Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 11)

— Як? Ти й досі не ро­зумієш, чо­му твій ніж опи­нив­ся в нашій фізичній ла­бора­торії?

— В ла­бора­торії? Мій ніж? Не ро­зумію… Я в ла­бора­торії ще жод­но­го ра­зу не був.

Тут у роз­мо­ву втру­тив­ся Сте­пан Бе­недик­то­вич, який досі мов­чав і ли­ше уваж­но приг­ля­дав­ся до Юр­ка. Те­пер він пок­лав ру­ку хлоп­цеві на пле­че і, див­ля­чись в очі, ска­зав:

— Ти ро­зум­ний хло­пець, Юрію, і, на­пев­не, до­гадав­ся, що з твоїм но­жем пов'яза­на якась неп­риємна історія. Я чо­мусь вірю тобі. Вірю, що ти неп­ри­чет­ний до неї. Але ж усі до­кази про­ти те­бе! Ро­зумієш? По-пер­ше, на місці зло­чину знай­де­но твій ніж. По-дру­ге, ти сам приз­нався, що вчо­ра вве­чері чи вночі, ко­ли бу­ла гро­за, десь був, а де — не ка­жеш. Зіста­вив­ши їх, ми до­ходи­мо вис­новку, що це був ти…

Кіль­ка пар очей уваж­но, до­пит­ли­во сте­жили за Юр­ком. Во­ни щось зна­ли. Здо­гаду­вались про щось і ви­мага­ли, щоб він підтвер­див їхні здо­гади.

Але Юр­ко нічо­го не ро­зумів. При чо­му тут ніж і гро­за? Яких зізнань ви­мага­ють від нь­ого вчи­телі?

Він зни­зав пле­чима і відповів:

— Я нічо­го не ро­зумію.

— І все ж ми хо­чемо, щоб ти сам щи­ро у всь­ому зізнав­ся, — втру­тилась Оле­на Калістратівна. — Мо­ва й­де не про урок ге­ог­рафії, а про твій ніж, за­лише­ний у ла­бора­торії.

— Але ж я не був у ла­бора­торії! Тим па­че я не знаю, як мій ніж пот­ра­пив ту­ди! — ви­гук­нув Юр­ко. — Нев­же ви не віри­те мені? Я не втям­лю, в чо­му ви ме­не зви­нува­чуєте? В чо­му ж мені зізна­ватись?

На хви­лину в учи­тель­ській за­пану­вала ти­ша. Ди­рек­тор сів за стіл, вже без су­ворості гля­нув на уч­ня. Навіть в очах Оле­ни Калістратівни по­чали та­нути кри­жин­ки. Сте­пан Бе­недик­то­вич прой­шов­ся, нах­му­рив­ши чо­ло, по м'якій зе­ленастій ки­лимовій доріжці і зу­пинив­ся пе­ред ди­рек­то­ром.

— Бу­демо го­вори­ти відвер­то, Іва­не Пет­ро­вичу. Ро­маню­та справді має зна­ти, в чо­му й­ого зви­нува­чу­ють.

Ди­рек­тор на знак зго­ди кив­нув го­ловою, і клас­ний керівник, по­вер­нувшись до хлоп­ця, ска­зав:

— Юрію, вчо­ра вве­чері чи вночі, пе­ред гро­зою чи в гро­зу в на­шу фізич­ну ла­бора­торію про­ник злодій і вик­рав плівку філь­му, який мав сь­огодні де­монс­тру­вати­ся в школі. Га­даю, ти ро­зумієш, наскіль­ки неп­риємна для всіх нас ця подія. Се­ред на­шого ко­лек­ти­ву завівся злодій. До­машній злодій. Че­рез нь­ого ми не по­бачи­мо сь­огодні шо­лоховсь­ку «До­лю лю­дини» і зму­шені бу­демо відшко­дува­ти збит­ки. А фільм кош­тує ба­гато. Шко­ла та­ких гро­шей не має. До то­го ж у кіноп­ро­каті нам на­далі не да­вати­муть кар­тин. Те­пер поміркуй сам — ко­му потрібен фільм? Мо­же, хтось має до­ма кіно­апа­рат і хо­че, ле­жачи на печі, ди­витись кіно? Ма­лой­мовірно. На­пев­не, плівка ко­мусь зна­доби­лася на щось інше. А навіщо? Ма­буть, щоб ви­корис­та­ти її як паль­не. Хоч злодій не знає, що та плівка вог­нетрив­ка… І ось, щоб ти знав, на місці зло­чину, в ла­бора­торії, ми зна­ходи­мо сліди зло­чин­ця — ніж з ініціала­ми Ю. Р. Це твої ініціали. Ми дізна­лися, що ти ро­биш ра­кету… Те­бе вчо­ра ве­чором не бу­ло вдо­ма. Ро­зумієш?

Юр­ко зблід ще дуж­че. Так ось у чім спра­ва! Й­ого зви­нува­чу­ють як злодія! І всі до­кази справді про­ти нь­ого!

Ну, ні, він бо­роти­меть­ся за се­бе, і й­ого підтри­ма­ють Сергій і Мар­та, які зна­ють, де він був учо­ра!

Він сто­яв, як на вогні. Очі й­ого па­лали. Пальці нер­во­во м'яли по­лу піджа­ка.

— Те­пер мені все яс­но, — ти­хо про­мовив Юр­ко. — Ви вва­жаєте, що то я вкрав плівку…

— От­же, — за­охо­тив й­ого Сте­пан Бе­недик­то­вич до даль­шої мо­ви.

— Ніж, знай­де­ний у ла­бора­торії, мій. Але як він ту­ди пот­ра­пив, я не знаю… Я вчо­ра вночі справді не був до­ма. По­вер­нувся ли­ше о першій ночі. Та по­вер­нувся я не зі шко­ли, а з Зам­ко­вого ос­тро­ва, де був ра­зом з Сергієм Лісо­вим і Мар­тою Крав­ченко. Там нас зас­та­ла гро­за, — ось чо­му ми так пізно по­вер­ну­лися до­дому. Ко­ли ви їх за­питаєте про це, то пе­реко­наєтесь, що я там був з ни­ми з п'ятої чи шос­тої го­дини ве­чора і до ночі. От­же, од­но­час­но я не міг бу­ти в ла­бора­торії.

В учи­тель­ській за­ляг­ла ти­ша.

— Як­що це так, то він має серй­оз­не алібі, — ска­зав Сте­пан Бе­недик­то­вич, звер­та­ючись до ди­рек­то­ра.

Той на знак зго­ди ствер­дно кив­нув го­ловою.

— От-от, — зрадів Юр­ко, при­гадав­ши, що оз­на­чає сло­во «алібі». — Мо­жете пе­ревіри­ти. За­питай­те то­варишів…

— Ти міг це зро­бити після уроків, від дру­гої до п'ятої, ко­ли в школі теж май­же ніко­го не­має, — ска­зала Оле­на Калістратівна.

— Ні, в цей час він не міг про­ник­ну­ти в ла­бора­торію, бо я там був до пів на шос­ту, — ска­зав учи­тель фізи­ки, що досі слу­хав мов­чки.

— Що ви ро­били на ос­трові? — за­питав ди­рек­тор.

Юр­ко за­вагав­ся.

— Це на­ша таємни­ця, Іва­не Пет­ро­вичу… Без зго­ди то­варишів я не мо­жу ска­зати…

— Крутій­ство! — ви­гук­ну­ла Оле­на Калістратівна. — Він во­дить нас за ніс! Чо­му ми по­винні віри­ти на сло­во хуліга­нові Лісо­вому? Мо­же, во­ни ра­зом бу­ли в ла­бора­торії?

— А Мар­та Крав­ченко? Во­на теж бу­ла ра­зом з на­ми? А бать­ко Мар­ти? Він зустрічав нас на бе­резі, ко­ли ми підпли­вали на човні.

Оле­на Калістратівна відповіла не зра­зу. Та кри­жин­ка, що зно­ву заб­ли­щала в її очах, рап­том зовсім роз­та­ла. З нею роз­та­ла і су­ворість на об­личчі. Во­но зра­зу по­добріша­ло і мов­би пок­ра­щало.

Вчи­тель­ка якось зовсім по-но­вому гля­нула на Юр­ка, здвиг­ну­ла пле­чима.

— Не знаю… Не мо­жу по­яс­ни­ти собі, як і чо­му все це спле­лося в та­кий ту­гий ву­зол нав­ко­ло Ро­маню­ти. Як­що він ка­же прав­ду, то тут все-та­ки ба­гато за­гадок, ба­гато таємниць… Ро­маню­то, чо­му ти не хо­чеш ска­зати, — що ви ро­били на ос­трові?

— Я ж ска­зав, що це на­ша таємни­ця, — відповів Юр­ко.

— Га­разд, — підвівся ди­рек­тор. — Сте­пане Бе­недик­то­вичу, по­говоріть, будь лас­ка, з Лісо­вим і Крав­ченко сь­огодні, не відкла­да­ючи! І з Ро­маню­тою теж…


 

РОЗ­МО­ВА В САД­КУ 


 

За ро­гом шко­ли Сте­пан Бе­недик­то­вич по­вер­нув у ма­лоп­римітну не­заб­ру­кова­ну ву­лич­ку.

Друзі пе­рег­ля­нулись і мов­чки поп­ря­мува­ли за ним. Сергій штов­хнув Юр­ка під бік, шеп­нув:

— Ве­де до­дому! От щоб я впав на ць­ому місці! Ти ж гля­ди не роз­па­тякай про ко­пачів на ос­трові. Ска­жемо — пра­цює ек­спе­диція. Бо інак­ше нам бу­де за­каза­на до­рога до зам­чи­ща, от по­бачиш!

Не­заба­ром во­ни зу­пини­лись пе­ред не­вели­кою че­пур­ною ха­тою під чер­во­ною че­репи­цею. Сте­пан Бе­недик­то­вич відчи­нив хвіртку і про­пус­тив їх по­пере­ду.

— Прий­май гос­тей, Докіє Іванівно! — гук­нув він дру­жині, яка пра­цюва­ла в са­ду на гряд­ках. — Чаю нам та ще й з ва­рен­ням! А ми тим ча­сом по­бесідуємо під яб­лу­нею.

Сте­пан Бе­недик­то­вич зап­ро­сив учнів у са­док, де під роз­ло­гою яб­лу­нею сто­яв на товстій ду­бовій ніжці круг­лий до­щаний стіл. Ко­ли всі посіда­ли, він звер­нувся до Юр­ка.

— А те­пер роз­повідай усе як бу­ло, нічо­го не при­хову­ючи!

Юр­ко по­чав роз­ка­зува­ти.

Сте­пан Бе­недик­то­вич не пе­реби­вав, не пе­репи­тував. Й­ого тем­но-сірі за­дум­ливі очі уваж­но ди­вили­ся на хлоп­ця, ніби вивіря­ли, чи прав­ду він ка­же. Юр­ко відчу­вав це, і й­ому хотіло­ся кож­ним сло­вом, кож­ним своїм ру­хом пе­реко­нати клас­но­го керівни­ка, що го­ворить від щи­рого сер­ця. Та хіба він міг, ба­чачи пов­не довір'я до се­бе, об­ма­нюва­ти?

— … Гро­за вщух­ла, і ми, за­дубівши від хо­лоду, виріши­ли плив­ти до бе­рега. Ко­ли підпли­вали до при­чалу, на прис­тані про­било два­над­цять го­дин. А в го­дину ночі ми вже бу­ли з Сергієм до­ма. От і все.

Він за­мовк і по­лег­ше­но зітхнув, й­ого не ду­же тур­бу­вало те, що він не ска­зав про ко­пачів. Врешті, хіба це так важ­ли­во? У Сте­пана Бе­недик­то­вича до­сить тур­бот…

— Як по­яс­ни­ти, що твій но­жик опи­нив­ся у ла­бора­торії са­ме тієї ночі, ко­ли там зник­ла плівка? Ти ніко­му й­ого не да­вав? — спи­тав Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Ні, не да­вав…

— А мо­же, хтось сам узяв? Або Юр­ко за­губив? — втру­тив­ся Сергій і звер­нувся до то­вари­ша: — Де ти й­ого три­мав?

— Він зав­жди був у ме­не в ки­шені піджа­ка. Ос­танні дні в класі жар­ко, і, при­ходя­чи в шко­лу, я вішаю піджак на вішал­ку.

— Ну, от і роз­гадка! — ви­гук­нув Сергій. — Хтось по­цупив но­жа, а потім за­губив. Мо­же, й нав­мисне, щоб відвер­ну­ти од се­бе підоз­ру! Хотів би я тіль­ки зна­ти — хто це? Нев­же Хвос­тенко?

— Чо­му са­ме Хвос­тенко? — за­питав Сте­пан Бе­недик­то­вич.

Сергій насмішку­вато гля­нув з-під чор­ної чуп­ри­ни на Юр­ка, але про­мов­чав, пам'ята­ючи, як розгнівав­ся на нь­ого то­вариш за те, що він роз­повів про той ви­падок хлоп­цям. Юр­ко теж не поспішав відповіда­ти.

Учи­тель пе­ревів пог­ляд на Мар­ту.

Дівчи­на за­шаріла­ся. Во­на вже на­пев­не зна­ла, че­рез що хлопці по­били­ся, і їй зда­валось, що всі про це здо­гаду­ють­ся. Та ба­чачи, що мов­чанка неп­риємно за­тягуєть­ся, рап­том підве­ла очі на Юр­ка і ска­зала:

— Мені здаєть­ся, тре­ба роз­повісти Сте­панові Бе­недик­то­вичу всю прав­ду, Юрію. Не­ма чо­го при­хову­вати.

— Ну й роз­повідай, — бур­кнув Юр­ко, опус­ка­ючи очі. — Тобі зручніше…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: