Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 2)

Ра­кета ма­ла один ступінь і не­велич­ку кабіну для ми­шей. Кабіна мог­ла ав­то­матич­но відок­ремлю­ватись від кор­пу­су і спус­ка­тися на са­мороб­но­му па­рашуті. Бу­ло Юр­кові мо­роки з тим па­рашу­том! Ніяк не хотів роз­кри­ватись. Та все ж він домігся сво­го.

От тіль­ки жаль, що сь­огодні не взяв її в шко­лу, — учи­тель так хотів вип­ро­бува­ти!.. А втім, він і сам це мо­же зро­бити. За­раз. У са­ду.

Юр­ко зак­лав ви­бухівку, при­пасу­вав па­рашу­та і поніс ра­кету в сад.


 

ВИ­БУХ 


 

По обіді Онуфрій Іва­нович, ви­тер­ши руш­ни­ком спітнілу ли­сину і чер­во­ну тов­сту по­тили­цю, приліг спо­чити. Ху­да, мов­чазна, з при­мер­хли­ми очи­ма дру­жина ти­хо при­бира­ла зі сто­лу по­суд і нав­шпинь­ки, щоб не по­тур­бу­вати гос­по­даря, відно­сила в кух­ню.

Онуфрія Іва­нови­ча зра­зу по­тяг­ло на сон. По тілі розілля­лася п'ян­ка млість, склеп­лю­вала наб­ряклі повіки. Не­покоїла ли­ше згад­ка про вчо­раш­ню зустріч. Але си­тий обід і доб­ра чар­ка горілки подіяли зас­покій­ли­во, і він од­махнув­ся від три­вож­них ду­мок, як від нас­тирли­вих мух. За­сина­ючи, слу­хав за­колис­ли­ве гудіння бджіл, що ви­лися роєм у біло­му морі цвіту.

Та рап­том здриг­нувся: в са­ду, мов грім, про­лунав гуч­ний ви­бух. На ве­ранді, біля сто­лу, зля­кано скрик­ну­ла дру­жина.

Оше­леше­ний Онуфрій Іва­нович мит­тю схо­пив­ся і пом­чав бо­соніж у сад, ки­нув­ши на хо­ду:

— Це зно­ву прок­ляті витівки Юр­ка!

Пе­рес­триб­нувши че­рез гряд­ку, схо­пив під са­раєм су­ху хво­рос­ти­ну і з нею влетів у виш­няк, де ви­рува­ли клуб­ки чор­но-бу­рого ди­му і тхну­ло горілою це­люло­зою.

У ди­му над розірва­ним закіптю­женим ме­тале­вим циліндром при­голом­ше­но сто­яв Юр­ко. Об­личчя за­мур­за­не, чуб роз­куй­ов­дже­ний, на білій со­рочці бру­натні пля­ми. По­бачив­ши гос­по­даря до­му з хво­рос­ти­ною, Юр­ко, од­нак, не ки­нув­ся тіка­ти, а за­лишив­ся сто­яти на місці, пох­му­ро бли­ма­ючи спідло­ба го­луби­ми очи­ма.

Онуфрій Іва­нович не здер­жав ру­ки: хво­рос­ти­на свис­ну­ла в повітрі і з тріском пе­рело­мила­ся на хлоп­це­вих пле­чах.

— Хуліган! Роз­би­шака! Ти хо­чеш спа­лити ме­не! Хо­чеш заг­на­ти в мо­гилу своїми дур­ни­ми витівка­ми! Я дов­го терпів твої виб­ри­ки, але біль­ше не хо­чу! За­бирай­ся з своєю мам­цею під три чор­ти! Чуєш? А всі свої бан­ки-бля­шан­ки, мо­лоточ­ки і тер­пужки ви­кинь за­раз же ік лихій мамі з са­рая! Ви­нахідник не­щас­ний!

Онуфрій Іва­нович, за­був­ши, що бо­сий, лю­то штур­хо­нув ме­тале­вий циліндр. І од­ра­зу ж за­сичав від бо­лю, зас­ка­кав на одній нозі.

— Ой-ой-ой! Че­рез те­бе, негідни­ка, ще й калікою ста­ну! — він з жа­хом гля­нув на роз­би­того паль­ця, з яко­го тек­ла кров, і ви­ла­яв­ся. — Ах ти, по­ган­цю не­щас­ний! Ши­бени­ку прок­ля­тий! То це ти так ша­нуєш ме­не? Стар­шо­го? За­напас­ти­ти хо­чеш? Геть звідси! Щоб твоєї й но­ги на моєму подвір'ї не бу­ло!

— І піду! Не ве­лике щас­тя! — ог­ризнув­ся Юр­ко, тру­чи пле­че. — А би­тися не смій­те! Ру­кам волі не да­вай­те!

— А то що?

— По­бачи­те!

Онуфрій Іва­нович ви­рячив очі.

— То ти ще й пог­ро­жува­тимеш? Тобі Ще ма­ло?

Він бу­ло пог­нався за хлоп­цем, але пе­реду­мав, плю­нув і ула­мок хво­рос­ти­ни, що за­лишив­ся в руці, спе­ресер­дя пош­пу­рив на чер­во­няс­то­го сусідсь­ко­го півня, який злетів на тин і ви­бирав місце се­ред гря­док, ку­ди б зручніше спур­хну­ти.

То­го ж ве­чора Онуфрій Іва­нович ска­зав Юр­ковій ма­тері, що він біль­ше не ба­жає зда­вати їй кімна­ту, і зап­ро­пону­вав не­гай­но ви­бира­тись.

Юр­ко сидів за сто­лом пох­нюпле­ний.

З нес­подіван­ки ма­ти в пер­шу хви­лину роз­гу­била­ся. Нер­во­во підня­ла тон­ку білу ру­ку до об­личчя, ніби за­хища­ючись від уда­ру, але, замість енергій­но­го про­тес­ту, втом­ле­но зня­ла оку­ляри і зди­вова­но гля­нула на гос­по­даря.

Во­на дав­нень­ко при­була в місто, і її за­писа­ли в чер­гу на одер­жання квар­ти­ри. За два-три місяці має одер­жа­ти. Та тут ось — на тобі! Ви­бирай­ся!..

— Чо­му ж це, Онуфрію Іва­нови­чу? Досі ви не ма­ли підстав скар­жи­тись на ме­не…

Юр­ко по­чер­вонів. А Онуфрій Іва­нович, пох­му­ро гля­нув­ши на нь­ого, відповів:

— Че­рез ва­шого си­на… Та хай кра­ще сам роз­повість…

І пішов, бур­ко­чучи щось собі під ніс.

Ма­ти по­вер­ну­лась до Юр­ка. Нічо­го не за­пита­ла. Тіль­ки мов­чки сум­но ди­вилась, — і це гніти­ло й­ого біль­ше, ніж най­дош­кульніші сло­ва.

Юр­ко встав із-за сто­лу, підій­шов до неї. Ма­ти бу­ла та­кого ж зрос­ту, як і він, стом­ле­на й рідна. Й­ому ста­ло не­вимов­но со­ром­но. Але хіба він ви­нен? Хіба він знав, що ра­кету розірве або що Онуфрій Іва­нович ки­неть­ся би­тися? Ні, до­рога ма­мо, твій син не хотів зав­да­вати тобі кло­поту. Прос­то так ста­лося…

— Не жу­рися, ма­тусю! Все бу­де га­разд! В її очах не зни­кав осуд.

— Ти так ду­маєш? Де ж во­но те «га­разд», ко­ли нас че­рез те­бе ви­ганя­ють з квар­ти­ри?

— Че­рез ме­не? — ви­гук­нув Юр­ко. — Че­рез ме­не! Був би у ме­не бать­ко, не ви­ганя­ли б!.. Та й не шу­кали б ми кутків у чу­жих лю­дей! Дав­но б ма­ли свою ха­ту або квар­ти­ру!

Ма­ти враз стре­пену­лася, ніби від уда­ру. На блідих що­ках спа­лах­нув рум'янець. В її го­лосі заз­ву­чали ме­талеві нот­ки.

— Юрію! Що ти го­вориш! Ти зно­ву за своє! Я вже тобі не раз ка­зала, що бать­ка у те­бе не­має, — і за­будь про нь­ого ду­мати! Нас двоє — і ніхто нам біль­ше не потрібен! Ти зро­зумів?

Юр­ко знав, що ма­ти на всі й­ого за­питан­ня про бать­ка — хто він, який він, де він, що з ним? — зав­жди відповіда­ла ко­рот­ко: бать­ка у те­бе не­має!

Та­ка відповідь, зви­чай­но, не за­доволь­ня­ла й­ого, але, ба­чачи, що ма­тері подібні за­питан­ня й роз­мо­ви неп­риємні, він на­магав­ся уни­кати їх. Од­нак за­раз не стри­мав­ся — про­хопив­ся сло­вом…

Зро­зумівши, що зав­дав ма­тері ще біль­шо­го бо­лю, по­чав зас­по­ко­юва­ти її.

— Зро­зумів, ма­моч­ко. Я біль­ше не бу­ду. Не зга­дува­тиму. Це так вир­ва­лося — са­мо со­бою… А про квар­ти­ру не ду­май. Знай­де­мо десь ку­ток…

І він міцно об­няв її і при­тулив­ся що­кою до теп­ло­го ма­тери­ного пле­ча.


 

ЦИ­ГАНОЧ­КА 


 

Опівдні до дво­ру під'їха­ло таксі. Юр­ко виніс два че­мода­ни, пок­лав у ба­гаж­ник.

Во­ни пе­реїзди­ли на про­тилеж­ний край міста, на острів Дов­гий. Там жи­ла ма­тери­на под­ру­га, ко­лега по ро­боті, яка зап­ро­пону­вала їм кімна­ту в своєму бу­дин­ку.

Юр­ко був ду­же ра­дий такій зміні. Те­пер він жи­тиме на са­мому бе­резі Дніпровсь­ко­го мо­ря! Дар­ма, що до­ведеть­ся зви­кати до но­вої шко­ли. За­те пляж під бо­ком!

Ма­шина рво­нула з місця і пом­ча­ла по Підгірній, ля­ка­ючи бо­рода­тих цапів і кіз, що пас­ли­ся попідтин­ню, про­торохтіла по бру­кові цен­траль­них ву­лиць і зу­пини­лась біля ву­зень­ко­го про­вул­ка. Шо­фер дістав че­мода­ни, ска­зав:

— На жаль, я не мо­жу до­вез­ти вас до по­рома. Тут неп­роїжджа до­рога. Але це не­дале­ко — яки­хось двісті метрів…

Мо­ре виг­ля­нуло з-за ос­танньої ха­ти рап­то­во. Юр­ко зій­шов на гор­бок і пос­та­вив че­модан. У гру­ди й­ому дих­ну­ла морсь­ка про­холо­да, що ра­зом з вітром при­летіла з ши­роких синіх прос­торів.

Як хо­роше! Це тобі не Підгірна і не Сте­пова! Там що — криві ву­зенькі ву­лич­ки, ви­город­жені по­чорніли­ми від не­годи ти­нами, влітку по­рослі спо­ришем, а взим­ку за­несені снігом. І си­рот­ливі осо­кори біля воріт. А тут — без­межна вод­на гладінь, що ва­бить до се­бе і кли­че в да­лекі й не­без­печні по­ходи…

Во­ни підій­шли до бе­рега. Вни­зу хлю­потіли хвилі в сірі, ще не роз­миті при­боєм бе­реги, біля яких у ти­хих за­водях зби­лося всіля­ке сміття, при­несе­не во­дою, — по­чорніла со­лома, жовті тріски, вир­ва­ний повінню з корінням вер­боліз, старі во­дорості.

На то­му боці про­токи сиділа на по­ромі дівчи­на і бо­сими но­гами бов­та­ла у ка­ламутній. воді. Во­на не поміча­ла па­сажирів, схи­лив­шись над ви­шив­кою.

Юр­ко наб­рав у ле­гені повітря і, прис­та­вив­ши до­лоню до ро­та, гук­нув:

— Агей, на тім боці! Пе­рево­зу! Дівчи­на схо­пилась.

— Чо­го кри­чиш, як ог­ла­шен­ний? Зрадів, що маєш не, гор­ло, а ієри­хонсь­ку тру­бу!

Юр­ко за­шарівся, бур­кнув при­сором­ле­но:

— Прос­то лю­дина має та­кий го­лос. Ма­ти при­хова­ла в очах усмішку і відвер­ну­лась од скон­фу­жено­го си­на.

По­ром прис­тав до при­чалу, і во­ни зій­шли на нь­ого. Дівчи­на взя­лася за трос, упер­ла­ся но­гами в поміст, але по­ром не зру­шив з місця. Дівчи­на сіпну­ла ще раз. І знов дар­ма.

Юр­ко без­турбот­но розсівся на ла­вочці, ми­лу­ючись краєви­дом.

— Мо­же, ти б до­поміг мені? — насмішку­вато ска­зала дівчи­на. — Чи ти тіль­ки кри­чати вмієш?

Юр­ко схо­пив­ся, ніби й­ому хто дав ля­паса.

Лю­то гля­нув­ши на дівчи­ну, що сто­яла по­заду, так силь­но по­тяг­нув за трос, ніби всю злість хотів зігна­ти са­ме на нь­ому. По­ром швид­ко поп­лив до то­го бе­рега.

— Візь­ми ру­кавиці, а то ру­ки по­раниш! — Дівчи­на по­дала бре­зен­тові ру­кавиці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: