Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 15)

— Оце тобі маєш! Поїха­ли! Що ж нам ро­бити, Юр­ку? Відкла­дати поїздку ніяк не мож­на. До­ведеть­ся тобі з Мар­тою, без ме­не. Ех! І чо­му я та­кий не­щас­ли­вий вро­див­ся?

— Ну, чо­го ти хви­люєшся? Бать­ко, мо­же, ско­ро прий­де, по­гово­рить з то­бою і відпус­тить. То й поїде­мо ра­зом…

Але бать­ко не прий­шов ні о пів на чет­верту, ні о чет­вертій. Хлопці по­чека­ли ще півго­дини, потім Сергій ска­зав:

— От що, ти й­ди! Мар­та досі жде нас… А я вже по­буду до­ма. Нічо­го не вдієш!

Юр­кові не хотілось плив­ти на острів са­мому, без Сергія, але він ро­зумів, що тре­ба. Взяв­ши мо­тузя­ну дра­бину, одяг­нувши спор­тивний кос­тюм, він по­махав ру­кою то­вари­шеві і швид­ко пішов по­над бе­регом.

Мар­та вже че­кала в човні. На ній бу­ло то­нень­ке сит­це­ве плат­тячко з ко­рот­ки­ми ру­кав­ця­ми і го­луба ко­син­ка.

Юр­ко спох­мурнів. «І ку­ди во­на зібра­лась? Знає ж, що до­ведеть­ся спус­ка­тися у підзе­мел­ля! А ви­ряди­лась, як на пляж! Дівчись­ко та й годі!» Щоп­равда, це плат­тячко ли­чило їй, і хло­пець навіть за­милу­вав­ся, див­ля­чись збо­ку на дівчин­ку, але вго­лос гру­бува­то ска­зав:

— Піди до­дому і візь­ми щось теп­ле! Під зем­лею, в пе­чері, хо­лод­но… А ми ж не знаємо, скіль­ки до­ведеть­ся там про­бути… Зас­ту­диш­ся…

Мар­та слух­ня­но пішла до ха­ти. Не­заба­ром вий­шла в теплій коф­тинці і че­реви­ках.

— А Сергія й досі не­ма?

Юр­ко по­яс­нив, чо­му не прий­шов то­вариш.

Й­ому, врешті, приємно і якось бен­тежно бу­ти на­одинці з Мар­тою. Й­ому по­добаєть­ся ди­вити­ся на її чор­не гус­те-пре­гус­те во­лос­ся, що не­покірно прис­кає ку­чери­ками в усі бо­ки, ло­вити сміхот­ливі іскор­ки в ци­гансь­ких очах, ми­лува­тися ніжним рум'ян­цем на ту­гих що­ках. А як ми­ло й лу­каво усміхаєть­ся во­на, див­ля­чись на й­ого ру­дий, з мідним відтінком чуб, що здав­на, скіль­ки він се­бе пам'ятає, зав­да­вав й­ому стіль­ки прик­рощів!

Чо­мусь з нею не так лег­ко й віль­но, як, нап­риклад, з Сергієм, чо­мусь у її при­сут­ності він ніяковіє, дум­ки й­ого плу­та­ють­ся, і він не знає, про що го­вори­ти.

Про­те й­ому хо­четь­ся бу­ти з нею. І це по­чут­тя ста­вало все сильнішим і сильнішим.

Що це за по­чут­тя, він і сам не міг по­яс­ни­ти. Ро­зумів тіль­ки, що в й­ого жит­тя вхо­дить щось но­ве, гар­не, ніжне, і ім'я й­ому — Мар­та. Що день, то частіше він ду­мав про неї. У­яв­ляв її об­личчя, чув її го­лос. Пе­ред ним, мов у імлі, пос­та­вала тон­ка дівча­ча пос­тать у білій мат­росці з синім комірцем.

Але хіба мож­на ска­зати їй про це? Ніко­ли! Во­на не по­вин­на навіть здо­гаду­ватись! Від од­ної лиш дум­ки, що во­на дізнаєть­ся і бу­де сміяти­ся з нь­ого, де­рев'янів язик і го­лос зву­чав хо­лод­но, су­воро.

— Чо­го ти так ди­виш­ся на ме­не? — спи­тала Мар­та. Юр­ко по­чер­вонів і відвів очі.

— Сідай, поп­ли­вемо! — відповів гру­бува­то. — Ба­гато зна­тимеш — швид­ко пос­тарієш!

Мар­та зди­вова­но гля­нула на нь­ого і мов­чки сіла на кор­му.

Чо­му він та­кий схвиль­ова­ний? Мо­же, пос­ва­рили­ся з Сергієм? Ці хлопці якісь не­само­виті! То во­ни жи­ти один без од­но­го не мо­жуть, то ні з то­го ні з сь­ого роз­ма­лю­ють один од­но­му ку­лака­ми об­личчя і хо­дять, як півні. А го­лов­не, мов­чазні і по­тай­ливі. Ось хоч би й Юр­ко. Скіль­ки разів — і на уро­ках, і на пе­рер­вах, і по­за шко­лою — ло­вила на собі й­ого пиль­ний зацікав­ле­ний пог­ляд. Ніби хо­че щось ска­зати. А поч­не го­вори­ти — да­вить­ся сло­вами, мов не­дос­тигли­ми лісо­вими гру­шами-дич­ка­ми. Ні, во­на не ро­зуміє цих хлопців! Дівча­та простіші! Во­ни зав­жди поділять­ся всім, що у них на серці…

Дув суп­ро­тив­ний вітер, і Юр­кові до­вело­ся доб­ре нагріти чу­ба на вес­лах. Мар­та до­пома­гала й­ому своїм стер­но­вим вес­лом.

І ось уже острів. За два дні на нь­ому ще ви­ще підня­лася мо­лода тра­ва. Яду­ча жал­ка кро­пива нас­товбур­чу­вала свої чіпкі го­лоч­ки, і Мар­та з ос­тра­хом об­ми­нала їх, чу­ха­ючи об­жа­лені лит­ки.

Во­ни по­тай­ки проб­ра­лись до знай­омої вежі, ви­дер­ли­ся на­гору.

Юр­ко виг­ля­нув з-за ро­гу. Вни­зу, у гли­бокій дов­гастій ямі, пра­цюва­ло двоє: Стась Дзво­нар і Гле­чик. Вид­но, ро­бота у них по­сува­лась швид­ко, хо­ча бу­ло важ­ко. До­води­лося ви­соко вер­га­ти зем­лю.

Міцно прив'язав­ши дра­бину за гос­трий край стіни, Юр­ко ки­нув її в тем­ний отвір ями і пер­ший спус­тився вниз. За ним — Мар­та.

У підзе­меллі бу­ло тем­но, вог­ко і хо­лод­но. Тхну­ло цвіллю і давнь­ою прогірклою са­жею.

Присвічу­ючи ки­шень­ко­вим ліхта­риком, Юр­ко по­волі пішов у глиб пе­чери. Мар­та не відста­вала від нь­ого.

Бу­ло мо­торош­но; сер­ця лун­ко ка­лата­ли в гру­дях. Низь­ко по­нави­сали над го­лова­ми пох­мурі потріскані кам'яні склепіння, які, зда­вало­ся, от-от за­валять­ся і роз­чавлять їх тут, як ко­мах. Су­воро темніли бічні хо­ди і за­капел­ки, ля­ка­ючи невідомістю.

Про­ходя­чи повз один та­кий хід, во­ни ви­раз­но по­чули гу­пан­ня ло­пати. Юр­ко зу­пинив­ся. Посвітив ліхта­риком. Хід за­вале­ний гли­ною впе­реміш з цег­лою і камінням. Десь там, за гли­няним за­валом, ко­пали Дзво­нар і Гле­чик, не підоз­рю­ючи, що є інший хід у пе­черу.


 

 


 

Пе­реко­нав­шись, що ко­пачі ще до­сить да­леко, ру­шили далі. Пе­чера по­волі зву­жува­лась, а зго­дом кру­то по­вела вниз. Стіни ста­ли мокрі. Під но­гами по­чало чва­кати.

— Ми підхо­димо до мо­ря, — по­шеп­ки ска­зав Юр­ко. — Та ось і во­но!

Пе­чера ве­ла вниз, і на долівці прос­ту­пала во­да. Й­ти далі бу­ло не­без­печно. Юр­ко зу­пинив­ся.

— Ми так нічо­го не знай­де­мо. Дзво­нар і дядь­ко Гле­чик, на­пев­не, зна­ють який­сь тай­ник… Гай­да на­зад!

Те­пер во­ни заг­ля­дали в ко­жен за­капе­лок. Про­ходи­ли бо­кови­ми хо­дами, але всю­ди ба­чили ли­ше пох­мурі цег­ляні стіни і втоп­та­ну гли­няну долівку. Чим ближ­че підхо­дили до вежі, тим ясніше чу­ли гу­пан­ня ло­пат. Потрібно бу­ло поспіша­ти.

В од­но­му бо­ково­му ході, під стіною, нат­ра­пили на гли­боку яму. Нав­кру­ги неї — ку­пи зле­жаної гли­ни. Далі хід, як і ба­гато інших, закінчу­вав­ся об­ва­лом.

— Хтось ко­пав, але, вид­но, дав­но, — ска­зав роз­ча­рова­но Юр­ко. — Не щас­тить нам! До­ведеть­ся підніма­тися на­гору і че­кати, по­ки ті до­беруть­ся до пе­чери.

Важ­кий хо­лод підзе­мел­ля про­сочу­вав­ся під їхнє бла­гень­ке вбран­ня. Хотіло­ся швид­ше на сон­це, на го­лубий вес­ня­ний простір. Мо­торош­на тем­ря­ва об­сту­пала їх зі всіх боків. Проріза­на срібляс­тим про­менем ліхта­рика, во­на зда­вала­ся ще густішою, заг­розливішою.

Мар­та три­мала­ся за Юрків ру­кав, нап­ру­жено прис­лу­ха­ючись до важ­ко­го гу­пан­ня ло­пат за стіною. Вид­но, ко­пачам за­лиша­лося не­бага­то ко­пати, — ско­ро во­ни бу­дуть тут.

Юр­ко, не спи­ня­ючись, поп­ря­мував до ко­лодя­зя, яким во­ни спус­ти­лися вниз. Ось ще один за­ворот — і…

Та що це?

Дра­бина, що висіла від них за яки­хось п'ять метрів, рап­том схит­ну­лась і зник­ла.

Юр­кові сип­ну­ло по спині мо­розом. Він ки­нув­ся впе­ред. Підбіг до от­во­ру — гля­нув уго­ру. Встиг поміти­ти, як чиїсь ру­ки поспішно підня­ли дра­бину. По­сипа­лись камінці і їдка пи­люка.

Що ж те­пер?

Хло­пець без­по­рад­но ог­ля­нув­ся на Мар­ту, пох­ню­пив­ся. Який він ду­рень! Ті двоє ви­яви­лися хитріши­ми — вис­те­жили їх, ко­ли во­ни спус­ка­лися вниз, і те­пер…

Мар­та зро­зуміла все.

— Що бу­демо ро­бити, Юр­ку?

— Хіба я знаю, — ти­хо ска­зав Юр­ко. — Який же я й­олоп! Ду­рень!

Він стук­нув се­бе ку­лаком по лобі.

Мар­та при­тули­лась до Юр­ко­вого пле­ча.

Іншим ча­сом Юр­ко відштов­хнув би її, але те­пер не посмів. Це ж він сам ви­нен. І на­що завів дівчи­ну в підзе­мел­ля?.. Потрібно бу­ло за­лиши­ти її звер­ху, щоб ча­тува­ла, а са­мому спус­ти­тися вниз…

«А мо­же, спро­бува­ти вилізти? — по­думав Юр­ко. — Ко­ли б тро­хи вуж­чий ко­лодязь, то це бу­ло б прос­то…»

Він упер­ся но­гами в од­ну стінку, а ру­ками в про­тилеж­ну і по­чав підніма­тися. Та од­ра­зу ж зірвав­ся і впав. Бо­ляче за­бив коліно. Спро­бував ще раз. І зно­ву нев­да­ло: з дво­мет­ро­вої ви­соти геп­нувся на долівку.

— Ні, без вірь­ов­ки не вилізти!

Юр­ко підвівся, об­тру­сив одяг і з ту­гою гля­нув на­гору, де синіло не­бо. Як во­но близь­ко! Ли­ше яки­хось де­сять-п'ят­надцять метрів. Але для них во­ни страшні і не­пере­борні!

І хло­пець у відчаї вда­рив ку­лаком у хо­лод­ну кам'яну стіну. Ми­нав час.

Трем­тя­чи від хо­лоду, во­ни прис­лу­хали­ся до де­далі гучніших го­лосів, що доліта­ли з пе­чери.

— Чуєш — уже про­копа­ли хід… — про­шепотіла Мар­та.

— Не бій­ся, ми щось при­думаємо. — Юр­ко на­магав­ся підбадь­ори­ти дівчи­ну, хо­ча сам не знав, що мож­на тут при­дума­ти.

Во­ни пе­рей­шли від ко­лодя­зя до гли­бокої тем­ної ніші. Схо­вали­ся там. В пе­чері ста­вало світліше: ко­пачі швид­ко по­ширю­вали прохід. Чу­лося тяж­ке хе­кан­ня стом­ле­них лю­дей, скрегіт ло­пат і глу­хе гу­пан­ня гли­ни.

— Мо­же й до­сить? — до­линув го­лос Дзво­наря. — Пролізе­мо й так…

— Мо­же й до­сить, — по­годив­ся Гле­чик. — Лізь по­пере­ду!

Юр­ко стис Мар­ти­ну ру­ку.

В пе­черу по­коти­лися груд­ки землі. Блис­нув промінь елек­трич­но­го ліхта­ря. Дзво­нар ско­тив­ся вниз і го­лос­но ви­ла­яв­ся. За ним, со­пучи і чор­ти­ха­ючись, про­тис­нувся Гле­чик.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: