Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 13)

Юр­ко мов­чав. Сергій з по­дивом по­вер­нувся до нь­ого.

— І ти мов­чиш, Юрію? Не да­си й­ому в пи­ку? То пус­ти ме­не — я сам зат­кну й­ого брех­ли­вого ро­та!

— Не тре­ба, Сергій­ку, — ска­зав пригніче­но Юр­ко. — Ку­лака­ми нічо­го не до­ведеш і ніко­го не пе­реко­наєш… Ти ж знаєш, як бу­ло нас­правді. І я знаю. І Мар­та теж. І Сте­пан Бе­недик­то­вич. Я ду­маю, кра­ще нам по­гово­рити про це у класі, щоб усі чу­ли й зна­ли…

— Зро­би милість, по­гово­ри, по­гово­ри, — уїдли­во про­мовив Хвос­тенко. — По­бачи­мо, як ти бу­деш вик­ру­чува­тись…

— Вла­дику, як тобі не со­ром­но, — втру­тилась Мар­та, що аж тремтіла від гніву. — Що ти пле­теш?

— О, знай­шла­ся зас­тупни­ця! — Хвос­тенко ки­нув на дівчи­ну пре­зир­ли­вий пог­ляд. — Ще б пак! А­як­же! Ро­маню­та про­водить її до­дому…

— Що? — дівчи­на мет­ну­лася впе­ред.

Хвос­тенко не встиг відхи­литись. У нап­ру­женій тиші про­лунав дзвінкий ля­пас.

— Оце так! — про­мовив хтось по­заду.

Хвос­тенко схо­пив­ся ру­кою за що­ку, роз­губле­но озир­нувся на то­варишів. Але в їхніх очах спа­лаху­вав ве­селий сміх — і жод­но­го співчут­ли­вого пог­ля­ду. Це вра­зило й­ого.

Хвос­тенко рап­том по­хилив го­лову, охо­пив її ру­ками, вче­пив­шись паль­ця­ми в чор­ну чуп­ри­ну, і го­лос­но за­ридав.

Це бу­ло так нес­подіва­но, що ніхто не знав, що ро­бити. Ста­ло ду­же ти­хо. Чу­лося тіль­ки урив­часте схли­пуван­ня Хвос­тенка, що, зда­вало­ся, за­був про все на світі: про гил­ку, про то­варишів, які ото­чува­ли й­ого, про суп­ро­тив­ників, що ки­нули­ся на нь­ого з за­несе­ними ку­лака­ми, про зне­важе­ну ним Мар­ту. За­був про все…

Всі бу­ли вра­жені, а найбіль­ше Мар­та… Во­на відчу­ла, що тіль­ки ве­лике зво­рушен­ня при­муси­ло та­кого са­молю­биво­го і го­норо­вито­го хлоп­ця зап­ла­кати в при­сут­ності всіх. І все це че­рез неї! Щось потрібно бу­ло зро­бити або ска­зати…

Але Хвос­тенко рап­том пе­рес­тав пла­кати, оки­нув злим пог­ля­дом на­товп, що й­ого ото­чував, і швид­ко пішов геть. Й­ого ви­сока пос­тать згор­би­лась, ніби він поніс на собі який­сь важ­кий тя­гар.

Ніхто не роз­по­чинав за­ново гри. Всім бу­ло не­весе­ло.

Юр­ко, Сергій і Мар­та теж по­вер­та­лися до­дому мов­чазні. Тіль­ки біля по­рома за­гово­рили про но­ву поїздку на острів.

— Зав­тра обов'яз­ко­во поп­ли­вемо, — ска­зав Сергій. — Ми з Юр­ком при­готуємо вірь­ов­ча­ну дра­бину, інстру­мен­ти…

— Доб­ре, я поп­ро­шу в бать­ка чов­на, — по­годи­лась Мар­та.

— По­обідаємо — і гай­да в мо­ре, — до­дав Юр­ко. — До по­бачен­ня, Мар­то!

Во­ни розій­шли­ся на горбі. Теп­лий трав­не­вий вечір засвічу­вав на синь­ому небі да­лекі ме­рех­тливі вог­ни­ки. В темній воді за­токи спа­лаху­вали відблис­ки пор­то­вих ліхтарів.


 

ДИС­ПУТ 


 

Хви­лин за п'ять до дзвінка на пер­ший урок зай­шов Сте­пан Бе­недик­то­вич. Май­же всі учні бу­ли в класі. Одні тов­пи­лися біля свіжо­го но­мера клас­ної га­зети, інші го­вори­ли про но­ву су­тич­ку між Вла­диком Хвос­тенком і Юр­ком Ро­маню­тою, Сергієм і Мар­тою Крав­ченко. Мар­ти ще не бу­ло в класі. Юр­ко з Сергієм, на­хилив­шись над підруч­ни­ком, пе­рег­ля­дали урок з історії. Хвос­тенко, наг­нувшись, пор­пався в пор­тфелі.

По­бачив­ши клас­но­го керівни­ка, учні зай­ня­ли свої місця і привіта­лися. Во­ни не бу­ли зди­вовані — май­же щод­ня він за­ходив пе­ред уро­ками в клас. Од­нак на й­ого об­личчі бу­ло щось та­ке, що при­муси­ло всіх нас­то­рожи­тись.

— Сідай­те, — ска­зав Сте­пан Бе­недик­то­вич, відповівши на учнівсь­ке вітан­ня. — Де­які події ос­танніх днів при­мушу­ють ме­не зро­бити не­велич­ке пе­реміщен­ня в на­шому класі. Це не міра по­каран­ня. Зовсім ні. По-моєму, це мож­на швид­ше наз­ва­ти мірою по­перед­ження. Ви вже здо­гада­лись, що я прос­то хо­чу пе­реса­дити де­кого. Ну, от, нап­риклад, Вла­дис­лав Хвос­тенко ся­де на ос­танню пар­ту до Юрія Ро­маню­ти…

Хвос­тенко схо­пив­ся з місця.

Клас за­гув.

Зди­вова­ний Юр­ко мов­чки ди­вив­ся на клас­но­го керівни­ка. Нев­же він не знає, що Хвос­тенко — Юрків най­лютіший во­рог? Як же він мо­же по­садо­вити їх по­ряд, на одній парті?

Хвос­тенко на­кос­тру­бичив­ся.

— Сте­пане Бе­недик­то­вичу, — по­чав бу­ло він, — я ніза­що…

Але Сте­пан Бе­недик­то­вич роз­пра­вив паль­цем ліво­го ву­сика, підій­шов до хлоп­ця, взяв й­ого за пле­че і ти­хо ска­зав:

— Вла­дис­ла­ве, не бу­демо спе­реча­тись. Про­шу…

Всі зна­ли, що ко­ли клас­ний керівник так ска­зав, то він уже не відсту­пить­ся від сво­го. І не бу­ло ще ви­пад­ку за три ро­ки, щоб хто з учнів не ви­конав й­ого на­казу, вис­ловле­ного як про­хан­ня.

Але це ж був сам Вла­дис­лав Хвос­тенко!

Всі з цікавістю че­кали, що бу­де далі. Нев­же Вла­дик не пос­лу­хаєть­ся?

Ні, він дістає з-під пар­ти пор­тфель і мов­чки й­де на­зад.

В цю мить у клас влетіла Мар­та. Від швид­кої хо­ди на її що­ках за­жеврів ту­гий рум'янець, гус­те чор­не во­лос­ся роз­си­пало­ся по синь­ому комірцю мат­роски. По­бачив­ши вчи­теля, во­на зу­пини­лася біля две­рей.

Сте­пан Бе­недик­то­вич усміхнув­ся.

— А-а, Мар­та! Й­ди-но сю­ди! Ти як­раз мені і потрібна. Ся­деш на місце Вла­дис­ла­ва Хвос­тенка… Ти ди­вуєшся? Не ди­вуй­ся! Так тре­ба!

Мар­та не спе­реча­лась. Врешті, їй од­на­ково, де сидіти. Навіть після вчо­рашнь­ого виб­ри­ку Хвос­тенка це й кра­ще, — ніко­му не спа­де на дум­ку пов­то­рити й­ого жа­люгідну ви­гад­ку…

Весь пер­ший урок, — це бу­ла історія, — Юр­ко і Вла­дик Хвос­тенко сиділи на­супив­шись, як вов­ки. Сергій кіль­ка разів обер­тався до Юр­ка: він пе­режи­вав за то­вари­ша. Але, на­пев­не, найбіль­ше пе­режи­вав Хвос­тенко. Ву­ха й­ого роз­червоніли­ся, очі га­ряч­ко­во бли­щали. Він на­магав­ся не зустріти­ся пог­ля­дом з Юр­ком і весь час відвер­тався вбік. Навіть но­ги вис­та­вив на прохід між пар­та­ми.

Юр­кові хоч і бу­ло неп­риємно сидіти за од­ною пар­тою з ним, та це й­ого не ду­же вра­жало. Й­ого не­покоїло інше. Вся шко­ла вже знає, що зник фільм. Так і ди­вись, що хтось по­каже на нь­ого паль­цем, — ось він, злодій! І чо­му Сте­пан Бе­недик­то­вич не роз­повів у класі, що то не він, Юр­ко, ви­нен?

Дру­гий урок — ал­гебра. Зра­зу по дзвінку усі зай­ня­ли свої місця, бо зна­ли — Сте­пан Бе­недик­то­вич не лю­бить, ко­ли запізню­ють­ся. Він теж зай­шов не га­ючись і ого­лосив, що бу­де кон­троль­на ро­бота.

Сте­пан Бе­недик­то­вич швид­ко прой­шов­ся по ря­дах — роз­дав умо­ви за­дач і прик­ладів, за­писані на ок­ре­мих ар­ку­шах, і зу­пинив­ся біля сто­лу.

— До кінця уро­ку за­лишаєть­ся рівно со­рок три хви­лини, — ска­зав він. — Не гай­те ча­су! Прис­ту­пай­те до ро­боти!

Юр­ко про­читав умо­ву за­дачі і роз­горнув зо­шит. На ко­рот­ку хвиль­ку за­думав­ся. Кон­трольні зав­жди вик­ли­кали в нь­ому якесь нез­ви­чай­не по­чут­тя. Не страх. Ні. Швид­ше радість і вод­но­час три­вогу.

Од­нак за­дача бу­ла лег­ка, а прик­ла­ди — прості. І він уже не тур­бу­вав­ся за се­бе. Хви­лював Сергій.

Чу­бата Сергієва го­лова низь­ко опус­ти­лась над пар­тою. Хло­пець щось швид­ко пи­сав. Юр­ко не­помітно прос­тягнув упе­ред ру­ку і штов­хнув й­ого під бік. Сергій підвів го­лову і ско­сив очі.

— Ну, як? — шеп­нув Юр­ко. Сергій по­казав ве­ликий па­лець. Юр­ко не повірив.

— Справді?

Сергій на­писав відповідь на про­мокашці: «Вчо­ра ми розв'язу­вали до­ма подібну за­дачу».

Юр­кові бу­ло радісно за то­вари­ша.

Клас нап­ру­жено пра­цював. Збо­ку сопів над зо­шитом Хвос­тенко. На се­реднь­ому ря­ду схи­лилась над пар­тою Мар­ти­на голівка. Ціка­во, як там у неї? Во­на вчить­ся доб­ре. Але ж усе бу­ває…

Юр­ко по­чав розв'язу­вати. Він май­же не ко­рис­ту­вав­ся чор­но­виком. Аку­ратні за­писи сла­лися на ар­куші рівни­ми ря­доч­ка­ми цифр та іксів. Ле­гень­кий ро­бочий шум у класі не за­важав, — нав­па­ки, підбадь­орю­вав і вик­ли­кав по­чут­тя зма­ган­ня. Хотіло­ся зро­бити швид­ше і кра­ще.

Збо­ку га­ряч­ку­вав Хвос­тенко. Весь час со­вав­ся, ша­рудів підруч­ни­ком, на­мага­ючись заг­ля­нути в нь­ого. Юр­кові чу­ти, як він схвиль­ова­но ди­ше, зак­реслю­ючи який­сь нев­да­лий підра­хунок. Пе­ред Вла­диком ле­жала кар­тка з умо­вою за­дачі, і Юр­ко заг­ля­нув у неї. За­дача не важ­ка, але в ній є, здаєть­ся, щось та­ке, на чо­му мож­на спіткну­тися. Як же Хвос­тенко впо­рав­ся з нею?

Сівши так, щоб мож­на бу­ло не­помітно ди­витись у Хвос­тенків зо­шит, Юр­ко пробіг очи­ма по за­писах. Спо­чат­ку пра­виль­но. Чо­му ж Хвос­тенко так нер­вує? Чо­му він не по­чинає прик­ла­ду? Ад­же ча­су вже об­маль! А-а!.. Ось де по­мил­ка! Він сплу­тав зна­ки! Не зав­жди помітиш зо­палу, де ти замість плю­са пос­та­вив мінус…

«Ага, чортів Хвіст, за­сипав­ся! — зловтішно по­думав Юр­ко. — Ну, попрій! По­бачи­мо, що з то­го бу­де! Це тобі не ку­лаком штур­ля­ти в об­личчя! Тут ку­мека­ти тре­ба!»

Та враз й­ому ста­ло со­ром­но. Як це нікчем­но — отак зловтіша­тися.

Юр­ко тро­хи по­вагав­ся. Потім й­ого вказівний па­лець ков­знув по Хвос­тенковій кон­трольній ро­боті.

— Тут плюс, а не мінус… Пе­ревір!

Хвос­тенко в пер­шу мить не звер­нув ува­ги, звідки надій­шла неж­да­на до­помо­га. Він за­думав­ся, пе­ребіг пог­ля­дом свої за­писи і, пе­реко­нав­шись, що там справді опис­ка, рвуч­ко пос­та­вив плюс. Потім підвів очі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: