Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 16)

Юр­ко і Мар­та зав­мерли в ніші, при­пав­ши до хо­лод­ної стіни, на­мага­ючись не ди­хати.




 

Дзво­нар, присвічу­ючи по­перед се­бе ліхта­рем, прой­шов повз них і звер­нув у бо­ковий хід, де бу­ла ви­рита яма. За ним, теж з ліхта­рем, стом­ле­но чов­ги­кав Гле­чик.

Юр­ко сподівав­ся, що пе­редусім во­ни ки­нуть­ся шу­кати їх. Але див­но: і Дзво­нар, і й­ого на­пар­ник по­води­лися так, ніби й не підоз­рю­вали, що в пе­чері хтось є.

Рап­том Дзво­нар скрик­нув і ви­ла­яв­ся. В ту ж мить він вис­ко­чив із бо­ково­го хо­ду і схо­пив Гле­чика за гру­ди. Той відсах­нувся і підняв ру­ку з ліхта­рем.

— Там нічо­го не­ма! — про­ревів Дзво­нар. — Це ти ви­копав, пад­лю­ко! По­ки я сидів у тюрмі, ти вирішив по­корис­ту­вати­ся на­шою знахідкою! Але це тобі так не ми­неть­ся! Я уб'ю те­бе!

Він трах­нув й­ого ліхта­рем по об­личчю. По­чув­ся дзенькіт роз­би­того скла і зойк пе­реля­кано­го Гле­чика, який на­магав­ся ви­дер­ти­ся з вед­ме­жих обіймів Дзво­наря.

— Че­кай, не бий! Я нічо­го не знаю! Кля­нусь тобі, що я тут ні ра­зу після то­го не був! — хли­пав Онуфрій Іва­нович, ухи­ля­ючись від но­вих ударів. — Ко­ли б це я вкрав, то хіба б я пра­цював отут стіль­ки ча­су? Хай й­ому біс!

Дзво­нар відштов­хнув й­ого до стіни, ви­хопив з ру­ки ліхтар, а свій, роз­би­тий, ки­нув під но­ги. Спря­мував­ши промінь Гле­чикові в об­личчя, про­сичав зловісно:

— Я не вірю твоїм клят­вам! Мер­зотник! Злодій ста­рий! Хар­ци­зяка! Ніхто, крім те­бе, не знав про на­шу схо­ван­ку! Ти обікрав ме­не! Ти заг­нав ме­не навіки в ку­туз­ку! Бо те­пер мені, ко­ли пій­ма­ють, да­дуть пов­ну ко­туш­ку за вте­чу з тюр­ми! А хіба ж я тікав би, ко­ли б знав, що на волі у ме­не нічо­го не­ма? Я сподівав­ся, що діста­ну чисті до­кумен­ти і жи­тиму, як бог! А ти ме­не об­ду­рив! Ти ме­не вбив! То про­пади ж і ти, по­ган­цю!

Дзво­нар ви­хопив з ки­шені ніж і зно­ву ки­нув­ся на Гле­чика. Але той ус­тиг пе­рехо­пити й­ого ру­ку і скрик­нув:

— Че­кай! Не вби­вай! Я ска­жу! То я відко­пав. Усе у ме­не… До­ма. За­хова­не… Я віддам. Тіль­ки не вби­вай! Я ду­мав…

— Що ти ду­мав? Що я повірю твоєму базікан­ню? Що Стась — прос­та­чок, яко­го лег­ко об­ду­рити? Е-е, дя­деч­ку, не на та­кого нат­ра­пив! Дя­куй бо­гові, що на­по­умив те­бе вчас­но зізна­тися, а то за­копав би в тій ямі, як со­баку!

Юр­ко до бо­лю стис Мар­ти­ну ру­ку. Так ось хто такі Стась Дзво­нар і дядь­ко Гле­чик! Бан­ди­ти, ладні пе­рег­ризти гор­ло не тіль­ки ко­мусь іншо­му, а й один од­но­му!

Хлоп­цеві ста­ло мо­торош­но.

Дзво­нар тро­хи вга­мував­ся. Опус­тив ру­ку з но­жем і сплю­нув набік. Промінь світла ков­знув по ку­пах запліснявілої гли­ни нав­кру­ги ями. І тут в очі Дзво­нареві впа­ли свіжі сліди.

— Тут хтось не­дав­но був! Ти ба­чиш — зовсім свіжий слід! — ви­гук­нув він. — Я ж ка­зав, що чув у руїнах чиїсь кро­ки…

— Мо­же, це ти сам хо­див? — спи­тав Гле­чик, зро­зумівши, що не­без­пе­ка ми­нула.

— Та­ке ме­леш! Пог­лянь: сліди вдвічі менші, ніж мої!

Во­ни обид­ва наг­ну­лися над ямою. Потім Дзво­нар вип­ростав­ся, хи­жо ви­тяг­нув упе­ред го­лову.

Звідкись до­линув ледь чут­ний шурхіт піску, що си­пав­ся зго­ри. Без сумніву, хтось веш­тався на вежі.

Юр­ко зро­зумів, що їх за­раз вик­ри­ють.

— Тікай­мо! — шеп­нув він Марті і підштов­хнув її по­перед се­бе.

По­ки оше­лешені Дзво­нар і Гле­чик роз­ду­мува­ли, що ста­лося, во­ни вже бу­ли в лазівці — по­пере­ду Мар­та, за нею — Юр­ко. Вис­ко­чив­ши на той бік лазівки, Юр­ко по­чув по­заду крик: «Стій! Стій!» Ми­моволі ог­ля­нув­ся — і по­бачив Дзво­наря з но­жем у руці. Спітнілий, за­мур­за­ний, він рач­ку­вав вузь­ким про­ходом, не спус­ка­ючи з хлоп­ця жор­сто­кого пог­ля­ду.

«Хоч би Мар­та не на­дума­ла зу­пини­тись, — по­думав Юр­ко. — Хоч би тіка­ла до чов­на. А То за­гине­мо обоє!»

Мар­та ніби вга­дала й­ого дум­ки і що­духу пом­ча­ла попід стіною, потім кру­то звер­ну­ла пра­воруч, на про­тилеж­ний край ос­тро­ва, в за­рості.

Бан­ди­ти не поміти­ли її.

Щоб відвер­ну­ти від неї ува­гу пе­ресліду­вачів, Юр­ко побіг поміж ку­пами цег­ли і каміння, прос­то че­рез зам­чи­ще, до напівзруй­но­ваних воріт.

І в ту ж мить по­бачив Вла­дика Хвос­тенка, який сто­яв угорі на вежі, зди­вова­но витріщив­шись на нь­ого.

Чо­му тут по­явив­ся Хвос­тенко — не бу­ло ко­ли роз­ду­мува­ти.

— Вла­дику, тікай! — гук­нув Юр­ко. — Тікай швид­ше!

Дзво­нар теж по­бачив Хвос­тенка і, по­думав­ши, що то один з тих двох, що бу­ли в пе­чері, по­вер­нув до нь­ого. Гле­чик щой­но виліз і сто­яв, відса­пу­ючись і жму­рячись про­ти сон­ця.

Хвос­тенко, на­решті, зро­зумів, що й­ому заг­ро­жує не­без­пе­ка. Він зля­кано скрик­нув і по­дер­ся по руїнах уго­ру. Зни­зу до нь­ого з но­жем у руці підби­рав­ся Дзво­нар. Ось во­ни зу­пини­лись обид­ва. Потім Дзво­нар ки­нув­ся впе­ред…

Юр­ко спо­лотнів. Тре­ба Вла­дику до­помог­ти. Але як? Ки­нути нап­ризво­ляще Мар­ту? Чи в без­пеці вже во­на? А потім — як до­помог­ти? Крім каміння, під ру­кою нічо­го не­ма.

Вла­дик уже до­сяг­нув най­ви­щої точ­ки на стіні. Далі тіка­ти ніку­ди. По­пере­ду — мо­ре, по­заду — пе­ресліду­вач. Він ось-ось наз­до­жене хлоп­ця.

Тоді Юр­ко ки­нув­ся Вла­дику на до­помо­гу. По кам'яних схо­дах цен­траль­ної вежі ви­дер­ся швид­ко на­гору і спи­нив­ся метрів за двад­цять від Хвос­тенка. Схо­пив камінь і пош­пу­рив на Дзво­наря. Той ухи­лив­ся і, лю­то ла­ючись, по­дер­ся зно­ву вго­ру.

— У мо­ре! Пли­гай у мо­ре! — гук­нув Юр­ко.

Хвос­тенко без­по­рад­но ог­ля­нув­ся нав­кру­ги. По­бачив­ши Юр­ка, кри­во усміхнув­ся. Й­ого ли­це зблідло. З од­но­го бо­ку, вни­зу, — ка­ламутні хвилі. З дру­гого — Дзво­нар з но­жем у руці.


 

 


 

— Пли­гай мерщій! — скрик­нув Юр­ко.

Хвос­тенко га­яв­ся, ме­тав­ся на вузь­ко­му шпилі вежі.

Дзво­нар виліз на стіну, пе­рес­триб­нув че­рез дво­мет­ро­вий про­лом і спи­нив­ся за п'ять кроків від хлоп­ця. Блис­нув про­ти сон­ця ніж.

Хвос­тенко відсах­нувся, ос­ту­пив­ся — і з кри­ком упав у мо­ре. Юр­ко за­лишив­ся сам на сам з во­рогом.

— Ну, ще­ня, вва­жай, що й тобі ка­пут! Свідків я не за­лишаю!

Важ­ко ди­ха­ючи, ла­ючись, Дзво­нар ки­нув­ся до хлоп­ця.

Не дов­го ду­ма­ючи, Юр­ко пе­рес­триб­нув на зовнішню стіну і по ній поліз на ве­жу.

Дзво­нар роз­га­дав й­ого намір і ки­нув­ся нав­пе­рей­ми. Те­пер по­ряту­нок за­лежав від швид­кості, — і Юр­ко пом­чав по ши­роко­му кар­ни­зу вежі до то­го місця, де во­на ку­том вис­ту­пала да­леко в мо­ре. За­лиша­лося ще яки­хось три-чо­тири кро­ки, і він міг, не ри­зику­ючи скру­тити собі в'язи на підвод­но­му камінні, плиг­ну­ти в во­ду. Але Дзво­нар, ба­чачи, що хло­пець вис­ли­зає у нь­ого з рук, схо­пив важ­ку цег­ли­ну і ки­нув у нь­ого.

— Не вте­чеш, по­ган­цю! — прох­рипів злісно.

Юр­ко схит­нувся: вда­рило в го­лову.

«Тіль­ки б не впас­ти на каміння!» — май­ну­ла дум­ка.

Неп­ри­томніючи, він змах­нув ру­ками і плиг­нув униз, на­мага­ючись як­най­дуж­че відштов­хну­тись но­гами від вежі.

Хо­лод­на во­да освіжи­ла й­ого. Він отя­мив­ся, ви­ринув на по­вер­хню. Бо­лю не відчу­вав.

Ли­ше очі за­лива­ло ка­ламут­ною хви­лею, і во­да за­рожевіла від крові.

Ухо­пив­шись за слизь­кий, пок­ри­тий му­лом і тван­ню камінь, підтяг­нувся до подзь­оба­ної, ніздрю­ватої стіни — за­ховав­ся в гли­бокій ви­ямці, під гранітним кар­ни­зом, при­чаївся.

Від зуб­частих стін на мо­ре па­дала різка тінь, то бан­дит пе­рехи­лив­ся вниз і вдив­лявся в во­ду, че­ка­ючи, чи не ви­рине хло­пець на по­вер­хню. Але не діждав­шись зник.

Та це на­вело Юр­ка на дум­ку, що Дзво­нар прип­ли­ве сю­ди на човні, щоб пе­ресвідчи­тись у їхній за­гибелі. Тре­ба знай­ти надійнішу схо­ван­ку.

Він по­волі поп­лив попід стіною.

За ро­гом зне­наць­ка зди­бав Вла­дика Хвос­тенка, який од­ною ру­кою три­мав­ся за вит ступ у стіні. З дру­гої со­чила­ся кров.

— По­ране­ний? — за­питав Юр­ко.

— Уда­рив­ся об камінь, — крізь зціплені зу­би відповів Хвос­тенко, уни­ка­ючи ди­вити­ся Юр­кові в очі. — А ти теж?

— Ме­не — цег­ли­ною в го­лову. Бо­лить. Ніби джмелі гу­дуть. Та то пус­те! За­раз нам тре­ба десь за­хова­тися. Ти змо­жеш плив­ти?

— Спро­бую…

Во­ни по­волі поп­ливли попід стіною. Не­заба­ром нат­кну­лись на вузь­ку бій­ни­цю. На­силу про­тис­ну­лися ту­ди й опи­нили­ся у чи­мало­му тем­но­му приміщенні з низь­ким пох­му­рим склепінням. Тут бу­ло хо­лод­но, як у пог­ребі. Во­да ся­гала по­яса.

До­помігши Хвос­тенкові знай­ти мілке місце, де мож­на бу­ло присісти, Юр­ко по­вер­нувся до бій­ниці. По­чув­ся плескіт ве­сел і глу­хий гомін. Чов­на ще не вид­но, і Юр­ко бо­яв­ся виг­ля­дати, щоб не ви­яви­ти се­бе. За­те він зра­зу пізнав Гле­чиків го­лос:

— Пливімо звідси! По­далі від гріха! — го­ворив ста­рий. — Ти ж ба­чиш, що їх ніде не­має. Чо­го тобі ще тре­ба?..

— Че­кай, то, здаєть­ся, кров?

— Де?

— Он, на ка­мені!..

Го­лоси за­мов­кли. Потім за­гово­рив Гле­чик.

— Справді кров! Ти убив й­ого, Ста­сику!

— Од­но­го на­пев­не. А де ж дру­гий? Як­що жи­вий, то по­винен бу­ти десь поб­ли­зу…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: