ому біс!

Дзво­нар відштов­хнув й­ого до стіни, ви­хопив з ру­ки ліхтар, а свій, роз­би­тий, ки­нув під но­ги. Спря­мував­ши промінь Гле­чикові в об­личчя, про­сичав зловісно:

— Я не вірю твоїм клят­вам! Мер­зотник! Злодій ста­рий! Хар­ци­зяка! Ніхто, крім те­бе, не знав про на­шу схо­ван­ку! Ти обікрав ме­не! Ти заг­нав ме­не навіки в ку­туз­ку! Бо те­пер мені, ко­ли пій­ма­ють, да­дуть пов­ну ко­туш­ку за вте­чу з тюр­ми! А хіба ж я тікав би, ко­ли б знав, що на волі у ме­не нічо­го не­ма? Я сподівав­ся, що діста­ну чисті до­кумен­ти і жи­тиму, як бог! А ти ме­не об­ду­рив! Ти ме­не вбив! То про­пади ж і ти, по­ган­цю!

Дзво­нар ви­хопив з ки­шені ніж і зно­ву ки­нув­ся на Гле­чика. Але той ус­тиг пе­рехо­пити й­ого ру­ку і скрик­нув:

— Че­кай! Не вби­вай! Я ска­жу! То я відко­пав. Усе у ме­не… До­ма. За­хова­не… Я віддам. Тіль­ки не вби­вай! Я ду­мав…

— Що ти ду­мав? Що я повірю твоєму базікан­ню? Що Стась — прос­та­чок, яко­го лег­ко об­ду­рити? Е-е, дя­деч­ку, не на та­кого нат­ра­пив! Дя­куй бо­гові, що на­по­умив те­бе вчас­но зізна­тися, а то за­копав би в тій ямі, як со­баку!

Юр­ко до бо­лю стис Мар­ти­ну ру­ку. Так ось хто такі Стась Дзво­нар і дядь­ко Гле­чик! Бан­ди­ти, ладні пе­рег­ризти гор­ло не тіль­ки ко­мусь іншо­му, а й один од­но­му!

Хлоп­цеві ста­ло мо­торош­но.

Дзво­нар тро­хи вга­мував­ся. Опус­тив ру­ку з но­жем і сплю­нув набік. Промінь світла ков­знув по ку­пах запліснявілої гли­ни нав­кру­ги ями. І тут в очі Дзво­нареві впа­ли свіжі сліди.

— Тут хтось не­дав­но був! Ти ба­чиш — зовсім свіжий слід! — ви­гук­нув він. — Я ж ка­зав, що чув у руїнах чиїсь кро­ки…

— Мо­же, це ти сам хо­див? — спи­тав Гле­чик, зро­зумівши, що не­без­пе­ка ми­нула.

— Та­ке ме­леш! Пог­лянь: сліди вдвічі менші, ніж мої!

Во­ни обид­ва наг­ну­лися над ямою. Потім Дзво­нар вип­ростав­ся, хи­жо ви­тяг­нув упе­ред го­лову.

Звідкись до­линув ледь чут­ний шурхіт піску, що си­пав­ся зго­ри. Без сумніву, хтось веш­тався на вежі.

Юр­ко зро­зумів, що їх за­раз вик­ри­ють.

— Тікай­мо! — шеп­нув він Марті і підштов­хнув її по­перед се­бе.

По­ки оше­лешені Дзво­нар і Гле­чик роз­ду­мува­ли, що ста­лося, во­ни вже бу­ли в лазівці — по­пере­ду Мар­та, за нею — Юр­ко. Вис­ко­чив­ши на той бік лазівки, Юр­ко по­чув по­заду крик: «Стій! Стій!» Ми­моволі ог­ля­нув­ся — і по­бачив Дзво­наря з но­жем у руці. Спітнілий, за­мур­за­ний, він рач­ку­вав вузь­ким про­ходом, не спус­ка­ючи з хлоп­ця жор­сто­кого пог­ля­ду.

«Хоч би Мар­та не на­дума­ла зу­пини­тись, — по­думав Юр­ко. — Хоч би тіка­ла до чов­на. А То за­гине­мо обоє!»

Мар­та ніби вга­дала й­ого дум­ки і що­духу пом­ча­ла попід стіною, потім кру­то звер­ну­ла пра­воруч, на про­тилеж­ний край ос­тро­ва, в за­рості.

Бан­ди­ти не поміти­ли її.

Щоб відвер­ну­ти від неї ува­гу пе­ресліду­вачів, Юр­ко побіг поміж ку­пами цег­ли і каміння, прос­то че­рез зам­чи­ще, до напівзруй­но­ваних воріт.

І в ту ж мить по­бачив Вла­дика Хвос­тенка, який сто­яв угорі на вежі, зди­вова­но витріщив­шись на нь­ого.

Чо­му тут по­явив­ся Хвос­тенко — не бу­ло ко­ли роз­ду­мува­ти.

— Вла­дику, тікай! — гук­нув Юр­ко. — Тікай швид­ше!

Дзво­нар теж по­бачив Хвос­тенка і, по­думав­ши, що то один з тих двох, що бу­ли в пе­чері, по­вер­нув до нь­ого. Гле­чик щой­но виліз і сто­яв, відса­пу­ючись і жму­рячись про­ти сон­ця.

Хвос­тенко, на­решті, зро­зумів, що й­ому заг­ро­жує не­без­пе­ка. Він зля­кано скрик­нув і по­дер­ся по руїнах уго­ру. Зни­зу до нь­ого з но­жем у руці підби­рав­ся Дзво­нар. Ось во­ни зу­пини­лись обид­ва. Потім Дзво­нар ки­нув­ся впе­ред…

Юр­ко спо­лотнів. Тре­ба Вла­дику до­помог­ти. Але як? Ки­нути нап­ризво­ляще Мар­ту? Чи в без­пеці вже во­на? А потім — як до­помог­ти? Крім каміння, під ру­кою нічо­го не­ма.

Вла­дик уже до­сяг­нув най­ви­щої точ­ки на стіні. Далі тіка­ти ніку­ди. По­пере­ду — мо­ре, по­заду — пе­ресліду­вач. Він ось-ось наз­до­жене хлоп­ця.

Тоді Юр­ко ки­нув­ся Вла­дику на до­помо­гу. По кам'яних схо­дах цен­траль­ної вежі ви­дер­ся швид­ко на­гору і спи­нив­ся метрів за двад­цять від Хвос­тенка. Схо­пив камінь і пош­пу­рив на Дзво­наря. Той ухи­лив­ся і, лю­то ла­ючись, по­дер­ся зно­ву вго­ру.

— У мо­ре! Пли­гай у мо­ре! — гук­нув Юр­ко.

Хвос­тенко без­по­рад­но ог­ля­нув­ся нав­кру­ги. По­бачив­ши Юр­ка, кри­во усміхнув­ся. Й­ого ли­це зблідло. З од­но­го бо­ку, вни­зу, — ка­ламутні хвилі. З дру­гого — Дзво­нар з но­жем у руці.


 

 


 

— Пли­гай мерщій! — скрик­нув Юр­ко.

Хвос­тенко га­яв­ся, ме­тав­ся на вузь­ко­му шпилі вежі.

Дзво­нар виліз на стіну, пе­рес­триб­нув че­рез дво­мет­ро­вий про­лом і спи­нив­ся за п'ять кроків від хлоп­ця. Блис­нув про­ти сон­ця ніж.

Хвос­тенко відсах­нувся, ос­ту­пив­ся — і з кри­ком упав у мо­ре. Юр­ко за­лишив­ся сам на сам з во­рогом.

— Ну, ще­ня, вва­жай, що й тобі ка­пут! Свідків я не за­лишаю!

Важ­ко ди­ха­ючи, ла­ючись, Дзво­нар ки­нув­ся до хлоп­ця.

Не дов­го ду­ма­ючи, Юр­ко пе­рес­триб­нув на зовнішню стіну і по ній поліз на ве­жу.

Дзво­нар роз­га­дав й­ого намір і ки­нув­ся нав­пе­рей­ми. Те­пер по­ряту­нок за­лежав від швид­кості, — і Юр­ко пом­чав по ши­роко­му кар­ни­зу вежі до то­го місця, де во­на ку­том вис­ту­пала да­леко в мо­ре. За­лиша­лося ще яки­хось три-чо­тири кро­ки, і він міг, не ри­зику­ючи скру­тити собі в'язи на підвод­но­му камінні, плиг­ну­ти в во­ду. Але Дзво­нар, ба­чачи, що хло­пець вис­ли­зає у нь­ого з рук, схо­пив важ­ку цег­ли­ну і ки­нув у нь­ого.

— Не вте­чеш, по­ган­цю! — прох­рипів злісно.

Юр­ко схит­нувся: вда­рило в го­лову.

«Тіль­ки б не впас­ти на каміння!» — май­ну­ла дум­ка.

Неп­ри­томніючи, він змах­нув ру­ками і плиг­нув униз, на­мага­ючись як­най­дуж­че відштов­хну­тись но­гами від вежі.

Хо­лод­на во­да освіжи­ла й­ого. Він отя­мив­ся, ви­ринув на по­вер­хню. Бо­лю не відчу­вав.

Ли­ше очі за­лива­ло ка­ламут­ною хви­лею, і во­да за­рожевіла від крові.

Ухо­пив­шись за слизь­кий, пок­ри­тий му­лом і тван­ню камінь, підтяг­нувся до подзь­оба­ної, ніздрю­ватої стіни — за­ховав­ся в гли­бокій ви­ямці, під гранітним кар­ни­зом, при­чаївся.

Від зуб­частих стін на мо­ре па­дала різка тінь, то бан­дит пе­рехи­лив­ся вниз і вдив­лявся в во­ду, че­ка­ючи, чи не ви­рине хло­пець на по­вер­хню. Але не діждав­шись зник.

Та це на­вело Юр­ка на дум­ку, що Дзво­нар прип­ли­ве сю­ди на човні, щоб пе­ресвідчи­тись у їхній за­гибелі. Тре­ба знай­ти надійнішу схо­ван­ку.

Він по­волі поп­лив попід стіною.

За ро­гом зне­наць­ка зди­бав Вла­дика Хвос­тенка, який од­ною ру­кою три­мав­ся за вит ступ у стіні. З дру­гої со­чила­ся кров.

— По­ране­ний? — за­питав Юр­ко.

— Уда­рив­ся об камінь, — крізь зціплені зу­би відповів Хвос­тенко, уни­ка­ючи ди­вити­ся Юр­кові в очі. — А ти теж?

— Ме­не — цег­ли­ною в го­лову. Бо­лить. Ніби джмелі гу­дуть. Та то пус­те! За­раз нам тре­ба десь за­хова­тися. Ти змо­жеш плив­ти?

— Спро­бую…

Во­ни по­волі поп­ливли попід стіною. Не­заба­ром нат­кну­лись на вузь­ку бій­ни­цю. На­силу про­тис­ну­лися ту­ди й опи­нили­ся у чи­мало­му тем­но­му приміщенні з низь­ким пох­му­рим склепінням. Тут бу­ло хо­лод­но, як у пог­ребі. Во­да ся­гала по­яса.

До­помігши Хвос­тенкові знай­ти мілке місце, де мож­на бу­ло присісти, Юр­ко по­вер­нувся до бій­ниці. По­чув­ся плескіт ве­сел і глу­хий гомін. Чов­на ще не вид­но, і Юр­ко бо­яв­ся виг­ля­дати, щоб не ви­яви­ти се­бе. За­те він зра­зу пізнав Гле­чиків го­лос:

— Пливімо звідси! По­далі від гріха! — го­ворив ста­рий. — Ти ж ба­чиш, що їх ніде не­має. Чо­го тобі ще тре­ба?..

— Че­кай, то, здаєть­ся, кров?

— Де?

— Он, на ка­мені!..

Го­лоси за­мов­кли. Потім за­гово­рив Гле­чик.

— Справді кров! Ти убив й­ого, Ста­сику!

— Од­но­го на­пев­не. А де ж дру­гий? Як­що жи­вий, то по­винен бу­ти десь поб­ли­зу…


Бан­ди­ти, ма­буть, не поміти­ли отвір у стіні над во­дою, і чо­вен проп­лив ми­мо.

Щоб пе­реко­натись, що не­без­пе­ка ми­нула, Юр­ко обе­реж­но ви­зир­нув з бій­ниці.

В ту ж мить по­чув­ся Дзво­нарів го­лос:

— Ось­де він! Я так і знав, що там хтось хо­ваєть­ся! Те­пер не вте­чеш, го­луб­чи­ку!

Юр­ко мет­нувся на­зад. При­чаївся за стіною.

До бій­ниці прис­тав чо­вен.

— Ви­лазь, хлоп­че! — крик­нув Дзво­нар, пе­рехи­ля­ючись че­рез борт. — Кра­ще бу­де! Ви­лазь!

Юр­ко мов­чав.

— А-а, не хо­чеш ви­лази­ти? Ну, я те­бе сам діста­ну!

Дзво­нар обе­реж­но, щоб не пе­реки­нути чов­на, зліз у во­ду.

Юр­ко за­тис у руці цег­ли­ну, ла­ден би­тись на смерть.

Хвос­тенко підвівся і, теж взяв­ши камінь, став по дру­гий бік от­во­ру.

Юр­ко ви­тер мок­рим ру­кавом кров з об­личчя. В го­лові шуміло. Щоб не впас­ти, він обіпер­ся на хо­лод­ний слизь­кий камінь.

Під склепінням зне­наць­ка по­темніло. По­чуло­ся сопіння і плескіт во­ди.

Хлопці наг­ну­лись до от­во­ру. І відсах­ну­лись на­жаха­но: в бій­ни­цю, ви­рячив­ши очі, сил­ку­вав­ся про­тис­ну­тись мок­рий страш­ний Дзво­нар.


 

СЕРГІЙ ХВИ­ЛЮЄТЬ­СЯ 


 

Бать­ко май­же півго­дини вів із си­ном нуд­ну і неціка­ву роз­мо­ву про й­ого успіхи в школі, про вчо­раш­ню бій­ку.

Такі роз­мо­ви відбу­вали­ся що­раз нап­рикінці чверті, і Сергій уже звик до них і знав, що, як пра­вило, во­ни закінчу­ють­ся од­ним, але відчут­ним по­тилич­ни­ком. Після ць­ого бать­ко відпус­кав си­на і не тур­бу­вав біль­ше аж до кінця нас­тупної чверті.

Але сь­огодні, замість то­го щоб да­ти по­тилич­ни­ка і відпус­ти­ти хлоп­ця на всі чо­тири сто­рони, бать­ко су­воро ска­зав:

— Після шко­ли си­ди до­ма! Годі веш­та­тися по задвірках! Годі со­бак дра­тува­ти! Та за пе­тель­ки бра­ти то­варишів! Наб­ридло мені з то­бою во­юва­ти! А те­пер марш звідси! І по­за межі дво­ру без мо­го доз­во­лу не смій ви­ходи­ти! Чуєш?

— Чую, — пох­ню­пив­ся Сергій: по­ки бать­ко до­ма, годі й ду­мати про те, щоб плив­ти на острів.

Е-е, хай й­ому грець! Ко­ли б знав, що так бу­де, то не при­ходив би й до­дому! Кни­ги мож­на бу­ло за­лиши­ти у Мар­ти. Юр­ко приніс би щось по­поїсти, і він за­раз плив би з дру­зями до ос­тро­ва. А про­чухан був би один — і за вчо­рашнє, і за сь­огоднішнє! Ех!..

Ціка­во, де за­раз Юр­ко і Мар­та? На ос­трові чи тіль­ки підпли­ва­ють до нь­ого?

Він підстри­бом збіг з ґан­ку і пом­чав до ле­вади. Швид­ко ви­дер­ся на де­рево, вмос­тився зручніше в своєму гнізді і при­пав очи­ма до бінок­ля…

Ось во­ни! Уже на ос­трові! Обе­реж­но про­бира­ють­ся до зам­чи­ща!

Як би й він хотів бу­ти там, ра­зом з ни­ми! Спус­ти­тися в тем­не підзе­мел­ля і пе­рехо­пити з-пе­ред са­мого но­са у Дзво­наря і Гле­чика те, що во­ни шу­ка­ють!

Рап­том в оку­лярах бінок­ля про­май­ну­ла тре­тя пос­тать. Сергій нас­то­рожив­ся. Хто ж це слідкує за Юр­ком і Мар­тою?..

Ось пос­тать приг­ну­лась, пе­ребігла відкри­тий май­дан­чик і схо­вала­ся за вис­ту­пом стіни. При­чаїлась. Зав­мерла там.

У Сергія по­холо­ло все­редині. Нев­же то Дзво­нар? Що він на­думав? Мо­же, прос­то вирішив пе­ревіри­ти, що за лю­ди прип­ливли на острів і чо­го? Але ж він швид­ко ви­явить, на­зира­ючи за ни­ми, по­таємний хід у пе­черу!

Тим ча­сом Юр­ко і Мар­та ви­дер­ли­ся на ве­жу і зник­ли в підзе­меллі. Пос­тать ви­рину­ла зі схо­вища і по­дер­ла­ся на­гору.

Со­нячні про­мені освіти­ли її. — і Сергій ма­ло не скрик­нув від по­диву: Вла­дик Хвос­тенко! Ав­жеж, Хвос­тенко!

Спо­чат­ку Сергій зрадів. Все-та­ки Хвос­тенко — не Дзво­нар. Що він мо­же за­подіяти Юр­кові й Марті?

Хвос­тенко ог­ля­нув­ся нав­ко­ло, пе­рече­кав тро­хи, а потім підкрав­ся до лазівки в пе­черу і зав­мер над нею.

Сергій при­кипів до оку­лярів бінок­ля.

Який­сь час Хвос­тенко сидів над лазівкою не­рухо­мо. Потім схо­пив дра­бину і по­чав швид­ко ви­тягу­вати її з ями.

— От мер­зотник! — скрик­нув Сергій.

А Хвос­тенко тим ча­сом ви­тяг дра­бину і спокій­но сів під стіною.

Сергій за­думав­ся — як же до­помог­ти то­вари­шам? Як ви­ручи­ти їх з біди? Тре­ба взя­ти чо­вен і плив­ти на острів! Хай навіть бать­ко і луп­ки дасть! Та потім що? На­кину­тися на Хвос­тенка? Це при­вер­не ува­гу Дзво­наря і Гле­чика. Тоді вза­галі бу­де кепсь­ко. Ні, тре­ба при­дума­ти щось інше…

По­ява Дзво­наря і по­гоня за Хвос­тенком, а потім за Юр­ком зму­сила діяти блис­ка­вич­но.

Він стрімго­лов спус­тився з яво­ра і Що­духу по­летів з дво­ру.

— Ти ку­ди? — ки­нув­ся з ґан­ку бать­ко. Але Сергій навіть не відповів.

На по­ромі, за­диха­ючись від хви­люван­ня, плу­тано роз­повів Мар­ти­ному бать­кові про ли­хо, що скоїло­ся на ос­трові.

— Шу­кай­те чов­на і швид­ше пливіть ту­ди! А я побіжу до Сте­пана Бе­недик­то­вича. Або в міліцію…

Сте­пана Бе­недик­то­вича до­ма не бу­ло. Докія Іванівна ска­зала, що він у школі на пед­раді, і схвиль­ова­ний Сергій зра­зу ж по­вер­нув до шко­ли.

Він поспішав. На спітніло­му лобі при­лип­ло чор­не роз­патла­не во­лос­ся. Від швид­ко­го бігу за­коло­ло в боці. Та хіба він міг зва­жати на це?

На ши­роко­му шкіль­но­му подвір'ї — нікогісінь­ко.

Пробіга­ючи повз відчи­нені вікна учи­тель­ської, Сергій по­чув своє прізви­ще і зу­пинив­ся. На­шоро­шив ву­ха.

— І Лісо­вому, і Ро­манюті, — го­вори­ла Оле­на Калістратівна, — я пос­та­вила б з по­ведінки за рік «за­довіль­но», а то й «по­гано»… Во­ни ніяк не зас­лу­гову­ють оцінки «відмінно». Лісо­вий здав­на ши­бени­кува­тий, а ос­танній ви­падок на моєму уроці підтвер­джує, що він і не ду­має вип­равля­тись. Обур­ли­ва і Ро­маню­тина по­ведінка. Це за­розумілий хло­пець. Він над­то ви­сокої дум­ки про се­бе. До то­го ж ота історія з філь­мом…

— Оле­но Калістратівно, ми ж ви­яс­ни­ли… — за­пере­чив Сте­пан Бе­недик­то­вич.

Оле­на Калістратівна рап­том, ки­нув­ши пог­ляд у вікно, ви­гук­ну­ла:

— Ви тіль­ки пог­лянь­те! Ми тут го­вори­мо про Лісо­вого, а він стоїть під вікном і підслу­ховує!

Сергій по­чер­вонів.

У вікно виг­ля­нув ди­рек­тор.

— Ти чо­го тут, Лісо­вий? — спи­тав пох­му­ро. — До ме­не?

— І до вас, і до Сте­пана Бе­недик­то­вича…

— Прий­деш у по­неділок. Ми за­раз зай­няті…

— Ні, ні, що ви! Там Юр­ко і Мар­та за­гинуть. І Хвос­тенко. На Зам­ко­вому ос­трові…

У вікні по­казав­ся і Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Як за­гинуть? Що ти го­вориш? Ану, зай­ди в учи­тель­ську!

Сергій бігом пом­чав до вхо­ду в шко­лу. Ди­рек­тор і Сте­пан Бе­недик­то­вич зустріли хлоп­ця біля две­рей.

— Що ста­лося, Сергію? — за­пита­ли схвиль­ова­но.

Сергій на­магав­ся роз­повіда­ти як­най­ко­рот­ше і від то­го зби­вав­ся і ще біль­ше хви­лювавсь. Сте­пан Бе­недик­то­вич пе­резир­нувся з ди­рек­то­ром.

— Тре­ба й­ти ту­ди, Іва­не Пет­ро­вичу, — ска­зав клас­ний керівник.

— Ідіть! Візьміть з со­бою ще кіль­кох чо­ловік, — він гля­нув на вик­ла­дачів фізкуль­ту­ри. — Яко­ве Пав­ло­вичу, і ви, Сергію Іва­нови­чу, будь лас­ка. Тіль­ки не гай­тесь! А я под­зво­ню в міліцію.


 

ПО­РЯТУ­НОК 


 

Мар­та зу­пини­лася в ку­щах і пе­реве­ла дух. По­гоні не бу­ло. Юр­ко теж не наз­до­ганяв її. Де ж він? Нев­же пот­ра­пив у ру­ки Дзво­нареві?

Дівчи­на прис­лу­хала­ся. З зам­чи­ща до­лину­ли якісь не­виразні вик­ри­ки. Потім усе вщух­ло. За­пала та­ка болісна ти­ша, що у Мар­ти аж го­лова пішла обер­том. «Юр­ку, Юр­ку, що ж там з то­бою?» — стук­ну­ло гос­тро в сер­це.

Потім хви­лина роз­па­чу ми­нула, і Мар­та по­вер­ну­ла на­зад. Во­на зна­ла, що на півден­но­му бе­резі ос­тро­ва за­рості підсту­па­ють до са­мого зам­чи­ща, а то­му проб­ра­лась ту­ди і при­чаїлась за гус­тим ку­щем.

Ось із руїн пок­вапли­во вибіг Гле­чик, а за ним — Дзво­нар. Во­ни ки­нулись до мо­ря, сіли в чо­вен і поп­ливли попід бе­регом, оги­на­ючи острів зі схо­ду.

Спов­не­на найгірших пе­ред­чуттів, дівчи­на пом­ча­ла в за­мок. Та Юр­ка ніде не бу­ло. Во­на об­шу­кала всі за­капел­ки, всі ями й про­вал­ля, од­нак не знай­шла нічо­го, що б на­вело її на слід хлоп­ця.

Нев­же во­ни й­ого вби­ли і ки­нули в мо­ре?

Зне­силе­на пе­режи­тим, при­бита го­рем, Мар­та сіла на теп­лий камінь і при­хили­лася пле­чем до стіни, в якій зя­яла чи­мала діра, ніби про­бита ар­ти­лерій­ським сна­рядом.

Рап­том її ува­гу при­вер­нув який­сь гомін. Во­на обе­реж­но ви­суну­лась у дірку, гля­нула вниз і ма­ло не скрик­ну­ла. Там, вни­зу, на сіро-зе­лених хви­лях, гой­дав­ся чо­вен, в яко­му сидів Гле­чик з вес­лом у ру­ках.

Дзво­нар бов­тався у воді, на­мага­ючись пролізти у вузь­ку щіли­ну в підмур­ку фор­течної стіни.

«Там Юр­ко!» — здо­гада­лась Мар­та.

Во­на схо­пила важ­кий камінь, щоб пош­пу­рити у во­рогів. Але тут до її слу­ху до­лину­ло чітке цо­котан­ня мо­тора.

Хтось плив на човні.

Гле­чик теж на­шоро­шив ву­ха. Щось ска­зав Дзво­нареві. Той ви­ла­яв­ся \ поспішно поліз у чо­вен.

— За­водь ма­шину! — на­казав Гле­чикові. — Гай­да звідси!


Гле­чик завів мо­тора. Чо­вен відча­лив від зам­чи­ща, по­вер­нув пра­воруч і по­за півден­ним бе­регом ос­тро­ва швид­ко поп­лив до міста.

Мар­та ви­дер­ла­ся на стіну і по­бачи­ла з північно­го бо­ку, метрів за трис­та від зам­чи­ща, мо­тор­ний чо­вен, а в нь­ому — бать­ка. Й­ого сму­гас­тий тіль­ник і чор­ний флотсь­кий кар­туз із блис­ку­чим ко­зир­ком зда­ля ви­раз­но виділя­лися на синь­ому тлі мо­ря.

— Та­ту! Та­ту! — за­гука­ла дівчи­на, роз­ма­ху­ючи ко­син­кою.

Бать­ко помітив її і взяв курс пря­мо на неї. Хви­лин за п'ять він прис­тав до бе­рега. Мар­та вско­чила в чо­вен.

— Швид­ше! Там десь Юр­ко!

Ста­рий Крав­ченко по­лег­ше­но зітхнув, по­бачив­ши жи­ву й здо­рову доч­ку.

Чо­вен плив уз­довж сірої пох­му­рої стіни зам­ку. Всю­ди бу­ло ти­хо. Мар­та уваж­но при­див­ля­лася.

Десь за цією ве­жею Дзво­нар на­магав­ся схо­пити Юр­ка.

— Юр­ку, Юр­ку! — гу­кала во­на, пе­рехи­лив­шись че­рез борт.

Рап­том з бій­ниці до­линув шурхіт, а потім по­каза­лась мок­ра го­лова Вла­дика Хвос­тенка.

Мар­та вра­жено скрик­ну­ла, бо ніяк не сподіва­лася по­бачи­ти й­ого тут.

— Це ти?.. А де ж Юр­ко?

Хвос­тенко зне­може­но обіпер­ся спи­ною на камінь. З за­юше­ного кров'ю ру­кава розтіка­лися по воді чер­во­нясті пля­ми.

— Юр­ко теж тут. Тіль­ки й­ому ста­ло по­гано. Че­кай­те. Я за­раз…

Він зник у тем­ряві і по­вер­нувся із зне­силе­ним Юр­ком.

Мар­та з бать­ком підня­ли хлоп­ця на борт, а потім до­помог­ли і Хвос­тенкові вилізти в чо­вен. Не га­ючи ча­су, Іван Іва­нович пом­чав до місь­ко­го пор­ту.

На півдо­розі во­ни зустріли мо­тобот з міліціоне­рами і Сте­паном Бе­недик­то­вичем та Сергієм. Іван Іва­нович зу­пинив чов­на.

— Швид­ше їдь­те на Підгірну, но­мер чо­тир­надцять… До Онуфрія Іва­нови­ча Гле­чика, — про­шепотів Юр­ко, ко­ли до нь­ого схи­лили­ся Сте­пан Бе­недик­то­вич і мо­лодий чор­ня­вий капітан міліції з універ­си­тетсь­ким знач­ком на кітелі. — Во­ни поїдуть ту­ди. Дзво­нар шу­кає щось кош­товне…

— Дзво­нар? — пе­репи­тав капітан і по­дивив­ся на міліціонерів. — Так от ку­ди за­летіла пташ­ка! Це не­без­печний зло­чинець-ре­цидивіст. Спа­сибі, хлоп­че!..

— Візьміть з со­бою Мар­ту і Сергія. Во­ни зна­ють бан­дитів.

Мар­та пе­ресіла на мо­тобот, а Сте­пан Бе­недик­то­вич — у чо­вен. Капітан по­махав ру­кою, і мо­тобот пом­чав до бе­рега.


 

ЩЕ ОДИН ЗЛО­ЧИН 


 

Шо­фер таксі Олексій Мак­си­мович Мель­ник ду­же лю­бив свою ро­боту. До па­сажирів ста­вив­ся ввічли­во, люб'яз­но. Їздив обе­реж­но, пам'ята­ючи, що ве­зе лю­дей і їде по ву­лицях, де теж пов­но лю­дей.

То­му ду­же зди­вував­ся й обу­рив­ся, ко­ли на прис­тані, ку­ди він щой­но привіз па­сажи­ра, до нь­ого в ма­шину вдер­ло­ся двоє за­сапа­них чо­ловіків, і мо­лод­ший гар­кнув з заднь­ого сидіння:

— Ба­тю, же­ни що­духу! На Підгірну! Ма­тимеш тро­яч­ку!

Од­нак Олексій Мак­си­мович спе­реча­тися не став, бо зра­зу по­бачив, що цих не пе­реко­наєш. Вирішив їха­ти так, як їздив зав­жди.

Го­луба «Вол­га» плав­но ру­шила з місця. Хоч рух на ву­лицях був не­вели­кий, та стрілка спідо­мет­ра не пе­ребіга­ла за циф­ру 60.

— Швид­ше, хай й­ому чорт! — ла­яв­ся зза­ду мо­лод­ший па­сажир. — Я запізнюсь на поїзд!

— Ми ж їде­мо на Підгірну, а не на вок­зал, — звів бро­ви Олексій Мак­си­мович.

— Спо­чат­ку на Підгірну за ре­чами, а потім — на вок­зал!

— Встиг­не­мо! Поїзд о котрій?

Стась Дзво­нар — то був він — пог­ля­нув миг­цем на го­дин­ник.

— Че­рез двад­цять п'ять хви­лин.

— Че­рез двад­цять п'ять хви­лин? От­же, на Підгірну ми доїде­мо за п'ять хви­лин, — мірку­вав уго­лос шо­фер. — З Підгірної до вок­за­лу, як­що їха­ти че­рез місто, ще п'ят­надцять. Але я вас по­везу нав­прос­тець — че­рез по­ле. Там ближ­че, і до­рога кра­ща. Замість п'ят­надця­ти, доїде­мо за де­сять. А ра­зом — за п'ят­надцять хви­лин ви бу­дете на вок­залі. П'яти хви­лин, я ду­маю, до­сить, щоб узя­ти речі. Не хви­люй­тесь, ви встиг­не­те на поїзд!..

Дзво­нар про­бубонів щось і за­мовк.

Онуфрій Іва­нович, пох­нюпле­ний, схи­лив­ся в кут­ку, зап­лю­щив­ши очі. «І навіщо я зв'язав­ся з цим бан­ди­том? По­пав­ся ти, Онуфрію, як лин у ятір!.. А все з-за дур­но­го ро­зуму!.. Ду­мав об­ду­рити бан­дю­гу, а, бач, вий­шло нав­па­ки — він те­бе по­шив у дурні! І що бу­ло б за­яви­ти в міліцію, — й­ого схо­пили б, да­ли б дру­гий строк за вте­чу, а тобі — по­дяка… І ти був би кру­гом за­дово­лений: і пе­ред вла­дою чис­тий, і в ки­шені за­лиши­лося б… І де він на мою го­лову взяв­ся, прок­ля­тий!»

По­ки їха­ли на Підгірну, й­ому при­гада­лося, як це бу­ло.

Влітку і во­сени по­зами­нуло­го ро­ку, ко­ли дно май­бутнь­ого Дніпровсь­ко­го мо­ря ще бу­ло не за­топ­ле­не, він пра­цював нічним сто­рожем на ме­ханізо­вано­му май­дан­чи­ку будівель­но­го трес­ту. Охо­роняв трак­то­ри, са­мос­ки­ди, буль­до­зери та іншу техніку. По­ряд з май­дан­чи­ком пра­цюва­ла ар­хе­ологічна ек­спе­диція — роз­ко­пува­ла ста­родавнє по­хован­ня.

Спо­чат­ку там стов­би­чило ба­гато ґаво­ловів. Але ар­хе­оло­ги, крім че­репків, нічо­го ціка­вого не зна­ходи­ли, й інте­рес до роз­ко­пок швид­ко згас.

Згідно до­гово­ру Онуфрій Іва­нович мав охо­роня­ти та­кож ці роз­копки. Прав­ду ка­жучи, він по­тай глу­зував з уче­них. Во­ни, на й­ого дум­ку, тіль­ки роз­тринь­ку­вали дер­жавні гроші та ще й й­ому пла­тили трид­цять кар­бо­ванців щоміся­ця. А втім, яке й­ому діло? Во­ни учені — їм видніше! Ска­зали охо­роня­ти по­рож­ню яму — він охо­роня­тиме. Аби гроші!

Та од­ної ночі він пе­ресвідчив­ся, що яма де­кого ціка­вить.

Ніч бу­ла осіння, тем­на, але теп­ла.

Гле­чик сидів на ла­вочці під буд­кою і замріяно ди­вив­ся на дрібненькі, мов мак, зорі. Між но­гами три­мав де­бело­го су­кува­того кос­ту­ра, бо руш­ниці й­ому не на­лежа­ло ма­ти. А дум­ка­ми ши­ряв боз­на-де.

Рап­том по­чув, ніби хтось ша­рудить зем­лею і відхе­куєть­ся.

Нев­же якась чор­тя­ка ко­паєть­ся в ямі?

Вік хут­ко підвівся і нав­шпинь­ки по­чав підкра­дати­ся. З ями ви­раз­но до­лину­ло чиєсь приг­лу­шене ди­хан­ня. З пе­реля­ку він відчув, як під кар­ту­зом піднімаєть­ся чуб, хоч доб­ро знав, що ніяко­го чу­ба у нь­ого на го­лові не­має. Свят, свят, свят! Що за ма­рюка!

За­зир­нув яму — й обімлів. Там, у най­темнішо­му кут­ку, — світло від елек­трич­ної лам­почки на стовпі не до­сяга­ло ту­ди, — хтось рив­ся.

— Хто там? — скрик­нув зля­кано.

Тем­на пос­тать на мить зав­мерла.

— Дядь­ку Онуфрію, це я, Стась Дзво­нар. Не бій­тесь…

Од сер­ця відляг­ло: знай­омий. Але за­питав су­воро:

— Що ти тут ро­биш?

— Як ба­чите, ко­паю, — засміяв­ся Дзво­нар.

Онуфрій Іва­нович знав, що той пра­цює в ек­спе­диції ко­пачем. Але ж то вдень! А чо­го він прий­шов сю­ди вночі? Ні, тут щось не те! До то­го ж, усім відо­мо, що Дзво­нар — злодій, не роз­ми­наєть­ся з чу­жим, а потім кра­дене пе­реп­ро­дує на ба­зарі. Лю­бить ви­пити, а, ви­пив­ши, беш­ке­тує. Не раз сидів у тюрмі за хуліганс­тво.

— Ба­чу, що ко­паєш, — відру­бав Онуфрій Іва­нович. — Мені ще світить! Але хіба не знаєш, що вночі за­боро­нено тут веш­та­тись, а тим па­че ко­пати? Ану ви­лазь ік бісо­вому бать­кові! Бо стріля­тиму!

І він прик­лав до пле­ча кос­ту­ра.

Та од­ра­зу ж і по­жал­ку­вав.

Дзво­нар рап­том пош­пу­рив убік ло­пату, ви­дер­ся по дра­бині на­гору і мет­нувся до Онуфрія Іва­нови­ча.

— Кинь пу­кал­ку, діду! І не жар­туй! — Та, по­бачив­ши, що то па­лиця, роз­ре­готав­ся злісно. — Ах ти, ста­ре опу­дало, Ще й ля­каєш?

Він схо­пив Гле­чика за комір со­роч­ки так, що то­му пе­рехо­пило по­дих. З тріском відлетіли ґуд­зи­ки. Онуфрій Іва­нович хотів крик­ну­ти, але не зміг з пе­реля­ку. Тіль­ки за­бель­ко­тав:

— Ста­сику! Ста­сю! Що ти хо­чеш зі мною ро­бити? Я ж нічо­го. Я ж тіль­ки по­жар­ту­вав! Іди собі з ми­ром до­дому! Я ніко­му не ска­жу!

Дзво­нар ви­пус­тив й­ого з рук, тро­хи по­думав, а потім про­мовив до­сить люб'яз­но:

— Ось що, Онуфрію Іва­нови­чу, як­що не бу­деш дур­нем, ма­тимеш гроші! Ба­гато гро­шей! Я не хотів би ні з ким діли­тися, але ко­ли уже так ста­лося, то я про­поную тобі ми­рову!..

— А що та­ке? — пож­вавішав Онуфрій Іва­нович.

— У ямі є зо­лото, — за­шепотів Дзво­нар. — Нап­рикінці ро­бочо­го дня про­фесор пос­та­вив ме­не в той ку­ток, щоб я про­копав но­вий рів. Коп­нув я тричі ло­патою — чую: зас­кре­гота­ло ле­зо! Ог­ля­нув­ся — ніхто не ди­вить­ся! Я наг­нувся, прогріб зем­лю, див­лю­ся — бли­щить! Мов сон­це! Аж у серці за­пек­ло!.. Я за­топ­тав те місце і по­чав пор­па­тися в дру­гому кінці. Аж до са­мого ве­чора. Те­пер ти ро­зумієш, чо­му я за­раз тут? Який ко­му бу­де зби­ток, як­що ми ти­хень­ко ви­копаємо скарб і за­бере­мо собі? Во­но ж нічиє…

— Так-то во­но так, — про­тяг­нув Онуфрій Іва­нович. — Нічиє. Та як упе­чуть у тю­рягу, то дізнаєшся, чиє во­но…

— Як­що по-ро­зум­но­му зро­бити, не упе­чуть!

Онуфрій Іва­нович дип­ло­матич­но про­мов­чав.


— Ми яму за­сип­ле­мо, за­топ­че­мо. А зав­тра там пра­цюва­тиме хто? Я ж та­ки. Ко-вир­ну кіль­ка разів ло­патою — і ніяких тобі слідів. Прий­ду раніш. Хай потім ме­не по­ла­ють. А зо­лото вже бу­де у нас! Й­ого там, ма­буть, чи­мало… Тіль­ки — анічи­чирк!

У Онуфрія Іва­нови­ча зас­мокта­ло під сер­цем.

І хо­четь­ся, і бо­яз­но. А як­що вик­ри­ють? Що тоді? Ць­ому чор­тові Дзво­нареві не впер­ше сидіти в тюрмі. Звик. Та й здо­ровий, мо­лодий — вит­ри­має. А й­ому як там бу­де? Бр-р-р…

— Нічо­го не вий­де! Я не доз­во­лю! — підви­щив го­лос.

Дзво­нар од­ра­зу змінив­ся, зак­лав ру­ку в ки­шеню.

— Ну й чорт з то­бою! Не хо­чеш — не тре­ба! За­беру все сам! А щоб не бу­ло свідка, до­ведеть­ся те­бе, діду…

Він вий­няв ніж.

Онуфрій Іва­нович зой­кнув і бла­галь­но прос­тягнув до нь­ого ру­ки. З пе­реля­ку лед­ве во­рушив язи­ком.

— Че­кай, Ста­сюню! Че­кай! Дай пе­редих­ну­ти! Чо­го ж ти зра­зу так… серй­оз­но?.. Я ж нічо­го не ка­жу. Я зго­ден… зго­ден… Хіба ти не ба­чиш? Ну, да­вай до­мови­мося… мир­но…

Дзво­нар пог­рався но­жем, а потім за­ховав й­ого в ки­шеню.

Во­ни пра­цюва­ли го­дину, а мо­же, й дві. Влас­не, пра­цював сам Дзво­нар. Онуфрій Іва­нович сто­рожу­вав.

Та ось, на­решті, Дзво­нар виліз із ями. В ру­ках три­мав мішок. Не змов­ля­ючись, мов­чки підій­шли до ліхта­ря, і там Онуфрій Іва­нович ма­ло не збо­жеволів. У мішку справді бу­ло чи­мало зо­лота: персні, ке­лихи, який­сь ве­ликий круг та інші невідомі Гле­чикові речі. Прав­да, бу­ли й че­реп­ки та брон­за… Але ж і зо­лото!

У нь­ого по­жов­кло в очах, обіпер­ся на Дзво­наре­ву ру­ку.

— Як же ми поділи­мо? На ва­гу чи пош­тучно?

Дзво­нар за­думав­ся. Потім ска­зав:

— За­раз ніяк. Тре­ба пе­рехо­вати. Уже світає. По­ки поділи­мо — нас­та­не ра­нок. Ще який­сь чорт по­бачить. То щоб ніяких нес­подіва­нок — при­ховаємо до слуш­но­го ча­су!..

Онуфрій Іва­нович по­годив­ся, і во­ни за­копа­ли знахідку в пе­чері напівзруй­но­вано­го зам­ку.

А дру­гого дня п'яний Стась Дзво­нар зчи­нив бій­ку і по­ранив но­жем дру­жин­ни­ка. Й­ого за­ареш­ту­вали, су­дили і да­ли сім років.

Скарб за­лишив­ся в пе­чері.

Онуфрій Іва­нович не дов­го роз­ду­мував, що з ним ро­бити. Не жда­тиме ж він сім років Ста­ся! І однієї осінньої ночі роз­ко­пав тай­ник і все, що в нь­ому бу­ло, пе­реніс до се­бе до­дому…

…«Вол­га» зу­пини­лась. Дзво­нар штур­хо­нув ку­лацю­гою Онуфрія Іва­нови­ча, щоб швид­ше ви­лазив, а шо­ферові ска­зав:

— Че­кай ме­не тут. Я за­раз вий­ду. Той мов­чки кив­нув го­ловою.

— Де? — спи­тав Дзво­нар, ко­ли з Гле­чиком зай­шов на подвір'я.

— У ль­осі… При­копав… — ти­хо відповів Гле­чик.

— Дру­жина до­ма?

— А де б же їй бу­ти? На­пев­не, до­ма.

— Га­разд. Ходімо! Дру­жину зам­кни в хаті, чи в ко­морі, чи де хо­чеш, аби тіль­ки не по­казу­вала сво­го но­са і не за­важа­ла нам. Та швид­ше по­вер­тай­ся!

Во­ни зай­шли до ха­ти.

— Ти ось що, Ган­но, іди сю­ди! — ска­зав пох­му­ро Гле­чик, су­воро гля­нув­ши на дру­жину, що ши­ла біля вікна.

Він відчи­нив двері в комірчи­ну.

— А що там? — жінка відчу­ла щось не­доб­ре.

— Швид­ше, ко­ли тобі ка­жуть! — грим­нув ха­зяїн і пхнув її в плечі. — За­ходь!

Жінка зай­шла. Клац­нув за­мок.

— А те­пер — до ль­оху! — ска­зав Дзво­нар. — Та ло­пату не за­будь!

По до­розі він при­хопив з ліжка коль­оро­ве пок­ри­вало.

Ль­ох був му­рова­ний, цег­ля­ний, але з зем­ля­ною долівкою. Гле­чик ввімкнув світло і став біля вхо­ду.

— Ко­пай! Ну! — грим­нув Дзво­нар, нер­ву­ючи.

«Уда­рити ло­патою чи ні? — га­ряч­ко­во ду­мав Гле­чик. — Роз­махну­тись — і пря­мо в пе­ренісся!.. А там бу­де вид­но! Ну, сміливіше, Онуфрію! Сміливіше! Че­кай. А як­що він відхи­лить­ся і ти не при­голом­шиш й­ого за пер­шим ра­зом? Він ду­жий, чорт! Зра­зу на­кинеть­ся на те­бе і но­жакою під бік…»

Дзво­нар підозріло гля­нув на сво­го на­пар­ни­ка. Він, здаєть­ся, здо­гадав­ся, які дум­ки про­май­ну­ли у то­го в го­лові.

— Не дурій, діду! Не дурій! Ми ж друзі. Од­ною вірь­овоч­кою зв'язані. Не бій­ся. Поділи­мось по-бра­терсь­ки. Ну, по­чинай!

Гле­чик важ­ко зітхнув і по­чав ко­пати. Зем­ля бу­ла м'яка, підда­вала­ся лег­ко.

Не­заба­ром зас­туп ви­колуп­нув шмат мішко­вини.

— Тяг­ни! — на­казав Дзво­нар.

Гле­чик ви­тяг­нув клу­нок, вог­кий, у глині. Дзво­нар сприт­но ви­хопив й­ого в ста­рого з рук, але той встиг міцно вче­пити­ся за гу­зир. Шар­пнув до се­бе.

— Ти ж ка­зав — поділи­мось…

Ду­жий удар ку­лака обірвав й­ого мо­ву. Гле­чик за­мор­гав очи­ма і по­сунув­ся по стіні на долівку. Дзво­нар зірвав з нь­ого по­яс, зв'язав зза­ду ру­ки, а в рот зап­хнув ганчірку. Потім клу­нок за­гор­нув у пок­ри­вало і швид­ко побіг схо­дами на­гору…

Па­сажирів не бу­ло дов­го. Ми­нуло п'ять, де­сять, п'ят­надцять хви­лин. Олексій Мак­си­мович стур­бу­вав­ся. Нев­же й­ого об­ду­рено?.. Нев­же втек­ли, не зап­ла­тив­ши?

Та ні, ось один, мо­лод­ший, іде. У руці ніс важ­кий клу­нок. Й­ого ніхто не про­вод­жав. Рвуч­ко відчи­нив двер­ця­та.

— Ру­шай! Запізнив­ся! Такі те­лепні — зібра­ти не мог­ли!.. Зна­ли ж…

«Вол­га» по­вер­ну­ла по Сте­повій за місто. До вок­за­лу бу­ло кіло­метрів п'ять. Щоб ус­тигну­ти до поїзда, Олексій Мак­си­мович над­дав га­зу. Мо­тор за­вив. Стрілка спідо­мет­ра по­пов­зла за 90. Про­май­ну­ли ос­танні бу­дин­ки міста, за­зеленіли по­ля і пе­реліски. Ма­шина лег­ко летіла по доб­ре уко­чено­му путівцю. Потім пірну­ла в ку­черя­ву гу­щави­ну гаю. За гаєм, — знав Олексій Мак­си­мович, — роз­доріжжя: там розбіга­лися три до­роги. Він ски­нув но­гу з ак­се­лера­тора, при­тишив хід.

— Ой, за­чекай! Зу­пинись! — по­чув­ся роз­пачли­вий ви­гук па­сажи­ра.

Олексій Мак­си­мович різко за­галь­му­вав. Ма­шина зу­пини­лась.

— Що та­ке?

І в ту ж мить важ­кий удар у по­тили­цю відки­нув й­ого на­перед. Він уда­рив­ся ли­цем об руль. Дру­гий удар зва­лив й­ого на сидіння…


 

ПЕ­РЕСЛІДУ­ВАН­НЯ 


 

Гле­чик відчув, що хтось бриз­нув й­ому в об­личчя хо­лод­ною во­дою. Роз­плю­щив очі — і зав­мер.

Що це? Він ле­жав у се­бе на подвір'ї, на моріжку, а над ним сто­яв з кух­лем у руці мо­лодий пле­чис­тий міліціонер.

Спо­чат­ку Гле­чикові зда­лося, що це сон. Але міліціонер рап­том за­гово­рив.

— Він отя­мив­ся, то­вари­шу капітан!

І тут Гле­чик зап­римітив, що з дру­гого бо­ку до нь­ого схи­ляєть­ся капітан міліції Фе­дор­ченко. Він й­ого доб­ре за­пам'ятав з по­зами­нуло­го ро­ку, ко­ли оцей Фе­дор­ченко, тоді ще стар­ший лей­те­нант, вів з ним у міліції дов­гу неп­риємну роз­мо­ву і взяв підпис­ку про те, що віднині він, Гле­чик Онуфрій Іва­нович, не зай­ма­тиметь­ся дрібною спе­куляцією, а жи­тиме з чес­но­го тру­дово­го за­робітку.

— А-а, давній знай­омий! — ви­гук­нув капітан. — Де ж ваш дру­жок?

Гле­чик підвівся, по­соловіли­ми очи­ма гля­нув на капіта­на.

— Дзво­нар?

— Ав­жеж.

— Який він мені дру­жок?.. Він хотів ме­не уби­ти. Но­жем… Ба­чите? І досі не прий­ду до пам'яті…

— Ба­чу. Де ж він?

— Не знаю. На­пев­не, втік.

— Ви приїха­ли на таксі? На «Волзі»?

— Еге ж.

— Яко­го во­на коль­ору?

— Го­луба.

— Но­мера не знаєте?

— Ні.

— А шо­фер який? Ви не мо­жете й­ого опи­сати?

— Мо­го, мо­же, віку. Су­хор­ля­вий, си­вува­тий. Більш нічо­го не за­пам'ятав.

— Га­разд, — капітан підвівся і звер­нувся до од­но­го з міліціонерів, що сто­яли збо­ку. — Мар­тюк, ви за­лиши­тесь тут, біля зат­ри­мано­го. Як­що бу­де пот­ре­ба, на­дас­те й­ому не­обхідну до­помо­гу…

— Я ж нічо­го не ви­нен. Я ж…

Але капітан уже не слу­хав й­ого.

— Дуб­ко, Со­колов, — у ма­шину!

Ско­чив­ши в ма­шину, капітан на­казав шо­ферові їха­ти як­най­швид­ше, а сам при­пав до рації.

Сергій і Мар­та з цікавістю прис­лу­хали­ся до роз­мо­ви, яку вів капітан з невідо­мим співбесідни­ком.

— «Бе­реза», «Бе­реза», — вик­ли­кав капітан. — Я — «Сос­на». Пе­реслідую зло­чин­ця по шля­ху з ву­лиці Сте­пової до вок­за­лу… Він виїхав хви­лин де­сять-п'ят­надцять то­му го­лубою «Вол­гою». Таксі… Но­мер невідо­мий… Шо­фер су­хор­ля­вий, си­вува­тий, під п'ят­де­сят років. Под­звоніть у дис­петчерсь­ку ав­то­пар­ку, ви­ясніть но­мер ма­шини. Не­гай­но по­передь­те наш пост на вок­залі, щоб зат­ри­мав па­сажи­ра го­лубої «Вол­ги». Але бо­юсь, що ми запізни­лись. То­му вишліть ще од­ну ма­шину: мо­же, до­ведеть­ся наз­до­ганя­ти поїзд.

Рап­том шо­фер різко за­галь­му­вав.

— Капіта­не, дивіть­ся!

З при­дорожньої ка­нави, за­рос­лої мо­лодим бур'яном, хтось на­магав­ся підвес­ти­ся.


Капітан і міліціонер вис­ко­чили з ма­шини, підня­ли нез­най­ом­ця, по­сади­ли на траві, при­хилив­ши спи­ною до де­рева.

— Хто ви? — спи­тав капітан три­вож­но, пе­ред­чу­ва­ючи, що це ще од­на жер­тва Дзво­наря.

— Я шо­фер. Мель­ник… Бан­дит, яко­го я віз… на вок­зал, уда­рив ме­не. Ук­рав ма­шину… «Вол­га»… 34–89… Наз­до­ганяй­те! Швид­ше… А то вте­че.

Капітан пе­резир­нувся з міліціоне­рами.

— Та-ак. Спра­ва ще серй­озніша. Те­пер, ко­ли «Вол­га» у й­ого ру­ках, сумнівно, щоб він поїхав на вок­зал. На­пев­не, звер­нув на тра­су. Але в який бік? На південь чи на північ? Мо­же, прос­то в по­ле?

Мить по­думав­ши, він ска­зав:

— Мар­то!

Дівчи­на вис­ко­чила з ма­шини.

— За­лишай­ся тут, біля ць­ого чо­ловіка. Хви­лин че­рез де­сять-п'ят­надцять до вас під'їде швид­ка до­помо­га. Я вик­ли­чу її. Ніко­го не бій­ся. Ну, будь мо­лод­цем!

Мар­та ли­шилась.

Ма­шина рво­нула з місця і, на­бира­ючи швидкість, пом­ча­ла впе­ред.

Капітан зно­ву при­пав до рації..

— «Бе­реза», «Бе­реза»… Ви ме­не чуєте? Бан­дит Дзво­нар ук­рав таксі… Шо­фер Мель­ник ле­жить по­ране­ний на треть­ому кіло­метрі від шо­се по до­розі на Сте­пову. Вишліть ту­ди швид­ку до­помо­гу! Ви ме­не чуєте? На­кажіть вис­ла­ти всі опе­ративні ма­шини, пе­рек­рий­те всі до­роги! Я по­вер­ну на північ, бо схи­ля­юсь до дум­ки, що він не ри­зик­не їха­ти че­рез місто.

На роз­доріжжі бу­ло пус­тинно. Ас­фаль­тна до­рога, що ве­ла з міста до об­ласно­го цен­тру, блис­ку­чою стрічкою зви­вала­ся се­ред зе­лена­вих ланів і ще­зала за го­рою. Від неї до вок­за­лу відхо­дила роз­би­та бруківка.

Але на вок­зал їха­ти не до­вело­ся. Зра­зу за лісос­му­гою, де до­рога звер­та­ла ліво­руч, во­ни по­бачи­ли ван­тажну ма­шину з підня­тим ка­потом. Мо­лодий шо­фер, що пор­пався в мо­торі, по­бачив­ши міліцей­ський У­АЗ, підняв ру­ку.

У­АЗ зу­пинив­ся.

— Гей, дру­же, — звер­нувся до шо­фера капітан, — ти дав­но тут стоїш?

— Та вже з го­дину.

— Ти не ба­чив, хви­лин де­сять то­му тут не проїжджа­ло таксі?..

— Ні, не ба­чив…

— А мо­же, ти не помітив?

— Ну, що ви. Я зу­пиняю кож­ну ма­шину. У ме­не про­било свічку. У вас не­має?

Шо­фер У­АЗа вий­няв з ки­шені дві свічки.

— Ось на! Старі, прав­да, але їха­тимеш…

— Спа­сибі, — зрадів па­рубок.

— Роз­вертай­ся, Си­доро­вичу, — на­казав капітан. — Без сумніву, Дзво­нар вирішив ви­корис­та­ти «Вол­гу». Це ус­клад­нює на­ше зав­дання.

— Але це й­ого і най­враз­ливіше місце, — про­мовив міліціонер Со­колов. — Лег­ше знай­ти ма­шину, ніж лю­дину. По­ки він по­доро­жува­тиме на «Волзі», до­ти за­лиша­тиме за со­бою слід. Її ба­чать сотні очей.

Во­ни по­вер­ну­ли на північ.

Мов у кіно, ми­готіли, за­лиша­ючись по­заду, до­рожні зна­ки і те­лефонні стов­пи. Тон­ко гу­ли тугі ши­ни. Шо­фер уче­пив­ся в руль, аж пуч­ки на паль­цях побіліли. Всі мов­ча­ли.

Сергій гля­нув на спідо­метр. Ого! 120 кіло­метрів на го­дину! Дух за­хоп­лює! Здаєть­ся, що ма­шина от-от одірветь­ся від ас­фаль­ту і по­летить, по­летить.

По­мину­ли міст, греб­лю, і до­рога про­ляг­ла по рівнині, по­над мо­рем, Що блис­котіло під вес­ня­ним сон­цем. Зе­леною стіною сто­яв по зап­ла­вах ви­сокий оче­рет. Вда­лині темніли у ви­бал­ках гаї, вру­нили­ся ши­рокі ки­лими яри­ни.

Зне­наць­ка за ку­щами про­май­ну­ла го­луба пля­ма.

— «Вол­га»! — ви­гук­нув хло­пець.

— Де? — ки­нув­ся капітан.

— Он там за по­сад­кою!

Шо­фер зба­вив газ. На­тис­нув на галь­ма. Всі вис­ко­чили з ма­шини схвиль­овані.

— Ну, де ж?

Сергій побіг по­пере­ду, міліціоне­ри на чолі з капіта­ном поспіша­ли за ним.

За лісос­му­гою спи­нили­ся: у ви­бал­ку, впри­тул до кущів, сто­яла го­луба «Вол­га» з чор­ни­ми квад­ра­тика­ми на двер­ця­тах.

— Во­на! — скрик­нув міліціонер Дуб­ко. — Дивіть­ся: но­мер 34–89!

— По­кинув! — роз­ча­рова­но про­тяг­нув Со­колов. — Про­бив ши­ну — і по­кинув! Шу­кай те­пер вітра в полі!

— Чо­му? — за­ува­жив капітан. — Як­раз це ду­же доб­ре. Пог­лянь­те, з ши­ни аж нит­ки по­вила­зили. Зна­ти, дов­го їхав на дис­кові. Ну, те­пер, го­лубе, від нас не вте­чеш! За де­сять чи п'ят­надцять хви­лин ти не встиг да­леко відій­ти.

— Пе­реда­чу — будь лас­ка.

— Як­що тіль­ки не про­голо­сував на шо­се і не пе­ресів на по­пут­ну ма­шину, — до­дав Дуб­ко.

Капітан за­думав­ся.

— Так, ти маєш рацію. По шо­се й­де ба­гато ма­шин…


 

У ЛІКАРНІ 


 

Дру­гого дня, по обіді, Сергій і Мар­та зай­шли у вес­ти­бюль місь­кої лікарні. У Мар­ти в ру­ках — бу­кет квітів, у Сергія — па­кунок з пе­чивом і цу­кер­ка­ми.

Мар­та за­пита­ла у біля­вої, мов вес­ня­на куль­баб­ка, сес­три у сліпу­чо-біло­му ха­латі:

— До Юр­ка Ро­маню­ти в дру­гу па­лату мож­на прой­ти?

— Що ви! — за­маха­ла на них ру­ками сес­тра. — По-пер­ше, сь­огодні неп­рий­маль­ний день, а по-дру­ге, він спить. Й­ому тре­ба спокій. Й­ому тре­ба яко­мога біль­ше спа­ти…

— То хоч пе­реда­чу візьміть, — поп­ро­хала Мар­та.

— А дру­га па­лата від ву­лиці чи від са­ду? — за­питав Сергій, про­сува­ючи у вікон­це свою го­лову і пе­реда­ючи сестрі па­кунок.

Сес­тра усміхну­лась.

— Від са­ду. Все од­но не пот­ра­пите.

— Це ми ще по­бачи­мо, — про­бур­мотів хло­пець, відби­ра­ючи у Мар­ти бу­кет квітів. — Ходімо, Мар­то. Не мо­же бу­ти, щоб ми не гля­нули на нь­ого хо­ча б крізь вікно…

— Як же це зро­бити? — спи­тала дівчи­на.

— Ходімо зі мною, як­що не боїшся!

— У пе­чері не бо­ялась! — об­ра­зилась Мар­та. — А тут…

— Там був Юр­ко, — по­жар­ту­вав Сергій. Мар­та по­чер­воніла і сту­сону­ла й­ого ме­жи плечі.

— Не базікай!

— Ой, не бу­ду! — за­волав Сергій і по­вер­нув за ріг, у вузь­кий за­вулок, над яким на­вис­ли крис­латі каш­та­ни лікар­ня­ного са­ду. Ог­ля­нув­ся і, пе­ресвідчив­шись, що поб­ли­зу ніко­го не­має, таємни­че про­шепотів:

— Ста­вай мені на спи­ну — і пли­гай У сад!

— А там що?

— А там — по­бачиш! Ста­вай!

Він зігнув­ся, упер­шись ру­ками в пар­кан. Мар­та ски­нула бо­соніжки, ста­ла й­ому на плечі і пе­рес­триб­ну­ла в сад. Сергій — слідом.

Хо­ва­ючись між ку­щами, во­ни ми­нули кух­ню і наб­ли­зились до хірургічно­го відділу. Але як знай­ти вікно дру­гої па­лати?

— По­чекай ме­не тут, — ска­зав Сергій. — Я за­раз по­вер­нусь!

Він приг­нувся і шус­нув у кущі. Вий­шов­ши на алею, з не­залеж­ним виг­ля­дом поп­росту­вав до зе­лено­го луж­ка, де під де­рева­ми сто­яло в хо­лод­ку ліжко. «Чу­дово, — по­думав хло­пець, — мені по­щас­ти­ло. За­питаю у хво­рої, де дру­га па­лата. Це ні в ко­го не вик­ли­че ніякої підоз­ри…»

На ліжку ле­жала дівчин­ка років три­над­ця­ти, бліда, ху­день­ка, але з та­кими ве­лики­ми бла­кит­ни­ми очи­ма, ніби то бу­ли не очі, а шма­точ­ки не­ба. Каш­та­нове хви­ляс­те во­лос­ся роз­си­пало­ся на білій по­душці. З-під прос­ти­рад­ла вид­но загіпсо­вану но­гу.

— Доб­рий день, — несміли­во привітав­ся Сергій.

— Доб­ро­го здо­ров'я, — го­лос дівчин­ки про­лунав нап­ро­чуд дзвінко і приємно. — Ти до ме­не? Сідай. Ой, який гар­ний бу­кет! Нев­же це мені?

Сергій роз­гу­бив­ся. У нь­ого не вис­та­чило ду­ху ска­зати, що цей бу­кет не для неї. То­му пе­рек­лав й­ого в ліву ру­ку, а пра­ву по­дав дівчинці. Від то­го, що ро­бив не те, що хотів, збен­те­жив­ся ще біль­ше.

— Будь­мо знай­омі. Сергій, — про­мовив ти­хо.

— Га­ля… Га­лин­ка, — так ме­не звуть то­вариші. А ти, на­пев­не, не з на­шої шко­ли?

— А ти з якої?

— Я з п'ятої.

— А я з пер­шої.

— Справді? — зраділа дівчин­ка. — Там пра­цює моя ма­ма…

— Хто ж це?

— Оле­на Калістратівна. Ге­ог­рафію вик­ла­дає. За­мучи­лась во­на зі мною, бідна… Я вже дру­гий рік хворію.

Сергій сто­ропів. «Га­лин­ка — доч­ка Оле­ни Калістратівни? От так шту­ка!.. Ніко­ли б не по­думав! У та­кої злю­ки — та­ка ми­ла і доб­ра донь­ка!»

Га­лин­ка відра­зу поміти­ла, як нах­му­рило­ся чо­ло хлоп­ця. Бліде її об­личчя враз теж пос­мутніло, а го­лубі оче­нята гля­нули за­питаль­но, з три­вогою.

— Моя ма­ма у те­бе вик­ла­дає? Так?

— Так.

— Між ва­ми ви­ник­ла якась… неп­риємність?

— Ну, що ти! — зам'яв­ся Сергій. — З чо­го ти взя­ла?

— По тобі ба­чу…


— Та ні ж! У ме­не ніко­ли не бу­ло з ге­ог­рафії ниж­че трій­ки!

— А ви­ще?

— Теж не при­гадую, — засміяв­ся Сергій.

— У ма­ми не­лег­ко за­роби­ти гар­ну оцінку. Я знаю.

Вид­но бу­ло, що Га­лин­ка хви­люєть­ся. Тонкі паль­чи­ки нер­во­во м'яли нак­рохма­лене прос­ти­рад­ло. Сергієві ста­ло шко­да Дівчин­ку, і він прос­тягнув їй бу­кет.

Га­лин­ка за­шарілась. При­тули­ла й­ого до об­личчя.

— Ой, спа­сибі!

— Тобі так по­доба­ють­ся квіти?

— А­як­же! Я їх ду­же люб­лю! Ми з ма­мою, по­ки я не зах­воріла, са­дили у се­бе ба­гато-ба­гато різних квітів: і лев­кої, і нас­турції, і півни­ки, і півонію. А за­раз во­ни мені ще миліші. Ди­виш­ся на них — і у­яв­ляєш, що ти десь на лузі або в полі, се­ред квіту­ючих нив. Ідеш — а тобі ки­ва­ють голівка­ми і зо­зулині че­ревич­ки, і ніжні сині во­лош­ки. А там, ди­вись, ма­терин­ка пах­не і ма­лино­вий бу­дяк.

— Скіль­ки квітів знаєш… — про­бур­мотів Сергій. — І го­вориш так склад­но…

Га­лин­ка ве­село засміялась.

— Чуд­ний ти!

Сергій враз на­супив бро­ви, вва­жа­ючи, що во­на хо­че пог­лу­зува­ти з нь­ого. Але дівчин­ка до­дала:

— І хо­роший. Спа­сибі тобі, Сергій­ку. Сь­огодні у ме­не справ­жня вес­на!..

Сергій хотів щось ска­зати, але по­заду по­чули­ся кро­ки. Він ог­ля­нув­ся — і ос­товпів: до них підхо­дила Оле­на Калістратівна з па­перо­вим па­кун­ком у ру­ках і бу­кетом буз­ку. Вчи­тель­ка теж бу­ла зди­вова­на.

— Ти чо­го тут, Лісо­вий?

— Я?

— Та я…

Га­лина роз­ре­гота­лась, по­бачив­ши, як роз­гу­бив­ся цей смішний чор­но­чубий хло­пець, і ска­зала:

— По­дивись, ма­мо, які він чу­дові квіти мені приніс. Це він до ме­не при­ходив…

— Он як! — Об­личчя Оле­ни Калістратівни враз пом'як­ша­ло. Во­на гля­нула на доч­ку, і в її очах зблис­ну­ли сль­ози.

Во­на теж бу­ла збен­те­жена.

— Ма­моч­ко, не плач, — пог­ла­дила їй ру­ку Га­лин­ка. — Я ско­ро ви­дужаю. І я ж не оди­нока. Ба­чиш — до ме­не при­ходять то­вариші, знай­омі й нез­най­омі… А лікар ка­же, що я мо­лодець, що я ще і біга­тиму, і тан­цю­вати­му… Не плач!..

Оле­на Калістратівна ви­тер­ла очі.

Сергій ско­рис­тався па­узою, щоб поп­ро­щати­ся.

— Ну, я піду вже, — прос­тягнув він ру­ку Га­линці.

— До по­бачен­ня!.. Ти Ще ко­ли-не­будь прий­деш?

— Прий­ду… А чо­му ж? Зви­чай­но, прий­ду, — рап­том зрадів Сергій. Й­ому й са­мому хотіло­ся відвіда­ти ще раз цю див­ну своєю без­по­середністю дівчин­ку. — Тобі при­нес­ти квітів?

— При­неси… Біло­го буз­ку. Я так й­ого люб­лю…

— До­ню! — з до­кором ска­зала Оле­на Калістратівна, і що­ки її за­рожевіли.

— До по­бачен­ня! — Сергій при­пус­тив до са­ду.

Мар­та че­кала й­ого в ку­щах.

— Ну, дізнав­ся?

— Що — дізнав­ся? — не вто­ропав він спо­чат­ку.

— Де дру­га па­лата…

— Дізнав­ся. Ходімо!

Він так і не за­питав, де дру­га па­лата, а то­му, прок­ра­да­ючись до хірургічно­го кор­пу­су, розмірко­вував, що вікно дру­гої па­лати мо­же бу­ти або з од­но­го краю кор­пу­су, або з дру­гого. Він виб­рав дру­ге, ра­ху­ючи від цен­траль­но­го вхо­ду.

— Здаєть­ся, тут.

Вікно бу­ло відчи­нене. Сергій став на кар­низ, ухо­пив­ся за підвікон­ня і підтяг­нувся.

В па­латі сто­яло всь­ого два ліжка. Собі на по­див, Сергій не по­милив­ся. На од­но­му ліжку ле­жав Юр­ко, а на дру­гому Хвос­тенко. Обид­ва, здаєть­ся, спа­ли.

Сергій по­дав ру­ку Марті, до­поміг їй здер­ти­ся на підвікон­ня.

— Ком­панія у Юр­ка не ду­же за­вид­на, — про­бур­чав ти­хо, по­казу­ючи на Хвос­тенка і зручніше вмо­щу­ючись на ши­роко­му теп­ло­му підвіконні.

— Тс-с-с! — про­шепотіла Мар­та.

Але Юр­ко во­рух­нувся, роз­плю­щив очі. Об­личчя бу­ло бліде, го­лова за­бин­то­вана.

Впізнав­ши друзів, він зрадів і спро­бував підвес­тись.

— Ну, як — Дзво­наря спій­ма­ли?

— Ні, — відповів Сергій. — Але, будь пе­вен, спій­ма­ють!

— Шко­да!

— Ле­жи, ле­жи! — ска­зала Мар­та, чер­воніючи. — Як ти се­бе по­чуваєш?

— Доб­ре. Ще тро­хи бо­лить го­лова. Сергій прик­лав па­лець до губ і по­косив­ся

на Хвос­тенка.

— Як ти з ним тут?

— Ми вже, здаєть­ся, по­мири­лись… Він мені все роз­повів. Навіть про мій ніж… І про фільм…

— Он як! — Сергій ти­хо свис­нув. — От­же, то та­ки він?

Юр­ко сум­но кив­нув го­ловою.

— Сь­огодні тут був Сте­пан Бе­недик­то­вич, і Вла­дик нам роз­повів. Ви­яв­ляєть­ся, фільм не про­пав: він й­ого за­ховав там же, в ла­бора­торії. За ша­фою.

— Хотів, щоб тобі пе­репа­ло?

— Атож.

— Ну й сви­ня!

Хвос­тенко во­рух­нувся, роз­плю­щив очі. Від втра­ти крові він зблід, посірів. Якимсь чуд­ним за­тума­неним пог­ля­дом ков­знув по об­личчях то­варишів.

— Це ви!

Сергій хотів щось відповісти, але тут рвуч­ко відчи­нили­ся двері — і на по­розі па­лати з'яви­лась чер­го­ва сес­тра, що прий­ма­ла пе­реда­чу. По­бачив­ши у вікні відвіду­вачів, зу­пини­лась вра­жена.

— Та­ки проб­ра­лися?

Сергій покірно опус­тив чу­бату го­лову, че­ка­ючи від сес­три про­чуха­на і втіша­ючи се­бе, що цей про­чухан не пер­ший у й­ого житті і, ма­буть, не ос­танній.

Та сес­тра до­сить ми­ролюб­но ска­зала:

— Ну, доб­ре, да­вай­те вже бу­кет хлоп­цям і тікай­те звідси, бо за­раз — лікарсь­кий обхід…

Сергій по­чер­вонів. А Мар­та гля­нула на нь­ого зди­вова­но.

— А де ж бу­кет? Ти й­ого, ча­сом, не за­губив?

— Та, ма­буть, за­губив, — збре­хав Сергій і по­чер­вонів ще дуж­че. — Зав­тра я при­несу біль­ший. З біло­го буз­ку…

І він по­думав, що зав­тра вранці, до схід сон­ця, обов'яз­ко­во об­ла­має у Хвос­тенчи­хи білий бу­зок і зро­бить два ве­ликі бу­кети. За­пашні. З ро­сою.


 

Час­ти­на дру­га 
СКАРБ

НО­ВОСІЛЛЯ 


 

Май­же місяць Юр­ко про­лежав у лікарні. Хвос­тенко дав­но ви­писав­ся, і він за­лишив­ся сам. Ми­нули ек­за­мени. Й­ого від них звіль­ни­ли і пе­реве­ли до вось­мо­го кла­су за річни­ми оцінка­ми. Ми­нули й два тижні прак­ти­ки, тоб­то ро­боти учнів у школі, в май­стерні чи на кол­гос­пних по­лях. Мар­та й Сергій при­ходи­ли до нь­ого що­вечо­ра, роз­повіда­ли, що пра­цю­ють у примісь­ко­му рад­госпі — по­лють ку­куруд­зу. Бу­ли во­ни ве­селі, за­горілі. Те­пер Мар­та ще біль­ше ски­дала­ся на ци­ганоч­ку: ко­рот­ко підстри­жене ку­черя­ве во­лос­ся без­ладно спа­дало на зас­магло­го до чор­но­ти ло­ба, а зу­би біліли, мов сніг. Зда­вало­ся, во­на ніби підрос­ла і по­доросліша­ла. Юр­кові аж нез­ручно сидіти по­ряд з нею: та­кий він блідий і змарнілий…

Кож­но­го ра­зу, ко­ли бу­ла гар­на по­года і Га­лин­ку ви­вози­ли на ка­чалці в сад, во­ни й­шли до неї. Дівчин­ка бу­ла ду­же ра­да їм, а особ­ли­во Сергієві, кот­рий не за­бував при­носи­ти їй по­дарун­ки — поль­ові квіти, со­ковиті чер­воні по­луниці або ціка­ву книж­ку. В такі хви­лини в са­ду лу­нав дзвінкий сміх, і го­лосніше за всіх сміяла­ся Га­лин­ка, що, вид­но, знудь­гу­вала­ся за теп­лою друж­бою і лас­кою то­варишів.

Та не­заба­ром Га­лин­ку заб­ра­ли до­дому, і Юр­ко час гай­ну­вав тим, що чи­тав, грав у ша­хи, ди­вив­ся те­левізор…

Од­но­го ра­зу й­ого відвідав капітан Фе­дор­ченко. Вгос­тив цу­кер­ка­ми, роз­пи­тав про здо­ров'я. Та Юр­ка ціка­вило інше.

— Знай­шли? — спи­тав він.

— Що знай­шли? — не зро­зумів капітан.

— Ста­ха Дзво­наря.

— Ні, як у во­ду впав.

— А скарб?

— І скарб не знай­шли… Ба­чиш, Юр­ку, скарб знай­ти важ­че, ніж Дзво­наря. Я бу­ду відвер­тий з то­бою, бо знаю, що ти дер­жа­тимеш язик за зу­бами… Дзво­наря ми, ко­ли б за­хотіли, швид­ко б за­ареш­ту­вали. Та вся спра­ва в то­му, що він на­пев­не не за­хоче роз­повісти, де подів скарб. Ад­же ж не но­сить й­ого з со­бою. Ска­же, що не знає, — і що ти з нь­ого візь­меш? Тож тре­ба виж­да­ти, по­ки він сам прий­де за ним… Зро­зумів?

— Зро­зумів.

— Але ти не хви­люй­ся — знай­де­мо!.. І скарб і Дзво­наря! І не ду­май про це — поп­равляй­ся! Ти у нас — мо­лодець!..

На­решті, нас­тав день, яко­го так ждав Юр­ко. До па­лати вбігли збуд­жені Мар­та й Сергій. В ру­ках — квіти, очі бли­щать.

— Юр­ку, зби­рай­ся! — ви­гук­нув Сергій. — До­дому!

— Та ну! Не мо­же бу­ти! — Юр­ко не повірив своєму щас­тю.

У две­рях по­каза­лася усміхне­на ма­ти.

— Так, син­ку, — підтвер­ди­ла во­на. — Ви­писа­ли те­бе… Здо­ровий! До­сить ле­жати… Бо я вже за то­бою так ску­чила, ге­рою мій до­рогий!


Збо­ри бу­ли не­довгі. Юр­ко без жа­лю ски­нув з се­бе сму­гас­тий лікар­ня­ний одяг — одяг­нув своє звич­не вбран­ня. І враз — ніби відчув се­бе дуж­чим, здо­ров­шим. І оте ос­то­гид­ле сло­во «хво­рий», яким й­ого зва­ли цілий місяць, відста­ло від нь­ого, як тіль­ки пе­рес­ту­пив поріг па­лати.

— Ура! До­дому!

На ву­лиці на них че­кало таксі.

Ко­ли всі розмісти­лися в ма­шині — ма­ти по­пере­ду, біля шо­фера, а Сергій і Мар­та обабіч Юр­ка, — «Вол­га» плав­но ру­шила з місця. У центрі міста, замість то­го, щоб по­вер­ну­ти на острів, до Сергія, во­на пом­ча­ла по шо­се пря­мо до но­вого мікро­рай­ону, що виріс на лузі, поб­ли­зу Дніпровсь­ко­го мо­ря.

— Ку­ди ми? — спи­тав Юр­ко.

— Ах, ти нічо­го… — по­чав був Сергій, але одер­жав штур­ха­на від Мар­ти і враз за­мовк, ніби вда­вив­ся кис­ли­цею.

— Що — нічо­го? — пе­репи­тав Юр­ко.

Та Сергій мов­чав, мов німий. Ма­ти усміха­лася, але теж мов­ча­ла. Не про­мови­ла жод­но­го сло­ва і Мар­та, хо­ча по всь­ому бу­ло вид­но, що їй не лег­ко бу­ло зберіга­ти таємни­цю.

Тим ча­сом ма­шина спус­ти­лася з го­ри і пірну­ла в ши­року ву­лицю, вздовж якої ви­шику­вали­ся нові кра­сиві бу­дин­ки. Вда­лині видніло­ся мо­ре.

— Ку­ди ж ми їде­мо? — ще біль­ше зди­вував­ся Юр­ко. — Хіба не до­дому?

— За­раз по­бачиш, Юр­чи­ку, — відповіла ма­ти. — Май трош­ки терпіння!

«Вол­га» про­мину­ла май­же все містеч­ко і зу­пини­лася пе­ред п'яти­повер­хо­вим бу­дин­ком, що сто­яв над са­мим бе­регом Дніпровсь­ко­го мо­ря.

Юр­ко пам'ятав, що іще торік тут був пус­тир, по­рос­лий бур'яна­ми та дрібним вер­бо­лозом. А те­пер…

Ма­ти зап­ла­тила шо­ферові, і во­ни поп­росту­вали до то­го но­вого бу­дин­ку. Не­щодав­но, вид­но, прой­шов дощ, бо доріжки бли­щали, як ви­миті, а в га­зонах, де ще не встиг­ла про­рос­ти жод­на тра­вин­ка, па­рував на­везе­ний зі сте­пу мас­ний чор­но­зем…

Во­ни по­вер­ну­ли в один з під'їздів.

На треть­ому по­версі ма­ти зу­пини­лася, діста­ла із су­моч­ки ключ і відімкну­ла двері.

— За­ходь, Юр­чи­ку, — щас­ли­во усміхну­лась.

Юр­ко зай­шов пер­ший, нічо­го вже не пи­та­ючи і відчу­ва­ючи в гру­дях якусь три­вож­ну радість.

Квар­ти­ра бу­ла но­ва, пах­ла фар­бою. На кухні, крім га­зової пли­ти, — ніяких меблів. У ве­ликій кімнаті — кіль­ка че­моданів та вузлів, пор­тфель, на­чине­ний книж­ка­ми, а в спальні, на зас­те­леній га­зета­ми підлозі, ле­жала аку­рат­но скла­дена постіль.

— Ма­мо, нев­же… — Юр­ко за­пит­ли­во гля­нув на матір.

— Так, Юр­чи­ку, це на­ша квар­ти­ра, — ска­зала щас­ли­ва ма­ти. — З ць­ого дня це твоя но­ва ха­та!

— На­ша!.. Ти одер­жа­ла квар­ти­ру?

— Так, одер­жа­ла… Те­пер уже не бу­демо най­ма­ти кут­ки.

Юр­ко підстриб­нув, плес­нув у до­лоні, а потім га­ряче поцілу­вав матір, Сергія і Мар­ту. Зо­палу цмок­нувши дівчи­ну в що­ку, він враз по­чер­вонів, крут­нувся на одній нозі і пом­чав роз­гля­дати кух­ню та кімна­ти.

— Чу­дово! Чу­дово! — ви­гуку­вав го­лос­но. — І ви мені до ць­ого ча­су не об­мо­вили­ся жод­ним сло­вом. Ну й ви ж!

— Не хотіли те­бе хви­люва­ти, — по­яс­ни­ла Мар­та. — А то б ти не всидів у лікарні…

Юр­ко радів, як ма­лень­ка ди­тина. Особ­ли­во й­ому спо­доба­лося те, що вікно спальні ви­ходи­ло на Дніпро, на не­озо­ру го­лубу гладінь мо­ря і на ве­лич­ну греб­лю елек­трос­танції.

— Яка розкіш! Га? — по­казав він дру­зям чу­дову па­нора­му, що відкри­лася пе­ред ни­ми. — Мені й не сни­лось та­ке… Тут не гірше, ніж у те­бе, Сергій­ку, на ос­трові Дов­го­му!..

— Я зго­ден міня­тися, — серй­оз­но ска­зав Сергій.

Всі засміялись.

— Ну, що ж, діти, спра­вимо те­пер но­восілля, — зап­ро­пону­вала ма­ти. — Хо­ча у нас ні сто­ла, ні стільців, та вже якось при­мос­ти­мося по-ту­рець­ко­му зви­чаю на підлозі… Мар­то, до­помо­жи мені на кухні! А ви, хлопці, зас­теліть га­зета­ми та ков­дрою підло­гу!..

Че­рез півго­дини все бу­ло го­тове. Во­ни всіли­ся круж­ка по­серед кімна­ти. З алюмінієвої кас­трулі смач­но пах­ла туш­ко­вана мо­лода кар­топля, на ско­вороді шквар­ча­ла яєшня з са­лом та ков­ба­сою, а в про­зорих пляш­ках пу­зирив­ся про­ти сон­ця ян­тарний гру­шевий напій.

Юр­ко був щас­ли­вий: двічі відчу­вав се­бе іме­нин­ни­ком — один раз то­му, що по­вер­нувся здо­ровий з лікарні, а дру­гий — що жи­тиме в такій чу­довій квар­тирі. Й­ого радість поділя­ли всі — і ма­ти, і Сергій, і Мар­та, — і від то­го ще ве­селіше ста­вало на серці…


 

ЛИСТ 


 

Юр­кові зда­лося, що він про­кинув­ся ра­но, але ко­ли встав, ма­тері вже до­ма не бу­ло — пішла на ро­боту. У кухні, на підвіконні, знай­шов за­пис­ку: «Юр­чи­ку, сніда­нок на га­зовій плиті. Мо­локо — у ванній кімнаті: пляш­ка стоїть у відрі з во­дою. Хліб — під га­зетою. Снідай. Як­що підеш з до­му, ключ візь­ми з со­бою, але не за­губи. Ну, будь ро­зум­нень­кий! Ма­ма».

Теп­ла хви­ля лю­бові й ніжності огор­ну­ла хлоп'яче сер­це.

«Ма­мо! Рідна моя, най­до­рож­ча!.. Скіль­ки жи­ву на світі, пам'ятаю те­бе зав­жди доб­рою, ніжною, лас­ка­вою. Навіть тоді, ко­ли ти сер­дишся, ко­ли син щось зро­бив не так, як тобі хотіло­ся б, з очей твоїх стру­мує не хо­лод­ний осуд, а ма­теринсь­ка лю­бов, зміша­на з бо­лем… Знаю, ти все зро­биш за­ради ме­не, все відда­си за­ради си­на, навіть своє жит­тя…

А чим же я віддя­чу тобі?.. Що б мені та­кого зро­бити, аби по­раду­вати те­бе, а не тіль­ки зав­да­вати прик­ростей своєю не­роз­важною по­ведінкою?»

Ду­ма­ючи так, Юр­ко наш­видку поснідав і, ба­жа­ючи зро­бити ма­тері приємність, вирішив на­вес­ти у квар­тирі по­рядок.

То дар­ма, що не­має ніяких меблів! Бу­дуть! Зго­дом… А за­раз — розібра­ти одяг і склас­ти так, щоб не м'яв­ся, пе­ресор­ту­вати книж­ки й зо­шити, по­мити після се­бе по­суд, зас­те­лити пос­те­лю… Ого, скіль­ки ро­боти!.. Потім — повідчи­няти вікна, щоб свіже дніпровсь­ке повітря, що пах­не во­дорос­тя­ми й про­холо­дою, ввірва­лося ра­зом з сон­цем до кімнат…

Та хіба ма­ло що мож­на зро­бити!

Він по­роз­чи­няв вікна, по­зас­те­ляв пос­телі, по­розв'язу­вав вуз­ли і одяг пок­лав У спальні на старі га­зети, — свій з од­но­го бо­ку, ма­терин — з дру­гого… Зруч­но: ви­бирай, що тре­ба! Усе на вид­ноті!

Потім за­ходив­ся пе­реби­рати книж­ки й зо­шити. Старі підруч­ни­ки склав в один сто­сик і пе­рев'язав й­ого шнур­ком хрест-нав­хрест. Нові, куп­лені матір'ю для вось­мо­го кла­су, відклав ок­ре­мо. Те ж са­ме зро­бив і з зо­шита­ми… Гло­бус пос­та­вив звер­ху на книж­ки… Гар­но! Ко­ли ма­ма ку­пить пись­мо­вий стіл, він пос­та­вить й­ого в ць­ому ку­точ­ку, пра­воруч од вікна, щоб світло па­дало на нь­ого зліва. А в то­му, що на­суп­ро­ти, ста­не те­левізор. Прав­да, й­ого ще теж не­ма. Але ж бу­де ко­лись… По­ряд з ним, під стіною, — ди­ван, а по­серед кімна­ти — стіл…

Він замріяв­ся. Знав, що і ма­тері дав­но хо­четь­ся ма­ти своє за­тиш­не гніздо, — во­на не раз ка­зала й­ому про це, — і він радів її май­бутнь­ою радістю. Те­пер її мрія збу­ваєть­ся. І хай це бу­де не сь­огодні, — бо ма­терин скром­ний за­робіток мед­сес­три, ма­буть, не доз­во­лить ку­пити все не­обхідне сь­огодні чи зав­тра, — дар­ма! Те­пер мож­на й по­чека­ти…

Він ди­вив­ся з вікна на мо­ре, — там, в да­лині, проп­ли­вали ве­ликі дніпровські ко­раблі та верткі бук­си­ри-тя­гачі з низ­кою тем­них барж, на­ван­та­жених так, що лед­ве видніли­ся над во­дою. Пра­воруч здій­ма­лася греб­ля, а ген, за Дніпром, у синь­ому ма­реві, ту­маніли не­ясні об­ри­си без­межних степів, пок­ра­яних на ве­летенські пря­мокут­ни­ки струн­ки­ми зе­лени­ми лісос­му­гами.

Юр­ко зно­ву взяв­ся до ро­боти. Й­ого пог­ляд упав на ста­ру по­тер­ту пап­ку. У ній ма­ма три­має до­кумен­ти та фо­тог­рафії. За­раз пап­ка си­рот­ли­во ле­жала на підлозі. Тре­ба десь її пок­ласти так, щоб і не за­губи­лася, і бу­ла зав­жди на­пох­ваті.

Він розв'язав її.

Ось ма­мин дип­лом про закінчен­ня мед­шко­ли, ось її пас­порт, вій­сько­вий кви­ток та ще якісь до­кумен­ти, і кни­жеч­ки, і прос­то папірці… Юр­ко знає: все це мамі тре­ба. То­му аку­рат­но скла­дає кни­жеч­ку до кни­жеч­ки, папірець до папірця…

А це що?

Він узяв до рук ар­куш па­перу з учнівсь­ко­го зо­шита в клітин­ку і роз­горнув й­ого. У вічі впа­ли перші сло­ва: «Здрас­туй, Ніноч­ко!»

Ціка­во — хто це пи­ше? Хто мо­же так на­зива­ти й­ого ма­му?.. Ро­дичів у неї не­має, бо ви­рос­ла в ди­тячо­му бу­дин­ку. Под­ру­га? Ні, щось він не пам'ятає, щоб ма­ма одер­жу­вала лис­ти від под­руг чи будь-ко­го…

Він ро­зумів, що чи­тати чужі лис­ти нез­ручно. Але цей лист, без сумніву, ад­ре­сова­ний й­ого мамі. Він гля­нув на да­ту в кінці лис­та, — на­писа­ний всь­ого три тижні то­му, от­же, зовсім не­дав­но, ко­ли він був у лікарні. Хто ж це мо­же так пи­сати?..

Він сів на підвікон­ня і по­чав чи­тати. А по­чав­ши, був так вра­жений, що не міг відірва­тися.

«Здрас­туй, Ніноч­ко! — пи­сало­ся в листі. — Не ди­вуй­ся, що я пи­шу тобі. В твоїх очах я, звісно, мер­зотник і не мо­жу роз­ра­хову­вати ні на твою по­вагу, ні тим біль­ше на при­хильність. Але я знаю твоє доб­ре сер­це і сподіва­юся, що ти не ви­кинеш мо­го лис­та, а до­читаєш до кінця. А до­читав­ши і дізнав­шись про моє жит­тя, зміниш про ме­не дум­ку, і в твоєму серці во­рух­неть­ся хо­ча б од­на стру­на співчут­тя до ме­не… І тим я вже бу­ду щас­ли­вий…

Але все по по­ряд­ку.


Ми­нуло рівно дев'ять років з то­го дня, ко­ли я пішов від те­бе. Те­пер я ро­зумію, ЩО то бу­ла фа­таль­на по­мил­ка, якої я не мо­жу собі про­бачи­ти. Але тоді мені зда­лося, що з то­бою у ме­не жит­тя не ви­ходить, що я знай­ду щас­тя з іншою… Як я об­ма­нув­ся! Яко­го бо­лю зав­дав тобі і на­шому си­ноч­кові! Хо­ча він був ще ма­лень­кий і нічо­го не ро­зумів. А тобі… тобі бу­ло ду­же важ­ко.

Я знаю. Те­пер я це усвідо­мив… Та й не тіль­ки те­пер, а вже чи­мало років но­шу ка­ят­тя в серці.

Од­нак я зно­ву відхи­ля­юсь від го­лов­но­го.

От­же, я за­лишив те­бе із си­ном Юра­сем. Знав, що ти од­на на всь­ому біло­му світі — і за­лишив… Виїхав… З нею… Ти знаєш, про ко­го я го­ворю. Виїхав да­леко. Щоб ніко­ли не пот­ра­пити тобі на очі.

Пра­цював, як і раніше, шо­фером. Зда­вало­ся, я був щас­ли­вою лю­диною. Але то так тіль­ки зда­вало­ся. Ду­же ско­ро я відчув са­мотність. По­чав пра­цюва­ти, як ми ка­жемо, «наліво», хо­ча знав, що та­ка до­рога до доб­ра не до­водить. Од­нак у ме­не ви­мага­ли: гро­шей, гро­шей, гро­шей!

Під час однієї та­кої «лівої» поїздки і тра­пило­ся не­щас­тя… Чи то я був стом­ле­ний і не­уваж­ний, чи водій, що їхав на­суп­ро­ти, — хтоз­на. Але як би там не бу­ло, — ми зіткну­лися, роз­би­ли ма­шини. І — що найгірше — за­гинув чо­ловік, яко­му я віз будівель­ний ма­теріал… Зви­чай­но, ви­нен у всь­ому був я: «лівий» мар­шрут, не­закон­ний ван­таж, па­сажир, яко­го я не мав пра­ва вез­ти і який не за­гинув би, ко­ли б я не взяв й­ого До се­бе в кабіну. Сло­вом, ме­не за­суди­ли на чи­мало років.

Строк свій я відбув повністю. Пра­цював там, як і на волі, шо­фером.

Та не це гніти­ло ме­не. Не ми­нуло й півро­ку, як я дізнав­ся, що не потрібен своїй новій под­рузі жит­тя.

На­решті, я вий­шов з тюр­ми. Ку­ди їха­ти? Не до неї ж!.. По­думав-по­думав — та й мах­нув до­дому, у наші рідні краї над Дніпром. Бо, знаєш, усі ці ро­ки зга­дував їх. А ще — вір чи не вір — те­бе… На­ше знай­омс­тво, наші зустрічі…

Тож за­хотіло­ся мені хоч зда­леку, хо­ча б че­рез ву­лицю по­диви­тися на те­бе — яка ти за­раз, який наш Юрась. Виріс, ма­буть. І бать­ка зовсім не знає. Та й який я й­ому бать­ко? Так, чу­жий дядь­ко та й годі…

Приїхав — те­бе з си­ном на ста­рому місці не­має. Об­хо­див усе місто, об­пи­тав усіх знай­омих. На­решті, знай­шов ву­лицю і дім, де ти з Юр­ком жи­веш. Ба­чив те­бе, ко­ли ти по­вер­та­лася з ро­боти. От тіль­ки Юр­ка не ба­чив. Роз­пи­тав лю­дей — ска­зали, що в лікарні. Пішов ту­ди — пе­редав цу­кер­ки і квіти, а зай­ти… Ну, як я міг зай­ти?..»

Дій­шов­ши до ць­ого місця, стра­шен­но вра­жений і схвиль­ова­ний, Юр­ко підвів го­лову і гля­нув крізь роз­чи­нене вікно на синій простір Дніпровсь­ко­го мо­ря, де шу­гала оди­нока чай­ка. При­гадав — справді, тижнів два то­му й­ому пе­реда­ли цу­кер­ки й квіти. От тіль­ки він не здо­гадав­ся за­пита­ти у сес­три, від ко­го во­ни, бо ж й­ого час­то провіду­вали — і знай­омі, і вчи­телі, і працівни­ки міліції, і він не на­дав цій пе­редачі ніяко­го зна­чен­ня.

А ви­яв­ляєть­ся, — то бу­ла пе­реда­ча від бать­ка… Від бать­ка! От­же, у нь­ого є бать­ко! Всі ці ро­ки він десь був, десь жив. А ма­ма ка­зала, що бать­ка у нь­ого не­має. Як же це так? По­кинув бать­ко, об­ма­нула ма­ти… Що це за лю­ди, ці до­рослі? Чо­го зо­ни ду­ма­ють тіль­ки про се­бе? Чо­му вва­жа­ють й­ого за ма­лень­ко­го? А хіба ма­лень­кий — не лю­дина?

Зу­сил­лям волі він заг­лу­шив сль­ози, що підко­тили­ся до гор­ла, зно­ву роз­горнув лис­та.

«Я дізнав­ся та­кож, — пи­сав далі бать­ко, — що ти до ць­ого ча­су заміж не вий­шла і жи­веш са­ма, з си­ном. Дізнав­ся, де пра­цюєш. Ба­гато-ба­гато хотіло­ся мені роз­пи­тати те­бе, ба­гато роз­повісти про се­бе, та не посмів підій­ти: бо­яв­ся, що ти про­женеш ме­не і ця зустріч бу­де ос­таннь­ою…

По­вер­нувшись до­дому, зра­зу ж сів пи­сати лис­та… Вже чет­верта го­дина, ско­ро ра­нок, а я сид­жу за сто­лом. Закінчую, але відчу­ваю, що не спа­тиму до світан­ку. Сидіти­му біля вікна і без­мовно ди­вити­мусь на рясні вогні нічно­го міста, зга­дува­тиму все те гар­не, що бу­ло між на­ми.

Ніноч­ко! Я ні на що не надіюсь і не про­шу про­щен­ня. Бо знаю: є речі, які важ­ко про­бачи­ти, а ще важ­че — за­бути… Та все ж я про­шу те­бе — на­пиши мені про се­бе, про на­шого си­на, про ва­ше жит­тя.

Жду!

Будь щас­ли­ва!

Твій ко­лишній чо­ловік і Юрків бать­ко

Ва­силь Ро­маню­та».

При­голом­ше­ний про­чита­ним, Юр­ко дов­го сто­яв біля роз­чи­нено­го вікна.

В го­лові би­лася, мов спій­ма­на пташ­ка, од­на й та ж дум­ка, — от­же, в нь­ого є десь бать­ко! І був усі ці ро­ки… А ма­ма не зга­дала про нь­ого жод­ним сло­вом. Чо­му? На й­ого за­питан­ня, ко­ли він був мен­шим, відповіда­ла, що бать­ка у нь­ого не­має і хай він не ду­має про це. Підрісши, Юр­ко і сам зро­зумів, що роз­пи­тува­ти про бать­ка нез­ручно. І не роз­пи­тував. Звик до дум­ки, що їх тіль­ки двоє на світі — ма­ма та він…

І ось — нес­подіван­ка. З-за рядків лис­та й­ому вчу­ваєть­ся батьків го­лос, в яко­му бри­нять і біль, і ка­ят­тя. У­яв­ляєть­ся й­ого об­личчя, — ніс, очі, чуб… На­пев­но, він та­кий же, як і Юр­ко, ру­дий. Бо ж ма­ма — чор­ня­ва. А мо­же, й ні? Хтоз­на… А які очі? Ву­ха? Чи ви­сокий він чи низь­кий?..

Нічо­го ць­ого Юр­ко не міг у­яви­ти, бо як би не у­явив, усе бу­ло б да­леким від дій­сності. Це він знав на­пев­но.

Далі й­ого дум­ки за­вертіли­ся, як ви­хор.

Що відповіла ма­ма? Ад­же яс­но, що бать­ко вчи­нив зле, за­лишив­ши їх нап­ризво­ляще. Що во­на пе­режи­ла за ці дні? Чо­му ні сло­вом не об­мо­вила­ся про лист? Не хотіла й­ого хви­люва­ти, по­ки був у лікарні? То чо­му ж учо­ра вве­чері, ко­ли во­ни дов­го сиділи і роз­мовля­ли, не ска­зала?

Потім дум­ка пе­рес­ко­чила на інше.

Як бать­ко міг зро­бити та­ке? Пос­ва­рив­ся з ма­мою? Те­пер він ро­зумів, як усе це бо­ляче. А як пе­режи­вала ма­ма? Як їй бу­ло і об­разли­во! Яки­ми очи­ма во­на ди­вила­ся на нь­ого, ко­ли він вос­таннє ішов з до­му?

Не зна­ходя­чи відповіді на свої за­питан­ня, ще раз гля­нув на бать­ко­ву ад­ре­су, щоб за­пам'ята­ти її, а потім за­ховав лис­та в пап­ку, а са­му пап­ку — під пос­те­лю і не знав, ку­ди се­бе подіти. По­тиняв­ся по кімна­тах, по­нарікав у дум­ках на Сергія та Мар­ту, котрі не прий­шли провіда­ти й­ого, а потім узяв до рук книж­ку і ліг, щоб за­бути про все…


 

РОЗ­МО­ВА З МАТІР'Ю 


 

День тяг­нувся так дов­го, як ніко­ли. Зда­вало­ся, й­ому не бу­де кінця. Книж­ка не до­помог­ла: про­чита­ного не ро­зумів, во­но не до­ходи­ло до й­ого свідо­мості.

На­решті, клац­нув за­мок — і на по­розі з'яви­лася ма­ма. В руці гос­по­дар­ча сум­ка, а з неї виг­ля­дали блис­кучі голівки пля­шок з мо­локом та якась зе­лень. У другій — сітка з ро­жеву­ватою мо­лодою кар­топлею.

Юр­ко швид­ко схо­пив­ся — взяв сум­ку. Й­ому впа­ло в око, що ма­ма чи­мось зак­ло­пота­на, стом­ле­на. У її гар­них чор­них очах сто­яв сум, а об­личчя бу­ло блідіше, ніж зав­жди. Нев­же при­чиною ць­ому — лист? й­ому ста­ло шко­да ма­тері.

— У те­бе неп­риємності на ро­боті?

— З чо­го ти взяв?

— Вид­но…

— Ні, неп­риємнос­тей на ро­боті не­має. Сто­мила­ся.

Во­на швид­ко при­готу­вала обід — смач­ний суп з мо­лодою кар­топлею та ук­ро­пом, і во­ни по­обіда­ли.

— Я про­читав лис­та, — ска­зав Юр­ко ти­хо, але з при­тис­ком.

На якусь мить ма­ма зав­мерла, ру­ка її з чаш­кою зас­тигла в повітрі. Потім ки­нула бис­трий пог­ляд на си­на.

— Ти про­читав лис­та?

— Так…

— Ну, і…

— Ти відповіла… й­ому? — замість відповіді, зно­ву за­питав Юр­ко.

— Ні.

— Чо­му?

Ма­ти дов­го мов­ча­ла. Юр­ко ба­чив, як рап­том за­кам'яніло її об­личчя, стис­ну­лися і зблідли вус­та, а між бро­вами різко ок­ресли­лася не­велич­ка змор­шка, якої він раніш не помічав. Він по­жалів, що затіяв цю роз­мо­ву.

Од­нак відсту­пати вже не хотів та й ніку­ди бу­ло.

— Він ме­не тяж­ко об­ра­зив… Ти не зро­зумієш ць­ого, си­ну. Та й ра­но ще тобі вни­кати в жит­тя до­рос­лих…

— Чо­му ж не зро­зумію?.. Я вже не ма­лень­кий.

Ма­ти сум­но усміхну­лася і пог­ла­дила ру­кою по шорсткій ру­дуватій чуп­рині, що в лікарні відрос­ла і ста­ла кра­сивою хви­ляс­тою ше­велю­рою.

«Справді, не ма­лень­кий… Он як ви­тяг­ну­ло й­ого за цю вес­ну!» — по­дума­ла, а вго­лос ска­зала:

— Ти не знав й­ого, і він тобі не потрібен!

— Але ж він мій бать­ко! Як же не потрібен?.. І усвідо­мив свою по­мил­ку!

— Доб­ра по­мил­ка! По­ламав жит­тя мені! Оси­ротив те­бе! Для нь­ого, ма­буть, так прос­то — піти, по­вер­ну­тися…

— Ти не зро­зуміла й­ого лис­та… Або не хо­чеш зро­зуміти… Ад­же він шко­дує, що так ста­лось!

— Те­пер шко­дує, а тоді не ду­мав, що об­ра­зив ме­не, бо­лю зав­дав!.. Як же я за­раз мо­жу й­ого прий­ня­ти? — в го­лосі ма­тері заб­риніла об­ра­жена гордість.

— Ніхто не ка­же прий­ма­ти, — за­пере­чив Юр­ко. — Але відпи­сати й­ому ти мо­жеш? До то­го ж — він не тіль­ки твій ко­лишній чо­ловік, а й мій бать­ко! Який уже є, а бать­ко!..

Юр­кові зда­вало­ся, що го­ворить він пе­рекон­ли­во, але ма­ти за­переч­ли­во по­хита­ла го­ловою.

— І пи­сати не хо­чу, він для ме­не чу­жа лю­дина!.. Як­що я й лю­била й­ого ко­лись, то від ць­ого по­чут­тя за­лишив­ся один гіркий спо­мин… Я не мо­жу прос­ти­ти й­ого!.. І да­вай при­пини­мо цю роз­мо­ву!

Юр­ко по­чер­вонів. Ще ніко­ли ма­ти не відкри­вала тай­ни своєї душі.


Після обіду Юр­ко зно­ву дов­го сидів біля вікна над роз­горну­тою книж­кою, але чи­тати не міг.

Дум­ки все тісніше і тісніше об­сту­пали й­ого, мов чорні хма­ри.

Що ро­бити? З ким по­ради­тись? Із Сергієм або з Мар­тою? Це єдині близькі друзі… Та що во­ни мо­жуть по­ради­ти? І як він їм відкриєть­ся, як роз­повість про такі важкі й ма­лоз­ро­зумілі сто­сун­ки між бать­ка­ми?.. Ні, во­ни нічо­го не по­винні зна­ти! Їм — жод­но­го сло­ва про це!

Тоді — ко­му ж? Хто підка­же, як бу­ти?

Він пе­реби­рав у пам'яті знай­омих, але ні на ко­му не міг зу­пини­тися, — ні ть­отя Ле­ся, ма­ти Сергія, ні Мар­тин бать­ко не підхо­дили для ць­ого, бо від них і Мар­та і Сергій мог­ли ко­ли-не­будь дізна­тися про цю історію…

Стій! А що ко­ли піти до Сте­пана Бе­недик­то­вича?

Пе­ред очи­ма сплив об­раз ста­рого си­вого вчи­теля. Ось ко­му все мож­на ска­зати, від ко­го мож­на по­чути ро­зум­ну по­раду!.. Без­пе­реч­но, тіль­ки до нь­ого! І як він раніше не по­думав?

Зірвав­ся з місця і ки­нув­ся до две­рей,

— Ти ку­ди? — спи­тала з кухні ма­ти.

Але Юр­ко вже не чув її слів. Як ви­хор, ви­летів з квар­ти­ри і швид­ко пом­чав по схо­дах униз…


 

ДВІ ЗУСТРІЧІ 


 

І тре­ба ж та­ке: на май­дані Жов­тне­вому, ко­ли з-за універ­ма­гу по­вер­тав пра­воруч, ніс до но­са зіткнув­ся з Сергієм. Іншим ра­зом зрадів би, а те­пер — до­сад­но руй­ну­ють­ся всі пла­ни. Від нь­ого так лег­ко не відка­рас­каєшся!

— Юр­ко? Ти до ме­не? Са­лют! — Сергій тріпнув роз­патла­ним чу­бом і прос­тягнув свою зас­маглу п'ятірню і таємни­че сповістив: — Є геніаль­на ідея!

Юр­ко іронічно усміхнув­ся.

— Ну, вже й геніаль­на!

Сергій об­ра­жено шмор­гнув но­сом.

— Та ти спер­шу вис­лу­хай, а потім кри­тику­вати­меш!

Во­ни відій­шли вбік і ста­ли під га­зет­ним кіос­ком.

— Ну, слу­хаю… Ка­жи!

Сергій по-змов­ниць­ко­му на­хилив­ся до Юр­ко­вого ву­ха.

— А чо­му б нам не гай­ну­ти в пла­ван­ня?.. Узя­ли б Мар­ту, її чо­вен — і в путь!.. Як ти на це ди­виш­ся? Га?

— Че­кай! Че­кай! У яке пла­ван­ня? Ку­ди?

— Ну, як — ку­ди? По мо­рю, зви­чай­но…

— І в той же день те­бе за­вер­не з мо­ря міліція, щоб ти знав! — ос­ту­див й­ого за­пал Юр­ко.

— Не за­вер­не! Я все об­ду­мав! Ми ж не поп­ли­вемо на фар­ва­тер, де хо­дять ко­раблі, а зро­бимо мандрівку по за­тоці, по­риба­лимо біля без­людних ос­тровів… Юш­ку зва­римо… Ти у­яв­ляєш?

Юр­ко у­явив на­маль­ова­не Сергієм морсь­ке привілля, со­нячні піщані бе­реги ос­тровів, на­мет під вер­бо­лозом, ка­занок над ба­гат­тям… А що? Справді, Сергій не­пога­но при­думав!

— А як­що Мар­та не за­хоче?

— Ну, ска­зав! Я Мар­ту знаю!..

— А як­що бать­ко не дасть чов­на? Сергій за­сопів но­сом.

— Дасть! Будь пе­вен!.. Як­що Мар­та за­хоче, то дасть! Або сам поп­ли­ве з на­ми!

— Гм, ти все пе­ред­ба­чив… Ну, що ж — ідея при­ваб­ли­ва! — по­годив­ся Юр­ко. — Вва­жай, що я твій ком­пань­йон!

— Тоді ходімо до Мар­ти на пе­рего­вори!

— Так відра­зу?

— А чо­го ж відкла­дати?

— Я за­раз не маю ча­су… Ма­буть, іди до Мар­ти по­ки що без ме­не. Як­що ж сам не змо­жеш, тоді візь­меш ме­не на до­помо­гу.

Сергій тро­хи по­думав. Потім по­годив­ся.

— Га­разд. Тіль­ки не дов­го швен­дяй і за­ходь до неї — по­гово­римо… Мо­же, й справді потрібна бу­де твоя до­помо­га. Зго­да?

— Ну, тоді до­мови­лись… Бу­вай! — Сергій тріпнув чу­бом і зник за ро­гом.

Юр­ко тро­хи пос­то­яв, а потім швид­ко по­чим­чи­кував далі.

Сте­пан Бе­недик­то­вич, у синь­ому фар­тусі, з за­поро­шени­ми тир­сою ву­сика­ми, на­хилив­ся під навісом біля цир­ку­ляр­ки і щось ви­пилю­вав із па­хучої сос­но­вої шалівки. По­бачив­ши Юр­ка, вим­кнув струм.

— За­ходь, за­ходь, Юрію! Як твоє здо­ров'я?

— Дя­кую, доб­ре, — Юр­ко зніяковів.

Ви­ручив Сте­пан Бе­недик­то­вич. Струс­нувши з одя­гу тир­су, взяв хлоп­ця під ру­ку — повів у сад до сто­лу.

— Сідай… Роз­повідай, як жи­веш, чим зай­мав­ся після то­го, як ви­писав­ся з лікарні… Го­лова не бо­лить?

— Ні.

— Це доб­ре. На мо­ре хо­диш? Ку­паєшся? Ри­бу ло­виш?

— Тіль­ки зби­раємо­ся з Сергієм, — відповів Юр­ко і, наб­равшись рішу­чості, до­дав: — Я прий­шов до вас, Сте­пане Бе­недик­то­вичу, щоб роз­повісти…

Він за­вагав­ся і за­мовк. Учи­тель враз по­серй­ознішав.

— Ка­жи — чо­го? Я слу­хаю.

Юр­ко по­чер­вонів, не зна­ючи, як по­чати.

— По­ради­тись прий­шов.

— Ну, ну, роз­повідай, Юрію! — підбадь­орив учи­тель.

— Але це сек­рет.

— Яс­на річ! Я ро­зумію. Мо­жеш не сумніва­тися, — таємни­цю бу­де збе­реже­но.

Юр­ко гля­нув пря­мо в очі Сте­панові Бе­недик­то­вичу. Ти­хо ска­зав:

— Ба­чите, знай­шов­ся мій бать­ко. Не бу­ло, не бу­ло, а це рап­том…

— Ну, й що? — так же ти­хо спи­тав клас­ний керівник, нічим не ви­яв­ля­ючи своїх по­чуттів.

— Я й­ого ні ра­зу в житті не ба­чив, не у­яв­ляю, який він… Хотів би зустріти­ся, по­гово­рити, та ма­ти і слу­хати про нь­ого не хо­че. — І Юр­ко роз­повів про батьків лист і про свою роз­мо­ву з матір'ю.

Сте­пан Бе­недик­то­вич слу­хав уваж­но, не пе­реби­ва­ючи, і тіль­ки вря­ди-го­ди пог­ля­дав пиль­но на хлоп­ця з-під гус­тих острішку­ватих брів.

Закінчу­ючи свою роз­повідь, Юр­ко зніче­но опус­тив плечі.

— Не знаю, що мені ро­бити. І матір жал­ко, і бать­ка хо­четь­ся по­бачи­ти…

Сте­пан Бе­недик­то­вич по­мов­чав. Гли­бока змор­шка пе­ресікла й­ого кру­тий лоб.

— А ма­ма не за­боро­нила тобі зустріча­тися з бать­ком?

— Про це не бу­ло мо­ви.

— Де бать­ко жи­ве?

— У пор­ту Но­вому. Ву­лиця Пол­тавсь­ка…

— Ти знаєш, де це?

— Ні.

— До пор­ту Но­вого по мо­рю кіло­метрів де­сять-два­над­цять… Мож­на ка­тером… Ось так — че­рез за­току, — вчи­тель мах­нув ру­кою на північний захід. — А як­що ав­то­бусом, по ас­фаль­ту, то і всі двад­цять п'ять…

— То ви мені ра­дите поїха­ти до нь­ого?

Сте­пан Бе­недик­то­вич пок­лав ру­ку на Юр­ко­ве пле­че, цим са­мим да­ючи зро­зуміти, що він з довір'ям ста­вить­ся до сво­го ви­хован­ця.

— А чо­му б і ні?.. Ад­же ти хо­чеш ць­ого! Ти по­винен зна­ти, що жит­тя — шту­ка до­сить склад­на. Іноді не підозріваєш, яким бо­ком во­но по­вер­неть­ся до те­бе. Ось са­ме за­раз такі склад­нощі в житті твоїх батьків. І ко­ли б їм до­помог­ти, то во­ни, мо­же, знай­шли б спіль­ну мо­ву…

— А як їм до­помог­ти?

— Прос­тягну­ти бать­кові ру­ку! Су­дячи з то­го, що ти роз­повів, він хо­че з то­бою зустріти­ся. От­же, поїдь до нь­ого! Та­ка моя по­рада.

— А ма­ма?

— Ба­чиш, ма­ма не має пра­ва за­боро­нити тобі зустріти­ся з бать­ком. Та й не ма­люк ти уже!..

Юр­ко зрадів. Спокійні, роз­судливі сло­ва клас­но­го керівни­ка розсіяли сумніви і ва­ган­ня. Без­пе­реч­но, тре­ба їха­ти до бать­ка! Знай­ти й­ого! По­гово­рити!

Він підвівся.

— Дя­кую, Сте­пане Бе­недик­то­вичу. Я зро­зумів вас… До по­бачен­ня!

— До по­бачен­ня, Юрію! Ба­жаю успіху!..


 

ЩЕ ОД­НА ЗУСТРІЧ 


 

Дру­гого дня бу­ла неділя. Ма­ти не поспіша­ла вста­вати, а Юр­кові не ле­жало­ся. Як тіль­ки над мо­рем підняв­ся край не­ба, схо­пив­ся з ліжка.

— Ти чо­го так ра­но, Юр­чи­ку?

Юр­ко по­чер­вонів, бо зму­шений був ска­зати ма­тері неп­равду. Ще зве­чора він обмірку­вав план поїздки до Но­вого пор­ту, дізнав­ся, що най­зручніше їха­ти ав­то­бусом, кот­рий ви­рушає о сь­омій ран­ку.

— Ти не тур­буй­ся — спи. Ми з Сергієм до­мови­лись по­риба­лити, — відповів яко­мога спокійніше.

— По­риба­лити! — усміхну­лася ма­ти. — І де ми ту ри­бу діва­тиме­мо?!

Юр­ко по­лег­ше­но зітхнув, — ма­ти нічо­го не підозріває. Швид­ко вмив­ся, з'їв шма­ток пи­рога з яб­лу­ками і гай­нув з до­му. На ав­то­бус­ну станцію при­був вчас­но.

Ав­то­бус ве­село ко­тив­ся по гла­денькій ас­фаль­тній до­розі по­над мо­рем, об­ми­на­ючи без­краю за­току, то відда­ля­ючись від неї, то їду­чи біля са­мого бе­рега. За вікном проп­ли­вали не­озорі по­ля, де гур­котіли ком­бай­ни, зе­лені гаї, си­ня морсь­ка да­лечінь…

На­решті, з гор­ба по­казав­ся порт Но­вий. Це бу­ло чи­мале містеч­ко, що ви­рос­ло за ос­танні ро­ки. Жит­тя й­ому да­ли не тіль­ки мо­ре і новітній порт, а пе­редусім — за­води й фаб­ри­ки, зве­дені на рівних піща­них бе­регах. Від пор­ту прос­тягну­лися ши­рокі ву­лиці. На них струн­ки­ми ря­доч­ка­ми пну­лися ввись мо­лоденькі то­поль­ки.


Аж те­пер Юр­ко, сплиг­нувши з підніжки ав­то­буса, по-справжнь­ому по­чав хви­люва­тися. Ще б пак! Він по­бачить бать­ка, про яко­го мріяв усе жит­тя!

Сь­огодні вихідний день, і бать­ко, на­пев­не, до­ма. Ціка­во, як він зустріне й­ого? Зніяковіє? Зди­вуєть­ся?

Юр­ко роз­пи­тав, де знай­ти ву­лицю Пол­тавсь­ку, і за яки­хось двад­цять хви­лин уже сто­яв пе­ред не­вели­ким гар­нень­ким бу­диноч­ком, що виг­ля­дав з-за пар­ка­ну світли­ми вікна­ми.

Тут й­ого зовсім об­ли­шила сміливість. Зай­ти? А що він ска­же бать­кові? «Доб­рий день, та­ту. Я твій син». А як­що бать­ко не за­хоче з ним го­вори­ти?

А ко­ли бать­ко з радістю привітає й­ого, то про що з ним го­вори­ти? Роз­повісти про своє жит­тя? Чи про те, як пот­ра­пив сю­ди?..

Він несміли­во взяв­ся за клям­ку, ла­ючи в думці се­бе за слаб­ко­духість. Аж тут рип­ну­ли двері — і на ґанок вий­шла ста­ра жінка в тем­но­му ха­латі. По­бачив­ши у хвіртці нез­най­омо­го хлоп­ця, зу­пини­лася і вичіку­валь­но по­диви­лася на нь­ого.

— Доб­рий день, — привітав­ся Юр­ко. Ста­ра у відповідь кив­ну­ла го­ловою.

— Ко­го тобі?

— Я до ва­шого квар­ти­ран­та. Мені потрібен… дя­дя Ро­маню­та, — про­бель­ко­тав спан­те­личе­ний Юр­ко, який чо­мусь вва­жав, що пер­ший, з ким він тут зустрінеть­ся, бу­де обов'яз­ко­во й­ого бать­ко, а не якась нез­най­ома жінка.

— Ва­силь Пет­ро­вич? Й­ого не­має до­ма.

— Ко­ли ж він прий­де?

— А він не прий­де…

— Не прий­де? — в Юр­ко­вому го­лосі проз­ву­чало роз­ча­руван­ня. — Хіба він не жи­ве у вас?

— Жи­ве. І за квар­ти­ру пла­тить справ­но. Та відко­ли ста­ло теп­ло, весь час на Дніпрі.

— Як на Дніпрі?

— А так. Там спить, звідти хо­дить на ро­боту. Ти хто та­кий?

— Я? — Юр­ко не знав, що відповісти.

— Я з ро­боти. Ме­не май­стер прис­лав, — нев­певне­но про­мовив він, га­ряч­ко­во ду­ма­ючи, як спи­тати у ста­рої, де ж жи­ве бать­ко.

Справді, не по­яс­ню­вати ж чужій лю­дині, навіщо він роз­шу­кує Ва­силя Пет­ро­вича Ро­маню­ту і хто він й­ому до­водить­ся.

— Для чо­го?

— Він на ро­боті потрібен. Скажіть, будь лас­ка, де й­ого знай­ти.

Ста­ра по­дума­ла, ще раз пиль­но гля­нула на Юр­ка, а потім ска­зала.

— Ад­ре­си він не за­лишав. Але роз­повідав, що жи­ве в старій баржі десь на бе­резі Дніпра. Ри­бу ло­вить, ку­паєть­ся… Ма­буть, й­ому там не­пога­но, ко­ли тиж­ня­ми не при­ходить до­дому.

— Як же знай­ти ту бар­жу?

— Хтоз­на. Я не бу­ла там. Мо­же, ста­рий знає? — і за­гука­ла в ха­ту: — Іва­не! Іва­не! Де жи­ве Ва­силь Пет­ро­вич? Тут пи­та­ють й­ого.

Нас­та­ла па­уза. З ха­ти не відповіда­ли. Юр­ко зав­мер. Нев­же не дізнаєть­ся, де жи­ве бать­ко? Нев­же да­рем­но їхав сю­ди?

Врешті по­чув­ся ста­речий го­лос.

— Ниж­че пор­ту, на піщаній косі. Бар­жа на­зиваєть­ся «Неп­тун».

Юр­ко по­дяку­вав і по­вер­нув на­зад. По­минув­ши річко­вий порт, прой­шов попід залізнич­ним мос­том і зу­пинив­ся на бе­резі ти­хої за­воді, де сто­яли на при­колі старі баржі, ка­тери і но­венькі мо­торні чов­ни лю­бителів вод­но­го спор­ту та ри­боловс­тва.

Бар­жу «Неп­тун» Юр­ко помітив зда­леку. Во­на сто­яла на при­чалі біля піща­ної ко­си, сіра, ста­ра, з об­лупле­ною фар­бою на бор­тах. Тіль­ки наз­ва бу­ла ки­мось не­дав­но підмаль­ова­на і зда­леку ки­далась у вічі.

У Юр­ка ть­ох­ну­ло сер­це: на баржі, звісив­ши но­ги за борт, сидів чо­ловік у го­лубій майці і, нед­ба­ло три­ма­ючи в зу­бах ци­гар­ку, пиль­но ди­вив­ся на во­ду, де чер­воніли й біліли поп­лавки ву­док. Нев­же бать­ко?

Чо­ловік був за­горілий, м'язис­тий, з гус­тою ко­пицею буй­но­го ру­дого во­лос­ся на ве­ликій го­лові. Він не звер­тав ніякої ува­ги на хлоп­ча­ка, що й­шов бе­регом.

Юр­ко по­вер­нув до баржі.

Сер­це ка­лата­ло в гру­дях, мов спо­лоха­на пташ­ка. Нас­ту­пила хви­лина, за­ради якої він їхав сю­ди! Він швид­ко пе­ребіг вузь­ким тра­пом і сплиг­нув на па­лубу.

Чо­ловік по­чув стукіт і підвів го­лову. Їхні пог­ля­ди зустріли­ся.

І в ту ж мить Юр­ко зро­зумів: пе­ред ним — бать­ко. Тут по­мил­ки не мог­ло бу­ти. І очі, і чуб, і ніс, і овал об­личчя — все го­вори­ло про ра­зючу подібність, яка не мог­ла бу­ти ви­пад­ко­вою.

Юр­ко зу­пинив­ся. Від хви­люван­ня у нь­ого за­било дух і відібра­ло мо­ву. Сто­яв і пиль­но, аж за­над­то пиль­но ди­вив­ся на бать­ка, все ще не віря­чи — дій­сність це чи сон?

Бать­ко теж ди­вив­ся на нь­ого зди­вова­но, з лег­ким усміхом, але, вид­но, й­ого зди­вуван­ня бу­ло вик­ли­кане прос­то ней­мовірною роз­губленістю хлоп­ця, для якої він не зна­ходив при­чини й по­яс­нення.

— Ну, здрас­туй! Про­ходь — чо­го зу­пинив­ся? — ска­зав привітно. — Я не ку­са­юсь. Як­що вже опи­нив­ся на моїй по­судині, то гос­тем бу­деш! Сідай. Роз­повідай, яке діло маєш?!.

Він підбадь­ор­ли­во підмор­гнув. Юр­ко сту­пив два кро­ки на­перед і зно­ву зу­пинив­ся, Язик за­дерев'янів.

— Доб­ро­го здо­ров'я, — про­бель­ко­тав глу­хо і за­мовк, не ма­ючи си­ли ви­мови­ти сло­во «та­ту». — Я до вас…

— Ба­чу. Сідай по­ряд.

— Ме­не зва­ти Юр­ком…

— Ду­же приємно. Чу­дове ім'я.

На мить у бать­ко­вих очах про­май­нув сум, а з об­личчя враз щез усміх. Во­но по­серй­озніша­ло, ста­ло нап­ру­женим.

— А прізви­ще моє Ро­маню­та, — ви­палив Юр­ко, з тру­дом пізна­ючи свій го­лос.

— Що? — чо­ловік ки­нув вуд­ку, яку три­мав у руці, схо­пив­ся на но­ги. — Ро­маню­та?

Як­що до ць­ого в Юр­ка ще й був який­сь ма­лень­кий сумнів у то­му, що пе­ред ним й­ого бать­ко, то за­раз він геть розвіяв­ся. Збен­те­женість, радість, по­див — всі ці по­чут­тя так яс­кра­во ви­малю­вали­ся на й­ого об­личчі, бу­ли такі про­мовисті, що Юр­ко пе­реко­нав­ся ос­та­точ­но: пе­ред ним — бать­ко!

— Так, Юр­ко Ро­маню­та.

— Син? — бать­ко роз­ста­вив ру­ки ніби для обіймів, але враз опус­тив. — Юр­ко?

— Так, син…

Во­ни мов­чки ди­вились один на од­но­го, не зру­шу­ючи з місця. Потім бать­ко, пе­ремігши хви­люван­ня, швид­ко підій­шов до хлоп­ця і, як до­рос­ло­му, по­дав ру­ку.

— Ну, здо­ров, си­ну… Спа­сибі, що приїхав…

В й­ого очах сто­яли сль­ози. Вид­но бу­ло, що він лед­ве стри­мує се­бе, щоб не схо­пити хлоп­ця в обій­ми, і тіль­ки що­сили стис­кає Юр­ко­ву ру­ку, не поміча­ючи, що зав­дає й­ому бо­лю, та роз­губле­но усміхаєть­ся.

— Я ра­дий, що зустрівся з то­бою, — Юр­ко і не помітив, як пе­рей­шов на «ти». — Лед­ве знай­шов…

— Ще б пак! Ме­не знай­ти не­лег­ко… Ад­ре­си в довідко­вому бю­ро не за­лишав… І ма­ма приїха­ла?

— Ні, я сам, — ти­хо відповів Юр­ко. Бать­кові що­ки пой­ня­лися рум'ян­цем.

Вид­но, й­ому ніяко­во бу­ло слу­хати від си­на те, що му­сив би сам зна­ти.

— Я ро­зумію…

Він по­хилив го­лову і за­мовк, ніби на кре­мезні плечі ліг важ­кий тя­гар.

Юр­кові ста­ло шко­да бать­ка. Але ра­зом з тим десь гли­боко в душі во­рух­ну­лося по­чут­тя зловтіхи.

«Ага! Те­пер ти каєшся! Те­пер ти зро­зумів, як гірко бу­ти оди­ноко­му! А як же бу­ло ма­тері? Мені, ма­лому? Тоді ти не ду­мав про нас? І тіль­ки, ко­ли за­лишив­ся сам, оди­нокий, ко­ли ро­ки (до речі, скіль­ки й­ому? Років со­рок?) по­чали срібли­ти скроні і тя­гарем опус­ка­тися на плечі, тіль­ки тоді ти зга­дав, що у те­бе е дру­жина і син! Те­пер відчуй, як це тяж­ко, ко­ли від те­бе відвер­та­ють­ся, не хо­чуть те­бе приз­на­вати за рідно­го! Відчуй…»

Од­нак жаль узяв го­ру, і Юр­ко ска­зав сло­вами Сте­пана Бе­недик­то­вича:

— Я не знаю, що у вас ста­лося з матір'ю. То ва­ша спра­ва — самі й роз­би­рай­тесь. А я, як ба­чиш, приїхав…

Бать­ко об­няв й­ого за плечі. На об­личчі про­май­ну­ла радість.

— Дя­кую, си­ну. Сь­огодні у ме­не ду­же щас­ли­вий день. Здаєть­ся, щас­ливішо­го й не бу­ло ніко­ли… Ну, за­ходь до мо­го па­лацу, — і він по­казав на до­щану над­бу­дову баржі. — Відпо­чине­мо, по­риба­лимо, на­вари­мо юш­ки — і на­гово­римо­ся дос­хо­чу…

Та Юр­ко за­пере­чив.

— Ні, та­ту, я в те­бе не зат­ри­ма­юсь. Че­рез го­дину відхо­дить ав­то­бус, і мені тре­ба встиг­ну­ти на нь­ого, щоб вчас­но бу­ти вдо­ма. Так що по­риба­лимо іншим ра­зом.

— Шко­да. Тоді поснідаємо в їдальні. Заж­ди на ме­не хви­лин­ку — я одяг­ну­ся, — і він зник за до­щани­ми две­рима ка­юти.

Відвіду­вачів у чайній бу­ло ма­ло, і їм швид­ко по­дали сніда­нок. Бать­ко май­же не їв, — роз­повідав про се­бе, роз­пи­тував Юр­ка. Й­ого ціка­вило все: як Юр­ко нав­чаєть­ся, в яко­му класі, чи є в нь­ого книж­ки, зо­шити, одяг. Де во­ни жи­ли з ма­мою? Де ма­ма за­раз пра­цює?

По­чув­ши, що во­ни вже жи­вуть не на ос­трові Дов­го­му, а в новій квар­тирі, зрадів і за­питав ад­ре­су.

— Ти мені доз­во­лиш ко­ли-не­будь зай­ти до те­бе?

— А як же ма­ма? — по­чер­вонів Юр­ко.

— А я тоді, ко­ли во­на бу­де на ро­боті. Мені кож­но­го дня до­водить­ся бу­вати в місті, бо я пра­цюю водієм ван­тажної ав­то­маши­ни, і під час обідньої пе­рер­ви міг би на кіль­ка хви­лин заг­ля­нути.


Юр­ко по­думав, що нічо­го не бу­де по­гано­го, як­що бать­ко зай­де до нь­ого на півго­дини.

— За­ходь, — по­годив­ся він. — Але так, щоб ма­ма не ба­чила…

— Дя­кую, Юр­чи­ку, — ска­зав схвиль­ова­но бать­ко. — Ми бу­демо з то­бою щи­рими дру­зями? Прав­да?

— Бу­демо. А чо­му ж?

Роз­мовля­ючи з бать­ком, Юр­ко уваж­но приг­ля­дав­ся до нь­ого. Він за­пам'ятав й­ого міцні нат­руджені ру­ки, по­рослі ру­дува­тими во­лосин­ка­ми, гус­тий, злег­ка хви­ляс­тий і теж ру­дува­тий чуб, у яко­му про­бива­лася си­виз­на, дві змор­шки, що за­ляг­ли на лобі, і такі ж, як у нь­ого, сірі очі. Ой, як би бу­ло хо­роше ба­чити й­ого ко­жен день, хо­дити з ним по ву­лицях міста, як це ро­бить Мар­та з своїм бать­ком, чи по бе­резі мо­ря, сидіти по­ряд за сто­лом — і не в їдальні, а до­ма! Во­ни й справді мог­ли б ста­ти доб­ри­ми дру­зями.

Го­дин­ник на стіні про­бив оди­над­ця­ту. Юр­ко схо­пив­ся.

— Мені по­ра… Ти про­ведеш ме­не до ав­тостанції?


 

У МАР­ТИ 


 

Сергій ждав й­ого біля бу­дин­ку сум­ний, на­басур­ма­нений, ніби на­ков­тався гірко­го. По­бачив­ши Юр­ка, відра­зу на­кинув­ся:

— І де мож­на веш­та­тися стіль­ки! Вже цілу го­дину отут виг­ля­даю те­бе! А ти ніби крізь зем­лю про­валив­ся!

— Мар­ту ба­чив?

— Та ні ж!

— Чо­му? Не бу­ло до­ма?

Сергій з до­садою мах­нув ру­кою.

— Ба­чиш, я прос­то не хо­див до неї.. По­бо­яв­ся сам…

— Щось на те­бе не схо­же!

— Ти ме­не не так зро­зумів… Я не Мар­ти бо­юсь! Ще б чо­го! Бо­юсь нев­дачі: або Мар­та за­коми­зить­ся, або Іван Іва­нович відмо­вить. Що тоді ми зро­бимо без чов­на?.. То ж я, іду­чи, розмірку­вав і вирішив діжда­тися те­бе.

— Ну що ж, ходімо ра­зом, як­що ти та­кий бо­ягуз!

Сергій роз­плив­ся в радісній усмішці і, штур­хо­нув­ши по-дружнь­ому Юр­ка ме­жи плечі, підско­ком ру­шив пер­ший.

Во­ни ішли швид­ко, на хо­ду обміню­ючись дум­ка­ми. Та, влас­не, й ро­зуміли один од­но­го з півсло­ва, бо їх об'єдну­вала міцна юнаць­ка друж­ба.

Гарні, прек­расні по­чут­тя сто­ять за цим хо­рошим дзвінким сло­вом.

Друж­ба!

Хто не звідав ць­ого по­чут­тя, хто не мав у житті хоч од­но­го то­вари­ша-дру­га, яко­му б роз­кри­вав свої дум­ки і таємниці, яко­му без­ко­рис­ли­во до­пома­гав би в тяжкі хви­лини і від яко­го ждав би та­кої ж до­помо­ги в скрут­ний час, той навіки обікрав се­бе, збіднив своє сер­це, той не мо­же вва­жати се­бе щас­ли­вим…

Щас­ли­вий той, хто має відда­ного дру­га, кот­рий поділяє і твою радість, і твоє го­ре. Бо здав­на відо­мо: поділе­на радість — то дві ра­дості, а поділе­не го­ре — тіль­ки півго­ря…

Друж­ба зве­личує лю­дину, под­воює її си­ли, ок­ри­лює ду­шу. Справ­жня друж­ба зав­жди чис­та, бла­город­на і не рев­ни­ва. Во­на не тер­пить неп­равди, нерівності, при­нижен­ня і са­моп­ри­нижен­ня. У неї ви­сокі і ясні, мов сон­це, девізи — лю­бов, довір'я і спра­вед­ливість…Най­щиріша друж­ба зав'язуєть­ся в юності, ко­ли сер­це тяг­неть­ся до сер­ця, як залізо до магніта. І за­лишає слід на все жит­тя!

Умій дру­жити!

І найміцніша друж­ба ви­магає жертв: так­товності, щи­рості, уміння да­вати біль­ше, ніж бе­реш сам, а ще — го­тов­ності піти за­ради дру­га на все!

Та­ка друж­ба — то ве­лике щас­тя!..

Ось і знай­ома ха­та на гор­бку. Круг неї — мо­лодий яб­лу­невий са­док, біля ґан­ку, на грядці, різно­барвні жор­жи­ни.

Мар­та са­ме пра­ла білиз­ну. Сто­яла по коліна у воді, зас­магла, брон­зо­вотіла, струн­ка, а нав­ко­ло її ніг пу­зири­лося біле шу­мовин­ня ми­ла. По­бачив­ши хлопців, вий­шла на бе­рег, струс­ну­ла блис­ку­чими ку­чери­ками.

— Ну, що у вас стряс­ло­ся? — гля­нула на їхні схвиль­овані об­личчя.

— Ти знаєш, у Юр­ка є геніаль­на ідея, — по­чав бу­ло Сергій, але Юр­ко гля­нув на нь­ого так, що він закліпав очи­ма і за­мовк.

— Що ж це за ідея? — ве­селі Мар­тині очі лу­каво усміхну­лися.

— Ну, яка там ідея… Сергій зав­жди ви­гадає хтоз­на-що та ще й свою ідею при­пише ко­мусь, — про­мовив Юр­ко. — Прос­то ми хо­чемо зро­бити по­дорож на човні. По мо­рю… На ос­тро­ви…

— Ого! — Мар­та враз пе­рес­та­ла усміха­тися. — У­яв­ляю, як це бу­де ціка­во! А ме­не візь­ме­те?

— Чо­го ж ми й прий­шли! — бур­кнув Сергій. — Чо­вен же твій.

Мар­та засміяла­ся з прос­ту­ватої без­по­серед­ності Сергія.

— Чо­вен не мій, а батьків.

— Ну, а ти — бать­ко­ва…

— Бать­ко у те­бе доб­рий, доз­во­лить, — до­дав Юр­ко. — Та ось і він…

До них, роз­ста­вив­ши пишні чорні ву­са, шкан­ди­бав на своїй де­рев'янці Іван Іва­нович.

— О-о, зібра­лася ком­панія! Здо­ровенькі бу­ли, хлопці! — привітав­ся він, прос­тя­га­ючи ру­ку. — Чо­го це ти, Сергію, вов­ком зир­каєш? Чи, мо­же, на­коїв що?

— Ні, — нас­то­роже­но блим­нув оком Сергій, зна­ючи, що від Іва­на Іва­нови­ча мож­на жда­ти якої зав­годно витівки.

— Як не на­коїв?

— Та ні ж, ка­жу!..

— А ми за­раз по­бачи­мо… Ану, чо­го це в те­бе ки­шеня відстов­бурчи­лася? Що там при­ховав? — І Іван Іва­нович ухо­пив однією ру­кою Сергія за чу­ба, а дру­гою — поліз до нь­ого в ки­шеню. — Ди­вись, яко­го доб­ра нап­хав сю­ди!

І він ви­тяг­нув із Сергієвої ки­шені жа­бу. Не­велич­ка сіра жа­ба су­мир­но сиділа на ши­рокій до­лоні Іва­на Іва­нови­ча. Сергій сто­ропів.

— Е-е, та тут іще щось є! — ви­гук­нув Іван Іва­нович і, ви­пус­тивши жа­бу в тра­ву, зно­ву заліз до ки­шені. — Так я й ду­мав! Го­дин­ник! Той, що зник у ме­не сь­огодні вранці! А я вже нарікав на со­року-біло­боку, бо, тре­ба вам зна­ти, со­роки люб­лять по­цупи­ти що-не­будь блис­ку­че і за­тяг­ну­ти до сво­го гнізда… Аж ось ви­яв­ляєть­ся, що да­рем­но нарікав… Тут та­ка со­рока!..

Він відпус­тив Сергіїв чуб, підняв уго­ру ста­рого ки­шень­ко­вого го­дин­ни­ка, що висів на блис­ку­чому лан­цюжку, і пот­ряс ним над го­ловою.

Сергій по­чер­вонів і не знав, що ка­зати.

— Дядь­ку Іва­не, їй-бо­гу, я і в вічі не ба­чив!.. Про­вали­тися мені на ць­ому місці!

Юр­ко і Мар­та ре­гота­ли. А Сергій сто­яв, мов об­ли­тий во­дою. На­решті, Мар­та, ви­тер­ши з очей сль­ози, ска­зала:

— Та­ту, не жар­туй! За­ховай сво­го го­дин­ни­ка! Ад­же ти сприт­но за­сунув й­ого до Сергій­ко­вої ки­шені…

— А жа­бу? — Іван Іва­нович роз­ре­готав­ся так, що по­над во­дою да­леко-да­леко по­котив­ся й­ого ве­селий сміх.

— І жа­бу теж… Не сам же Сергій по­садив її ту­ди… Ти ось кра­ще пос­лу­хай, що ми на­дума­ли…

— Ну що ж, кажіть!

— На­дума­ли та­ке, що потрібен твій дозвіл… Тож спо­чат­ку ска­жи, що доз­во­лиш!

— Ще б чо­го!

— Ні, ска­жи, та­тусю! Ска­жи! — в го­лосі Мар­ти вчу­вала­ся ви­мог­ливість ве­ред­ли­вої ди­тини. Вид­но, во­на зна­ла, що бать­ко не відмо­вить їй, але їй хотіло­ся пе­ред хлоп­ця­ми по­хизу­вати­ся своєю вла­дою над бать­ком, цією силь­ною, ве­селою і доб­рою лю­диною.

— Та вже де те­бе дінеш, — доз­во­лю… Тіль­ки ска­жи швид­ше, що ж ви на­дума­ли, пуцьвірінки! Бо зго­раю з не­тер­пляч­ки!

Мар­та по­серй­озніша­ла, по­диви­лася уваж­но на хлопців, потім на бать­ка.

— Доз­воль нам на човні зро­бити по­дорож на ос­тро­ви.

Іван Іва­нович пе­рес­тав усміха­тися.

— Ку­ди?.. Та чи ви знаєте, скіль­ки це кіло­метрів? Та ще й мо­рем!

— Тим кра­ще! По­живе­мо кіль­ка днів робінзо­нами…

— Робінзо­нами!.. Зустріне міліція — зра­зу відпра­вить до­дому!

— Та ми тіль­ки по за­тоці… Ну, та­точ­ку, доз­воль!

— Гм, ну, й підве­ла ти ме­не під мо­нас­тир, доч­ко. Ко­ли б знав… Та нічо­го не зро­биш: дав сло­во — дот­ри­муй!.. Чов­на беріть… Але ж чо­вен — це тіль­ки півділа.

— А що ж іще тре­ба? — спи­тав Юр­ко, по­лег­ше­но зітхнув­ши.

— Як­що вже так, то тре­ба доб­ре підго­тува­тися! Зваж­те, що це не прос­то про­гулян­ка. Це ро­бить­ся не на хо­ду. Ходімо ближ­че до ха­ти — скла­демо спи­сок усь­ого не­обхідно­го…

Во­ни підня­лися на горб, до ха­ти, прой­шли в са­док і сіли до сто­лу під де­рева­ми. Мар­та ви­нес­ла зо­шит і руч­ку, роз­крес­ли­ла пер­шу сторінку, а на палітурці на­писа­ла: «Вах­то­вий жур­нал».

— На пра­вах стар­шо­го, — по­чав Іван Іва­нович, — пе­редусім наз­на­чу капіта­на. Ним бу­де Юр­ко! Тож усі по­винні безвідмов­но ви­кону­вати й­ого на­кази і роз­по­ряд­ження! Зро­зуміли?

— Зро­зуміли, — з го­товністю відповів Сергій.

— А те­пер по­думаємо, що вам тре­ба взя­ти з со­бою, — ска­зав Іван Іва­нович.

— Пе­редусім — гроші! — ви­палив Сергій.

— Зви­чай­но, гроші теж потрібна річ… Га­даю, що де­сять кар­бо­ванців на бра­та до­сить…

Після га­рячої дис­кусії виріши­ли бра­ти тіль­ки най­потрібніше, те, без чо­го справді «ніяк не обій­ти­ся.


Тіль­ки те­пер, про­читав­ши спи­сок най­потрібніших ре­чей, май­бутні мандрівни­ки зро­зуміли, що навіть та­ка не­вели­ка по­дорож ви­магає ре­тель­ної підго­тов­ки.

Виріши­ли ви­руши­ти в путь че­рез два дні ран­ком.

Тут же роз­поділи­ли обов'яз­ки: Іван Іва­нович мав по­фар­бу­вати чо­вен, Юр­ко — діста­ти на­мет, а та­кож ку­пити хліб, су­харі, сіль, кон­серви, сірни­ки. Сергій — олію, са­ло, ак­ва­ланг, ри­баль­ські снасті. Мар­та — все для кухні. Ко­жен мав узя­ти з до­му ков­дру і лиж­ний кос­тюм.

Юні мандрівни­ки ще дов­го об­го­ворю­вали де­талі май­бутньої по­дорожі. Їх бра­ла не­тер­пляч­ка: ко­ли б швид­ше ми­нали ці дві до­би, відве­дені на підго­тов­ку. Швид­ше б у путь, у ман­ливі, незвідані далі!..


 

СЛО­ВО — НЕ ГО­РОБЕЦЬ 


 

Іду­чи до­дому, Сергій нап­ру­жено ду­мав, як й­ому бу­ти — поп­ро­сити­ся у батьків чи поїха­ти у по­дорож по­тай, на­писав­ши за­пис­ку.

Поп­ро­сить­ся — чо­го доб­ро­го не відпус­тять.

Втек­ти, поїха­ти по­тай — теж не най­кра­щий вихід із ста­нови­ща. І не­чес­но, і на­горить потім, ко­ли по­вер­нешся. І ма­ти пла­кати­ме…

Не знай­шов­ши відповіді на своє за­питан­ня і розмірку­вав­ши, що, мов­ляв, по­живе­мо, потім вид­но бу­де, він рап­том зга­дав про Га­лин­ку, і й­ому за­хотіло­ся по­бачи­ти її. То­му звер­нув ліво­руч і швид­ко по­чим­чи­кував Са­довою на про­тилеж­ний кінець міста.

Га­лин­ка ви­писа­лася із лікарні кіль­ка днів то­му. Її коліно вже пе­рес­та­ло боліти, і лікарі зня­ли гіпс, на­казав­ши хо­дити яко­мога біль­ше, але обе­реж­но. Во­на й хо­дила цілий день у сад­ку, тре­нува­ла но­гу. Тіль­ки вря­ди-го­ди, ко­ли ду­же стом­лю­валась, ля­гала в га­мак, підвіше­ний між яб­лу­нею і гру­шею.

Сергій відчи­нив хвіртку, прой­шов дво­ром, за­вер­нув за ріг ха­ти — і враз зу­пинив­ся. Га­лин­ка бу­ла не од­на. Біля неї на роз­клад­но­му стіль­чи­ку сидів Хвос­тенко і, дер­жа­чи пе­ред со­бою блок­но­тика, щось не­голос­но чи­тав. Га­лин­ка сміялась. Іноді ре­готав і Хвос­тенко.

«І при­нес­ло ж й­ого! Ко­ли б знав, що ту Хвос­тенко, не прий­шов би! — по­думав Сергій, ва­га­ючись. — Іти чи не­помітно зник­ну­ти?»

Та й­ого вже по­бачи­ла Га­лин­ка. Її го­лубі очі блис­ну­ли радістю, во­на привітно за­маха­ла ру­кою.

— За­ходь, Сергій­ку! За­ходь!

Сергій по­дав Га­линці ру­ку, а Хвос­тенкові кив­нув го­ловою.

— Здрас­туй!

Той про­бур­мотів щось, бо й­ому, вид­но, так са­мо бу­ла неп­риємна зустріч з Сергієм, як Сергієві з ним.

— Сергій­ку, пос­лу­хай, які смішні вірші пи­ше Вла­дик, — ска­зала Га­лин­ка і по­вер­ну­лася до Хвос­тенка: — Вла­дику, про­читай що-не­будь!

Хвос­тенко по­чер­вонів і за­ховав блок­но­тика в ки­шеню.

— А-а, які там вірші! Так собі — за­бав­ка…

— Не ка­жи! Справжні вірші, цікаві… Гу­морес­ки… Про­читай, Вла­дику! — на­поля­гала Га­лин­ка.

Хвос­тенко по­хитав го­ловою, хо­ча по нь­ому бу­ло вид­но, що пох­ва­ла й­ому спо­доба­лась.

За­чеп­ле­ний за жи­ве тим, що Га­лин­ка надміру уваж­но, як й­ому зда­лося, пос­та­вила­ся до пи­сани­ни Хвос­тенка, Сергій ска­зав:

— Га­лин­ко, не про­си й­ого! Ти ж ба­чиш, як він за­дер но­са? Ніби справжній по­ет! Хо­че, щоб й­ого вик­ли­кали на «біс».

— На який там «біс»! Прос­то не хо­чу пе­ред кож­ним чи­тати! Ще чо­го не вис­та­чало!..

— То й не тре­ба. Не цікав­люсь,

— Ти нічим не ціка­виш­ся. А по­езія для те­бе — тер­ра інкогніта!

— Що-о?

— Тер­ра інкогніта. Тоб­то — невідо­ма зем­ля! Ці сло­ва по­люб­ляє Сте­пан Бе­недик­то­вич, але ж ти й­ого не слу­хаєш! — і Хвос­тенко якось зверхньо гля­нув на Сергія.

І по­за, і тон Хвос­тенка розізли­ли Сергія.

— По­езія, мо­же, й невідо­ма для ме­не зем­ля. А от справжні невідомі землі ми самі їде­мо відкри­вати для се­бе.

Він зра­зу ж при­кусив язи­ка. «Ну, навіщо ляп­нув та­ке при Хвос­тенкові? От базіка­ло не­щас­не! — ви­ла­яв се­бе по­дум­ки. — Те­пер Хвіст роз­не­се цю звістку по всь­ому місту».

— Ти ви­рушаєш у ман­дри, Сергій­ку? — скрик­ну­ла Га­лин­ка. — Ой, як ціка­во!

— Ви­рушаю, — не­охо­че відповів Сергій, не на­важив­шись збре­хати Га­линці.

— Ко­ли?

Сергій зам'яв­ся, ба­чачи, як нас­та­вив ву­ха Хвос­тенко. Але Га­лин­чині очі з та­кою ясністю ди­вили­ся на нь­ого, що у хлоп­ця не вис­та­чило ду­ху ска­зати неп­равду.

— Після­зав­тра.

— Да­леко?

— Та… по за­тоці.

— На човні?

— На човні.

Сергій ро­зумів, що ви­бов­кав усе, і по­чував се­бе так, ніби спій­мав­ся на га­рячо­му. Хвос­тенко, прим­ру­жив­ши очі, хит­ро пог­ля­дав на нь­ого і посміхав­ся іронічно.

— З ким же ти їдеш? — до­питу­валась далі дівчин­ка. — З Мар­тою і Юр­ком?

— Атож.

— Я так і зна­ла. Заз­дрю вам, — з жа­лем ска­зала Га­лин­ка. — На той рік, ко­ли ста­ну здо­рова, я теж поїду… Ви візь­ме­те ме­не з со­бою? Зго­да?

— Зви­чай­но, зго­да, — охо­че відповів Сергій. — Ми тоді при­думаємо щось та­ке… Ти тіль­ки ви­дужуй швид­ше! А те­пер — до по­бачен­ня! Зай­ду по приїзді — роз­повім…

— Ко­ли ж це бу­де?

— Днів че­рез п'ять. А мо­же, че­рез де­сять…

— За­ходь не­одмінно! — во­на по­тис­ну­ла Сергій­ко­ву за­горілу ру­ку. — Жда­тиму…

Сергій кив­нув го­ловою Хвос­тенку, крут­нувся на одній нозі і швид­ко пішов із са­ду.

Він злив­ся на се­бе. «Дур­не базіка­ло! Навіщо роз­па­тякав про мандрівку! Хто те­бе тяг­нув за язи­ка? Ад­же сло­во — не го­робець, ви­летить — не спій­маєш! А тут…»

Ро­зумів, що ні Юр­ко, ні Мар­та не пох­ва­лять, ко­ли дізна­ють­ся про й­ого па­тякан­ня. І найгірше те, що вже нічо­го не зміниш: ви­летіло і ста­ло здо­бут­ком Хвос­тенка, яко­го Сергій не лю­бить за го­норо­витість, заз­най­ство і на­маган­ня зав­жди і всю­ди всу­нути сво­го но­са.

Ть­ху! Він спе­ресер­дя сплю­нув, скуй­ов­див чор­но­го чу­ба і швид­ко зак­ро­кував Са­довою до цен­тру міста.


 

ЗУСТРІЧ У МОРІ 


 

Відпли­вали о сь­омій ран­ку. По­года сто­яла чу­дова. З бе­рега дув ле­гень­кий по­пут­ний вітрець. Сон­це вже підби­лося ви­сочень­ко, по­лива­ючи зем­лю теп­лом і яс­кра­вим світлом, і пе­ред юни­ми мандрівни­ками розісла­лася без­межна й блис­ку­ча, мов дзер­ка­ло, си­ня гладінь Дніпровсь­ко­го мо­ря.

На не­величкій прис­тані, де сто­яв свіжо­пофар­бо­ваний чо­вен, зібра­лися про­вод­жа­ючі — Юр­ко­ва ма­ти та Мар­тин бать­ко. Сергієвих батьків не бу­ло.

— Я поп­ро­щав­ся з ни­ми до­ма, — по­яс­нив Сергій. — Чо­го їм сю­ди й­ти? Сль­озу пус­ка­ти?

При ць­ому він злег­ка по­чер­вонів і відвів пог­ляд. Не хотіло­ся й­ому ка­зати, що до­вело­ся втек­ти, за­лишив­ши за­пис­ку.

Про­щан­ня не за­тяг­ну­лося. Ос­танні по­ради, ос­танні поцілун­ки — і «Аль­бат­рос», підняв­ши біле ко­се вітри­ло, відча­лив від до­щано­го по­мос­ту. Юр­ко сидів за стер­ном, Сергій умос­тився зруч­но на носі, вдив­ля­ючись у да­лечінь крізь скель­ця бінок­ля, а Мар­та сто­яла біля щог­ли, три­ма­ючись за неї ру­кою, і її не­велич­ка струн­ка пос­тать з роз­ма­яним чор­ним во­лос­сям чітко ок­реслю­вала­ся на тлі біло­го вітри­ла. Бе­рег відда­ляв­ся, роз­пли­вав­ся в ледь помітній го­лубу­ватій імлі і не­заба­ром зовсім роз­та­нув.

Сергій нев­томно за­кидав спінінг і на­тягав пов­ну мис­ку ри­би — окунів, підля­щиків. Мар­та по­чис­ти­ла її, щоб при­готу­вати на при­мусі обід. Підв'яза­на си­нень­ким фар­тушком, во­на вправ­но ору­дува­ла но­жем, і срібляс­та лус­ка блис­ку­чим віялом летіла з-під її рук за борт і сот­ня­ми ма­лень­ких сонць гой­да­лася на темній воді.

Рап­том дівчи­на скрик­ну­ла. Хлопці од­но­час­но підве­ли го­лови.

З пра­вого бор­ту, тро­хи зза­ду, пря­мо на них летів мо­тор­ний чо­вен. Зда­вало­ся, ще кіль­ка се­кунд — і він вріжеть­ся в пра­вий бік «Аль­бат­ро­са».

Юр­ко що­сили наліг на стер­но, щоб відвер­ну­ти чо­вен, уник­ну­ти зіткнен­ня. «Аль­бат­рос» слух­ня­но по­вер­нув уліво. І в ту ж мить ми­мо них, зби­ва­ючи ви­соку хви­лю, пром­чав мо­тор­ний чо­вен, зро­бив ве­лике ко­ло, сти­шив хід і підплив до «Аль­бат­ро­са».

— Ха-ха-ха! Гей, ви, мандрівни­ки! Що? На­ляка­лися? — на мо­тор­но­му човні сидів Хвос­тенко і потішав­ся з пе­реля­каних і зди­вова­них й­ого нес­подіва­ною по­явою хлопців і Мар­ти.

— Хвіст! — ви­гук­нув Сергій. — Ти? Хвос­тенко засміяв­ся ще дуж­че.

— Ав­жеж це я! Влас­ною пер­со­ною!

— Ось як наб'ємо пи­ку тій пер­соні, то зна­тимеш, як жар­ту­вати на воді!

— Ха-ха-ха! Так і наб'єш! Спо­чат­ку спро­буй наз­догна­ти!.. Мій «Ме­те­ор» — це не ваш не­щас­ний вітриль­ник! У моєму мо­торі знаєш скіль­ки кінсь­ких сил?..

— Скіль­ки кінсь­ких сил у твоєму «Вихрі», мені невідо­мо, — втру­тила­ся в роз­мо­ву Мар­та. — А ось що в твоїй го­лові один кінсь­кий ро­зум — я щой­но пе­реко­нала­ся. Ти ж міг нас уто­пити! І звідки ти тіль­ки тут узяв­ся?


Хвос­тенко пе­рес­тав сміяти­ся. Об­ра­жено шмор­гнув но­сом. Мар­тині сло­ва, оче­вид­но, за­чепи­ли за жи­ве. Од­нак відповів дівчині стри­мано.

— Не тіль­ки ж вам ман­дру­вати. Хо­четь­ся і нам, грішним! Тіль­ки я вирішив по­доро­жува­ти не на та­кому ко­риті, як у вас, а на мо­дер­но­му човні! Щоб не за­лежа­ти від примх вітру. По­бачи­мо, ку­ди ви зап­ли­вете на ва­шому вітриль­ни­кові!

— Все за­лежа­тиме зно­ву ж та­ки від ро­зуму, — відповів Юр­ко. — До то­го ж нам і на вітриль­ни­ку не­пога­но.

— А я до вас у ком­панію не на­бива­юсь…

— То й пли­ви, Хвіст, своїм кур­сом! — ви­палив Сергій. — Чо­го прив'язав­ся? Ми те­бе сю­ди не зап­ро­шува­ли. Та й не по до­розі нам з то­бою!

— Хтоз­на, мо­же, й по до­розі, — здвиг­нув пле­чима Хвос­тенко, ніяк не про­яв­ля­ючи своїх по­чуттів на різкі сло­ва Сергія. — Я теж зібрав­ся в по­дорож. Хіба не ба­чите?

— Ну й по­доро­жуй собі на здо­ров'яч­ко! А нам не за­важай! А то вдру­ге, ко­ли так по-піратсь­ки на­падеш, за­робиш ду­хопелів!

— Ну, ну, не ду­же! Пла­вай­те собі. Адью, сень­йори!..

Він над­дав га­зу — і чо­вен рво­нув упе­ред. Тіль­ки роз­лягла­ся ши­рока хви­ля.

— А-а, не звер­тай­те на нь­ого ува­ги, хлопці! — мах­ну­ла зне­важ­ли­во ру­кою Мар­та. — Да­вай­те, ма­буть, кра­ще по­обідаємо. Юр­ку, кер­муй до бе­рега…

Хлопці враз відчу­ли, як во­ни зго­лодніли. Юр­ко наліг на стер­но, і чо­вен узяв курс до піща­ного ос­тро­ва, по­рос­ло­го ку­щами вер­бо­лозу та мо­лодої віль­хи…


 

ОСТРІВ ПО­РЯТУН­КУ 


 

Хвос­тенко не відста­вав од них. Й­ого чо­вен га­сав по мо­рю, як навіже­ний. До вітриль­ни­ка не наб­ли­жав­ся, але й не зни­кав на­дов­го. Зда­вало­ся, Хвос­тенкові хотіло­ся прос­то под­ра­тува­ти своєю при­сутністю хлопців.

Мар­та підсміюва­лася, Юр­ко мов­чав, нах­му­рив­ши ло­ба, а Сергій пог­ро­жував ку­лаком.

— А щоб ти пе­ревер­нувся, Хвіст! Щоб ти сів на міли­ну, кля­тий! — кри­чав він, ко­ли мо­тор гур­чав зовсім близь­ко. — При­чепив­ся, як реп'ях до ко­жуха!

Дру­гого дня, після обіду, рап­том зіпсу­вала­ся по­года. Весь вид­нокіл за­тяг­ну­ло гро­зови­ми хма­рами. Рво­нув — і вже не сти­хав, а все по­силю­вав­ся вітер. На морі зня­лася ви­сока хви­ля. Чо­вен по­чало ки­дати, як шка­ралу­пу.

Юр­ко міцніше стис у ру­ках стер­но. Гну­лася щог­ла, і вітри­ло бриніло, як ту­го на­тяг­ну­та стру­на.

Хвос­тенків чо­вен біль­ше не по­казу­вав­ся.

— Юр­ку, при­чалюй до бе­рега! — прок­ри­чала, пе­реси­лю­ючи вітер, Мар­та.

Але за гус­тою пе­леною до­щу нічо­го не бу­ло вид­но, і Юр­ко повів чо­вен нав­мання, розмірку­вав­ши, що ра­но чи пізно їх все од­но приб'є до бе­рега або до ос­тро­ва.

Сяй­ну­ла блис­кавка, і май­же од­но­час­но вда­рив грім. Заш­квар­чав гус­тий дощ.

Мо­ре нав­ко­ло кипіло, мов у ка­зані. Ста­ло яс­но, що ко­ли во­ни не приб'ють­ся До бе­рега, то мо­жуть ста­ти жер­твою не­само­витої стихії.

Юр­ко гук­нув:

— Мар­то, сідай за стер­но, а ми з Сергієм спус­ти­мо вітри­ло і візь­ме­мося за вес­ла! Бо нас пе­ревер­не!

Хлопці не без труд­нощів спус­ти­ли мок­ре важ­ке вітри­ло, ухо­пили­ся за вес­ла. Чо­вен по­чало мен­ше за­лива­ти, але він ут­ра­тив швидкість.

Всі про­мок­ли до кісток. І хо­ча що­сили пра­цюва­ли вес­ла­ми, по­чали мер­зну­ти.

А гро­за не вщу­хала. Зда­вало­ся, хма­ри зу­пини­лись над мо­рем і ви­лива­ють на нь­ого цілі по­токи во­ди, жбур­ля­ють униз сліпу­чо-біли­ми блис­ка­виця­ми.

У хлопців на ру­ках на­тер­ли­ся кри­ваві мо­золі, а бе­рега все не бу­ло і не бу­ло. Во­ни зро­зуміли, що зби­лися з кур­су і пли­вуть у відкри­те мо­ре або дрей­фу­ють по за­тоці. Доб­ре, як­що до бе­рега, а як­що вниз — до греблі? Тоді ніч до­ведеть­ся пе­ребу­ти на човні.

— Мар­то, візь­ми біль­ше вліво! — крик­нув Юр­ко. — Вліво! Там має бу­ти бе­рег!

Страш­но бу­ло ди­вити­ся, як шу­га­ють у во­ду блис­ка­виці.

Під час од­но­го спа­лаху во­ни по­бачи­ли по кур­су чо­вен Хвос­тенка. Мо­тор й­ого мов­чав. Сам Хвос­тенко сидів на днищі, міцно вче­пив­шись ру­ками за бор­ти.

Він їх та­кож по­бачив. Крізь шум вітру й до­щу, крізь відлун­ня гро­му до­линув й­ого го­лос.

— До­поможіть! До­поможіть! Сергій кис­ло усміхнув­ся.

— Ага, те­пер — до­поможіть! А що він учо­ра вит­во­ряв?

Од­нак Мар­та і Юр­ко не підтри­мали й­ого.

— По­вер­тай до нь­ого! — на­казав Юр­ко.

Хлопці заг­ребли ста­ранніше. Мар­та на­ляг­ла на стер­но — і чов­ни по­чали по­волі збли­жува­тись.

— Що ста­лось? — спи­тав Юр­ко.

— Заг­лух мо­тор… і вес­ло пе­рело­мило­ся… Я лед­ве всти­гаю ви­чер­пу­вати во­ду! — прок­ри­чав у відповідь Хвос­тенко.

— За­раз ми візь­ме­мо те­бе на бук­сир! При­готуй­ся — я ки­ну мо­туз­ку! — гук­нув Юр­ко.

Він міцно прив'язав один кінець мо­туз­ки до щог­ли, а дру­гий, змо­тав­ши в ту­гий ву­зол, ки­нув Хвос­тенкові. Той на ль­оту спій­мав й­ого і прив'язав до лан­цю­га на човні.

Зра­зу ж чов­ни по­чали збли­жатись, не­мож­ли­во ста­ло пра­цюва­ти вес­ла­ми. Плив­ли ду­же по­волі, влас­не, не плив­ли, а дрей­фу­вали за вітром. Хви­ля ста­ла ви­ща і крутіша, по­чало за­лива­ти чов­ни.

— Ви­чер­пуй­те во­ду! — на­казав Юр­ко.


 

 


 

Він сів за стер­но, а Мар­та й Сергій по­чали швид­ко ви­чер­пу­вати во­ду.

Юр­ко що­сили спря­мову­вав чов­ни за вітром, а їх роз­верта­ло і ста­вило бор­том до хвилі.

Ми­нуло біль­ше го­дини. Гро­за не вщу­хала. Зда­вало­ся, хма­ри згро­мади­лися над мо­рем, щоб ви­вер­гну­ти на нь­ого по­токи хо­лод­ної во­ди. Прав­да, блис­кавки би­ли вже не так час­то, але зли­ва не при­пиня­лася. Вітер та­кож не сти­хав.

— Що бу­демо ро­бити, Юр­ку? — Мар­та по­вер­ну­ла до нь­ого посіріле від хо­лоду й три­воги ли­це.

Юр­ко підбадь­ор­ли­во усміхнув­ся. Мов­ляв, не па­дай ду­хом! Усе бу­де га­разд! А в са­мого на серці бу­ло тяж­ко. Це ж він в усь­ому ви­нен! Він підтри­мав Сергієву ідею по­доро­жува­ти по за­тоці.

Усміхнув­ся Марті і рап­том че­рез її го­лову по­бачив пря­мо пе­ред со­бою ледь помітні в до­щовій імлі не­ясні об­ри­си де­рев.

— Бе­рег! Бе-ерег! — ви­гук­нув радісно. Не­заба­ром чо­вен врізав­ся в му­лис­те дно.

Юр­ко ки­нув вес­ло і плиг­нув у во­ду.

— Сергію! Мар­то! За мною!

Во­ни підтяг­ну­ли чов­ни до бе­рега, пос­та­вили їх так, щоб не зми­ло хви­лею, і прив'яза­ли до де­рев, що рос­ли май­же з во­ди.

Всі бу­ли такі стом­лені, що навіть не бу­ло си­ли радіти. Мокрі, пе­ремерзлі, во­ни сіли на тра­ву і дов­го сиділи не­поруш­но.

— Як­що це бе­рег, то наз­ве­мо й­ого Б-бе-ре­гом П-по­рятун­ку, — ска­зав, вис­ту­ку­ючи зу­бами, Сергій. — А як­що острів, т-то Ос­тро­вом П-по­рятун­ку… Н-не знаю, чи на морській карті є д-де Острів П-по­рятун­ку, але, на­пев­не, не раз і не двічі на мо­рях і оке­анах трап­ля­лися такі історії, як оце з на­ми.

— Ну, п-порівняв! — не втерпів, щоб не вко­лоти Сергія, Хвос­тенко. — Оке­ан і ц-цю ка­люжу!

Він теж, як і Сергій, заїкав­ся.

— Б-ба­чили ге­роя? — хмик­нув Сергій. — Й­ому п-по­давай оке­ан! А ціка­во, хто ж то во­лав, як не­доріза­не п-по­рося, про­сячи по­рятун­ку? За­був?.. Чи, мо­же, ти вва­жаєш, що в оке­ані п-приємніше вто­пити­ся, ніж у Дніпровсь­ко­му морі? По-моєму, од­на­ково — чи в лоб чи по лобі!

Сергій розій­шов­ся і вже навіть пе­рес­тав заїка­тися. Дав­ня неп­ри­язнь до Хвос­тенка спа­лах­ну­ла в нь­ому з но­вою си­лою.

Хвос­тенко хотів щось відповісти, але Юр­ко при­пинив їхню су­переч­ку.

— Годі вам! Знай­шли де сва­рити­ся! Кра­ще да­вай­те по­думаємо гур­том, що ро­бити, далі.

— А що тут на­думаєш? — спи­тала Мар­та, здри­га­ючись від хо­лоду. — Ми всі про­мок­ли до кісток. Ко­ли б де-не­будь пе­ресу­шити­ся.

— Справді, не­пога­но бу­ло б роз­вести ба­гат­тя, — вста­вив Хвос­тенко.

— А га­рячої печі не хо­чеш? — бур­кнув Сергій.

— Ну, чо­го ви?! Я серй­оз­но, — Юр­ко осуд­ли­во гля­нув на сво­го не­вит­ри­мано­го дру­га. — Не но­чува­ти ж нам на ць­ому бе­резі. Мо­же, поб­ли­зу де є се­ло або прис­тань… Об­су­шили­ся б і пе­рес­па­ли ніч у теп­ло­му приміщенні.

— А що — це дум­ка! — схо­пив­ся на но­ги Сергій, — Ад­же й справді, ми ж пот­ра­пили не на без­людний острів у оке­ані! Нав­ко­ло нас — лю­ди! Во­ни до­помо­жуть нам! Ходімо!

Ви­руши­ли не­гай­но.

Й­шли по­над бе­регом, розмірку­вав­ши, що від будь-яко­го се­ла чи оселі обов'яз­ко­во де-не­будь бу­де стеж­ка чи до­рога до во­ди.

За­рості бу­ли такі, що лед­ве про­дира­лися крізь них. Вер­боліз, віль­ха, мо­лоді то­поль­ки й оси­ки, ди­кий хміль, осо­ка й ле­пеха, бо­лиго­лов і че­реда та ще де­сят­ки знай­омих і нез­най­омих рос­лин пе­реп­ле­лися між со­бою в од­не буй­не зе­лене шу­мовин­ня, при­бите до землі до­щем. Юр­ко й­шов по­пере­ду, прок­ла­да­ючи до­рогу.

Дощ не вщу­хав, але вже тро­хи розсіяла­ся ту­ман­на мла. І хо­ча нас­ту­пало пе­ред­вечір'я, ста­вало видніше.


Бе­рег був поріза­ний не­велич­ки­ми за­тока­ми і ми­сами. Це ще біль­ше ут­рудню­вало про­суван­ня. Кіль­ка та­ких за­ток до­вело­ся прос­то пе­реб­рести по воді.

Од­нак скіль­ки мандрівни­ки не й­шли, ніде не по­бачи­ли жод­но­го людсь­ко­го сліду. Ніби пот­ра­пили на без­людний острів.

На од­но­му піща­ному мисі во­ни сіли відпо­чити.

Го­вори­ти ніко­му не хотіло­ся: всіх здо­лала вто­ма.

Хвос­тенко пос­та­вив лікті на гострі коліна і підпер го­лову ру­ками, По й­ого чу­бові, що зав­жди за­дери­кува­то, півня­чим гре­бенем кос­тру­бичив­ся над ло­бом, те­пер стіка­ли брудні краплі до­щу.

Не кра­щий виг­ляд ма­ли Сергій і Мар­та. Юр­ко підвівся і зій­шов на са­мий край ко­си, на­мага­ючись роз­ди­вити­ся про­тилеж­ний бе­рег за­токи. Рап­том між ку­щами щось за­чер­воніло. Нев­же чо­вен? Сер­це радісно стук­ну­ло в гру­ди: так, без­пе­реч­но, то чо­вен, по­фар­бо­ваний у чер­во­не. А де чо­вен, там і лю­ди!

— Ура! — ви­гук­нув він. — На­решті, ми вря­товані! Тут десь поб­ли­зу є людсь­ка осе­ля!

Всі схо­пили­ся. Юр­ко пер­ший ки­нув­ся у во­ду. Во­ни швид­ко пе­реб­ре­ли за­току і за хви­лину вже роз­гля­дали не­вели­кий дво­весель­ний чо­вен. Ди­вили­ся на нь­ого, як на чу­до.

— Десь поб­ли­зу тут має бу­ти жит­ло! — ви­гук­нув Хвос­тенко.

— А мо­же, се­ло? — не по­годив­ся з ним Сергій.

— Се­ло чи жит­ло — од­на­ково!

— Го­лов­не — ми нат­ра­пили на слід лю­дей, — вста­вила Мар­та, на­мага­ючись при­мири­ти хлопців. — От­же, ми вря­товані від не­годи і хо­лод­ної ночі.

Тим ча­сом Юр­ко­ву ува­гу при­вер­нув на­пис на бор­ту — № 75. От­же, чо­вен на­лежить водній станції, і хтось узяв й­ого нап­ро­кат. Юр­ко уважніше ог­ля­нув­ся дов­ко­ла і помітив, що чо­вен стоїть прос­то біля пус­тинно­го ди­кого бе­рега, і що він не прим­кну­тий до де­рева, а за­тяг­ну­тий в кущі і ки­нутий тут нап­ризво­ляще. По­ряд на траві ле­жало двоє ве­сел.

— Ма­буть, хтось пе­ред гро­зою при­був на нь­ому й десь хо­ваєть­ся в за­тиш­но­му місці, — вис­ло­вив здо­гад Сергій. — Тре­ба шу­кати…

— А мо­же, й­ого приг­на­ло хви­лею та вітром? — ска­зав за­дум­ли­во Хвос­тенко.

— Ні, хтось на нь­ому прип­лив, — за­пере­чив Юр­ко, який встиг уваж­но ог­ля­нути все дов­ко­ла. — По-пер­ше, й­ого ви­тяг­ну­то сю­ди, по-дру­ге, вес­ла аку­рат­но скла­дено, по-третє, глянь­те — тут є ледь помітна сте­жина. Прим'ята осо­ка. По­лама­ний оче­рет…

— Справді, є! — ви­гук­нув Сергій. — От­же, во­на ви­веде нас до людсь­ко­го жит­ла! Ходімо!

— Ходімо, — по­годив­ся Юр­ко. Він зно­ву ру­шив по­пере­ду.

Сте­жина зви­вала­ся між ку­щами, плу­талась між бур'яна­ми і, на­решті, ви­вела на га­лявин­ку, по­рос­лу ви­сокою тра­вою, до якої ніко­ли не тор­ка­лася ко­са.

По­серед га­ляви­ни сто­яв курінь. З про­тилеж­но­го бо­ку до ку­реня підхо­дили кущі вер­бо­лозу, які кроків за двад­цять-трид­цять за ку­ренем пе­рет­во­рюва­лися на неп­ро­лазні хащі.

— Курінь! — ви­гук­нув роз­ча­рова­но Сергій.

— А ти ду­мав — тут на те­бе че­кає па­лац? — єхид­но за­питав Хвос­тенко.

— Ну, що ж, на по­чаток і це не­пога­но, — ска­зав Юр­ко і ки­нув­ся че­рез га­ляви­ну до ку­реня.

На півдо­розі він рап­том зу­пинив­ся. Й­ому зда­лося, що по­зад ку­реня хтось приг­нувшись шас­нув у кущі.

— Ви ба­чили? — про­шепотів він, звер­та­ючись до то­варишів. — Хтось побіг у ліс.

— Я теж поміти­ла, — ска­зала Мар­та.

— А мо­же, то який звір? — вис­ло­вив сумнів Сергій. — Мені теж щось при­виділо­ся, але я не розібрав що.

— За­раз дізнаємо­ся, — ска­зав Юр­ко і ру­шив упе­ред. Курінь був зроб­ле­ний доб­ротно. Круг­лий, пок­ри­тий сіном, він зда­леку ски­дав­ся на ко­нусо­подібну ко­пицю.

Юр­ко приг­нувся і заг­ля­нув крізь не­велич­кий лаз все­реди­ну. Там бу­ло по­рожньо. Тіль­ки у про­тилежній стіні ть­мя­но світив­ся та­кий же дру­гий отвір. Мах­нувши дру­зям ру­кою, щоб за­чека­ли, хло­пець вліз у курінь. Тут бу­ло су­хо і за­тиш­но. З ліво­го бо­ку — ви­соко на­моще­на постіль із за­паш­но­го сіна. Пра­воруч — та­кож на сіні, але вже зас­ла­ному га­зетою — ок­раєць хліба, не­дог­ри­зок ков­ба­си, по­рож­ня пляш­ка з-під ви­на та кіль­ка по­жов­клих огірків.

— За­ходь­те, — гук­нув до друзів, і ко­ли ті влізли і ста­ли роз­дивля­тися дов­ко­ла, ска­зав: — Без­пе­реч­но, тут хтось жи­ве. Але по­чув, що ми наб­ли­жаємось, і втік…

— Чо­го б й­ому тіка­ти? — зди­вував­ся Сергій.

— Хтоз­на.

— Мо­же, він слідкує за на­ми? — спи­тала Мар­та.

Мо­же. Але нам не страш­но: нас чет­ве­ро, а він один, — зас­по­коїв дівчи­ну Юр­ко.


 

 


 

— Що ж бу­демо ро­бити? — втру­тив­ся у роз­мо­ву Хвос­тенко. — Пе­рено­чуємо тут? Чи піде­мо далі?

— Га­даю, зос­та­немо­ся на ніч. Іншо­го ви­ходу у нас не­ма. — ска­зав Юр­ко. — Але ми по­винні заб­ра­ти свої речі, не спа­ти ж у мок­ро­му одязі. Хай Мар­та зос­та­неть­ся тут, а ми схо­димо до човнів.

— Я піду з ва­ми, — ска­зала Мар­та. — Одній за­лиша­тися страш­но…

— Не­ма чо­го й­ти всім. Тоді хай зос­та­неть­ся і Сергій. Ми враз…

— Та ні, — зам'яв­ся Сергій, — кра­ще вже три­мати­ся всім ра­зом…

Хвос­тенко засміяв­ся:

— Що — жиж­ки зат­ру­сили­ся? Тоді ти й­ди з Юр­ком, а я зос­та­нуся з Мар­тою.

Мар­та гля­нула на Юр­ка. Той мов­чав. Во­на ро­зуміла, що й­ому не хо­четь­ся, щоб Хвос­тенко зос­та­вав­ся з нею. Доб­ре, що в ку­рені сутінки, і ніхто не помітив, як по­чер­воніли її що­ки. Їй приємно усвідом­лю­вати, що во­на по­добаєть­ся Юр­кові. З Вла­диком у неї друж­би ніко­ли не бу­де. За­над­то він за­розумілий і го­норо­витий.

— Знаєте що, хлопці, пос­лу­хай­те ме­не: ходімо ра­зом, гур­том все-та­ки ве­селіше.

Хлопці по­лег­ше­но зітхну­ли: це всіх влаш­то­вува­ло.

На­зад й­шли обе­реж­но, ог­ля­да­ючись. І хо­ча яв­ної не­без­пе­ки не че­кали, три­вожи­ло те, що хтось тут жив у ку­рені, а при їхній по­яві зник і, мо­же, сте­жить за ни­ми з-за кущів. Хто це міг бу­ти? Чо­му тікає? Як пот­ра­пив сю­ди чо­вен? Нев­же в гро­зу їх віднес­ло так да­леко і при­било до про­тилеж­но­го бе­рега?

Дощ не вщу­хав. Хотіло­ся швид­ше по­вер­ну­тися у за­тиш­ний курінь, за­гор­ну­тися в сухі ков­дри, зігріти­ся і зас­ну­ти.

Ішли мов­чки. На цей раз по­пере­ду кро­кував Хвос­тенко. Не­дале­ко від бе­рега він рап­том спи­нив­ся і прик­лав ру­ку до ву­ха: крізь шум до­щу яс­но по­чув­ся рокіт мо­тора.

— Мо­же, літак? — не­пев­но вис­ло­вила здо­гад Мар­та.

— В та­ку по­году літа­ки не літа­ють, — відповів Юр­ко.

Хвос­тенко нап­ру­жено вслу­хав­ся. На й­ого об­личчі про­май­ну­ло зди­вуван­ня.

— Ви знаєте, це пра­цює мо­тор на моєму човні. От щоб я про­пав, ко­ли бре­шу! Я й­ого пізнаю се­ред де­сят­ка інших.

— Чи ма­ло на морі та­ких мо­торів, як У те­бе! — ки­нув Сергій. — То, ма­буть, який­сь нев­да­ха, як і ми, блу­кає в не­году по мо­рю.

Не­заба­ром во­ни опи­нили­ся на бе­резі. Зда­вало­ся, що мо­тор пра­цює зовсім близь­ко, десь отут, за ку­щами.

— Як хо­чете, а пра­цює мій мо­тор, — про­мовив Хвос­тенко стур­бо­вано, зірвав­ся з місця і побіг, гу­ка­ючи:

— Я ж вам ка­зав! Я ж ка­зав!..

Всі ки­нулись за ним і враз зу­пини­лися.

Пе­ред ни­ми сто­яв Мар­тин вітриль­ник. Сто­яв так, як во­ни і за­лиши­ли й­ого, прим­кнув­ши до вер­би це­пом.

Хвос­тенко­вого чов­на не бу­ло.

За­те в морі, за до­щовою завісою, та­нуло цо­котіння мо­тора.


 

СУМ­НЕ ВІДКРИТ­ТЯ 


 

Во­ни мов­чки пе­рег­ля­нулись.

— Що це оз­на­чає? — зди­вова­но спи­тала Мар­та.

— А те, що який­сь негідник ук­рав у ме­не чов­на! — ви­гук­нув обу­рено Хвос­тенко. — Я ж вам ка­зав — мій мо­тор! А ви не пос­лу­хали!

— Що ти цим хо­чеш ска­зати? — спи­тав Сергій. — Що ми винні в то­му, що у те­бе ук­ра­дено чов­на?

— Ко­ли б ви по­годи­лися зі мною, ми б упій­ма­ли злодія. Спізни­лися на якусь хви­лину. По­чали філо­софс­тву­вати. Ро­зум­ни­ки! Що я до­ма ска­жу?

Хвос­тенко пох­нюпле­но сів на борт вітриль­ни­ка.

— Да­вай­те поміркуємо, — ска­зав по па­узі Юр­ко. — Чов­на ук­ра­дено. Це факт. І зро­бив це, на­пев­но, влас­ник ку­реня.

— І влас­ник чов­на з про­кат­ної станції, — до­дав Сергій. — Га­даю, Що це од­на осо­ба…

— Без­пе­реч­но, — по­годив­ся Юр­ко. — От­же, Вла­дикові до­ведеть­ся при­мири­тися з втра­тою і, замість сво­го, взя­ти чо­вен, за­лише­ний невідо­мим…

— Щоб ме­не зви­нува­тили в крадіжці дер­жавно­го май­на?!

— Не об­ви­нува­тять. Ми ж свідки, — ска­зала Мар­та.

— Але це не все, — вів далі Юр­ко. — Чи ви звер­ну­ли ува­гу на те, де стоїть наш вітриль­ник і де чо­вен нез­най­ом­ця?


— А де? — спи­тав Сергій, здри­га­ючись від хо­лоду.

— По­дивіть­ся — во­ни сто­ять май­же по­ряд. Та не в ць­ому суть. Спра­ва в то­му, що, за­лишив­ши свої чов­ни, ми пішли пра­воруч, як­що ди­вити­ся з мо­ря…

— А прий­шли з про­тилеж­но­го бо­ку! — ви­гук­нув Сергій. — Але ж це мо­же оз­на­чати тіль­ки од­не — ми на ос­трові!

— Так, Сергію, це оз­на­чає, Що ми пот­ра­пили на острів, — підтвер­див Юр­ко. — При то­му — не­велич­кий і, без­пе­реч­но, без­людний. Ко­ли не ра­хува­ти невідо­мого, що за­лишив нам курінь, але ук­рав чо­вен…

— Ми на ос­трові? — Мар­та бу­ла яв­но роз­ча­рова­на. — Ви­ходить, нам до­ведеть­ся хтоз­на-скіль­ки сидіти в ць­ому бо­лоті?

— Так. Іншо­го ви­ходу не­має. За­раз ми за­бере­мо свої речі і піде­мо до ку­реня. Ско­ро зовсім стемніє.

Юр­ко по­дав­ся до кор­ми вітриль­ни­ка, де зберіга­лися їхні речі. Він підняв криш­ку кор­мо­вого відсіку і ос­товпів: ре­чей не бу­ло. Щез­ли ков­дри, хліб, кон­серви, са­ло, олія, кру­па і весь нз — не­дотор­ка­ний за­пас, який во­ни бра­ли на крайній ви­падок.

Й­ого виг­ляд був та­кий при­голом­ше­ний, що всі зро­зуміли без слів — ста­лося найгірше.

— Нев­же… все пок­рав? — про­шепотіла Мар­та.

— Не­ма нічо­го, — ти­хо відповів Юр­ко. — Який мер­зотник!

Мар­та, Сергій і Хвос­тенко заг­ля­нули у відсік. Там на дні си­рот­ли­во сто­яла скля­на літро­ва бан­ка з сіллю. Ко­му за­раз потрібна сіль, ко­ли не­ма чо­го їсти?

— А наші ри­баль­ські снасті! Нев­же і їх ук­ра­дено? — ви­гук­нув Сергій і ки­нув­ся до но­сово­го відсіку.

На щас­тя, сю­ди злодій не заг­ля­нув. Або поспішав, або прос­то не помітив, що там є щось.

— Ось — маєте! — ви­гук­нув Хвос­тенко і в й­ого го­лосі вчу­вала­ся зловтіха. — Не тіль­ки ме­не обікра­ли, а й вас!

— Ну, годі, — роз­сердив­ся Юр­ко. — Гай­да до ку­реня, бо як стемніє, то заб­лу­димо­ся в цих ха­щах!

Че­рез півго­дини во­ни зно­ву бу­ли в ку­рені.

За­рив­шись у су­хе сіно, зас­ну­ли.


 

ЩО РО­БИТИ? 


 

Ра­нок зустрів їх со­няч­ни­ми про­меня­ми і ще­бетом птахів. Не­бо очис­ти­лося від хмар. Аж не віри­лося, що вчо­ра во­но гриміло гро­мами, блис­ка­ло блис­ка­виця­ми, періщи­ло хо­лод­ним до­щем.

Мар­та гля­нула на го­дин­ник. Бу­ло пів на вось­му.

Во­ни вилізли із сіна і по­чали ве­село ре­гота­ти — та­кий ма­ли ку­мед­ний виг­ляд. Сіно стир­ча­ло в во­лоссі, у ву­хах, в бро­вах, у одязі.

Але сміх швид­ко прой­шов. Ду­же хотіло­ся їсти.

— Нев­же наш Острів По­рятун­ку нас не про­годує? — ви­гук­нув Сергій. — Нев­же в пта­шиних гніздах не­має яєць? От би яєчня бу­ла смач­на!

— Гм, — хмик­нув Хвос­тенко, — й­ому за­хотіло­ся яєчні!.. По­серед літа!.. Та в гніздах дав­но яєць не­має — вже пта­шеня­та вби­лися в ко­лодоч­ки!

— Ну, то, мо­же, є яго­ди, — не зда­вав­ся Сергій.

— І для ягід пізно.

— То гри­би.

— Знай­шов наїдок!.. Та й де це ти ба­чив, щоб на бо­лоті рос­ли їстівні гри­би? Хіба му­хомо­ри…

— Ну, не про­пада­ти ж нам тут з го­лоду! — не зда­вав­ся Сергій. — їсти хо­четь­ся — аж ду­ша бо­лить!

— Тре­ба плив­ти до бе­рега, — ска­зала Мар­та. — Там щось діста­немо.

— На ва­шому вітриль­ни­ку хіба що над­вечір до­береш­ся до бе­рега, — глуз­ли­во по­дивив­ся на дівчи­ну Хвос­тенко.

— Що ж ти про­понуєш?

Хвос­тенко мов­чав. Тіль­ки здвиг­нув пле­чима.

Всі гля­нули на Юр­ка, який про щось нап­ру­жено ду­мав.

— Ну, капіта­не, що ти ска­жеш? — спи­тав Сергій. — Що бу­демо ро­бити?

Юр­ко підвів го­лову.

— Ти маєш на увазі тіль­ки те, де роз­до­бути їжу, а я ду­маю над тим, що ро­бити далі. Тоб­то — по­вер­та­тися до­дому чи про­дов­жу­вати на­шу по­дорож…

— До­дому? — Сергій був ук­рай зди­вова­ний.

— Ав­жеж… По­думай­мо: у нас не за­лиши­лося май­же нічо­го. Ков­дри і теп­лий одяг — ук­ра­дено. Їжу — теж… Є тіль­ки ри­баль­ські снасті та трид­цять кар­бо­ванців гро­шей…

— Чо­му трид­цять? — спи­тав Хвос­тенко.

— То­му що ми бра­ли по де­сять кар­бо­ванців на бра­та.

— Та в ме­не е двад­цять п'ять… Во­ни, на щас­тя, тут, в ки­шені.

— Як­що не роз­мокли, — вста­вив Сергій, скеп­тично див­ля­чись на шта­ни Хвос­тенка.

— Не роз­мокли… Я пе­ред­бачли­во за­гор­нув їх у це­лофан.

— Га­разд, — підсу­мував Юр­ко. — Маємо п'ят­де­сят п'ять кар­бо­ванців… Нас чет­ве­ро. От­же, на кож­но­го при­падає май­же по чо­тир­надцять кар­бо­ванців. Чи вис­та­чить ць­ого?

— Вис­та­чить! — ви­гук­нув Сергій.

— Не поспішай, Сергію, — Мар­та зу­пини­ла за­паль­но­го хлоп­ця. — Тре­ба мірку­вати серй­оз­но. Га­даю, — гро­шей нам вис­та­чить при умові, що ри­баль­ські снасті ми бра­ли не да­рем­но…

— Обіцяю вам — ри­ба бу­де! — за­явив упев­не­но Сергій. — За це я мо­жу по­ручи­тися го­ловою!

— По­бачи­мо, — усміхнув­ся Юр­ко. — Тоді на те­бе вся надія, що ми сь­огодні поснідаємо…

— А як же по­дорож?.. Чи ви вирішу­вати­мете й за ме­не?

— Чо­му б ні? Ми вже знаємо твою дум­ку…

— Так, я за по­дорож.

— Я теж, — ска­зала Мар­та. Хвос­тенко ніяко­во по­дивив­ся на всіх.

— Як­що візь­ме­те й ме­не…

— Ти знаєш, ку­ди ми пли­вемо? — спи­тав Юр­ко.

— Знаю. Здо­гадав­ся, — і він хит­ро гля­нув на Сергія.

Той по­чер­вонів, але про­мов­чав. У думці ж він відзна­чив, що ко­ли б Хвос­тенко за­раз ви­дав й­ого, він не прос­тив би й­ому ць­ого до віку.

Юр­ко пиль­но ог­ля­нув пом'яту пос­тать Хвос­тенка, й­ого зби­тий не­чеса­ний чуб і ска­зав:

— Зго­да. Але, Вла­дику, під час на­шої спіль­ної по­дорожі ти по­винен слу­хати­ся капіта­на…

— Тоб­то — те­бе, як я зро­зумів?

— Так.

Хвос­тенко за­копи­лив гу­бу. Очі й­ого на мить блис­ну­ли.

— Слу­хати­ся — то й слу­хати­ся! Аби ро­зумні на­кази!

— Га­разд. До­мови­лися. От­же, пли­вемо далі! Га­даю, що на ць­ому ос­трові нам за­лиша­тися не вар­то й півго­дини, бо нічо­го, крім сли­маків, на нь­ому не знай­де­мо. Спа­сибі й­ому за по­ряту­нок, за те, що дав при­тулок на ніч, — і в путь! А ри­бу, Сергію, ло­вити­меш з чов­на. Ось там по­кажи свої здібності…

— А сніда­нок?

— Сподіва­тиме­мося на твій улов. А як­що нічо­го не вло­виш — прис­та­немо до бе­рега і щось ку­пимо. Ну, хо­ча б хліба та помідорів.

З цією дум­кою по­годи­лися всі. За­лиша­лося ще од­не пи­тан­ня — як бу­ти з чу­жим чов­ном?

— Не тяг­ну­ти ж нам й­ого на бук­сирі, — ви­палив Сергій. — У нас і так че­репа­шача швидкість.

— Але ж то мій чо­вен те­пер! — за­пере­чив Хвос­тенко. — Чо­му б ма­ли ки­дати й­ого? Ми ж до­мови­лись…

— Зай­вий тя­гар, — не зда­вав­ся Сергій. — Та й не твій він, а станції про­кату. Сам ка­зав!

— Тим біль­ше. Не ки­дати ж дер­жавне май­но! — за­ува­жив Хвос­тенко і пе­ремож­но гля­нув на Сергія. — А ти, капіта­не, як ду­маєш?

— Вла­дику, Сергій має рацію, — ска­зав Юр­ко спокій­но, хо­ча ви­зив­ний тон Хвос­тенка по­чав й­ого дра­тува­ти. — При на­годі про чо­вен сповісти­мо на вод­ну станцію, тяг­ну­ти й­ого за со­бою хтоз­на-скіль­ки ми не мо­жемо. Тож за­лиши­мо й­ого тут. Всі згодні?

— Згодні! Згодні!

— Ну, тоді ру­шай­мо!


 

ГО­ЛОД 


 

Вітру не бу­ло. Па­рус до­вело­ся згор­ну­ти і й­ти на вес­лах. Марті до­ручи­ли кер­мо, а хлопці греб­ли по черзі.

На Сергієві ву­доч­ки нічо­го не бра­лося. Чи то після гро­зи ри­ба не огов­та­лася? Але не клю­вало — і край! Про­зорі во­лосіні по­натя­гува­лися, як стру­ни, чер­воні поп­лавки ліни­во по­гой­ду­вали­ся на хви­лях, зби­тих чов­ном, од­нак жо­ден з них ні ра­зу не пірнув під во­ду, навіть не во­рух­нувся.

— Хваль­ко! — бур­чав Хвос­тенко. — Твоєю обіцян­кою си­тий не ста­неш…

— По­мовч! — відма­хував­ся Сергій і лю­то блис­кав чор­ни­ми очи­ма.

Хвос­тенко за­мов­кав, але не­надов­го. Чим ви­ще підби­вало­ся сон­це, тим біль­ше хотіло­ся їсти, і він по­чинав зно­ву розпіка­ти Сергія.

— Ну, де ж твоя ри­ба? Хо­ча б на сміх спій­мав яко­го-не­будь пічку­ра або ху­дющу че­хоню!

Сергій мов­чки ви­тягав ву­доч­ку, плю­вав на черв'яка і зно­ву ки­дав. Він то піднімав поп­ла­вок, то опус­кав, заміню­вав гач­ки. Та мар­но: ри­ба не ло­вила­ся…

До бе­рега теж бу­ло да­леко. Чов­ни не стріча­лися. Тіль­ки на вид­но­колі проп­ли­вали біло-го­лубі ко­раблі.


— Хай й­ому чорт! — сплю­нув Хвос­тенко, — пе­реда­ючи Юр­кові вес­ла. — До ве­чора ми й но­ги повідки­даємо. Кра­ще б бу­ло по­вер­та­ти до­дому. Уже й по­обіда­ли б…

— Ко­ли б по­щас­ти­ло, то і тут бу­ли б теж з обідом, — бур­кнув Сергій.

— Гм, за­над­то ти ви­сокої дум­ки про се­бе! Вер­блюд!

— Хто вер­блюд? Я? — спа­лах­нув Сергій. Та я тобі за такі сло­ва!..

— Що — би­тимеш? Ру­ки ко­роткі! — І Хвос­тенко стис­нув ку­лаки.

Юр­ко пе­рес­тав греб­ти.

— Годі вам! Зче­пили­ся, як півні.

— А чо­го ж він…

— Сергію! Вла­дику! Я на­казую вам за­мов­кну­ти! — ви­гук­нув Юр­ко.

— На­казую! — пе­рек­ри­вив й­ого Хвос­тенко. — А що ти за ца­бе, щоб на­казу­вати?

— Я капітан! А капіта­на на судні слу­ха­ють­ся без­засте­реж­но!

— Так то ж капіта­на! — з вик­ли­ком ска­зав Хвос­тенко.

Юр­ко відчув, що чер­воніє. Справді, який з нь­ого капітан? Іван Іва­нович жар­то­ма наз­вав й­ого капіта­ном. Що ро­бити? Ад­же не ски­неш Хвос­тенка за не­пос­лух у во­ду! І не ста­неш би­тися з ним… Який же вихід?

Вихід підка­зала Мар­та.

— Вла­дику, пот­ра­пив на наш чо­вен — слу­хай­ся на­шого капіта­на! Ми об­ра­ли й­ого! А не хо­чеш — тоді тобі з на­ми не по до­розі!

— Та що там пань­ка­тися з ним! — ви­гук­нув Сергій. — Ви­сади­ти й­ого на бе­рег — і хай чим­чи­кує до­дому піша­ка!

— Спо­чат­ку до­берись до бе­рега, — бур­кнув, не підніма­ючи го­лови, Хвос­тенко.

Він сидів на­суп­ле­ний, злий і ди­вив­ся вниз, на ка­ламут­но-зе­лені во­ди за­токи.

— Знаєш, Вла­дику, справді, як тіль­ки прис­та­немо до бе­рега — й­ди собі… Ми те­бе до се­бе не зап­ро­шува­ли, — сам нав'язав­ся… — Юр­ко наліг на вес­ла. Всі мов­ча­ли.

Че­рез дві го­дини по­казав­ся бе­рег. Це був пус­тинний бо­лотис­тий луг, по­рос­лий мо­лодою зе­леною ота­вою. На лузі сто­яли сто­ги сіна. І жод­ної жи­вої душі нав­ко­ло. Тіль­ки дикі кач­ки та гу­си спо­лоха­но зня­лися над ти­хим зарічком, ку­ди при­чалив чо­вен.

Хвос­тенко вис­ко­чив пер­ший. Не про­ща­ючись, швид­ко зак­ро­кував геть і не­заба­ром й­ого ви­сока ху­да пос­тать зник­ла се­рёд за­ростів вер­бо­лозу. Ніхто не ска­зав й­ому вслід жод­но­го сло­ва.

Юр­ко і Сергій ви­тяг­ли чов­на на піща­ну ко­су.

— Ех, бу­ла б руш­ни­ця — встре­лив би я вам па­ру ка­чок, — замріяно про­тяг­нув Сергій.

— А ти кра­ще поп­ро­буй за­кину­ти ву­доч­ки в зарічку, мо­же, хоч тут по­щас­тить, — ска­зала Мар­та. — По­ки ми з Юр­ком роз­ве­демо вог­ни­ще, ти і впій­маєш якусь ри­бину.

Всі бу­ли го­лодні, але на­мага­лися не го­вори­ти про їжу.

За­кинув­ши дві ву­доч­ки, Сергій пиль­но ди­вив­ся на поп­лавки, а тим ча­сом ка­зав:

— Не мо­же бу­ти, щоб ми чо­го-не­будь не впій­ма­ли. Як­що не впій­маємо ри­бину, впо­люємо пта­шину — ди­ку ку­роч­ку або гус­ку…

Рап­том він зав­мер: один поп­ла­вок гой­днув­ся, двічі клю­нув і рвуч­ко пішов під во­ду.

Сергій підсік май­же не­помітним по­рухом ру­ки і по­чав обе­реж­но підніма­ти вуд­ли­ще. Во­лосінь на­тяг­ла­ся, заб­риніла.

— Тих­ше, Сергій­ку! Пе­рела­маєш! — скрик­ну­ла Мар­та.

Сергій весь пе­рет­во­рив­ся на ува­гу. Обе­реж­но по­чав тяг­ну­ти вуд­ли­ще до се­бе. Во­лосінь аж гу­ла.

— Щось доб­ря­че взя­лося на га­чок, — про­шепотів Юр­ко. — Хоч би не зірва­лося!

Во­да за­виру­вала, зак­ле­котіла. Сергій по­малень­ку підтя­гував ри­бу до бе­рега.

— Сом! — ви­гук­нув він. — Про­вали­тись мені на ць­ому місці, як­що це не сом! Та ж який! Ма­буть, з півпу­да!.. Юр­ко, дер­жи вуд­ку! Міцніше! Щоб не по­тяг­нув те­бе в во­ду! А я хут­ко…

Він мит­тю ски­нув з се­бе со­роч­ку, зв'язав ру­кави і стриб­нув з та­кою імпровізо­ваною підса­кою у во­ду.

— Три­май міцніше. Не да­вай й­ому хо­ду! А я підхоп­лю!

Зай­шов­ши з гли­бини, він по­чав обе­реж­но підво­дити під ри­бину со­роч­ку.

— Є! — ви­гук­нув радісно. — Ціла аку­ла!

З шу­мом роз­бриз­ку­ючи во­ду, він ви­тяг­нув по­перед се­бе мок­ру со­роч­ку, в якій ска­жено тріпа­лась ве­лика ри­бина.

— Ось! Пій­мав-та­ки! — про­голо­сив Сергій і уро­чис­то вит­ру­сив свій улов на тра­ву.

Це справді був сом. Сірий, слизь­кий, го­лова­тий, він по­важ­но роз­зявляв ши­роко­го ро­та, ніби хотів щось ска­зати щас­ли­вому ри­балці.

Юр­ко і Мар­та за­хоп­ле­но ди­вились на здо­бич. Звісно, не аку­ла, як зда­лося Сергієві, але все ж та­ки го­ра м'яса! Та яко­го! Жир­но­го, ніжно­го, без кісток…

Сергій стри­бав, тан­цю­вав нав­ко­ло со­ма, пус­кався нав­при­сяд­ки.

Юр­ко лед­ве втри­мав­ся, щоб і собі не приєдна­тися до нь­ого, але, гля­нув­ши на Мар­ту, вчас­но спох­ва­тив­ся.

— Те­пер ми вря­товані! — ви­гук­нув він. — Сергію, ти найбіль­ший на світі ри­бал­ка! Ось хто ти!.. Про­дов­жуй ри­бали­ти, — мо­же, іще впій­маєш, а ми з Мар­тою за­ходи­мось біля юш­ки…

Після бур­хли­вих ра­дощів друзі враз відчу­ли ще біль­ший го­лод. То­му ко­жен зай­няв­ся своїм: Сергій зно­ву за­кинув ву­доч­ки, Мар­та по­чала роз­чи­няти со­ма, а Юр­ко, наз­би­рав­ши су­хого хми­зу, розіклав ба­гат­тя і повісив над ним ка­занок з во­дою.

Тим ча­сом сон­це сіда­ло за не­бок­рай. На зем­лю па­дали сині сутінки. З мо­ря повіяло пе­ред­вечірнь­ою про­холо­дою.

Та ніч, що на­сува­лася, те­пер бу­ла не страш­на. В ка­зан­ку буль­котіла смач­на юш­ка, якої вис­та­чило б не на трь­ох, а на п'ять­ох їдців, а сто­ги за­паш­но­го лу­гово­го сіна так і зап­ро­шува­ли до нічлігу.

Не дар­ма ка­жуть: ко­му поч­не фор­ту­нити, то­му фор­ту­нить до кінця.

По­ки зва­рила­ся юш­ка, Сергій на­тягав цілу кас­тру­лю ри­би. На га­чок ішли те­пер окуні, плітки, вер­хо­води.

— А ви кеп­ку­вали з Сергія! — при­казу­вав він. — Ра­но кеп­ку­вали! Сергій — це вам не яке-не­будь ле­дащо чи аби­що!

Юш­кою із со­ма по­вече­ряли вже смер­ком. Потім за­рили­ся в сіно і стом­лені, але щас­ливі, прос­па­ли до пізнь­ого ран­ку.

Пер­ший про­кинув­ся Юр­ко. Сон­це підби­лося вже ви­сочень­ко і за­лива­ло все дов­ко­ла щед­рим теп­лим промінням. Як тут хо­роше! З мо­ря віяло лег­кою ран­ко­вою про­холо­дою, на чис­то­му плесі ски­дала­ся ри­ба, а в гус­тих за­рос­тях осо­ки та сит­ня­гу го­моніло різно­бар­вне птас­тво.

— Гей, годі спа­ти! Вста­вай­те! — гук­нув хло­пець. — Мар­то, Сергію, чуєте? По­ра в путь!

Він з роз­го­ну шу­бов­снув у мо­ре, а потім, Наб­равши пов­ну при­гор­щу во­ди, бриз­нув на то­варишів. Ті з ве­рес­ком схо­пили­ся і ки­нули­ся до нь­ого. За хви­лину в спокійній за­тоці зчи­нила­ся справ­жня бу­ря: відпо­чилі за ніч мандрівни­ки з за­дово­лен­ням бо­рюка­лися, об­бриз­ку­вали один од­но­го, пірна­ли, пла­вали нав­ви­перед­ки, зовсім за­був­ши про пе­режиті нез­го­ди.

Після ку­пан­ня посніда­ли смач­ною хо­лод­ною юш­кою, якої за­лиши­лося півка­зан­ка, зібра­ли речі, на­лад­на­ли чо­вен і поп­ливли далі. Те­пер уже три­мали­ся не­дале­ко від бе­рега, — виріши­ли вдру­ге не вип­ро­бову­вати до­лю.

Сто­яла ти­ха безвітря­на по­года, то­му до­вело­ся й­ти на вес­лах. Мар­та кер­му­вала, Юр­ко й Сергій по черзі греб­ли. Чо­вен повіль­но різав блис­ку­че пле­со за­токи. Вда­лині мріли кол­госпні по­ля і лу­ки, здій­ма­лися стрункі ажурні вежі елек­троліній. А над усім го­лубіло привітне літнє не­бо.

Опівдні при­чали­ли до яко­гось се­ла, де ку­пили в ма­газині хліба, олії, кіль­ка па­кетів су­хого су­пу, а та­кож уточ­ни­ли свої, як вис­ло­вив­ся Сергій, «ко­ор­ди­нати». Ви­яви­лося, що во­ни зна­ходять­ся не­дале­ко від пор­ту Но­вого…

Ця звістка об­ра­дува­ла Юр­ка. Ви­руша­ючи в по­дорож, він сподівав­ся за­вер­ну­ти ту­ди і ще раз провіда­ти бать­ка.

До пор­ту Но­вого прип­ливли о шостій ве­чора. Для нічлігу Юр­ко об­рав піща­ну ко­су не­подалік бать­ко­вої баржі і ске­рував ту­ди сво­го чов­на.

Виб­равши рівну місци­ну, гур­том пос­та­вили на­мет. А потім Сергій, узяв­ши ву­доч­ки і спінінг, пішов ло­вити ри­бу, Мар­та — зби­рати сухі во­дорості для нічлігу, а Юр­ко став за­паса­тися па­ливом для ба­гат­тя і вста­нов­лю­вати над ним на три­нозі ка­занок.

Юр­ка це влаш­то­вува­ло: він міг спокій­но сте­жити за бар­жею.

Рівно о сь­омій го­дині бать­ко прий­шов. Юр­ко впізнав й­ого зда­леку і ру­шив на­зустріч.

— Здрас­туй, та­ту! — привітав­ся ти­хо.

— Юр­чи­ку, ти тут? — зрадів бать­ко. — От не че­кав! Ходімо до ме­не на бар­жу!

— Сам не мо­жу. Зі мною то­вариші — Сергій і Мар­та, — Юр­ко по­казав на вітриль­ник і на­мет. — Ми ра­зом прип­ливли сю­ди…

— А-а…

— І у ме­не ще бу­де про­хан­ня до те­бе…

— Яке?

— Не приз­на­вай­ся їм, що ти мій бать­ко.

Стар­ший Ро­маню­та по­чер­вонів.

— Тобі со­ром­но за ме­не?

— Ні, не со­ром­но. Але по­ки що… Ну, ро­зумієш…

— Ро­зумію… Доб­ре…


 

СПІЛЬ­НИЙ ОБІД 



 

Ве­чоріло. За­ходи­ло сон­це і за­бар­влю­вало в ніжно-ро­жевий колір да­леку не­озо­ру гладінь мо­ря.

У ка­зан­ку по­чала за­кипа­ти во­да, і Мар­та за­сипа­ла її су­хим го­рохо­вим су­пом.

Юр­ко ма­шиналь­но підки­дав у во­гонь тріски, су­хий хмиз і ду­мав про Хвос­тенка: доб­рався він до­дому чи ні?

Рап­том по­бачив, як від баржі по­волі наб­ли­жав­ся бать­ко, і внутрішньо весь нап­ру­жив­ся: як й­ому три­мати­ся з ним?

— Здо­рові, сусіди! — привітав­ся стар­ший Ро­маню­та, став­ля­чи на пісок ко­шик, прик­ри­тий га­зетою. — Прий­ме­те до ком­панії?

— Доб­ро­го здо­ров'я! А чо­го ж — сідай­те! — за всіх відповів Сергій. — Це ва­ша бар­жа?

— Моя. Влас­не, нічия… Ста­ра по­суди­на, але на ній доб­ра над­бу­дова, тож я і пе­ресе­лив­ся сю­ди на літо. Гар­но тут — Дніпро, свіже повітря, привілля, ри­ба ло­вить­ся!.. Од­на біда — скуч­но са­мому… По­бачив вас і по­думав: а да­вай я прис­та­ну до цієї мо­лодої ком­панії! У ме­не як­раз улов доб­рий — окунці, ля­щики, че­хоня. Смач­ної юш­ки зва­римо гур­том. Чи як? — і він відкрив свій ко­шик, у яко­му ле­жала по­чище­на ри­ба.

— З ве­ликим за­дово­лен­ням, — ска­зала Мар­та. — Мо­же, і я нав­чу­ся біля вас юш­ку з ри­би ва­рити…

Юр­ко по­лег­ше­но зітхнув. Бать­ко жод­ним сло­веч­ком не об­мо­вив­ся про те, хто він, і зра­зу ж за­ходив­ся з Мар­тою ку­хова­рити.

При­чому все в й­ого ру­ках ви­ходи­ло до ла­ду: ве­селіше за­палах­котів во­гонь, мит­тю зак­ле­котіла юш­ка, смач­но за­пах­ло лав­ро­вим лис­том і дух­мя­ним пер­цем, а ще біль­ше — си­тим роз­ва­реним ля­щем. Ко­ли юш­ка зва­рилась, бать­ко зап­ро­сив їх до се­бе на бар­жу.

Усі з радістю по­годи­лись. При­гасив­ши ба­гат­тя, заб­ра­ли свої речі і по­дали­ся слідом за гос­тинним гос­по­дарем, який ніс по­пере­ду ка­занок з юш­кою.

Бар­жа бу­ла й справді ста­ра-прес­та­ра. Фар­ба на ній об­лу­пила­ся, в ба­гать­ох місцях об­шивка прог­ни­ла, па­луба роз­сохла­ся і по­рипу­вала під но­гами. Але над­бу­дова збе­рег­ла­ся до­сить доб­ре.

— Гм, оце ба­гатс­тво! — ви­гук­нув Сергій. — Та тут мож­на не тіль­ки влітку жи­ти! Пос­тав груб­ку — і ніякі мо­рози не страшні!

У Мар­ти теж заб­ли­щали очі.

— От би нам та­кий ко­рабель, хлопці!

Юр­ко все це вже ба­чив, але і він, ко­ли бать­ко по­казав ка­юти, в яких жив, не міг ут­ри­мати­ся від за­хоп­лення. Не­велич­ка кімнат­ка, ко­лиш­ня ка­юта мат­росів, бу­ла обліпле­на вирізка­ми з жур­налів — реп­ро­дукціями кар­тин слав­нозвісних ху­дож­ників різних часів і різних на­родів та фо­тог­рафіями по­пуляр­них ар­тистів та ар­тисток. Біля вікна сто­яв сто­лик, два стільці, а під глу­хою стіною — ме­тале­ве ліжко, зас­ла­не сірою ков­дрою. Дві інші ка­юти бу­ли по­рожні, а в третій, не­великій, бать­ко об­ладнав кух­ню.

Ве­черя­ти сіли прос­то на па­лубі. Ва­силь Пет­ро­вич роз­сте­лив ков­дру, зас­лав її га­зета­ми, нак­ра­яв хліба, із кла­дов­ки приніс помідорів і ве­лико­го ка­вуна. Мар­та роз­ли­ла юш­ку, розікла­ла лож­ки.

— При­гощай­тесь!

Вдру­ге зап­ро­шува­ти ніко­го не до­вело­ся.

— Оце юш­ка! — па­щеку­вав Сергій, го­лос­но сь­ор­ба­ючи з лож­ки дух­мя­ну ріди­ну. — Ніко­ли не їв нічо­го смачнішо­го!

Ва­силь Пет­ро­вич з усмішкою ди­вив­ся на своїх мо­лодих друзів, які вмить спо­рож­ни­ли чи­малий ка­занок.

Ка­вун теж ви­дав­ся со­кови­тий, со­лод­кий, їли й­ого з свіжою па­ляни­цею.

— І є ж такі смачні речі на світі! — не вга­вав Сергій, ви­тира­ючи ру­кавом со­роч­ки за­юше­не ро­жевим со­ком об­личчя. — Шко­да, що ка­вуни не рос­туть цілий рік!

— Ще б чо­го! — до­кину­ла Мар­та. — Тоді б на нь­ого й ди­вити­ся не хотів!

— Ав­жеж! Я їв би ка­вуни всень­ке жит­тя — і во­ни б мені не наб­ридли. А ви, Ва­силю Пет­ро­вичу?

— Не знаю, Сергій­ку. Про ка­вуни не знаю, бо не до­води­лося їх їсти всень­ке жит­тя… А от хліб їм — і не наб­ри­дає! І не раз, а тричі на день!

— Так то ж хліб! — зди­вував­ся Сергій. — Але що ж у нь­ому? Бу­ден­на річ!

— Я ж про те й ка­жу, що бу­ден­на. От­же, ви­ходить, що най­смачніший для лю­дини — хліб! Не­дар­ма го­ворять: хліб — усь­ому го­лова!

— А ко­ли хо­чуть ска­зати про пов­ний дос­та­ток, так вис­ловлю­ють­ся: є хліб і до хліба, — до­кину­ла Мар­та і за­шаріла­ся. — От­же, справді, хліб — най­го­ловніший!..

— Та що ви, хіба я сам ць­ого не знаю? — об­ра­зив­ся Сергій. — Хіба я про­ти хліба?

Всі засміяли­ся, а Юр­ко пац­нув дру­га ру­кою по й­ого куд­латій, од вес­ни не стри­женій го­лові.

— Ну, чо­го кип'ятиш­ся? Ми по­жар­ту­вали! Звісно ж, ніхто всерй­оз не сприй­няв твоїх намірів хар­чу­вати­ся ка­вуна­ми цілий рік…

— А я хар­чу­вав­ся б! — зно­ву про­мовив Сергій, але тут же сам за­рего­тав, — та­кий уже у нь­ого був упер­тий ха­рак­тер.

Но­вий ви­бух сміху заг­лу­шив й­ого ос­танні сло­ва,

Над Дніпром по­чали згу­щати­ся сутінки, 1 Юр­ко, яко­му зовсім не хотіло­ся, щоб бать­ко зап­ро­пону­вав їм за­лиши­тися на баржі, по­дав ко­ман­ду:

— Ну, друзі, по­ра й честь зна­ти! По­дякуємо Ва­силеві Пет­ро­вичу за гос­тинність — і до­дому! В своє шат­ро!

— Ви б мог­ли і в ме­не… — по­чав бу­ло Ва­силь Пет­ро­вич.

Але Юр­ко вже підвівся.

— Ні, ні, ми роз­та­шуємо­ся біля вітриль­ни­ка!


 

БЕЗ­СОННА НІЧ 


 

Мар­та і Сергій зас­ну­ли, а Юр­кові бу­ло не до сну — ле­жав горілиць з роз­плю­щени­ми очи­ма і ду­мав. Як од­ра­зу ус­клад­ни­лося й­ого жит­тя! Знай­шов­ся бать­ко! Лю­дина, яку так хотів по­бачи­ти… І ось бать­ко тут, по­ряд. Мож­на вста­ти і піти до нь­ого — по­гово­рити. Аж не вірить­ся. Ніби це не дій­сність, а сон.

І все ж він тис бать­ко­ву ру­ку, чув й­ого го­лос, ба­чив й­ого так близь­ко.

Він й­ому по­добаєть­ся. Міцний, за­горілий, го­лубо­окий, з гус­тим ру­дува­тим чу­бом, що буй­ною хви­лею здій­мав­ся над чо­лом, з дрібнень­ки­ми змор­шка­ми під очи­ма і заг­рубіли­ми від ро­боти ру­ками.

А ще спо­доба­лася бать­ко­ва усмішка. Юр­кові здаєть­ся, що так привітно мо­жуть усміха­тися тіль­ки добрі лю­ди. Але чи бать­ко — доб­ра лю­дина? Чи не оман­ли­ве пер­ше вра­жен­ня? Ад­же скіль­ки го­ря зав­дав він ма­тері! А й­ому, ма­лому?..

Ти­хо хлю­поче в Дніпрі во­да. В ній, відбив­шись, як у дзер­калі, ме­рех­тять сріблясті зорі. Юр­кові дум­ки сну­ють­ся і сну­ють­ся і не да­ють хлоп­цеві спо­чину.

Як скла­дуть­ся у нь­ого сто­сун­ки з бать­ком? Чи пе­рерос­туть їхні зустрічі у дов­готри­валу друж­бу? Що ду­має про це бать­ко? Які й­ого наміри? З лис­та вид­но, що він ба­гато пе­режив і не від то­го, щоб по­вер­ну­тися до сім'ї, яку так не­обач­но втра­тив. Як пос­та­вить­ся до всієї цієї історії ма­ма? Ад­же во­на здав­на, скіль­ки Юр­ко пам'ятає, су­воро осуд­жу­вала бать­ка за зра­ду. Чи знай­де во­на в собі си­ли прос­ти­ти й­ого?

Юр­ко ти­хо, щоб не роз­бу­дити друзів, підвівся і виліз із на­мету. Сів на про­холод­но­му піску і за­дивив­ся у да­лечінь. Ніч бу­ла місяч­на, зо­ряна, і Дніпро зда­вав­ся мо­гутнім чарівним ве­лет­нем, що приліг відпо­чити під синім шат­ром. Десь да­леко гур­ко­че поїзд, по­дає сиг­нал па­роп­лав, а тут, у за­воді, ти­хо й спокій­но.

Юр­ко пог­ля­нув на бар­жу. Чи не вид­но бать­ка? Ні, не вид­но. Ма­буть, спить у своїй за­тишній ка­юті. А мо­же, і він не спить… Піти до нь­ого? По­гово­рити?

Й­ого дум­ки бу­ли пе­рер­вані ти­хим ритмічним сту­ком мо­тора. В за­току повіль­но вхо­див чо­вен.

«Пізно який­сь ри­бал­ка по­вер­таєть­ся на сто­ян­ку», — про­май­ну­ло в Юр­ковій го­лові.

Чо­вен по­волі наб­ли­жав­ся. Порівняв­шись із бар­жею, при­чалив до бе­рега. Мо­тор за­мовк. В ту ж мить тем­на пос­тать стриб­ну­ла на освітле­ний міся­цем сірий пісок, і Юр­ко здриг­нувся від нес­подіван­ки. Й­ому зда­лося, що в нез­най­ом­цеві він упізнав Ста­ся Дзво­наря. Хлоп­цеві пе­рехо­пило по­дих. Нев­же то він? Звідки ж тут узяв­ся?

Юр­ко зав­мер. Бо­яв­ся по­ворух­ну­тися. Так і є — Дзво­нар! Не­дале­ко ж утік! Але що й­ому тут тре­ба? Нев­же вислідив їх? А чо­вен, здаєть­ся, Вла­диків?.. Так, те­пер яс­но, ко­го во­ни спо­лоха­ли на без­людно­му ос­трові.

Тим ча­сом Дзво­нар ог­ля­нув­ся і по­чав по­волі скра­дати­ся вздовж баржі. Ось він зу­пинив­ся, вдив­ля­ючись у на­пис на бор­ту. Потім сту­пив на трап і обе­реж­но, щоб не рипіли дош­ки, зро­бив кіль­ка кроків. На па­лубі зу­пинив­ся і зно­ву прис­лу­хав­ся. Пе­ресвідчив­шись, що всю­ди ти­хо, підій­шов до вікон­ця над­бу­дови і пос­ту­кав у шиб­ку.

«До бать­ка! — Юр­ко зди­вував­ся ще біль­ше. — Нев­же бать­ко знай­омий із Дзво­нарем? Як? Звідки во­ни зна­ють один од­но­го?»

Дзво­нар пос­ту­кав уд­ру­ге. Вікон­це роз­чи­нило­ся, і в нь­ому по­каза­лася чу­бата го­лова.

— Хто тут? — по­чув­ся батьків го­лос.

— Тс-с-с! Не кри­чи, Ва­силю! — приг­лу­шено про­гудів хрип­кий бас. — Це я — Стась Дзво­нар. Впізнаєш?

— Дзво­нар? — у бать­ко­вому го­лосі проз­ву­чав неп­ри­хова­ний по­див. — Звідки ти?

— Звідти. Ну, ро­зумієш? Та спо­чат­ку впус­ти, не бій­ся. По­гово­рити тре­ба.

— За­раз, — відповів бать­ко, і й­ого го­лова зник­ла з освітле­ного міся­цем вікна.

Дзво­нар шус­нув бо­ком у про­чинені двері.


«Так от во­но що! Ви­ходить, бать­ко знає Дзво­наря з тюр­ми! Нев­же ж він та­кий, як і Дзво­нар?»

Зо­палу Юр­ко хотів роз­бу­дити Сергія і Мар­ту, але, помірку­вав­ши, вирішив діяти інак­ше. Хо­ва­ючись у тіні, наб­ли­зив­ся до тра­па і не­чут­но підняв­ся на па­лубу баржі. Сер­це ша­лено ка­лата­ло, бо ро­зумів, що зустріч із Дзво­нарем не віщує нічо­го втішно­го.

Ти­хень­ко проб­рався до кор­ми, ку­ди ви­ходи­ло вікон­це бать­ко­вої ка­юти, і, по­чув­ши го­лоси, при­чаївся. На щас­тя, вікон­це за­лиши­лося відчи­нене, і чу­ти бу­ло кож­не сло­во.

— Ска­жу тобі відвер­то, Ва­силю, — я утік з тюр­ми. Уже кіль­ка місяців на волі… — ка­зав Дзво­нар.

— Хіба це во­ля? — пе­ребив й­ого Ва­силь Пет­ро­вич. — Ти, як той пес, що зірвав­ся з це­пу, — все боїть­ся, що зно­ву прип­нуть!

— Ну й хай! І все ж — я на волі! Сам собі гос­по­дар! А спій­ма­ють, то не повісять же, а за­паку­ють у ту ж ка­талаж­ку!

— Ну, га­разд. Ка­жи, чо­го ти прий­шов до ме­не?

— Ку­ди ж мені й­ти? Пот­ра­пив у скрут­не ста­нови­ще і зга­дав, що тут є десь друг Ва­силь Ро­маню­та…

— Ну, вже й друг…

— А що ж? Хіба не ра­зом сиділи за гра­тами? Не з од­но­го кот­ла сь­ор­ба­ли ба­лан­ду?

— З од­но­го. Бу­ло та­ке… Тіль­ки в друзі, хлоп­че, до ме­не не на­бивай­ся! Не за од­на­кову про­вину сиділи!

— Мо­же, ви­даси?

— Ви­дати — не ви­дам! Не бій­ся! Сам по­падеш­ся!

— Спа­сибі й на то­му…

— До речі, як ти ме­не роз­шу­кав?

— А-а, боїшся? Не бій­ся — все зроб­ле­но чис­то: на слід не на­веду. Ад­ре­су взяв у довідко­вому бю­ро і за­явив­ся до твоїх ста­рих, ну, а вже во­ни нап­ра­вили ме­не сю­ди…

— З чим прий­шов? Дзво­нар хи­хик­нув:

— От з ць­ого б ти й по­чинав, Ва­силю. Прий­шов за до­помо­гою.

— Якою?

— Мені потрібні гроші, до­кумен­ти і ак­ва­ланг.

— Що? Ак­ва­ланг? Ну, приміром, для чо­го гроші і до­кумен­ти, я ро­зумію. Але ак­ва­ланг…

— Потім зро­зумієш. Поч­не­мо з най­пе­кучішо­го — гроші маєш?

— Кар­бо­ванців двад­цять-трид­цять мо­жу да­ти.

— Не ба­гато. Але й за це спа­сибі. А до­кумен­ти?

— Ну, знаєш, я ж не пас­пор­тний стіл..

— Ти мо­жеш ку­пити у брат­ви…

— Яз та­кими не знай­омий.

— Поз­най­омиш­ся!

— І не по­думаю!..

— Без до­кументів я за­сип­лю­ся.

— Ну й за­сипай­ся. Ад­же знав, на що й­деш!

— Ось яка у те­бе мо­ва!.. А ти не ду­мав, що ко­ли я за­сип­люсь, то й тобі зме­леть­ся?

— Чо­го б то?

— Ну, як же! Хіба за­був, що ти до­поміг мені втек­ти з тюр­ми?

— Щось не пам'ятаю та­кого.

— А при­гадай су­бот­ник. Ти був роз­конвой­ова­ний і віль­но виїздив на ма­шині з та­бору…

— Ну й що?

— То­го дня я виїхав ра­зом з то­бою…

— Та­кого не бу­ло!

— Ну, ти ж пам'ятаєш, що я підхо­див до те­бе, щоб за­кури­ти?

— Пам'ятаю.

— І я ще ска­зав, що сь­огодні, під час су­бот­ни­ка, лег­ко мож­на дра­пону­ти…

— І це пам'ятаю.

— От я і втік на твоїй ма­шині…

— Не бу­ло ць­ого!

— А я ска­жу, що бу­ло!

— Ти шан­та­жуєш?

— Ні, тіль­ки хо­чу на­гада­ти тобі, що ми од­но­го по­ля яго­ди. І не­чес­но ки­дати то­вари­ша в біді! Я про­шу зовсім не­бага­то…


 

 


 

— Я ска­зав, що гро­шей, скіль­ки мо­жу, дам. І ак­ва­ланг мо­жу ку­пити чи діста­ти. До речі, для чо­го він тобі?

— Люб­лю муд­рих лю­дей, — го­лос Дзво­наря пом'як­шав. — Отак би ти й зра­зу го­ворив, а то за­тяв­ся — не хо­чу, не мо­жу, не знаю!.. Ти мені, бра­тику, до­помо­жи на копій­ку, а Дзво­нар віддя­чить тобі на сто кар­бо­ванців! Ти ось пи­таєш — навіщо тобі ак­ва­ланг? А мо­же, я скарб знай­шов під во­дою? Ви­тяг­ну — і те­бе не за­буду! Ма­тимеш ку­сок! Але дістань мені який-не­будь папірець. Не мо­жу ж я без пас­порта! Сам ро­зумієш.

— Я вже ска­зав — гроші дам, ак­ва­ланг пос­та­ра­юсь діста­ти… А до­кументів не про­си — не бу­де! Ні справжніх, ні ли­пи! Бо це пах­не знаєш чим? Зно­ву ту­ди я не хо­чу…

— Ну й бо­ягуз ти, Ва­силю, ось що я тобі ска­жу! З то­бою, ба­чу, каші не зва­риш! Ну, га­разд, да­вай гроші — та не ску­пись! Мен­ше півсотні не візь­му — і не да­вай! А за ак­ва­лан­гом приїду після­зав­тра — тож зав­тра мот­нись по місту, роз­шу­кай!

Роз­мо­ва ур­ва­лась. Нас­та­ла ти­ша.

Юр­ко заг­ля­нув у вікно. Дзво­нар сидів біля сто­лу, а бать­ко прой­шов до вішал­ки, де висіли й­ого речі, вий­няв з ки­шені кіль­ка де­сяток і, не відра­хову­ючи, по­вер­нувся до Дзво­наря.

— Ну, ось — ди­вись, Ста­сю, — про­мовив. — Це всі мої гроші — вісімде­сят кар­бо­ванців. Тобі за­раз я дам трид­цять, а реш­ту за­лишу собі — ти ж про­сиш ак­ва­ланг ку­пити. Чи не так?

— Ку­пи обов'яз­ко­во! До зарізу потрібен!

— Ну, от! А на ак­ва­ланг теж потрібні гроші…

— Ну, га­разд. Да­вай трид­цять. А після­зав­тра я навіда­юсь у та­кий же час! Жди ме­не! Бу­вай здо­ровий! — і, не по­да­ючи ру­ки, ру­шив з ка­юти.

Юр­ко при­чаївся в тем­но­му кут­ку.

Дзво­нар вий­шов на па­лубу, тро­хи пос­то­яв, ніби роз­ду­му­ючи над чи­мось, а потім швид­ко збіг по тра­пу на бе­рег, сів у чо­вен — і за­пус­тив мо­тор…


 

БУ­ДЕМО ВІДВЕРТІ, БАТЬ­КУ! 


 

Пе­реж­давши, по­ки Дзво­нар зник у тем­ряві за піща­ною ко­сою, Юр­ко вий­шов із своєї схо­ван­ки і заг­ля­нув у вікон­це.

Бать­ко сидів на ліжку, підпер­ши го­лову ку­лаком. Вид­но, по­ява давнь­ого знай­омо­го не на жарт схви­люва­ла й­ого.

Юр­ко ти­хень­ко пос­ту­кав. Бать­ко здриг­нувся і підвів очі.

В них про­май­ну­ло нап­ру­жен­ня, ма­буть, по­думав, що по­вер­таєть­ся Дзво­нар. Але, по­бачив­ши у вікні Юр­ка, радісно усміхнув­ся.

— Юр­ко? Ти?

Бать­ко схо­пив­ся з ліжка — відчи­нив двері. По­дав си­нові стілець, на яко­му щой­но сидів Дзво­нар.

— Ти чо­го так пізно? Щось тра­пилось?

— Тра­пилось… — Юр­ко пиль­но гля­нув бать­кові в очі. — Бу­демо відверті, бать­ку, — у те­бе був Дзво­нар…

З бать­ко­вого об­личчя враз злетів усміх.

— Ти й­ого знаєш? Звідки?

— Це зло­чинець, грабіжник. Він хотів уби­ти ме­не, — і Юр­ко роз­повів про зустріч із Дзво­нарем на ос­трові, про вик­ра­ден­ня ним скар­бу і вте­чу. — І, ви­яв­ляєть­ся, що це твій друг. От ніяк не сподівав­ся!

— Че­кай, че­кай! — ви­гук­нув бать­ко. — Як­що ти чув на­шу роз­мо­ву, то міг зро­зуміти, що він мені зовсім не друг і не то­вариш. Прос­то знай­омий… До­вело­ся ра­зом бу­ти там…

— Од­нак ти дав й­ому гроші і по­обіцяв діста­ти ак­ва­ланг!.. До речі, ти знаєш, для чо­го й­ому ак­ва­ланг?

— Ні.

— Він ска­зав, що знай­шов скарб під во­дою. Так от — я ду­маю, він не знай­шов й­ого, а за­ховав. А те­пер хо­че діста­ти…

Бать­ко уваж­но по­дивив­ся на си­на.

— Знаєш, Юр­ку, ти, ма­буть, маєш рацію!

— Те­пер ба­чиш, хто та­кий Дзво­нар! А ти дав й­ому гроші…

— Хто ж знав! Ось він прий­де після­зав­тра, то упій­має в ме­не об­лизня!

Юр­ко помітив рішучість і гнів у бать­ко­вих очах. Й­ому враз ста­ло радісно на серці. От­же, бать­ко — не зло­чинець і нічо­го не має спіль­но­го з Дзво­нарем! Та… як­що бать­ко відмо­вить Дзво­нареві у до­помозі або на­лякає й­ого пог­ро­зами, той враз уте­че з міста. І зно­ву за­губить­ся й­ого слід. Ні, тре­ба щось ро­бити. От ко­ли б тут був капітан Фе­дор­ченко…

Зга­дав­ши про капіта­на Фе­дор­ченка, Юр­ко ляс­нув се­бе ру­кою по лобі. Че­кай! Ад­же ж, на­пев­не, у нь­ого є те­лефон — тож мож­на под­зво­нити. Або прос­то — у міліцію. Як він не по­думав про це раніш?

— Тат­ку, одя­гай­ся! — ви­гук­нув, схоп­лю­ючись з стіль­ця.

Бать­ко зди­вова­но підвів бро­ви.

— Ти що! Ку­ди се­ред глу­пої ночі?

— Піде­мо в місто. За­мови­мо те­лефон­ну роз­мо­ву з капіта­ном Фе­дор­ченком.

— З яким капіта­ном?

— Він роз­шу­кує Дзво­наря. І скарб. І ме­не вря­тував від смерті…

— Од­на­че з ним мож­на і зав­тра по­гово­рити. Не го­рить же!

— Зав­тра мо­же бу­ти пізно. Або капіта­на не зас­та­немо на службі. А за­раз він на­пев­не до­ма, — не зда­вав­ся Юр­ко.

Бать­ко за­думав­ся.

З цікавістю і за­хоп­ленням ди­вив­ся на си­на. Від то­го пог­ля­ду Юр­кові ста­ло ніяко­во.

— Чо­го ти так ди­виш­ся на ме­не? Бать­ко усміхнув­ся. Круг очей у нь­ого збігли­ся дрібненькі змор­шки — і пог­ляд враз по­теплішав.


— Радію, що та­кий у ме­не вже до­рос­лий і ро­зум­ний син.

— Хм, ко­ли б ти ще де­сять років десь га­лалай­кав по світах, то у тво­го б си­на і ву­са ви­рос­ли…

Те­пер зніяковів бать­ко. Юр­кові навіть зда­лося, що на й­ого зас­маглих ви­лицях за­рожевів рум'янець.

— Ну, навіщо ти так, Юра­сю? Що бу­ло — те ми­нуло… Те­пер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сь­огодні под­ру­жили, як най­кращі друзі!

Юр­ко зрадів, об­личчя й­ого за­ясніло.

Бать­ко швид­ко одяг­нувся, дмух­нув на свічку — і во­ни вий­шли на па­лубу.

Над Дніпром сто­яла ти­ша. Щер­ба­тий місяць по­волі плив по не­озо­рому небі, спокій­но ог­ля­да­ючи при­ниш­клу зем­лю.

Юр­ко гля­нув на свій на­мет, де спа­ли Сергій і Мар­та, і по­думав, що без­соння теж іноді при­носить ко­ристь. Ад­же ко­ли б він був зас­нув, то прос­пав би цю нес­покій­ну ніч, на­пов­не­ну та­кими нес­подіван­ка­ми.


 

ТЕ­ЛЕФОН­НА РОЗ­МО­ВА 


 

Бу­ла дру­га го­дина ночі, ко­ли во­ни доб­ра­лися до пош­ти і за­мови­ли роз­мо­ву.

Че­кати до­вело­ся не­дов­го. Не­заба­ром їх зап­ро­сили до кабіни. Труб­ку взяв Юр­ко. В ній за­гуло, затріща­ло, і по­чув­ся да­лекий го­лос:

— Я слу­хаю.

Юр­ко впер­ше го­ворив по те­лефо­ну, і й­ому бу­ло тро­хи мо­торош­но.

— Це капітан Фе­дор­ченко? Пет­ро Іва­нович?

— Так точ­но.

— З ва­ми го­ворить Юр­ко Ро­маню­та… Пам'ятаєте?

— А­як­же! Зви­чай­но, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що тра­пило­ся?

— З пор­ту Но­вого. Стась Дзво­нар тут!

— Що-о? Де ти й­ого ба­чив?

— На Дніпрі. Має мо­тор­ний чо­вен…

— Чим же він зай­маєть­ся?

— Шу­кає гроші, до­кумен­ти і ак­ва­ланг…

— Ак­ва­ланг? Це ціка­во!.. Ну й що — знай­шов?

— Гро­шей дістав тро­хи. До­кументів — ні. А ак­ва­ланг й­ому по­обіця­ли на після­зав­тра, тоб­то — вже на зав­тра…

— Хто по­обіцяв?

Юр­ко не знав, що відповісти, і за­мовк. Ска­зати — бать­ко? Ні, ць­ого він не мо­же ска­зати.

— Ну, чо­го ж ти мов­чиш? Чи не знаєш? — спи­тав капітан Фе­дор­ченко.

— Та ні, знаю…

— Хто ж це?

— Це… Ва­силь Пет­ро­вич Ро­маню­та… На цей раз дов­гень­ко мов­чав капітан

Фе­дор­ченко, вид­но, обмірко­ву­ючи по­чуте.

— Твій ро­дич? — на­решті, спи­тав він.

— Так…

— Де ж він?

— Ось тут, біля ме­не.

— Ага, це доб­ре. От­же, ви­ходить, на нь­ого мож­на цілком пок­ласти­ся?

— Я ру­ча­юся за нь­ого, — твер­до відповів Юр­ко і гля­нув на бать­ка: й­ому зда­лося, що бать­ко все чує.

— А як ти пот­ра­пив у порт Но­вий?

— Ми з Мар­тою і Сергієм зро­били по­дорож на човні.

— Де ж твої то­вариші?

— Во­ни спокій­но сплять у на­меті на бе­резі Дніпра.

— Гм, га­разд. Все це ду­же ціка­во!..

— Що ж нам ро­бити, Пет­ре Іва­нови­чу?

— Вам — нічо­го. Пливіть до­дому.

— Як — нічо­го? — зди­вував­ся Юр­ко. Він був вра­жений. — А Дзво­нар?..

— Слу­хай, Юр­ко, — за повідом­лення — спа­сибі. Але ні тобі, ні твоїм то­вари­шам не слід по­казу­ватись на очі Дзво­нареві. Щоб не спо­лоха­ти й­ого! Зро­зумів?

— Зро­зумів.

— От­же, по­вер­тай­тесь до­дому! І не хви­люй­тесь — Дзво­нар ніде не дінеть­ся. Й­ому не по­щас­тить зник­ну­ти з на­шого по­ля зо­ру.

— Зро­зуміло. А як же скарб? Капітан засміяв­ся.

— Ось що те­бе тур­бує! І скарб знай­де­мо. Але при одній умові — як­що не спо­лохаємо Дзво­наря! Бо інак­ше — не ба­чити нам скар­бу, як своїх вух. Зро­зумів?

— Так.

— От­же, ба­жаю успіху! А те­пер дай труб­ку Ва­силю Пет­ро­вичу. До по­бачен­ня!

— До по­бачен­ня, — ти­хо відповів Юр­ко і підвів очі на бать­ка. — Капітан про­сить те­бе.

Той узяв труб­ку — дмух­нув у неї.

— Ва­силь Пет­ро­вич Ро­маню­та слу­хає.

— Доб­ро­го здо­ров'я, Ва­силю Пет­ро­вичу. Ви Юрків бать­ко?

— Так. А звідки ви дізна­лися? — Ва­силь Пет­ро­вич не при­ховав по­диву.

— Не важ­ко здо­гада­тися. Та ще ко­ли знаєш, що Юр­ка по-бать­кові — Ва­силь­ович… Та не в цім спра­ва. Звідки ви знаєте Дзво­наря?

— До вес­ни ць­ого ро­ку я сидів ра­зом з ним. Звідти і знаю…

— Он що! От­же, він про­сив у вас гроші, пас­порт і ак­ва­ланг?

— Так.

— Ви згодні нам до­помог­ти, Ва­силю Пет­ро­вичу?

— Без­пе­реч­но.

— Тоді все, що він про­сить, дістань­те для нь­ого!

Стар­ший Ро­маню­та мов­чки ди­вив­ся на Юр­ка, зна­ючи, що той усе чує.

— Про­бач­те, але не все, що він про­сить, я маю мож­ливість діста­ти. Гро­шей я й­ому тро­хи дав — на тиж­день вис­та­чить, як­що не пи­ячи­тиме. Сь­огодні по­шукаю ак­ва­ланг.

— У нас є! Ми да­мо! — за­гукав Юр­ко.

— Ну от, Юр­ко ка­же, що ак­ва­ланг знай­деть­ся. Що­до пас­порта…

— В ць­ому ми до­помо­жемо. Сь­огодні, о де­сятій го­дині, зайдіть у місь­кий відділ міліції. Звер­не­тесь до май­ора Кузь­мен­ка. Я з ним по­гово­рю. Мо­же, навіть і пас­порт до­ведеть­ся да­ти. З на­шими до­кумен­та­ми він зав­жди бу­де у нас на прик­меті…

— От­же, де­тальні вказівки одер­жи­те у май­ора Кузь­мен­ка, — я з ним про все до­мов­люсь. А дітей відправ­те до­дому! І чим швид­ше — тим кра­ще! Щоб не ста­лося ли­ха! До по­бачен­ня!

— Дя­кую. До по­бачен­ня!

Ва­силь Пет­ро­вич ще дов­го дер­жав у руці труб­ку, потім пок­лав, гля­нув на си­на і серй­оз­но, як до­рос­ло­му, ска­зав:

— Юр­ко, ти чув усе, що ка­зав капітан Фе­дор­ченко? Прав­да? Бо і я чув, ко­ли ти го­ворив.

— Чув.

— Ну от, — про до­кумен­ти для Дзво­наря ніко­му ні сло­ва! Навіть дру­зям! І сь­огодні ж — піднімай­те па­рус і гай­да до­дому!

— Але ж… — хотів за­пере­чити Юр­ко. Та бать­ко су­воро відрізав:

— Ніяких «але»! Щоб сь­огодні ви зня­лися з яко­ря і вий­шли в мо­ре! І три­май­те­ся бе­рега — а то бан­дит на мо­тор­но­му човні! Наз­до­жене, впізнає — і кінець!

Во­ни вий­шли на пус­тинну ву­лицю.

Місто спа­ло, по­тонув­ши в свіжу нічну про­холо­ду. Ти­хень­ко ше­лестіли дрібним лис­тям то­полі, важ­ко за­дума­лися кле­ни. Місяць сто­яв у зеніті і щед­ро по­ливав зем­лю своїм го­лубу­вато-срібним промінням.

Де­який час ішли мов­чки, і десь у дво­рах, за бу­дин­ка­ми, дзвінко відлу­нюва­лися їхні кро­ки. За­гово­рив бать­ко.

— Юра­сю, ти сь­огодні ви­рушиш у до­рогу, але не ду­май, що ми з то­бою біль­ше не зустріне­мося. Як ма­ма собі хо­че, а я вирішив, що бу­ду поб­ли­зу від вас. По­дам за­яву про звіль­нен­ня з ро­боти і пе­реїду у ва­ше місто. Ти не за­пере­чуєш?

— Ні, зви­чай­но.

— От і доб­ре… Ми ще з то­бою поп­ла­ваємо по мо­рю, по­риба­лимо! — і він об­няв си­на за плечі.


 

КАПІТАН ФЕ­ДОР­ЧЕНКО 


 

На дру­гий день по приїзді до­дому Юр­ко встав пізно. Ма­ма уже пішла на ро­боту, за­лишив­ши в кухні на підвіконні сніда­нок.

Настрій був чу­довий. Після стом­ли­вої по­дорожі доб­ре вис­пався. Відчу­вав та­ку легкість у всь­ому тілі, що, зда­вало­ся, вий­ди на го­ру, підстриб­ни — і по­летиш, по­летиш.

Зро­бив­ши за­ряд­ку і вмив­шись, узяв­ся за сніда­нок. Снідав сто­ячи, бо сісти бу­ло ні на чо­му. Їв, а дум­ка­ми був на бе­резі Дніпра, де стоїть ха­та Мар­ти, у­яв­ляв, що за­раз ро­бить дівчи­на.

Й­ого дум­ки пе­рер­вав дзво­ник.

Хто б це міг бу­ти?

Він клац­нув зам­ком — двері відчи­нили­ся. На пло­щадці сто­яв капітан Фе­дор­ченко.

— Ви? — зди­вував­ся і од­но­час­но зрадів Юр­ко.

— Я. Доб­рий день. Доз­во­лиш зай­ти, Юр­ко?

— Будь лас­ка. За­ходь­те. Тіль­ки у нас — ба­чите? — і сісти ще ніде…

— Не тур­буй­ся. Я, влас­не, за то­бою. Час маєш?

маю. Каніку­ли ж.

— Ось і доб­ре. Тоді зби­рай­ся — поїха­ли.

— Ку­ди?

— Спо­чат­ку до твоїх друзів, — во­ни мені теж потрібні. А потім — у міліцію. По­ради­мося.

— А що мені зби­рати­ся? Я го­товий, — ска­зав Юр­ко.

— Тоді ходімо.

Капітан був не­висо­кий, але струн­кий. Об­личчя мав по-діво­чому кра­сиве, ніжність і білиз­на яко­го ще біль­ше відтіня­лася чор­ним, як во­роно­ве кри­ло, во­лос­сям. Та найбільш примітни­ми в зовнішності капіта­на бу­ли очі — сині, лагідні, опу­шені гус­ти­ми чор­ни­ми віями.


«Ніяк не схо­жий на міліціоне­ра, — по­думав Юр­ко. — Й­ому б піонер­во­жатим бу­ти або вчи­телем».

Вни­зу їх жда­ла ма­шина.

— По­казуй до­рогу, — ска­зав капітан, зап­ро­шу­ючи хлоп­ця на пе­реднє сидіння. — Хто ближ­че жи­ве — Сергій чи Мар­та?

Че­рез півго­дини всі чет­ве­ро — Юр­ко, Мар­та, Сергій і капітан Фе­дор­ченко — зай­шли в приміщен­ня міліції.

Кабінет у капіта­на був не­вели­кий: стіл, ша­фа, сейф, ди­ван і кіль­ка стільців. Та ще на стіні — ве­лика кар­та міста.

— Сідай­те отут, на ди­вані, щоб вид­но бу­ло кар­ту, — ска­зав капітан. — Роз­мо­ва бу­де серй­оз­на…

Сам він сів не на своє ро­боче місце, за сто­лом, а тут же, біля ди­вана, на стільці. По­мов­чавши якусь мить, капітан Фе­дор­ченко ска­зав:

— Дя­кую вам за ту до­помо­гу, яку ви по­дали нам у роз­шу­ках не­без­печно­го зло­чин­ця і скар­бу, вик­ра­дено­го ним.

— То скарб уже знай­шли? — ви­хопив­ся Сергій.

— Чо­го поспішаєш? По­мовч! — Юр­ко стис­нув ру­кою й­ого коліно.

— Скарб іще не знай­шли, — усміхнув­ся капітан. — Але я не сумніва­юся, що знай­де­мо. Ми тут з то­вари­шами роз­ро­били один план, з яким я вас хо­чу за­раз поз­най­оми­ти, оскіль­ки на вас пок­ла­даєть­ся до­сить відповідаль­не зав­дання.

Друзі пе­рег­ля­нулись. У Юр­ка від за­хоп­лення заб­ли­щали очі, а Сергій став куй­ов­ди­ти п'ятірнею свою чор­ну гус­ту чуп­ри­ну.

— Ска­жу вам по сек­ре­ту: Дзво­наря ми мог­ли б і за­раз узя­ти, але тоді мо­же ста­тися так, що за­гине скарб, а пра­вильніше ска­зати — за­гинуть ду­же важ­ливі для на­уки ар­хе­ологічні знахідки. Ми про них де­що знаємо з по­казань відо­мого вам Онуфрія Гле­чика. Ви­яв­ляєть­ся, то ду­же кра­сиві зо­лоті та брон­зові речі — ста­ту­ет­ки, куб­ки, блю­да, ва­зи, жіночі й чо­ловічі прик­ра­си, зброя. За­галь­на ва­га скар­бу, на дум­ку Гле­чика, близь­ко двох пудів! Дзво­нар, тіка­ючи на таксі з міста і помітив­ши, що й­ого пе­ресліду­ють, уто­пив скарб у Дніпрі…

— О! — не втри­мав­ся Сергій.

— Так, уто­пив. Десь на мить зу­пинив­ся, ки­нув клу­нок у во­ду і поїхав далі, аж по­ки не за­поров ма­шину і не зник у плав­нях. Те­пер він, ма­ючи ак­ва­ланг і мо­тор­ний чо­вен, сподіваєть­ся й­ого ви­добу­ти з-під во­ди і за­хова­ти в іншо­му, більш надій­но­му місці.

— Як­що ви це знаєте, то чо­му не за­ареш­туєте Дзво­наря і не при­муси­те й­ого роз­повісти, де скарб? — спи­тав Юр­ко.

— А як­що він не ска­же?.. Він прив­ласнив скарб, що на­лежить дер­жаві. По за­кону всі скар­би, ар­хе­ологічні знахідки і цінності, знай­дені будь-ким, ма­ють бу­ти пе­редані дер­жаві. Дзво­нар тікає із тюр­ми! Тікає, зна­ючи, що за вте­чу, як пра­вило, под­во­юють строк… Це тяж­ка, су­вора ка­ра. Але, як ба­чимо, він свідо­мо пішов на це. Ви­никає за­питан­ня: нев­же він роз­ра­хову­вав на те, що й­ого не спій­ма­ють? Нав­ряд. Не та­кий він наївний. От­же, за­лишаєть­ся од­не по­яс­нення: він утік за­ради скар­бу! — Капітан зу­пинив­ся біля сто­лу, за­дум­ли­во гля­нув у вікно. Після па­узи вів далі: — Й­ому не по­щас­ти­ло до кінця ви­кона­ти свій за­дум. Ви ста­ли на пе­реш­коді. Заб­равши у Гле­чика клу­нок зі скар­бом, він їде на таксі. Але, ма­буть, у той час, ко­ли міліцей­ська ма­шина підніма­лася Підгірною до бу­дин­ку Гле­чика, він помітив її і зро­зумів, що й­ого пе­ресліду­ють і що у нь­ого ду­же ма­ло шансів на вте­чу. Тоді він ог­лу­шив важ­ким уда­ром у го­лову шо­фера і сам сів за кер­мо «Вол­ги». Гнав чим­дуж. Бу­ти спій­ма­ним — не бо­яв­ся, бо ж ішов на це. Й­ому страш­но бу­ло втра­тити скарб. Шко­да бу­ло роз­ста­тися із мрією про си­те і без­турбот­не жит­тя, яке на­малю­вав собі в у­яві. І тоді він на­думав за­хова­ти клу­нок так, щоб місце схо­ван­ки не знав ніхто. Й­ому не потрібен був спіль­ник та ще та­кий не­пев­ний і зрад­ли­вий, як Гле­чик. Навіть ко­ли б міліція й­ого за­ареш­ту­вала, скарб на­лежав би тіль­ки й­ому, бо він ніза­що не приз­нався б, де за­ховав й­ого. Ми­нуло б кіль­ка років, він вий­шов би з тюр­ми — і дістав й­ого!..

— Але чо­му ж він до ць­ого ча­су сам не прий­шов у міліцію і не здав­ся? — за­сумнівав­ся Сергій. — Ад­же знає, що все од­но й­ого спій­ма­ють. А так ка­ра бу­ла б, ма­буть, мен­ша.

Капітан Фе­дор­ченко усміхнув­ся:

— Сергій міркує пра­виль­но. Але тут, вид­но, на вчин­ки Дзво­наря впли­нули інші при­чини. По-пер­ше, у втіка­ча зав­жди жевріє надія на те, що й­ого не спій­ма­ють, а по-дру­ге, і це го­лов­не, місце схо­ван­ки, ма­буть, не та­ке без­печне, щоб Дзво­нар міг по­чува­ти се­бе спокій­но. Як­що він справді ки­нув скарб у во­ду, як ми ду­маємо, то це не надій­на схо­ван­ка. Дніпро­ва течія прим­хли­ва: за­несе піском, за­мулить — і шу­кай вітра в полі! І це Дзво­нар прек­расно ро­зуміє. Ми дов­го ла­мали го­лови над тим, де міг зло­чинець подіти та­ку кількість до­рогоціннос­тей. З со­бою не поніс би два пу­ди ван­та­жу. За­ховав? Де? Ми об­сте­жили весь луг, ог­ля­нули ко­жен ку­щик, кож­ну ям­ку поб­ли­зу то­го місця, де він ки­нув ма­шину, — нічо­го підозріло­го. Слід й­ого вів до Дніпра — і зник у воді. Доб­рий пла­вець, Дзво­нар, ма­буть, поп­лив за течією, а потім десь ук­рав чо­вен…

— Он як! — ви­гук­нув Сергій. — Ви ніби все ба­чили!

— Ні, Сергію, це тіль­ки версія, і склас­ти її до­помог­ли ви!

— Чим?

— Юрків те­лефон­ний дзвінок — особ­ли­во звістка про те, що Дзво­нар шу­кає ак­ва­ланг. Справді, навіщо Дзво­нареві в й­ого ста­новищі ак­ва­ланг? Раків ло­вити? Чи зай­ма­тися підвод­ним спор­том?

— Яс­но, — ска­зав тро­хи збен­те­жений Сергій.

— Ну, ко­ли все яс­но, то пос­лу­хай­те далі, друзі мої, — ска­зав капітан. — Це, так би мо­вити, пе­редісторія. Я привіз вас сю­ди зовсім не для то­го, щоб її роз­повісти. Ні!

— А для чо­го ж? — Сергій аж шию ви­тяг­нув.

— Потрібна ва­ша до­помо­га…

Юні друзі на­шоро­шили ву­ха. А капітан вів далі:

— Ба­чите, не сь­огодні, так зав­тра або ж най­ближ­чи­ми дня­ми Дзво­нар з'явить­ся в на­ших кра­ях і на­пев­не роз­почне роз­шу­ки скар­бу. Ось тут ми і по­винні не проґави­ти цей мо­мент. Тре­ба й­ого взя­ти або тоді, ко­ли він уже ви­тяг­не скарб з во­ди, — і це бу­ло б най­кра­ще, — або ж під час по­шуків. Тоді б ми зна­ли місце і самі, зви­чай­но, при до­помозі во­долазів, знай­шли. Те­пер вам зро­зуміло, для чо­го ми пок­ли­кали вас?

— Зро­зуміло, — ти­хо про­мовив Юр­ко.

— А­як­же! — ви­гук­нув Сергій. — Щоб ми спій­ма­ли Дзво­наря на га­рячо­му!

Капітан по­тер до­лонею чис­то ви­голе­не підборіддя і не­задо­воле­но про­мовив:

— Ні, Сергію, не для то­го. Ло­вити Дзво­наря є ко­му. Цим зай­меть­ся міліція! Зро­зуміло?

— Зро­зуміло, — роз­ча­рова­но зітхнув Сергій.

— А ва­ше діло бу­де більш відповідаль­не. Ми по­ради­лися і виріши­ли поп­ро­сити вас свій віль­ний час про­води­ти у точ­но виз­на­чених на­ми місцях, звідки ви мог­ли б по­бачи­ти Дзво­наря. Ви бу­дете ло­вити ри­бу чи ку­пати­ся, — Дзво­нар не звер­не ува­ги на дітей.

— Що ж ми по­винні ро­бити, ко­ли по­бачи­мо й­ого? — спи­тав Юр­ко.

— По­дати на­шим лю­дям знак, — во­ни бу­дуть весь час поб­ли­зу. Але ж во­ни не зна­ють Дзво­наря, а ви знаєте, і в ць­ому ва­ша пе­рева­га!

— Ми зро­бимо це, — твер­до ска­зав Юр­ко.

— Я не сумнівав­ся в ць­ому. А за­раз глянь­те на кар­ту, — капітан узяв до рук указ­ку. — Ось мар­шрут «Вол­ги», на якій тікав бан­дит. Він по­чинаєть­ся на Підгірній. Ніде на ць­ому шля­ху аж до са­мого Дніпра Дзво­нар не міг за­хова­ти клу­нок. До лісу ма­шину вів шо­фер, — от­же, цей відрізок вик­лю­чаєть­ся аб­со­лют­но. Від лісу до греблі прос­то ніде за­хова­ти. Та ми й об­шу­кали там усе. За­лиша­ють­ся елек­трос­танція, греб­ля, а та­кож плавні. Біля елек­трос­танції Дзво­нар не міг зу­пиня­тися: тут охо­рона та й вза­галі непідхо­дяще місце. Про плавні я вже ка­зав, — нав­ряд чи віз би він ту­ди скарб, ро­зуміючи, що й­ого ось-ось нак­ри­ють… За­лишаєть­ся греб­ля, — капітан по­казав указ­кою на си­ню лінію. — Тут є такі місця, де, навіть не ви­ходя­чи з ма­шини, мож­на ви­кину­ти клу­нок у во­ду. До­сить тіль­ки за­пам'ята­ти якусь примітну поз­начку — кіло­мет­ро­вий стовп, де­рев­це, камінь… Як­раз ось цей відрізок і до­ручаємо вам. Згодні?

— Без­пе­реч­но! — ви­гук­ну­ли друзі в один го­лос.

Сергій до­дав:

— Я і вночі мо­жу чер­гу­вати!

— Нав­ряд чи вночі Дзво­нар насмілить­ся лізти під во­ду… А як­що потрібні бу­дуть нічні пос­ти, знай­де­мо ко­гось із до­рос­лих. Здаєть­ся, все яс­но?

— Яс­но!

— Тоді поїде­мо на на­туру. По­бачи­те ті місця, де бу­демо жда­ти гос­тя. Але пе­ред тим хо­чу зас­те­рег­ти: про на­шу роз­мо­ву ніхто не по­винен зна­ти!..


 

ОЛЕ­НА КАЛІСТРАТІВНА УСМІХАЄТЬ­СЯ 


 

Ми­нуло два дні, але Дзво­нар не по­яв­лявся. На третій день вранці тро­хи роз­ча­ровані троє друзів — Юр­ко, Сергій і Мар­та — й­шли на дам­бу.

Мар­та нес­ла ко­шик з їжею, а Юр­ко і Сергій — ву­доч­ки.

На розі Залізнич­ної Сергій рап­том зу­пинив­ся.

— Ти чо­го? — спи­тав Юр­ко.

— А знаєте — ми свині. По­вер­ну­лися з по­дорожі — і ні ра­зу не зай­шли до Га­лин­ки. А во­на ж так про­сила! Мо­же, за­вер­не­мо на хви­лин­ку?

Юр­ко пе­рег­ля­нув­ся з Мар­тою. Дівчи­на на знак зго­ди кив­ну­ла го­ловою.

— Але яс так, з по­рожніми ру­ками, за­ходи­ти не го­дить­ся, — ска­зала во­на. — У ме­не ось є п'ят­де­сят копій­ок. Зай­де­мо до ма­гази­ну — ку­пимо цу­керок чи шо­колад­ку.


— У ме­не теж є гроші! — ви­гук­нув Сергій, зрадівши, що й­ого ідея знай­шла підтрим­ку в то­варишів. — Цілий кар­бо­ванець!

У Юр­ка наш­кря­бав­ся в ки­шені теж який­сь дріб'язок.

Га­лина жи­ла не­дале­ко, і че­рез кіль­ка хви­лин друзі вже про­чини­ли хвіртку на її подвір'я. За­гав­кав со­бака.

На гавкіт з ха­ти вий­шла Оле­на Калістратівна.

Юр­ко, що й­шов по­пере­ду, зу­пинив­ся. Гля­нув — і не впізнав учи­тель­ки. Замість. су­воро­го пог­ля­ду, яким во­на їх наділя­ла в школі, — щас­ли­вий усміх на не­моло­дому, але яко­мусь нес­подіва­но розквітло­му об­личчі. Він не повірив сам собі і ог­ля­нув­ся на Мар­ту й Сергія. Ті теж бу­ли зди­вовані і вра­жені.

На­решті, Юр­ко відчув, що па­уза за­тягуєть­ся.

— Доб­рий день, Оле­но Калістратівно! — про­голо­сив він поспішно.

— Доб­рий день.

— Ми до Га­лини…

— Ба­чу, ба­чу. За­ходь­те, до­рогі гості. У нас ве­лика радість!

— Яка? — про­хопив­ся по­пере­ду Сергій.

— Га­лин­ка по­чала хо­дити без ми­лиць! Са­ма мо­же пе­рей­ти че­рез кімна­ту. Лікар сподіваєть­ся, що до шко­ли піде пер­шо­го ве­рес­ня.

— Прек­расно! — зраділи Мар­та і Юр­ко.

— Ура! — ви­гук­нув Сергій і по­чер­вонів. Оле­на Калістратівна щас­ли­во засміяла­ся.

— За­ходь­те, будь лас­ка. У неї вже є гість.

Во­на пішла по­пере­ду і відчи­нила вері до Га­лин­чи­ної кімна­ти. Звідти до­линув го­лос Хвос­тенка.

— Гм, Хвос­тенко! — аж на­че про­шипів Сергій. — Зно­ву! І що й­ому тут тре­ба?

По­бачив­ши друзів, а се­ред них Сергія, Га­лин­ка спа­лах­ну­ла і по­волі підве­лася з стіль­ця. Сто­яла во­на твер­до, три­ма­ючись лівою ру­кою за биль­це ліжка. В її го­лубих очах світи­лася радість.

— Ход­жу. Ось дивіть­ся! — і сту­пила кіль­ка кроків по кімнаті.

— Обе­реж­но, до­неч­ко! — зас­те­рег­ла Оле­на Калістратівна.

— Не бій­ся, ма­мо, все бу­де га­разд! Ко­ли Оле­на Калістратівна за­чини­ла двері, Га­лина зап­ро­сила всіх сісти.

Друзі сіли, але по­чува­ли се­бе ніяко­во в при­сут­ності Хвос­тенка, який не ви­мовив жод­но­го сло­ва.

Кмітли­ва Га­лин­ка пер­ша по­чала роз­мо­ву.

— Вла­дик приніс мені «Гра­фа Мон­те-Крісто». Чи­тали?

— Я чи­тав.

— Я теж.

Сергій мов­чав, опус­тивши го­лову. Га­лин­ка гля­нула на нь­ого своїми ве­лики­ми яс­но-бла­кит­ни­ми очи­ма.

— А ти, Сергій­ку? Сергій за­сопів.

— Не чи­тав… Не трап­ля­лась мені.

— Так візь­меш, ко­ли я про­читаю. Вла­дику, мож­на, прав­да? — во­на по­вер­ну­лась до Хвос­тенка.

Сергій сидів мов­чки, відчу­ва­ючи, як по­чина­ють па­леніти й­ого що­ки.

Тим ча­сом Хвос­тенко спокій­но відповів:

— А чо­му ж, зви­чай­но, мож­на. Та­ку книж­ку — прос­то гріх не про­чита­ти!

— Ну, от і до­мови­лися! — ве­село за­щебе­тала Га­лин­ка.

Вра­жений Сергій та­кої відповіді від Хвос­тенка не ждав після то­го, що тра­пило­ся на морі. То­му дов­гень­ко не міг отя­мити­ся і знай­ти, що ска­зати. На­решті, ко­ли мов­чанка підозріло по­чала за­тягу­вати­ся, про­мим­рив:

— Дя­кую… Про­читаю. Але нам уже час іти, бо ми забігли тіль­ки на хви­лин­ку.

— Чо­му так швид­ко? По­сидь­те! Пог­раємо в ша­хи або в доміно. Ну? — бла­галь­но по­диви­лася на Сергія Га­лин­ка.

— Ні, Га­лин­ко, ми поспішаємо, — підтри­мав дру­га Юр­ко. — Іншим ра­зом пог­раємо.

Хвос­тенко теж підвівся.

— А ти, Вла­дику? — спи­тала Га­лин­ка.

— Я теж піду…

Всі по­чали про­щати­ся.

— Частіше при­ходь­те! Бу­ду жда­ти!

У дворі во­ни зно­ву зустріли­ся з Оле­ною Калістратівною, яка нес­ла від ко­лон­ки відро во­ди.

— Ви вже й­де­те? Так швид­ко?

— Ми ще зай­де­мо, — ска­зала Мар­та.

— Обов'яз­ко­во! — до­дав Юр­ко і по­чер­вонів, помітив­ши на собі до­пит­ли­вий пог­ляд учи­тель­ки.

А Сергій, нес­подіва­но для всіх і, ма­буть, ще більш нес­подіва­но для са­мого се­бе, ви­палив:

— Оле­но Калістратівно, ви вже нам з Юр­ком про­бач­те, будь лас­ка, ту на­шу, ну, пам'ятаєте… не­так­товність. Ду­же про­симо… Так вий­шло не­гар­но! Аж за­раз со­ром­но…

Він зніяковіло опус­тив очі. Що­ки й­ого па­леніли. Чуб розвіяв­ся і на­гаду­вав со­роча­че гніздо.

Сергієві сло­ва за­хопи­ли всіх зне­наць­ка. Хвос­тенко аж ро­та роз­зя­вив з по­диву. Не мен­ше бу­ли зди­вовані Юр­ко і Мар­та.

Учи­тель­ка пос­та­вила на зем­лю відро. Однією ру­кою об­ня­ла Сергія за плечі й при­тяг­ла до се­бе, а дру­гою — скуй­ов­ди­ла й­ого і без то­го роз­патла­ний чуб. В її очах світи­лася ма­теринсь­ка доб­ро­та.

— З те­бе ще, вид­но, бу­дуть лю­ди, як­що ти й досі пам'ятаєш ту свою ста­ру про­вину і про­сиш за неї про­бачен­ня! Я про­бачаю, і не бу­демо біль­ше зга­дува­ти ста­ре!..

— Спа­сибі! До по­бачен­ня! — ви­гук­нув щас­ли­вий Сергій, і, вип­ру­чав­шись з її рук, шпар­ко при­пус­тив з дво­ру.

Всі ру­шили за ним.

— До по­бачен­ня, Оле­но Калістратівно! До по­бачен­ня!

— Ходіть здо­рові!

Усміхне­на вчи­тель­ка ще дов­го сто­яла біля хвіртки і ди­вила­ся їм услід, аж по­ки во­ни не зай­шли за ріг сусіднь­ого бу­дин­ку.


 

НЕС­ПОДІВА­НИЙ ГІСТЬ 


 

Дні ми­нали за дня­ми, а Дзво­нар не з'яв­лявся. Юр­ко вже звик вста­вати ра­но, ла­годи­ти ву­доч­ку і й­ти на Дніпро, до греблі. Тіль­ки з ос­тра­хом зга­дував, пог­ля­да­ючи на ка­лен­дар, що ось-ось не­помітно підкра­деть­ся пер­ше ве­рес­ня — і до­ведеть­ся сіда­ти за пар­ту. Хто ж тоді бу­де ча­тува­ти на Дзво­наря? Хто до­помо­же капіта­нові Фе­дор­ченку?

Ви­ходив з до­му о дев'ятій ран­ку, на го­дину пізніше від ма­тері. І хо­ча ніхто з них — ні він, ні Сергій, ні Мар­та — го­дин­ників не ма­ли, не бу­ло та­кого ви­пад­ку, щоб хто-не­будь спізнив­ся прий­ти на умов­ле­не місце.

Сь­огодні ра­нок ви­дав­ся со­няч­ний, жар­кий. Припіка­ло че­рез вікно так, що хоч зра­зу біжи до Дніпра і ки­дай­ся у во­ду. Про це як­раз і ду­мав Юр­ко, кінча­ючи сніда­ти.

Аж рап­том про­лунав дзвінок.

Підбіг до две­рей, відтяг­нув за­сув і зас­тиг від нес­подіван­ки: на пло­щадці сто­яв бать­ко.

Юр­ко сто­ропів.

— Здо­ров, Юр­чи­ку, — привітав­ся бать­ко. — До ха­ти впус­тиш?

— Будь лас­ка, за­ходь, — ска­зав ти­хо, про­ков­тнув­ши не­дожо­вану їжу. — Здрас­туй!

Бать­ко зай­шов, і Юр­ко поспішно за­чинив двері, лов­ля­чи се­бе на думці, що й­ому не хо­четь­ся, щоб хтось дізнав­ся про нес­подіва­ний батьків прихід.

У по­рожній квар­тирі гуч­но лу­нали їхні кро­ки.

Ва­силь Пет­ро­вич, вид­но, помітив збен­те­жен­ня си­на і, лагідно усміха­ючись, ска­зав:

— Ти боїшся, що ма­ма по­вер­неть­ся і по­бачить ме­не тут?.. Не бій­ся, я не­надов­го. Влаш­ту­вав­ся пра­цюва­ти у ва­шому місті шо­фером. Глянь на ву­лицю: ба­чиш, яка кра­суня стоїть на тім боці! Но­вень­ка! Моя!

— То ти на­зав­жди до нас?

— Мо­же, й на­зав­жди. Ти не про­ти?

— Я — ні…

— А ма­ма?

— Ма­ма — не знаю…

— Ти роз­повідав їй про ме­не?

— Роз­повідав…

— Ну?

— Не хо­че й слу­хати!

Ва­силь Пет­ро­вич скруш­но по­хитав го­ловою.

— Шко­да. Хо­ча я сам ви­нен. Сам… — Він за­мовк і дов­го ди­вив­ся у вікно. Потім хит­нув го­ловою, ніби ски­да­ючи з се­бе важ­ку за­думу, обвів пог­ля­дом по­рож­ню кімна­ту і по­чав роз­горта­ти па­кунок, що приніс з со­бою. — Ось, Юро, вам з ма­мою по­дарун­ки. Тобі — кос­тюм, а мамі — відріз на плат­тя та ду­хи.

— Доб­ре. Дя­кую…

Юр­ко за­шарівся. Кос­тюм був, без сумніву, гар­ний. Але він ди­вив­ся не на кос­тюм, а на сувій ма­терії бор­до­вого коль­ору. Відріз на плат­тя! Ма­ма лю­бить бор­до­вий колір… «Він мені до ли­ця», — не раз ка­зала. І Юр­ко по­думав, що ма­ма бу­де за­дово­лена та­ким по­дарун­ком.

— Ану, приміряй. Чи вга­дав? — ска­зав бать­ко, по­да­ючи Юр­кові кос­тюм. — Як­що за­малий чи за­вели­кий — обміняємо. Я до­мовив­ся.

Юр­ко одяг­нувся.

Хотів по­диви­тися на се­бе в дзер­ка­ло, але дзер­ка­ла не бу­ло.

Бать­ко ог­ля­нув й­ого зі всіх боків.

— Гар­но! Твій розмір! Ну, но­си на здо­ров'я…

По­ки Юр­ко роз­дя­гав­ся і скла­дав кос­тюм у кут­ку на га­зету, Ва­силь Пет­ро­вич обій­шов кімна­ту, заг­ля­нув на кух­ню, у ван­ну.

— Юр­ко, — по­чув­ся з ко­ридо­ра й­ого го­лос, — чи ти пам'ятаєш, що не­заба­ром ма­мин день на­род­ження?

Юр­ко по­чер­вонів. Прав­ду ска­зати, він зовсім за­був про це. Але приз­на­тися бать­кові не за­хотів. То­му ска­зав твер­до:

— Пам'ятаю!


— А що ж ти їй по­даруєш?

— Ще не ду­мав, — тро­хи знітив­ся Юр­ко, бо й справді не ду­мав про по­дару­нок.

— Ти знаєш — у ме­не є ідея…

— Яка?

— Зро­бимо їй спіль­ний по­дару­нок! У ме­не є тро­хи гро­шей, і ми з то­бою щось при­думаємо. Але не за­раз, бо я і так уже зат­ри­мав­ся. Тож заїду зав­тра чи після­зав­тра. Зго­да?

— Заїжджай.

— От і доб­ре. Мо­же, підвез­ти те­бе?

— Ні, не тре­ба. Я піду з то­вари­шами до Дніпра.

— Тоді — бу­вай, — і бать­ко, по­тис­нувши Юр­кові ру­ку, пішов.

Юр­ко де­який час сто­яв не­поруш­ний, схвиль­ова­ний бать­ко­вими відвіди­нами. Влас­не, чо­го й­ому хви­люва­тися, — по­думав. — Ад­же сам хотів зустріти­ся з бать­ком. І зустрівся! І бать­ко спо­добав­ся. Прос­тий, щи­рий, привітний…

Звідки ж три­вога, що якось не­помітно, як про­холод­ний ту­ман, зак­ра­лася в сер­це?


 

НА ДАМБІ 


 

Чер­во­ний поп­ла­вець зас­три­бав, за­тан­цю­вав і рап­том зник під во­дою. Юр­ко різким ру­хом підсік і по­волі по­чав на­тягу­вати во­лосінь. Щось доб­ря­че пій­ма­лося на га­чок!

Сергій сидів да­лечень­ко і нічо­го, зви­чай­но, не ба­чив.

Тим ча­сом вуд­ли­ще заб­риніло ще дуж­че. Во­лосінь во­дило ту­ди й сю­ди.

А во­да за­буру­вала, не­мов на гли­бині зап­ра­цював мо­тор.

— Не тяг­ни! — по­чув­ся зго­ри знай­омий го­лос. — Три­май ви­соко — не­хай сто­мить­ся!

На дамбі сто­яв з ве­лоси­педом у ру­ках Вла­дик Хвос­тенко.

— Сам знаю! — ска­зав Юр­ко, міцно три­ма­ючи вуд­ли­ще. — Як­що во­лосінь не пор­веть­ся…

— По­волі підтя­гуй до бе­рега! — зно­ву гук­нув Хвос­тенко, а потім, ки­нув­ши ве­лоси­педа, хут­ко збіг униз, став по­ряд. — Я до­помо­жу! Та не поспішай!

Юр­ко сер­дився. «І чо­го він прив'язав­ся? Що й­ому тут тре­ба? При­чепив­ся до нас, мов реп'ях! Тіль­ки ми на греб­лю, — уже й Хвос­тенко тут! Нев­же щось підоз­рює?..»

Во­лосінь вит­ри­мала. Юр­ко по­волі, по­тихень­ку підтяг­нув ри­бину до бе­рега, на мілке. Во­на, вид­но, сто­мила­ся, бо вже не рва­лася і не би­ла хвос­том, а тіль­ки в'яло опи­рала­ся, ка­ламу­тячи під бе­регом во­ду.

— Підтя­гуй ще ближ­че! — про­шепотів Хвос­тенко, по­хап­цем ски­да­ючи з се­бе шта­ни і со­роч­ку. — Під са­мий бе­рег!

Він плиг­нув у во­ду і пе­рего­родив ри­бині шлях у мо­ре. Те­пер, ко­ли б во­на й зірва­лася, то не втек­ла б.

Юр­ко сміливіше по­тяг­нув, з во­ди по­каза­лася сіра го­лова щу­ки.

— Тяг­ни! Вже не вте­че! — що­сили зак­ри­чав Хвос­тенко.

Ще зу­сил­ля — і щу­ка на бе­резі. Але що то за щу­ка! Та­кої Юр­ко ніко­ли не ба­чив — що­най­мен­ше п'ять кілог­рамів! Во­на зви­вала­ся, би­ла хвос­том і роз­зявля­ла сво­го ве­личез­но­го ро­та.

Юр­ко схо­пив її за жаб­ри, підняв. Во­на ся­гала й­ому до са­мого по­яса, та й то хвіст іще тріпав­ся в піску.

Хвос­тенко виліз з во­ди і мов­чки по­чав одя­гати­ся.

В цей час до­линув глу­хий рокіт мо­тора. З бо­ку мо­ря до них наб­ли­жав­ся чо­вен.

Хвос­тенко зав­мер, прис­лу­ха­ючись. Потім ки­нув на пісок со­роч­ку, яку ніяк не міг на­тяг­ти на мок­ре тіло і рап­том зак­ри­чав:

— Гей, на човні, сю­ди! — і за­махав ру­ками.

— Що та­ке? Чо­го ти кри­чиш? — зля­кав­ся Юр­ко.

— То мій чо­вен! — радісно ви­гук­нув Хвос­тенко. — Ро­зумієш, хтось пли­ве на моєму човні! Я чую свій мо­тор!

Юр­ко мит­тю збаг­нув усе. На Вла­дико­вому човні міг плив­ти тіль­ки Дзво­нар. Ки­нув­ши щу­ку яко­мога далі від во­ди, він підбіг до Хвос­тенка.

— Чуєш, не кри­чи!

— Чо­му б то?

— Я потім тобі по­яс­ню. Не кри­чи!

— Не за­важай! Я хо­чу по­бачи­ти то­го, хто пли­ве на моєму човні! — і зно­ву зак­ри­чав: — Гей, сю­ди!

Чо­вен був ще да­леко. Хтоз­на, чи по­чув Дзво­нар той крик, чи ні, але, без­пе­реч­но, міг по­чути.

Юр­ко ки­нув­ся до Хвос­тенка і за­тулив й­ому ро­та ру­кою.

— Не кри­чи, як­що хо­чеш ма­ти свій чо­вен! Чуєш?

Хвос­тенко за­бор­сався, на­мага­ючись вир­ва­тись із міцних обіймів.

— Ти що — здурів? Чи хо­чеш, щоб я пи­ку на­бив? — про­шипів він із злістю.

До них біг що­духу Сергій.

— Хлопці, що ста­лося?

— А-а, ви вдвох на од­но­го! — зак­ри­чав Хвос­тенко.

— Дур­ню, ніхто не хо­че те­бе би­ти! Очу­май­ся і за­мов­ки! Я все по­яс­ню! — ви­гук­нув Юр­ко, відчу­ва­ючи, що не втри­має Хвос­тенка.

— Що ти по­яс­ниш?

Юр­ко розвів ру­ки — Хвос­тенко за­точив­ся і впав на пісок. Але зра­зу ж схо­пив­ся і став на­суп­ро­ти хлопців, мов забіяку­ватий цап.

— На твоєму човні — Дзво­нар! — ти­хо, але з при­тис­ком ска­зав Юр­ко, по­казу­ючи на мо­ре. — Дзво­нар! Ти ро­зумієш? Твій крик мо­же спо­лоха­ти й­ого — і тоді чов­на по­минай як зва­ли!

— Н-не мо­же бу­ти! — не повірив Хвос­тенко. — Звідки ти знаєш?

— Я ба­чив й­ого в пор­ту Но­вому. То він ук­рав твій чо­вен на ос­трові після то­го, як ми спо­лоха­ли й­ого в ку­рені.

Хвос­тенко мов­чав. Здаєть­ся, він по­чинав ро­зуміти, яку важ­ли­ву но­вину по­чув щой­но.

— Що ж ро­бити?

— Перш за все — не на­поло­хати Дзво­наря, — ска­зав Юр­ко. — А по-дру­ге, ко­ли по­бачиш де й­ого, сповістиш нас або капіта­на Фе­дор­ченка. Ти й­ого знаєш…

Тим ча­сом Сергій, не звер­та­ючи ува­ги на їхню роз­мо­ву, в бінокль сте­жив за чов­ном, що відда­ляв­ся. Дзво­нар пиль­но при­див­лявся до греблі, тіль­ки вря­ди-го­ди ки­дав бис­трий пог­ляд впе­ред, щоб не нас­ко­чити на зустрічне суд­но.

— Так, це він! — ска­зав Сергій. — Тре­ба не­гай­но сповісти­ти капіта­на Фе­дор­ченка!


 

РОЗ­МО­ВА ОПІВНОЧІ 


 

До­дому Юр­ко прий­шов о де­сятій го­дині ве­чора. Ро­зумів, що ма­ма дав­но виг­ля­дає й­ого і хви­люєть­ся. Але що він міг зро­бити? У другій по­ловині дня, як і обіцяв, приїхав капітан. Він ду­же заціка­вив­ся тим, що Хвос­тенко на слух міг упізна­ти ро­боту мо­тора на своєму човні.

— Ну, от, — по­мов­чавши, ска­зав він, — нас­тає вирішаль­ний час. Бан­дит по­явив­ся і, без сумніву, поч­не діяти. Поскіль­ки ми знаємо, що він не зу­пиняєть­ся ні пе­ред чим і без ва­ган­ня мо­же піти на вбивс­тво, я за­боро­няю вам ви­яв­ля­ти се­бе, всту­пати з ним у кон­такт, роз­мовля­ти. Ва­ше діло — ло­вити ри­бу і спос­теріга­ти. Кожні де­сять хви­лин ми­мо вас проїзди­тиме на­ша ма­шина, в якій сидіти­ме в цивіль­но­му або Дуб­ко або Со­колов. Все, що поміти­те підозріло­го, ска­жете їм… А Вла­дику до­ведеть­ся з на­шими людь­ми по­чер­гу­вати і вночі. Зго­да? З матір'ю я до­мов­лю­ся.

— Зго­да, — ти­хо ска­зав Хвос­тенко.

— От і га­разд. А сь­огодні вже й до­дому по­ра.

Потім… Со­лод­кий спо­гад при­мусив бен­тежно за­бити­ся сер­це. Поп­ро­щав­шись із Сергієм, він провів до­дому Мар­ту. Не й­шов, а летів, мов на кри­лах, бо по­руч бу­ла Мар­та. І хай він у тем­ряві не ба­чив її ли­ця, за­те чув го­лос.

Ось чо­му Юр­ко запізнив­ся до­дому. Але ма­тері про це не ска­зав. Та, влас­не, во­на і не пи­тала. Мов­чки по­хита­ла го­ловою, по­бачив­ши й­ого об­сма­лене об­личчя і ви­горілий чуб, і ска­зала:

— Іди ве­черяй, бро­дяго!

А ко­ли Юр­ко вий­няв із відра щу­ку і підняв пе­ред со­бою, сплес­ну­ла ру­ками.

— Ли­шень­ко! Що ж нам ро­бити без хо­лодиль­ни­ка! Ми й за тиж­день з нею не впо­раємо­ся!

По­ки Юр­ко вми­вав­ся і ве­черяв, ма­ти по­рала­ся біля ри­бини, а ко­ли він по­мив ру­ки і, позіха­ючи, поп­ря­мував до своєї кімна­ти, во­на за­пита­ла, по­казу­ючи на підвікон­ня, де ле­жали бать­кові по­дарун­ки.

— Звідки це у нас?

По го­лосу Юр­ко зро­зумів, що ма­ма ду­же схвиль­ова­на.

— Це по­дарун­ки від бать­ка, — відповів ти­хо. — Ад­же ти вже са­ма здо­гада­лася!

— Він був тут?

— Був.

— Чо­го він при­ходив?

— Приніс по­дарун­ки, — відповів Юр­ко.

— Я не про те, — роз­дра­това­но ки­нула ма­ти. — Чо­го він опи­нив­ся в на­шому місті?

— Він приїхав сю­ди на­зав­жди…

— Ць­ого ще не вис­та­чало!

— Влаш­ту­вав­ся тут на ро­боту в ав­то­гос­по­дарстві. Пра­цює на ван­тажній ма­шині…

Ма­ти дов­го мов­чки ди­вила­ся на си­на.

— Юр­чи­ку, — про­мови­ла ти­хо, але твер­до, — зав­тра відне­си ті по­дарун­ки на­зад! Відне­си і віддай! Ска­жи, що ми від нь­ого по­дачок не хо­чемо!

— Ма­мо! Але ж він від щи­рого сер­ця! Як ти не ро­зумієш?!

Ма­ти підве­ла го­лову. Очі її гнівно блис­ну­ли.


— А де бу­ло й­ого щи­ре сер­це тоді? Ко­ли по­кинув нас з то­бою са­мих?.. Най­тяжчі ро­ки ми з то­бою вже пе­режи­ли, си­ну… А далі нам бу­де лег­ше… — го­лос її тремтів, пе­рери­вав­ся. — Те­пер він нам не потрібен!

З її очей бриз­ну­ли сль­ози. Юр­ко ро­зумів, які ті сль­ози пе­кучі й важкі. Бо не раз і не два за ті ро­ки, відко­ли се­бе пам'ятає, ба­чив її в тузі й за­журі… Але хіба бать­ко й­ому не потрібен?

— А мені бать­ко потрібний! — ска­зав уго­лос, хо­ча знав, що зав­дасть цим ма­тері бо­лю.

— Юр­чи­ку!

— Так, мені потрібний! Чо­мусь ти ду­маєш тіль­ки про се­бе, про свої болі й жалі, а що ду­маю я, — те­бе не ціка­вить і не хви­лює!

— Як не хви­лює? Я для те­бе жи­ву!

— Я знаю. Ти жи­веш для ме­не, все мені віддаєш най­кра­ще. Я ціню це. Але ти по­вин­на і ме­не зро­зуміти… Я не знаю, що ста­лося між бать­ком і то­бою, але мені хо­четь­ся, щоб у ме­не, як у всіх, був бать­ко! Щоб я міг й­ого ба­чити, го­вори­ти з ним! Чо­му ти мені за­боро­няєш це?

Ма­ти сиділа, опус­тивши плечі, а на її за­журе­них очах бриніли сль­ози. Во­на бу­ла вра­жена Юр­ко­вими сло­вами і, оче­вид­но, не зна­ла, що відповісти…

Юр­ко сха­менув­ся і за­мовк.

Во­ни сиділи, не див­ля­чись од­не од­но­му в очі. В квар­тирі сто­яла нап­ру­жена ти­ша.

На­решті, ма­ти зітхну­ла і хус­тинкою ви­тер­ла сль­ози.

— Га­разд, Юр­чи­ку, зро­бимо так: свій по­дару­нок за­лиш. Ти вже, ба­чу, зовсім до­рос­лий… То й ро­би, як знаєш… А мій — по­вер­ни! Мені нічо­го не тре­ба! Так і ска­жи! Не тре­ба!

Во­на підве­лася, вик­лю­чила світло, і Юр­ко зро­зумів, що роз­мо­ву закінче­но.

Сон як ру­кою зня­ло. На серці бу­ло тяж­ко. Знав, що й мамі не лег­ше. Од­нак не міг вип­равда­ти її, не міг зро­зуміти до кінця ті при­чини, які спо­нука­ли її до та­кої упер­тості.

Дов­го ле­жав з роз­плю­щени­ми очи­ма не­поруш­но, бо­ячись пот­ри­вожи­ти матір, хо­ча знав, що і во­на не спить. І тіль­ки геть-геть з півночі відчув, як тіло й­ого ста­ло лег­ким, мов пір'їна, — і він роз­ста­вив ру­ки, змах­нув ни­ми, ніби криль­ми, і, підняв­шись ви­соко над зем­лею, по­летів, по­летів…


 

ОЗЕР­ЦЕ БІЛЯ ДАМ­БИ 


 

Бать­ко не зди­вував­ся, ко­ли Юр­ко, сівши в кабіну, пок­лав й­ому на сидіння згор­ток. Тіль­ки спи­тав:

— Ду­же гніва­лася?

— Ду­же.

Бать­ко вклю­чив швидкість — і ма­шина ру­шила.

— Я знаю — ма­ма гор­да. Але ми зав­тра при­везе­мо та­кий по­дару­нок, що во­на не змо­же й­ого ні відда­ти, ні ви­кину­ти. Я вже до­мовив­ся…

— Що ж це? — спи­тав Юр­ко.

— Це таємни­ця. Навіть для те­бе. Зав­тра, рівно о два­над­цятій, будь до­ма. Я приїду в обідню пе­рер­ву.

— А як­що я не змо­жу?

— Тоді за­лиш ключ сусідам і ска­жи, що я прий­ду за ним.

— Мо­же, не тре­ба? Ма­ма зно­ву розгніваєть­ся…

— Хай гніваєть­ся. Ти по­винен зна­ти, що ці по­дарун­ки я роб­лю на гроші, що на­лежать тобі! Я ви­силав їх на ощад­книж­ку. Ма­ма не за­хотіла ско­рис­та­тися з них. От я й вирішив яки­мось чи­ном по­вер­ну­ти їх вам. А там — що бу­де! За­хоче ма­ма, щоб я був з ва­ми, — доб­ре. Не за­хоче — нічо­го не вдію. Жи­тиму сам. А ти при­ходи­тимеш до ме­не… Зго­да?

— Зго­да.

— От і доб­ре. Нав­чу те­бе ма­шину во­дити, — ста­неш ко­лись шо­фером. Не­пога­на про­фесія.

— Я теж уже ду­мав про це.

— Ну, от ба­чиш! По­ки у те­бе каніку­ли, ви­ходь під час обідньої пе­рер­ви — я жда­тиму те­бе… До­мови­лись?

— До­мови­лися.

Юр­ко хотів ска­зати бать­кові, щоб зу­пинив­ся, але ні Мар­ти, ні Сергія на місці, де во­ни зав­жди жда­ли на нь­ого, не бу­ло. От­же, він запізнив­ся.

— Ти ку­ди їдеш? — спи­тав бать­ко.

— На той бік, по пісок.

— От і доб­ре. Ви­садиш ме­не на дамбі.

— Га­разд.

Далі їха­ли мов­чки. Ко­жен ду­мав про се­бе. За вікон­ця­ми кабіни швид­ко про­мель­кну­ли квар­та­ли но­вого міста, по­чала­ся ав­то­доро­га, що не­заба­ром ви­вела до елек­трос­танції, а потім — на міст.

Зліва ши­роко роз­ли­лося Дніпровсь­ке мо­ре. Ще зда­леку Юр­ко впізнав Мар­ту і Сергія. Во­ни чим­чи­кува­ли по обо­чині. У Сергія на плечі вуд­ки, у Мар­ти — ко­шик у ру­ках.

Нез­ва­жа­ючи на ранній час, на морі вже сну­вало ба­гато вітриль­ників і мо­тор­них човнів. По­над бе­регом по­деку­ди видніли­ся темні пос­таті ри­балок. У небі гув вер­толіт.

Порівняв­шись з Мар­тою і Сергієм, Юр­ко поп­ро­сив бать­ка зу­пини­тись. Лег­ко зістриб­нув з підніжки ма­шини і по­вер­нув до друзів.

— Са­лют!

— Привіт!

— Чо­му не жда­ли?

— А чо­му запізнив­ся? — відповів Сергій і штов­хнув Юр­ка під бік.

Жар­ту­ючи, по­волі й­шли дам­бою і уваж­но спос­теріга­ли за чов­на­ми, що сну­вали по мо­рю. Десь, мо­же, се­ред них і чо­вен Дзво­наря?

Ти­хий скрик Мар­ти обірвав їхню роз­мо­ву.

— Що та­ке?

Мар­та мов­чки, са­мим пог­ля­дом по­каза­ла на про­тилеж­ний бік. Юр­ко і Сергій зу­пини­лись.

За дам­бою прос­ти­рав­ся зе­лений, по­рос­лий по­деку­ди ку­щами вер­бо­лозу луг, за ним, на віддалі півкіло­мет­ра, бли­щала срібна стрічка ста­рика. А вни­зу привіль­но роз­ки­нуло­ся не­велич­ке озер­це.

Че­рез луг, до озер­ця, то зни­ка­ючи між ку­щами, то зно­ву з'яв­ля­ючись, поспішав чо­лов'яга. Він був без со­роч­ки, прос­то­воло­сий, — і зда­леку бу­ло вид­но гус­ту куч­му во­лос­ся на го­лові. В одній руці ніс ву­доч­ку і відер­це, а в другій — чи­малу тор­бу.

Як­раз ця тор­ба і при­муси­ла Мар­ту скрик­ну­ти. Чер­во­на, з біли­ми по­переч­ни­ми сму­гами, во­на відра­зу впа­дала у вічі. В такій самій торбі був у них ак­ва­ланг…

— Спокій­но, друзі, — про­шепотів Юр­ко. — Ходімо по­волі! Сергію, дай бінокль! Ви по­чекай­те тут, а я — на той бік.

Він швид­ко при­гинці пе­ребіг че­рез ас­фаль­тне по­лот­но і опи­нив­ся біля кіло­мет­ро­вого стов­па. Обе­реж­но ви­зир­нув. Чо­ловік прос­ту­вав собі до озе­ра. З-за кущів час від ча­су з'яв­ля­лася й­ого куд­ла­та го­лова. Та ось він вий­шов на га­ляви­ну.

Юр­ко підніс до очей бінокль: ніяко­го сумніву не бу­ло, то Дзво­нар! І ру­да куч­ма спа­дає на ло­ба, на гру­дях та­туїров­ка… І, без­пе­реч­но, їхня тор­ба з ак­ва­лан­гом…

По шо­се пробіга­ли ав­то­маши­ни, мо­тоцик­ли, ав­то­буси, але Юр­ко не звер­тав на них ува­ги.

При­кипів пог­ля­дом до Дзво­наря, бо­ячись про­пус­ти­ти жо­ден й­ого рух.

Ку­ди він пря­мує? Справді до озе­ра? Чи пе­рей­де че­рез до­рогу і шу­кати­ме скарб у морі?

Та ось Дзво­нар обігнув озер­це і схо­вав­ся в ку­щах. Дов­гень­ко не по­казу­вав­ся, і Юр­ко зро­зумів, що він лад­нає ак­ва­ланг. Те­пер — ди­вись, Юр­ку, не про­мор­гай!

По­заду по­чуло­ся чиєсь сопіння. За­шарудів гравій: до нь­ого по-плас­тунсь­ки ліз Сергій:

— Хіба я мо­жу бай­ди­ки би­ти по той бік дам­би, ко­ли тут хтоз­на-що ро­бить­ся, — бур­мотів він, ля­га­ючи по­ряд з Юр­ком.

— Це він! — про­шепотів Юр­ко, хо­ча Дзво­нар не міг по­чути й­ого, бо був не мен­ше як за двісті кроків.

— Я не ба­чу. Дай бінокль!

— Ти не ту­ди ди­виш­ся. Ось тут, по цей бік озер­ця, в ку­щах. Глянь — ви­ходить!

З кущів по­казав­ся Дзво­нар. Він був у пов­но­му спо­ряд­женні ак­ва­лангіста: на об­личчі — мас­ка, за спи­ною — два ба­лон­чи­ки з повітрям, на но­гах — лас­ти. Швид­ко пе­рей­шов­ши піща­ну ко­су, шу­бов­снув у во­ду.

— Ну, те­пер — не гай­мо­ся! — скрик­нув Юр­ко. — Ти біжи до буд­ки вар­то­вого на мос­ту — дзво­ни в міліцію капіта­ну Фе­дор­ченку. А я ча­тува­тиму на міліцей­ську ма­шину і сте­жити­му за Дзво­нарем…

Хлопці підхо­пили­ся і пом­ча­ли в про­тилежні бо­ки.

— Юр­ку, Сергій­ку! Ви ж ку­ди? — до­линув до них го­лос Мар­ти.

Сергій не зу­пинив­ся. До мос­ту бу­ло да­лечень­ко — і він що­духу пог­нав до нь­ого. А Юр­ко мах­нув дівчині ру­кою:

— Дзво­нар тут!

Мар­та ки­нула свій ко­шик і побігла за ним. При­ляг­ли на дамбі, на краю на­сипу, сте­жачи за озе­ром.

Дзво­нар не по­яв­лявся. Тіль­ки буль­баш­ки на гла­денькій по­верхні во­ди свідчи­ли про те, що він на дні озе­ра.

Ще зда­леку Юр­ко впізнав міліцей­ський У­АЗ і, схо­пив­шись на но­ги, підняв ру­ку.

Ма­шина зу­пини­лася, з неї вис­ко­чив капітан Фе­дор­ченко і мо­лодень­кий міліціонер.

— Він тут? — спи­тав капітан.

— Тут. Вам Сергій под­зво­нив?

— Сергій? — пе­репи­тав зак­ло­пота­но капітан і, враз здо­гадав­шись, про ко­го пи­тає Юр­ко, до­дав: — Ах, так!.. Сергій побіг дзво­нити! Мо­лодці!

Він так і не ска­зав, звідки дізнав­ся про Дзво­наря, а вдру­ге пе­репи­тува­ти Юр­ко не посмів.

Капітан тим ча­сом пиль­но ог­ля­нув озе­ро.

— Він і досі під во­дою?

— Під во­дою, — відповів Юр­ко.

— Га­разд… Ви, — звер­нувся капітан до дітей, — за­лишай­те­ся тут! Без мо­го доз­во­лу — ніку­ди не відлу­чай­тесь! Зро­зуміли?


— Зро­зуміли, — ти­хо відповіли Юр­ко і Мар­та.

— Со­колов, іди на той бік озе­ра! Відріж й­ому відступ до чов­на! Го­лов­не — взя­ти бан­ди­та жи­вим і за­хопи­ти скарб. Ви­конуй! — на­казав капітан і по­вер­нувся до міліціоне­ра, що сидів У ма­шині. — Пе­редай­те по рації всім пос­там, що об'єкт роз­шу­кано. Хай по­вер­та­ють­ся на ба­зу. А Дуб­кові — ви­ходи­ти до озе­ра, що побіля дам­би. Ми бу­демо тут. Усе!

Ска­зав­ши це, капітан збіг униз і став сте­жити за дрібнень­ки­ми буль­баш­ка­ми, що здій­ма­лися на воді.

Тим ча­сом буль­баш­ки по­волі ста­ли відда­ляти­ся від бе­рега, поп­ря­мува­ли навкіс до про­тилеж­но­го. Капітан швид­ко поп­росту­вав круг озе­ра. На­зустріч й­ому й­шов міліціонер.

Дзво­нар ви­ринув з во­ди, як морж з опо­лон­ки, — рап­то­во. Не ски­да­ючи мас­ки, ог­ля­нув­ся і по­волі побрів на мілке. Ішов зігнув­шись, бо обо­ма ру­ками три­мав не­вели­кий, але важ­кий клу­нок.

Біля са­мого бе­рега, сто­ячи по коліна в воді, ски­нув мас­ку і ще раз ог­ля­нув­ся. Пе­реко­нав­шись, що поб­ли­зу ніко­го не­має, швид­ко пішов до кущів.

І рап­том — зу­пинив­ся.

Клу­нок ви­пав у нь­ого з рук.

Він по­бачив капіта­на міліції і міліціоне­ра, котрі вий­шли з-за кущів.

— Гро­мадя­нине Дзво­нар, ви за­ареш­то­вані! — го­лос­но ска­зав капітан Фе­дор­ченко, три­ма­ючи в руці пісто­лет. — Ви знаєте за що: за вте­чу з тюр­ми, за крадіжку до­рогоціннос­тей і за за­мах на жит­тя ва­шого спіль­ни­ка по крадіжці Онуфрія Гле­чика…

Дзво­нар якось по­ник, згор­бився.

Тіль­ки те­пер капітан кив­нув Юр­кові, Марті й Сергію, що по­вер­нувся від мос­ту, і діти мит­тю збігли на луг.

Із-за кущів ви­ринув міліціонер Дуб­ко.

— Все в по­ряд­ку, то­вари­шу капітан! — відра­пор­ту­вав він. — Зроб­ле­но так, як ви на­каза­ли!

— Доб­ре, відведіть за­ареш­то­вано­го до ма­шини!

Дзво­нар підняв го­лову. З нь­ого стіка­ла во­да.

— Але ж я роз­дягне­ний… І потім — цей ак­ва­ланг… — Опус­тивши го­лову, побрів у суп­ро­воді міліціоне­ра до дам­би.

— Ну, друзі мої, — звер­нувся капітан до дітей, — а те­пер по­диви­мося, що в ць­ому клун­ку. Чи те, що ми шу­кали?

Клу­нок був ви­маза­ний у глеї. До нь­ого поп­риста­вали во­дорості і че­репаш­ки. Та ко­ли капітан підняв й­ого, по­чув­ся ме­тале­вий пе­редзвін. Він пе­рерізав ту­гу, наб­ряклу в воді зав'яз­ку. З лан­ту­ха сяй­ну­ло зо­лотим блис­ком. Капітан обе­реж­но по­чав вий­ма­ти од­ну річ за дру­гою і клас­ти на білий пісок.

Всі зав­мерли. Це бу­ли ке­лихи, персні, ва­зи, фібу­ли, се­реж­ки, діаде­ми, блю­да, злег­ка ви­пук­лий зо­лотий круг, схо­жий на щит. По краю кру­га виднівся на­пис нез­най­оми­ми літе­рами.

— Дуб­ко, за­раз поїде­мо в місто. Тре­ба не­гай­но вик­ли­кати з Києва уче­них, — на­казав капітан. — Мені ду­маєть­ся, що для них є тут ба­гато чо­го ціка­вого…

По­ки міліціонер ви­поліску­вав лан­тух, капітан уваж­но роз­гля­дав на­пис на щиті. На­решті, про­мовив, ніби сам до се­бе:

— По­бий ме­не грім, як­що це не грець­кий на­пис… Страш­но по­дума­ти, що все це ба­гатс­тво мог­ло б піти на пе­реп­лавку у са­мороб­но­му тиглі бан­ди­та і не­ука Дзво­наря!

Дуб­ко приніс лан­тух. Капітан обе­реж­но склав у нь­ого скарб, і всі гур­том ру­шили до ма­шини.


 

ТРОЄ 


 

Нас­тупно­го дня Юр­ко зран­ку пішов до міліції і про­сидів там до ве­чора. Жда­ли вче­них із Києва, і й­ому ду­же хотіло­ся дізна­тися, що во­ни ска­жуть про скарб. Чий він? Скіль­ки й­ому років? Як­що він справді грець­кий, то як пот­ра­пив на Подніпров'я? Що на­писа­но на щиті?

Але вчені не приїха­ли. По­теле­фону­вали, що бу­дуть за день, тоб­то трид­цять пер­шо­го сер­пня. Роз­ча­рова­ний Юр­ко втішав се­бе тим, що жда­ти не­дов­го, що зав­трашній день про­май­не швид­ко і він діста­не відповіді на всі за­питан­ня. І доб­ре, що це не пер­шо­го ве­рес­ня, ко­ли до­ведеть­ся сидіти на уро­ках!.. До­ма й­ого жда­ла ве­лика нес­подіван­ка.


 

 


 

Відімкнув­ши двері, не зра­зу вто­ропав, що в квар­тирі щось зміни­лося. Во­на бу­ла об­став­ле­на но­вими меб­ля­ми.

По­серед кімна­ти, за сто­лом, сиділа ма­ти.

Пос­тать її бу­ла якась зніче­на, а бай­ду­жий пог­ляд стом­ле­но ков­зав по підлозі.

— Ма­моч­ко! Ти хво­ра?

— Що це все оз­на­чає? — замість відповіді, за­пита­ла ма­ти.

Юр­ко роз­губле­но ог­ля­нув­ся дов­ко­ла.

— Н-не знаю…

— Як не знаєш?

— Це у мою відсутність бать­ко привіз… — зовсім ти­хо про­казав Юр­ко.

— Як же він посмів? Після всь­ого, що ста­лося! — ма­ти рвуч­ко підве­лася. — Ти віддав й­ому й­ого по­дару­нок?

Юр­ко підій­шов і об­няв її.

— Ма­моч­ко, рідна моя, зас­по­кой­ся. Це тобі на день на­род­ження. І не бать­ко, а я, тоб­то… це за мої гроші… — плу­тано по­яс­ню­вав він, сам все біль­ше хви­лю­ючись.

— Які твої гроші? Де во­ни взя­лися?

— Це ті гроші, що бать­ко при­силав на ме­не і яких ти че­рез свою гордість не хотіла бра­ти. Тож вва­жай, що це мій по­дару­нок. Ти не мо­жеш відмо­витись від нь­ого…

— Ось як ти го­вориш!

— А що ж — я вже до­рос­лий! — з вик­ли­ком ска­зав Юр­ко, бо в ма­тери­них сло­вах й­ому вчу­лася при­хова­на іронія.

Ма­ти рап­том зас­му­чено усміхну­лась, від чо­го її об­личчя ста­ло враз доб­рим і кра­сивим, і об­ня­ла й­ого.

— Лю­бий мій си­ну! До­рос­лий мій! А я все ду­маю, що ти ма­лень­кий у ме­не…

— Ду­маєш!.. — бур­кнув Юр­ко, але вже лагідніше. — І ні в чо­му не зва­жаєш на ме­не. Ніби я й справді ма­лень­кий. А мені вже чо­тир­надцять років!

Ма­ти зно­ву усміхну­лась і поцілу­вала й­ого в лоб.

— Ну, га­разд, га­разд! Я вже так не ду­маю. Од­нак ти рос­теш у ме­не впер­тий, як твій бать­ко…

— І зовсім бать­ко не упер­тий, він доб­рий. Ми з ним зра­зу под­ру­жили. Він ме­не учи­тиме їзди­ти на ав­то­мобілі…

— Он як!

— Ма­мо! — ви­гук­нув Юр­ко. — Ну, чо­му ти ду­маєш тіль­ки про се­бе! Чо­му га­даєш, що тіль­ки тобі важ­ко? А мені що? Лег­ко?.. А бать­кові?..

На й­ого очах по­каза­лися сль­ози. Ма­ти вра­жено ди­вила­ся на зблідло­го си­на, ніби не віри­ла, що від нь­ого чує такі сло­ва. І їй упер­ше прий­шла дум­ка, що син і справді вже не ди­тина. І во­на інши­ми очи­ма по­диви­лася на нь­ого.

Уже те­пер се­реднь­ого зрос­ту, він, без­пе­реч­но ще підрос­те і бу­де ви­сокий. Плечі міцні, го­лова по­сад­же­на пря­мо, а на ній — каш­та­новий чуб з мідним відблис­ком. Точ­но як у бать­ка. Так схо­жий…

Во­на зітхну­ла і підій­шла до вікна, що ви­ходи­ло на ву­лицю. Роз­чи­нила й­ого. І рап­том зав­мерла — на про­тилеж­но­му боці ву­лиці, на тро­ту­арі, сто­яв Ва­силь Ро­маню­та…

Їх розділя­ла прірва дов­жи­ною у дев'ять не­лег­ких років, і, зда­вало­ся їй, не бу­ло на світі та­кої си­ли, яка б зму­сила її зро­бити пер­ший крок до при­мирен­ня.

— Ва­силю, Ва­силю, що ж ти на­робив! — ше­потіли її вус­та, а очі за­тума­нюва­лися слізь­ми.

А він сто­яв, схи­лив­ши го­лову і див­ля­чись вздовж ву­лиці, і не ба­чив її. Здаєть­ся, та­кий же, як і раніш, кре­мез­ний, чу­батий. Тіль­ки плечі ніби тро­хи зсу­тули­лися та скроні вкри­лися раннь­ою си­виз­ною. Ма­буть, і й­ому не­лег­ко да­лися ці дев'ять років.

Во­на здриг­ну­лася: підій­шов Юр­ко і став по­ряд з нею.

— Бать­ко?! — вир­ва­лося у нь­ого, і в то­му ви­гукові вчу­вали­ся і радість, і зди­вуван­ня.

Ва­силь Пет­ро­вич швид­ко підвів го­лову і знай­шов їхнє вікно на дру­гому по­версі. По то­му, як він без­по­мил­ко­во відшу­кав й­ого, мож­на бу­ло здо­гада­тися, що, ма­буть, не раз підхо­див сю­ди і по­дов­гу ди­вив­ся на нь­ого.

Юр­кові зда­лося, що в й­ого очах зблис­ну­ла сль­оза.

Ва­силь Пет­ро­вич якось роз­губле­но усміхнув­ся і по­махав віталь­но ру­кою.

Юр­ко теж по­махав.

Тіль­ки ма­ма не во­рух­ну­лась. Сто­яла бліда, мов­чазна, міцно сту­лив­ши гу­би. І по її що­ках тек­ли сль­ози.

— Ма­моч­ко, я піду до нь­ого, — про­шепотів Юр­ко, по­тис­ку­ючи на підвіконні ма­тери­ну ру­ку. — Ну?

Во­на по­вер­ну­лась, дов­го ди­вилась, мов не ро­зуміла й­ого слів, потім ска­зала:

— Іди.

Юр­ко радісно крут­нувся на одній нозі, грюк­нув две­рима і пом­чав униз по сірих це­мен­тних схо­дах…


 

ПЕР­ШЕ ВЕ­РЕС­НЯ 


 

В но­вому кос­тюмі, підстри­жений, з чер­во­ними гвоз­ди­ками в руці, Юр­ко ра­но вий­шов з до­му і швид­ко пішов ву­лицею Кос­мо­навтів.

Він поспішав. І не то­му, що запізню­вав­ся, а то­му, що ро­бив чи­малий гак. На те у нь­ого свої при­чини.

На розі Лу­гової і Пер­шотрав­не­вої, біля кіос­ка, він зу­пинив­ся і гля­нув уз­довж Лу­гової.

Нев­же прой­шла?

Сер­це й­ого би­лося прис­ко­рено. Навіть ру­ки спітніли від хви­люван­ня.

Ву­лиця­ми, по­одинці й груп­ка­ми, й­шли учні. Ко­ли Юр­ко впізна­вав знай­омих, то мит­тю хо­вав­ся за кіоск і ждав там, по­ки во­ни прой­дуть.

Так він, не­тер­пля­че ви­зира­ючи з-за кіос­ка, прос­то­яв хви­лин п'ят­надцять, аж по­ки не по­бачив вда­лині знай­ому пос­тать.

То бу­ла Мар­та.

Й­шла во­на, як зав­жди, швид­ко, і да­леко чув­ся стукіт її ту­фель­ок. В руці — но­вень­кий пор­тфе­лик.

Ко­ли дівчи­на порівня­лася з кіос­ком, Юр­ко вис­ту­пив на­зустріч.

— Ой! — скрик­ну­ла во­на від нес­подіван­ки. — Юр­ко? Здрас­туй!

— Здрас­туй! — і до­дав тихіше. — Ждав те­бе…

— Не міг у школі жда­ти?

— Мар­то, візь­ми ось, — і Юр­ко прос­тягнув бу­кетик гвоз­дик.

— Але ж у ме­не є, — Мар­та по­каза­ла на свій бу­кет.

— То ж учи­телям. А це тобі… Ро­зумієш?

Юр­ко по­чер­вонів: упер­ше в житті да­рував квіти дівчині.

Мар­та теж за­шаріла­ся. Але щоб при­хова­ти зніяковілість, засміялась.

— Дя­кую, — ска­зала ти­хо і до­дала: — Ходімо! А то запізни­мося!

— Нам запізню­вати­ся сь­огодні не мож­на, — ска­зав Юр­ко.

— Чо­му?

— Хай це бу­де сек­ре­том…

— Не хо­чу ніяких сек­ретів! — тро­хи кап­ризно ска­зала дівчи­на. — Заїкнув­ся — ка­жи за­раз!

Юр­ко за­вагав­ся. Але по­бачив­ши непідроб­ле­ну зацікав­леність в Мар­ти­них очах, ска­зав:

— Ви ж учо­ра з Сергієм не бу­ли в міліції…

— Я го­тува­лася до шко­ли, — а Сергій, ма­буть, теж…

— А я був. З Києва приїха­ли учені, роз­гля­дали скарб. Ка­жуть, скарб не­оцінен­ної вар­тості. А особ­ли­во при­вер­нув їхню ува­гу щит. Вірніше, не сам щит, а на­пис на нь­ому… Ска­зали, що пе­ред тим, як вез­ти скарб до Києва, вис­тавлять й­ого для ог­ля­ду в на­шому місті. І знаєш де?

— Де?

— У нашій школі!

— У нашій школі? Чо­му?

— То­му що ми вря­тува­ли й­ого від за­гибелі! Се­ред уче­них — той про­фесор, що вів роз­копки. Він та­кий ра­дий!..

На подвір'я шко­ли зай­шли ра­зом. І ту ж мить Юр­ко по­жалів, бо де­сят­ки ціка­вих очей звер­ну­лися до них, а з гур­ту вось­мик­ласників по­чув­ся насмішку­ватий Хвос­тен-ків го­лос:

— О, па­роч­ка — Са­ва та Ода­роч­ка!

Юр­ка пе­рес­микну­ло. Він стис ку­лаки і ла­ден був ки­нутись до насмішни­ка, але Мар­та ти­хо ска­зала:

— Спокій­но, Юр­чи­ку! Язик без кісток — хай ме­ле! — і по­вер­ну­ла до гур­ту дівчат.

До Юр­ка швид­ко наб­ли­жав­ся Сергій.

— Де ти про­падаєш? Те­бе ждуть! Ходімо!

— Хто жде?

— Капітан Фе­дор­ченко і вчені!

Сергій по­тяг­нув й­ого крізь юр­бу до го­лов­но­го вхо­ду в шко­лу, де сто­яли на май­дан­чи­ку вчи­телі, а тро­хи ос­то­ронь — дві міліцей­ські ма­шини. Біля ма­шин Юр­ко по­бачив капіта­на Фе­дор­ченка, міліціонерів Дуб­ка і Со­коло­ва, а та­кож трь­ох уче­них — си­вого­лово­го су­хор­ля­вого про­фесо­ра і двох й­ого мо­лодих ко­лег.

— А ось і наші робінзо­ни! — ви­гук­нув капітан Фе­дор­ченко. — Здо­рові бу­ли, хлопці! Ходіть-но сю­ди!

Хлопці підій­шли, привіта­лися.

— А де ж Мар­та і Хвос­тенко?

Хлопці пе­рег­ля­нулись, зди­вовані тим, що капіта­нові потрібен та­кож Хвос­тенко.

— А він для чо­го? — бур­кнув Сергій.

— Потім дізнаєшся! Роз­шу­кай обох — і при­веди сю­ди!

Сергій побіг ви­кону­вати на­каз і не­заба­ром по­вер­нувся з Мар­тою і Вла­диком.

Про­лунав дзвінок на ліній­ку.

Учні ви­шику­вали­ся ве­ликим чо­тири­кут­ни­ком. Ди­рек­тор шко­ли привітав усіх з по­чат­ком нав­чаль­но­го ро­ку, а потім до­дав:

— За­раз на­даю сло­во пред­став­ни­кові міліції капіта­нові Фе­дор­ченку.

Капітан вий­шов на­перед.

— До­рогі учні, вчи­телі, бать­ки! — по­чав він. — Вітаю вас з по­чат­ком но­вого нав­чаль­но­го ро­ку! Ба­жаю міцно­го здо­ров'я та успіхів у нав­чанні!..

Про­луна­ли оп­лески. І капітан повів далі:

— Мені хотіло­ся б повідо­мити вас про те, як ваші то­вариші, учні 7-Б кла­су, те­пер уже 8-Б, Юр­ко Ро­маню­та, Мар­та Крав­ченко, Сергій Лісо­вий та Вла­дис­лав Хвос­тенко, до­помог­ли знеш­ко­дити не­без­печно­го зло­чин­ця і вря­тува­ти для дер­жа­ви і на­шої істо­рич­ної на­уки ду­же цінний скарб. — Він ко­рот­ко роз­повів про при­годи Юр­ка і й­ого то­варишів, а на закінчен­ня ска­зав: — За­раз ви по­бачи­те цей скарб, і київсь­кий про­фесор Іва­нен­ко дасть по­яс­нення… Будь лас­ка!

В центр чо­тири­кут­ни­ка міліціоне­ри Дуб­ко і Со­колов ви­нес­ли стіл, нак­ри­тий кар­та­тою ска­тер­ти­ною. До сто­лу підій­шов про­фесор зі своїми ко­лега­ми.

— Юні друзі! — про­фесор відки­нув на­зад срібляс­ту чуп­ри­ну і поп­ра­вив оку­ляри. — Я зра­зу прис­туплю до діла… Ось пе­ред ва­ми скарб, істо­рич­ну і ес­те­тич­ну вартість яко­го важ­ко пе­ре­оціни­ти!

Він обе­реж­но зняв зі сто­лу ска­тер­ти­ну, і пе­ред за­чудо­вани­ми пог­ля­дами со­тень дітей, батьків та вчи­телів під промінням вранішнь­ого сон­ця за­ряхтіло зо­лотом справжнє ди­во: вит­во­ри бу­ли та­кої тон­кої ювелірної ро­боти, аж не віри­лося, що їх зро­била ру­ка мит­ця, який жив не де­сят­ки, а сотні чи, мо­же, ти­сячі років то­му.

Про­фесор виж­дав який­сь час, по­ки улігся гомін, вик­ли­каний нес­подіва­но чу­довим ви­дови­щем:

— За­раз важ­ко щось точ­но ска­зати про цей скарб: чий він, ко­му на­лежав, ко­ли за­хова­ний у зем­лю? Але де­що вже ста­ло відо­ме із на­пису на ць­ому щиті, — про­фесор підняв пе­ред со­бою зо­лотий круг розміром з ре­шето і, три­ма­ючи пе­ред со­бою, по­казав усім. — Ось тут, біля обідка, є на­пис по-грець­ки… «Хай цей щит во­лею богів за­хис­тить кня­зя Ар­да­гас­та». Ми цей на­пис ро­зуміємо. А ниж­че, у дру­гому крузі, є ще один на­пис… Ба­чите? Я й­ого не мо­жу про­чита­ти. Я підоз­рюю, що поскіль­ки цей щит на­лежав давнь­ос­лов'янсь­ко­му кня­зеві Ар­да­гас­тові, який жив у шос­то­му сторіччі на­шої ери і во­ював з Візантією, дру­гий на­пис зроб­ле­но давніми слов'янсь­ки­ми пись­ме­нами, так зва­ними різа­ми. От­же, це — білінгва, тоб­то дво­мов­ний на­пис. До сь­огоднішнь­ого дня ніхто не зміг про­чита­ти жод­ної різи. А те­пер, як­що моє при­пущен­ня пра­виль­не, ми знай­шли ключ, за до­помо­гою яко­го про­читаємо і цей на­пис, і, мож­ли­во, інші. Зва­жа­ючи на цінність знахідки, Інсти­тут ар­хе­ології на­город­жує чо­тирь­ох ва­ших учнів, які до­помог­ли вря­тува­ти цей скарб для на­уки, а са­ме: Юрія Ро­маню­ту, Мар­ту Крав­ченко, Сергія Лісо­вого та Вла­дис­ла­ва Хвос­тенка — імен­ни­ми го­дин­ни­ками. Про­шу їх вий­ти сю­ди!

Це бу­ла нес­подіван­ка.

Ге­рої цієї уро­чис­тої хви­лини зніяковіли, пе­рег­ля­да­ючись, — хто ж вий­де пер­ший? Але пер­шим ви­ходи­ти ніхто не посмів.

До­поміг Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Ну, друзі, ви­ходь­те! Чо­го ж ви? Не осо­ром­те 8-Б! — він підмор­гнув і підштов­хнув Юр­ка. — Юрію, ну ж!

Во­ни вий­шли і ста­ли вряд.

Юр­ко тор­кався ліктем теп­лої Мар­ти­ної ру­ки і від то­го по­чував се­бе ще більш щас­ли­вим. Він не зміг при­хова­ти усміху, ко­ли помітив, як Сергій, що сто­яв біля Хвос­тенка, зро­бив кис­лу міну на об­личчі. І рап­том га­ряча хви­ля уда­рила Юр­ку в сер­це: він по­бачив на алеї, під каш­та­нами, бать­ка й матір. Во­ни про щось го­вори­ли. За­був­ши, що на нь­ого звер­нуті пог­ля­ди со­тень очей, Юр­ко звівся нав­шпинь­ки і по­махав їм ру­кою.

У відповідь й­ого од­но­час­но привіта­ли дві ру­ки…




 

 

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: