Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 14)

В них про­май­ну­ло щось теп­ле. Та враз Хвос­тенко­ве об­личчя пе­реко­сило­ся.

— Сам знаю! Не лізь! Не твоє діло! — до­сить го­лос­но ки­нув і на­хилив­ся над пар­тою.

Юр­ко гля­нув на Сте­пана Бе­недик­то­вича. Без­пе­реч­но, він усе ба­чив і все чув. Але не за­ува­жив, хоч зав­жди су­воро кар­тав за підка­зуван­ня і підгля­дини. Див­но… Чо­му це він од­во­дить очі? Ніби хо­че підкрес­ли­ти, що нічо­го не помітив.

Од­нак роз­ду­мува­ти Юр­кові не бу­ло ко­ли. Він зно­ву схи­лив­ся над своєю ро­ботою.

Після дзвінка, зібрав­ши кон­трольні ро­боти, Сте­пан Бе­недик­то­вич ого­лосив:

— Про­шу всіх за­лиши­тись сь­огодні після уроків. Стар­ша піонер­во­жата Ніна Мак­симівна підго­тува­ла для нас щось ціка­ве… Я теж бу­ду при­сутній.

Об'ява клас­но­го керівни­ка вик­ли­кала різні гад­ки. Що та­ке? Мо­же, бу­дуть збо­ри з при­воду крадіжки в ла­бора­торії? Чи кар­та­тимуть Ро­маню­ту і Лісо­вого за об­ра­зу Оле­ни Калістратівни?

Всі не­тер­пля­че че­кали кінця п'ято­го уро­ку.

Ко­ли ж Ніна Мак­симівна ска­зала, що сь­огодні бу­дуть не піонерські збо­ри, не лекція, не до­повідь і не політінфор­мація, а дис­пут: «Яким по­винен бу­ти справжній то­вариш», — по­чали зди­вова­но зни­зува­ти пле­чима і пе­рег­ля­дати­ся.

«Оце знай­шли, навіщо за­лиша­ти! Про­пав зо­лотий вес­ня­ний час!.. І що в нь­ому ціка­вого, в то­му дис­путі?»

Про­те ніхто вго­лос не вис­ло­вив своїх ду­мок, бо та­кий дис­пут відбу­вав­ся впер­ше.

— Яким по­винен бу­ти справжній то­вариш? — спи­тала Ніна Мак­симівна, звер­та­ючись до всь­ого за­гону. — Ось ви то­вари­шуєте, дру­жите од­не з од­ним. А чи за­думу­вались ви ко­ли-не­будь над тим, яки­ми якос­тя­ми по­вин­на во­лодіти лю­дина, яку ви­бираєте собі в то­вариші, а тим па­че — в друзі?.. Чо­му так бу­ває, що один то­вариш швид­ко відхо­дить од вас, а інший за­лишаєть­ся в серці на­дов­го, іноді — на все жит­тя? Чи мож­на на­зива­ти дру­зями тих, хто відвер­то ка­же прав­ду в вічі і вик­ри­ває ваші ва­ди? Чи, мо­же, це той, хто вам зав­жди підта­кує?.. Ну, ось ти, Олю, ска­жи, як ти ду­маєш, ко­го б ти мог­ла наз­ва­ти своїм то­вари­шем і дру­гом?

Оля Со­кир­ко, ста­ран­на і сумлінна уче­ниця, вста­ла з-за пар­ти і по­чер­воніла. За­кину­ла за пле­че біля­ву кіску з го­лубою стрічкою, вий­ня­ла із книж­ки, що ле­жала на пор­тфелі, ар­куш па­перу:

— То­вари­шем на­зиваєть­ся лю­дина, зв'яза­на з інши­ми людь­ми на­лежністю до од­но­го ко­лек­ти­ву, ор­ганізації, гру­пи, се­редо­вища; це лю­дина, яку об'єдну­ють з ким-не­будь спільні за­нят­тя, діяльність, пог­ля­ди, умо­ви жит­тя, — швид­ко по­чала чи­тати Оля.

Але тут її пе­ребив Сергій.

— О, по­чала ви­читу­вати з шпар­галки, мов по­номар! А ка­зали — це бу­де не лекція…

Оля зап­ну­лась і ще дуж­че по­чер­воніла. На очах у неї вис­ту­пили сль­ози. Во­на зім'яла папірець у тонкій білій руці.

— Лісо­вий, як ти смієш так го­вори­ти! — розгніва­лась піонер­во­жата. — Ти об­ра­жаєш свою то­вариш­ку!

— А во­на мені не то­вариш­ка! Во­на заз­най­ка! Я чув, як во­на вих­ва­ляєть­ся, що, крім неї, у класі не­має круг­лих відмінників.

В Олі з очей бриз­ну­ли сль­ози. Во­на за­тули­ла об­личчя ру­ками і сіла.

— Ну, це ні на що не схо­же! Ти прос­то грубіян, Лісо­вий! — скрик­ну­ла Ніна Мак­симівна. — Те­бе тре­ба виг­на­ти з кла­су!

Тут підвівся Сте­пан Бе­недик­то­вич, який сидів на задній парті.

— Ніно Мак­симівно, доз­воль­те і мені взя­ти участь у дис­путі.

— Будь лас­ка, будь лас­ка, — зраділа стар­ша піонер­во­жата нес­подіваній до­помозі. — Про­симо.

— Друзі, ось Сергій Лісо­вий не­задо­воле­ний тим, як Оля Со­кир­ко по­яс­нює, ко­го мож­на наз­ва­ти то­вари­шем…

— Я теж міг би про­чита­ти по шпар­галці, — бур­кнув Сергій, блик­нувши спідло­ба чор­ним оком.

— От і доб­ре. Ми вітаємо твоє ба­жан­ня роз­повісти нам, ко­го ти вва­жаєш за справжнь­ого то­вари­ша. Тіль­ки без шпар­галки. І не тре­ба об­ра­жати Олю: во­на справді од­на з кра­щих уче­ниць у класі і мо­же гор­ди­тися цим. Прав­да, без заз­най­ства… От­же, Сергію, ми те­бе слу­хаємо!

Сергій по­совав­ся за пар­тою, але все-та­ки встав.

— Чо­го ж, мо­жу ска­зати… Тіль­ки я не знаю — що…

Клас здриг­нувся від сміху. Всі враз відчу­ли се­бе не­виму­шено.

— Оце ска­зонув! — не втерпів Вла­дик Хвос­тенко. — Не вмієш, то мов­чав би кра­ще!

Сергій ви­соко підняв го­лову.

— А я ска­зав би інак­ше: хто б го­ворив, а хто б і по­мов­чав! Ось, нап­риклад, Хвос­тенко… Чо­му? Та то­му, що я хоч і не вмію до ла­ду ска­зати, який по­винен бу­ти то­вариш і друг, та за­те я їх маю — і то­варишів, і друзів! А Хвос­тенко не має жод­но­го!.. Ніхто з ним не хо­че то­вари­шува­ти! Він тіль­ки се­бе ро­зуміє, тіль­ки се­бе лю­бить. А всі інші для нь­ого — ніщо!.. З та­ким по­пади у біду — то він ще на те­бе нас­ту­пить, аби са­мому з неї ви­дер­тись!

— З се­бе на ме­не не звер­тай! — ви­гук­нув Хвос­тенко. — На ге­ог­рафії ти стріляв, а потім мов­чав, при­чаївшись, як ми­ша, по­ки тво­го друж­ка пропісо­чува­ли.

— Я потім приз­нався…

— Хлопці, та до­сить вам про се­бе! — втру­тилась Ніна Мак­симівна, і її круг­ле ніжне об­личчя по­чер­воніло від до­сади, що дис­пут звер­нув убік від наміче­ної нею кан­ви. — Го­воріть про то­вари­шуван­ня вза­галі…

— Ну, чо­го ж, хай го­ворять і про се­бе, — за­пере­чив Сте­пан Бе­недик­то­вич. — Це як­раз ду­же ціка­во…

— Я й го­ворю, — ска­зав Сергій. — Хвос­тенко пос­та­вив се­бе в класі так, що всі й­ого не люб­лять.

— Тіль­ки ти та Ро­маню­та.

— А Мар­та? Хіба ти за­був учо­рашнє? А Віра Дя­чен­ко, з якої ти щод­ня насміхаєшся, мо­же наз­ва­ти те­бе своїм то­вари­шем? А Слав­ко Си­ниця? Ти вже й­ого зак­лю­вав зовсім, бо знай­шов слаб­шо­го! Чи, мо­же, наші шкільні бас­кетболісти — твої друзі? А­як­же! Ти граєш тіль­ки сам за се­бе і для се­бе, а не за свою ко­ман­ду. Ти хо­чеш, щоб тіль­ки те­бе всі поміча­ли, що ти — най­кра­щий гра­вець. То­му й прог­ра­ли третій і п'ятій школі…

Хвос­тенко зблід і схо­пив­ся роз­лю­това­ний.

— Що ти мені ви­казуєш? Кра­ще за со­бою ди­вись та за своїми дру­зяка­ми! Та роз­ка­жи, — мо­же, знаєш, — чо­му це кіно в нас не бу­ло! Чи не че­рез тво­го друж­ка Ро­маню­ту?

Сергій хотів щось ска­зати, але й­ого ви­пере­див Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Вла­дис­ла­ве, про кіно я по­яс­ню сам. З ла­бора­торії зник­ла плівка філь­му «До­ля лю­дини». На­пев­не, хтось ук­рав. На місці крадіжки ми знай­шли ніж Юр­ка Ро­маню­ти. Але Ро­маню­та не ви­нен. Справжній злодій, ма­буть, хотів звер­ну­ти ви­ну на нь­ого, та й­ому не по­щас­ти­ло зро­бити це. Нав­па­ки, за­лиши­лися інші сліди, за яки­ми ми не сь­огодні-зав­тра ви­яви­мо справжнь­ого злодія…

Хвос­тенко нічо­го не відповів, та вид­но бу­ло, що сло­ва клас­но­го керівни­ка вра­зили й­ого. Він мов­чки зни­зав пле­чима і сів.

— Е, ти не сідай, Вла­дику, — ска­зав Ко­ля Кри­воруч­ко, клас­ний ста­рос­та, — а поп­ро­си ви­бачен­ня у Ро­маню­ти. Ти ж учо­ра звів на нь­ого нак­леп!

— Всі го­вори­ли, то й я ска­зав, — не підво­дячи очей, ог­ризнув­ся Хвос­тенко.

— Навіщо й­ому ви­бача­тись? — про­мовив Сергій, все ще сто­ячи. — Він учо­ра своє одер­жав! Мар­та, як справжній то­вариш, да­ла й­ому од­ко­ша за Юр­ка! І за­раз — глянь­те! — пе­че раків!

Хвос­тенко спа­ленів, зга­дав­ши про ля­пас.

— Ото друж­ба! І я ро­зумію! — до­дав Сергій. — Сам про­падай, а дру­га ви­ручай!

Він при­гадав, що чув ці сло­ва від Юр­ка, але ко­ли в класі рап­том про­луна­ли оп­лески, то сприй­няв їх цілком на свою ад­ре­су.

Ко­ли оп­лески вщух­ли, Сергій сів. Він був по на­турі тро­хи ар­тист і відчув, що закінчи­ти вис­туп тре­ба за­раз, під од­ностай­не схва­лен­ня то­варишів.

Тут підхо­пив­ся Юр­ко.

— Як­що вже го­вори­ти про друж­бу і то­вари­шуван­ня, то я хотів би ска­зати, що дру­гом мо­же бу­ти лю­дина відвер­та, щи­ра. Ось Сергій Лісо­вий. Я й­ого знаю не­бага­то ча­су, але вже встиг под­ру­жити з ним, бо у нь­ого не­має від ме­не таємниць. Ми до­пома­гаємо один од­но­му у всь­ому. Мені хо­четь­ся бу­ти з ним весь час. Ць­ого б я не ска­зав про Вла­дис­ла­ва Хвос­тенка, хо­ча з ним, як і з Сергієм, ми си­димо в од­но­му класі і по­винні зва­тися то­вари­шами…

— Та що ви всі на­кину­лись на Хвос­тенка? — скипів Вла­дик. — Ви дру­жите — і дружіть! А я як-не­будь без ва­шої друж­би обій­дусь! Не­вели­ка честь! По­думаєш! І слу­хати ва­ших ве­лико­розум­них муд­ру­вань не хо­чу! До по­бачен­ня!

Він схо­пив пор­тфель і про­жогом ки­нув­ся до две­рей.

— Вла­дику, ку­ди ж ти? Че­кай! — на­мага­лась спи­нити й­ого Ніна Мак­симівна.

Але Сте­пан Бе­недик­то­вич ска­зав:

— Не­хай іде! Не тре­ба про­сити! Ко­ли-не­будь він зро­зуміє, що об­кра­дає сам се­бе…


 

У ПАСТЦІ 


 

До­рогою Юр­ко, Сергій і Мар­та до­мови­лись зустріти­ся о чет­вертій дня. Але Сергія до­ма че­кала ма­лоп­риємна нес­подіван­ка. Після обіду ма­ти ска­зала:

— Вчо­ра зно­ву бив­ся з Хвос­тенко­вим па­рубій­ком? Бра­кува­ло ще, щоб бать­ко пла­тив за по­дер­тий кос­тюм Хвос­тенчисі! І що нам з то­бою ро­бити? З до­му ні но­гою! За­чекаєш бать­ка. Ка­зав — бу­де го­вори­ти з то­бою!

Сергій пох­му­ро гля­нув на Юр­ка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: