Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 12)

— Як­що ти вва­жаєш, що мені зручніше, то будь лас­ка. Во­ни по­били­ся з Хвос­тенком, Сте­пане Бе­недик­то­вичу. Хвос­тенко на­садив Юр­кові ліхтарів під очи­ма, а Юр­ко ки­нув й­ого з бе­рега в мо­ре. Ску­пав…

— Че­рез що ж це во­ни так?..

Мар­та рап­том по­чер­воніла і ти­хо відповіла:

— Че­рез бас­кетбол не по­мири­лися…

Сергій гмук­нув собі під ніс і, ма­буть, хотів щось до­дати, але зне­наць­ка відчув, як Юр­ко штур­хо­нув й­ого бо­ляче че­реви­ком по кісточ­ках. Хло­пець зой­кнув від бо­лю і підско­чив на лавці.

— Що там, Сергію? — за­питав учи­тель за­непо­коєно.

У Сергія на гу­бах з'яви­лась кис­ла посмішка.

— Ма­буть, оса… Ужа­лила, кля­та!

— Гм-гм… Оса бо­ляче ку­саєть­ся, — підтри­мав й­ого Сте­пан Бе­недик­то­вич. — Особ­ли­во вес­ня­на зла. Укус її, од­нак, не та­кий дош­куль­ний і не­без­печний, як удар ру­бан­ця під око. Прав­да, Ро­маню­то?

Юр­ко зніяковів і по­тер ру­кою си­нець.

— Про­бач­те, Сте­пане Бе­недик­то­вичу… Я тоді ви­гадав, що ру­бав дро­ва. Я ду­мав…

Ніби не поміча­ючи й­ого зніяковілості, Сте­пан Бе­недик­то­вич ска­зав:

— Га­разд. Я вірю, що ти, Ро­маню­то, зовсім неп­ри­чет­ний до крадіжки в ла­бора­торії. Та, од­верто ка­жучи, і досі вірив. Крім то­го, всі сумніви розвію­ють­ся свідчен­ня­ми Мар­ти і Сергія. Про­те пи­тан­ня за­лишаєть­ся відкри­те: хто ж по­бував у ла­бора­торії? Як знай­ти кінофільм? Тре­ба ви­яви­ти справжнь­ого злодія!

— Без­пе­реч­но, тре­ба! — за­гаряч­ку­вав Сергій. — І ми й­ого ви­яви­мо, будь­те певні! Як­що вже ми візь­ме­мось за це діло…

— От тоді я цілком спокій­ний, — в тон й­ому за­ува­жив Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Ви не віри­те в наші здібності? — об­ра­зив­ся Сергій.

— Ну, що ти, Сергій­ку, я дав­но повірив у твої здібності, і ти це кра­ще знаєш, ніж будь-хто інший. Але без ме­не нічо­го, будь лас­ка, не затівай­те.

Тут роз­мо­ва згас­ла, бо Докія Іванівна при­нес­ла обід, а потім чай з ма­лино­вим ва­рен­ням.

По обіді Сте­пан Бе­недик­то­вич зап­ро­сив усіх до ха­ти.

— Сідай­те, де ко­му зручніше. А ти, со­ловію, на своє місце. Та відчи­ни вікно, щоб не тісно бу­ло для тво­го го­лосу під цією низь­кою сте­лею.

Юр­ко, не ро­зуміючи, що бу­де далі, сів біля пись­мо­вого сто­ла в ло­зове крісло. Мар­та при­мос­ти­лася на ку­шетці.

Сте­пан Бе­недик­то­вич підняв криш­ку піаніно і вда­рив по клавішах. Пе­ред ним сто­яли роз­горнуті но­ти, але він ди­вив­ся не в них, а в роз­чи­нене вікно, на вер­ховіття де­рев, по­золо­чені со­няч­ним промінням. Й­ого си­вува­те во­лос­ся здри­гало­ся від різких рухів.

Му­зика за­пов­ни­ла всю ха­ту і крізь вікно ви­летіла на ши­рокий простір.

Учи­тель хит­нув го­ловою — і Сергій, що сто­яв збо­ку, біля піаніно, заспівав.

Для Юр­ка це бу­ла ве­личез­на нес­подіван­ка. Він і не підоз­рю­вав, що Сергій уміє так гар­но співа­ти. Й­ого чис­тий го­лос то дзвенів, як стру­на, то го­монів, мов ве­селий вес­ня­ний стру­мок, то зав­ми­рав, ніби шум вітру, що зап­лу­тав­ся у ку­черявій гу­щавині бо­ру.

Так ось чо­му Сте­пан Бе­недик­то­вич на­зиває Сергія со­ловієм!

Рап­том піаніно за­мов­кло.

— Тут до-дієз! Не за­бувай! — су­воро ска­зав учи­тель — зовсім не тим то­ном, що в школі, ко­ли жу­рив Лісо­вого за не­розв'яза­ну за­дачу. Те­пер у й­ого го­лосі відчу­валась і по­вага до співа­ка, і хо­лод­на ви­мог­ливість.

Сергій не роз­гу­бив­ся, не зніяковів, а не­залеж­но кив­нув го­ловою: зро­зумів, мов­ляв.

І зно­ву за­луна­ла пісня. А за нею — ще і ще…


 

ГРА В ГИЛ­КИ 


 

Сь­огодні не вар­то бу­ло й ду­мати про поїздку на острів. До­дому хлопці по­вер­ну­лися вже пізно.

На по­розі їх зустріла Сергієва ма­ти. Сто­яла з руш­ни­ком у руці і су­воро ди­вила­ся на них.

— Де це ви зно­ву блу­кали до са­мого ве­чора? Вже й до­машні зав­дання ніко­ли го­тува­ти.

— А ми не блу­кали, — сміли­во за­пере­чив Сергій. — Зат­ри­мали­ся у Сте­пана Бе­недик­то­вича. Бу­ло за­нят­тя з співів. І так… тро­хи по­бала­кали…

Ма­ти відчу­ла, що син не до­казує.

— Ма­буть, на­коїв чо­гось? Та ще й Юр­ка підби­ваєш! Був хло­пець як хло­пець, а як под­ру­жив з то­бою, так і ви­рос­ли на вербі груші! Оце прибіга­ла Хвос­тенчи­ха… «Де той хуліган? — кри­чала. — Ма­ло не вто­пив мені хлоп­ця! І кос­тюм зніве­чив — те­пер хоч ви­кинь! Я ць­ого так не про­щу! Піду в шко­лу скар­жи­тися!» Ось до чо­го ти довів Юр­ка, Сергію! Це все че­рез те­бе, ло­буря­ко!

— Ть­отю Ле­сю, Сергій тут зовсім не вин­ний. Він навіть не знав про на­шу бій­ку, — ска­зав Юр­ко.

— Не знав! Та без нь­ого ніде ніщо не скоюєть­ся! Чи в хо­рошо­му ділі по­бачиш й­ого, а до по­гано­го він сам за­люб­ки прис­та­не!

Сергій мов­чав.

Ма­ти тро­хи зас­по­коїлась і бряз­ну­ла тарілка­ми.

— Сідай­те їсти!

— Спа­сибі. Не го­лодні. Обіда­ли у Сте­пана Бе­недик­то­вича, — блис­нув чор­ним оком Сергій.

— Ба­лує він вас… Тре­ба ще схо­дити роз­пи­тати. Чи й у школі, як до­ма, ро­бите, що за­баг­неть­ся? — І до­дала: — Щоб спа­ти ля­гали о де­сятій! Чуєте?

— Доб­ре, — бур­кнув Сергій. — Тіль­ки ми спа­тиме­мо в са­раї, на го­рищі… На сіні.

— Про ме­не, — по­годи­лась ма­ти, — хоч і на со­ломі! Аби тіль­ки до­ма! А те­пер сідай­те за уро­ки!

Сергій підмор­гнув Юр­кові, ко­ли во­ни за­лиши­лись самі.

— Ти ме­не зро­зумів? Те­пер не страш­но по­вер­ну­тись до­дому й опівночі — ніко­го не тре­ба бу­дити! Хто те­бе пе­ревірить, ко­ли ти. підеш і ко­ли по­вер­нешся?

Во­ни зра­зу ж сіли за до­машні зав­дання. Сергій у вітальні за сто­лом, а Юр­ко в своїй кімнаті.

Юр­ко спер­шу взяв­ся до пись­мо­вих. Але не встиг він за­писа­ти умо­ву за­дачі, як роз­чи­нили­ся двері і влетів Сергій.

— Ти не пам'ятаєш, що нам за­гада­ли з історії?

— А ти глянь у що­ден­ник.

— Е, в що­ден­ни­ку чо­мусь не­має. За­був, ма­буть, за­писа­ти. Чи, мо­же, щось пе­реби­ло…

— Доб­ре, да­вай го­тува­ти уро­ки ра­зом, — ска­зав Юр­ко і, зібрав­ши свої кни­ги й зо­шити, пе­рей­шов за Сергіїв стіл.

Тут був ней­мовірний роз­гардіяш. На столі і на ди­вані ку­пами ле­жали по­шар­пані, по­об­пи­сувані, зак­ляксані чор­ни­лом кни­ги й зо­шити.

— При­бери це все, — ска­зав Юр­ко, — і да­вай спо­чат­ку зро­бимо що важ­че, — ал­гебру, нап­риклад, а потім пись­мові з росій­ської й ук­раїнсь­кої.

Сергій слух­ня­но ви­конав Юрків на­каз. У нав­чанні він без­засте­реж­но виз­на­вав зверхність то­вари­ша, — приб­рав на столі, і во­ни засіли за ал­гебру.

Ли­ше о дев'ятій го­дині хлопці вибігли надвір і го­рода­ми по­дали­ся на ле­вади.

Сон­це за­ходи­ло. На вид­но­колі ро­жевіли пластівці ніжних, мов пір'їнки, хма­ринок. Після вчо­рашньої бур­хли­вої гро­зи нас­та­ла яс­на і ти­ха по­года.

Мо­ре ле­жало вни­зу спокій­не і чис­те, як дзер­ка­ло. Десь ку­вала зо­зуля, а з-за гор­ба, що на­вис над уз­бе­реж­жям, до­лина­ли ди­тячі го­лоси,

Сергій пер­ший по­вер­нув ту­ди. Там, у ши­рокій уло­говині, хлопці й дівча­та гра­ли в гил­ки.

Це бу­ла ве­села вес­ня­на гра!

— Прий­май до гур­ту, хлопці! — гук­нув Сергій, ста­ючи до «го­родян». — Юр­ку, а ти біжи «в по­ле», щоб порівну бу­ло!

— Че­кай, че­кай! Де ти та­кий мет­кий узяв­ся! — крик­нув з «по­ля» Хвос­тенко. — Мо­же, ми не хо­чемо, щоб ви до нас прис­та­вали? По­ки я «ма­тиця» в своєму гурті, я ніко­го біль­ше не прий­му!

Гра при­пини­лась.

По­чув­ши го­лос Хвос­тенка, Юр­ко зу­пинив­ся і шеп­нув Сергієві:

— Ходімо звідси!

— Чо­му? — го­лос­но за­пере­чив Сергій. — Я хо­чу гра­ти! Хіба тут один Хвос­тенко?

— А я не хо­чу! — з при­тис­ком ска­зав зно­ву Хвос­тенко.

— Чо­му ж це? — спи­тав Сергій.

— Із злодіями не хо­чу гра­ти! Ми всі не хо­чемо!

Га­лас рап­том ущух.

Юр­ко шар­пнув­ся впе­ред, ніби й­ого хто штов­хнув у спи­ну, але од­ра­зу ж зу­пинив­ся, бо се­ред дівчат пізнав Мар­ту. Во­на ши­роко роз­плю­щени­ми очи­ма ди­вилась на нь­ого, мов­би че­кала, що він ска­же. Навіть у пе­ред­вечірніх сутінках бу­ло вид­но, як її роз­пашіле від гри об­личчя враз посіріло.

Сергій теж зблід і схо­пив обо­ма ру­ками Хвос­тенка за гру­ди. Затріщав піджак.

— Хто злодії? Ми?

— А то хто ж! Усі вже зна­ють, хто по­цупив у школі фільм! І чий ніж знай­де­но в ла­бора­торії!..

— Та як ти смієш! — ви­гук­нув Сергій і за­мах­нувся, щоб да­ти ля­паса, але й­ого прит­ри­мав Юр­ко. — Це ж брех­ня! На­хаб­на брех­ня!

Він зно­ву рво­нув­ся до Хвос­тенка. Та, крім Юр­ка, й­ого вже три­мала й Мар­та. Нав­ко­ло них згро­мади­лися хлопці й дівча­та. Хвос­тенко роз­пра­вив пом'яті лац­ка­ни піджа­ка і посміхнув­ся.

— Яка ж брех­ня, ко­ли ми вчо­ра че­кали кіно­кар­ти­ни, а її так і не бу­ло. Чи, мо­же, во­на ви­пару­валась?.. Твій друг, на­пев­не, знає, де во­на!

Хвос­тенко го­ворив сміли­во, бо відчу­вав, що й­ого підтри­мує дех­то з то­варишів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: