Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 17)

Бан­ди­ти, ма­буть, не поміти­ли отвір у стіні над во­дою, і чо­вен проп­лив ми­мо.

Щоб пе­реко­натись, що не­без­пе­ка ми­нула, Юр­ко обе­реж­но ви­зир­нув з бій­ниці.

В ту ж мить по­чув­ся Дзво­нарів го­лос:

— Ось­де він! Я так і знав, що там хтось хо­ваєть­ся! Те­пер не вте­чеш, го­луб­чи­ку!

Юр­ко мет­нувся на­зад. При­чаївся за стіною.

До бій­ниці прис­тав чо­вен.

— Ви­лазь, хлоп­че! — крик­нув Дзво­нар, пе­рехи­ля­ючись че­рез борт. — Кра­ще бу­де! Ви­лазь!

Юр­ко мов­чав.

— А-а, не хо­чеш ви­лази­ти? Ну, я те­бе сам діста­ну!

Дзво­нар обе­реж­но, щоб не пе­реки­нути чов­на, зліз у во­ду.

Юр­ко за­тис у руці цег­ли­ну, ла­ден би­тись на смерть.

Хвос­тенко підвівся і, теж взяв­ши камінь, став по дру­гий бік от­во­ру.

Юр­ко ви­тер мок­рим ру­кавом кров з об­личчя. В го­лові шуміло. Щоб не впас­ти, він обіпер­ся на хо­лод­ний слизь­кий камінь.

Під склепінням зне­наць­ка по­темніло. По­чуло­ся сопіння і плескіт во­ди.

Хлопці наг­ну­лись до от­во­ру. І відсах­ну­лись на­жаха­но: в бій­ни­цю, ви­рячив­ши очі, сил­ку­вав­ся про­тис­ну­тись мок­рий страш­ний Дзво­нар.


 

СЕРГІЙ ХВИ­ЛЮЄТЬ­СЯ 


 

Бать­ко май­же півго­дини вів із си­ном нуд­ну і неціка­ву роз­мо­ву про й­ого успіхи в школі, про вчо­раш­ню бій­ку.

Такі роз­мо­ви відбу­вали­ся що­раз нап­рикінці чверті, і Сергій уже звик до них і знав, що, як пра­вило, во­ни закінчу­ють­ся од­ним, але відчут­ним по­тилич­ни­ком. Після ць­ого бать­ко відпус­кав си­на і не тур­бу­вав біль­ше аж до кінця нас­тупної чверті.

Але сь­огодні, замість то­го щоб да­ти по­тилич­ни­ка і відпус­ти­ти хлоп­ця на всі чо­тири сто­рони, бать­ко су­воро ска­зав:

— Після шко­ли си­ди до­ма! Годі веш­та­тися по задвірках! Годі со­бак дра­тува­ти! Та за пе­тель­ки бра­ти то­варишів! Наб­ридло мені з то­бою во­юва­ти! А те­пер марш звідси! І по­за межі дво­ру без мо­го доз­во­лу не смій ви­ходи­ти! Чуєш?

— Чую, — пох­ню­пив­ся Сергій: по­ки бать­ко до­ма, годі й ду­мати про те, щоб плив­ти на острів.

Е-е, хай й­ому грець! Ко­ли б знав, що так бу­де, то не при­ходив би й до­дому! Кни­ги мож­на бу­ло за­лиши­ти у Мар­ти. Юр­ко приніс би щось по­поїсти, і він за­раз плив би з дру­зями до ос­тро­ва. А про­чухан був би один — і за вчо­рашнє, і за сь­огоднішнє! Ех!..

Ціка­во, де за­раз Юр­ко і Мар­та? На ос­трові чи тіль­ки підпли­ва­ють до нь­ого?

Він підстри­бом збіг з ґан­ку і пом­чав до ле­вади. Швид­ко ви­дер­ся на де­рево, вмос­тився зручніше в своєму гнізді і при­пав очи­ма до бінок­ля…

Ось во­ни! Уже на ос­трові! Обе­реж­но про­бира­ють­ся до зам­чи­ща!

Як би й він хотів бу­ти там, ра­зом з ни­ми! Спус­ти­тися в тем­не підзе­мел­ля і пе­рехо­пити з-пе­ред са­мого но­са у Дзво­наря і Гле­чика те, що во­ни шу­ка­ють!

Рап­том в оку­лярах бінок­ля про­май­ну­ла тре­тя пос­тать. Сергій нас­то­рожив­ся. Хто ж це слідкує за Юр­ком і Мар­тою?..

Ось пос­тать приг­ну­лась, пе­ребігла відкри­тий май­дан­чик і схо­вала­ся за вис­ту­пом стіни. При­чаїлась. Зав­мерла там.

У Сергія по­холо­ло все­редині. Нев­же то Дзво­нар? Що він на­думав? Мо­же, прос­то вирішив пе­ревіри­ти, що за лю­ди прип­ливли на острів і чо­го? Але ж він швид­ко ви­явить, на­зира­ючи за ни­ми, по­таємний хід у пе­черу!

Тим ча­сом Юр­ко і Мар­та ви­дер­ли­ся на ве­жу і зник­ли в підзе­меллі. Пос­тать ви­рину­ла зі схо­вища і по­дер­ла­ся на­гору.

Со­нячні про­мені освіти­ли її. — і Сергій ма­ло не скрик­нув від по­диву: Вла­дик Хвос­тенко! Ав­жеж, Хвос­тенко!

Спо­чат­ку Сергій зрадів. Все-та­ки Хвос­тенко — не Дзво­нар. Що він мо­же за­подіяти Юр­кові й Марті?

Хвос­тенко ог­ля­нув­ся нав­ко­ло, пе­рече­кав тро­хи, а потім підкрав­ся до лазівки в пе­черу і зав­мер над нею.

Сергій при­кипів до оку­лярів бінок­ля.

Який­сь час Хвос­тенко сидів над лазівкою не­рухо­мо. Потім схо­пив дра­бину і по­чав швид­ко ви­тягу­вати її з ями.

— От мер­зотник! — скрик­нув Сергій.

А Хвос­тенко тим ча­сом ви­тяг дра­бину і спокій­но сів під стіною.

Сергій за­думав­ся — як же до­помог­ти то­вари­шам? Як ви­ручи­ти їх з біди? Тре­ба взя­ти чо­вен і плив­ти на острів! Хай навіть бать­ко і луп­ки дасть! Та потім що? На­кину­тися на Хвос­тенка? Це при­вер­не ува­гу Дзво­наря і Гле­чика. Тоді вза­галі бу­де кепсь­ко. Ні, тре­ба при­дума­ти щось інше…

По­ява Дзво­наря і по­гоня за Хвос­тенком, а потім за Юр­ком зму­сила діяти блис­ка­вич­но.

Він стрімго­лов спус­тився з яво­ра і Що­духу по­летів з дво­ру.

— Ти ку­ди? — ки­нув­ся з ґан­ку бать­ко. Але Сергій навіть не відповів.

На по­ромі, за­диха­ючись від хви­люван­ня, плу­тано роз­повів Мар­ти­ному бать­кові про ли­хо, що скоїло­ся на ос­трові.

— Шу­кай­те чов­на і швид­ше пливіть ту­ди! А я побіжу до Сте­пана Бе­недик­то­вича. Або в міліцію…

Сте­пана Бе­недик­то­вича до­ма не бу­ло. Докія Іванівна ска­зала, що він у школі на пед­раді, і схвиль­ова­ний Сергій зра­зу ж по­вер­нув до шко­ли.

Він поспішав. На спітніло­му лобі при­лип­ло чор­не роз­патла­не во­лос­ся. Від швид­ко­го бігу за­коло­ло в боці. Та хіба він міг зва­жати на це?

На ши­роко­му шкіль­но­му подвір'ї — нікогісінь­ко.

Пробіга­ючи повз відчи­нені вікна учи­тель­ської, Сергій по­чув своє прізви­ще і зу­пинив­ся. На­шоро­шив ву­ха.

— І Лісо­вому, і Ро­манюті, — го­вори­ла Оле­на Калістратівна, — я пос­та­вила б з по­ведінки за рік «за­довіль­но», а то й «по­гано»… Во­ни ніяк не зас­лу­гову­ють оцінки «відмінно». Лісо­вий здав­на ши­бени­кува­тий, а ос­танній ви­падок на моєму уроці підтвер­джує, що він і не ду­має вип­равля­тись. Обур­ли­ва і Ро­маню­тина по­ведінка. Це за­розумілий хло­пець. Він над­то ви­сокої дум­ки про се­бе. До то­го ж ота історія з філь­мом…

— Оле­но Калістратівно, ми ж ви­яс­ни­ли… — за­пере­чив Сте­пан Бе­недик­то­вич.

Оле­на Калістратівна рап­том, ки­нув­ши пог­ляд у вікно, ви­гук­ну­ла:

— Ви тіль­ки пог­лянь­те! Ми тут го­вори­мо про Лісо­вого, а він стоїть під вікном і підслу­ховує!

Сергій по­чер­вонів.

У вікно виг­ля­нув ди­рек­тор.

— Ти чо­го тут, Лісо­вий? — спи­тав пох­му­ро. — До ме­не?

— І до вас, і до Сте­пана Бе­недик­то­вича…

— Прий­деш у по­неділок. Ми за­раз зай­няті…

— Ні, ні, що ви! Там Юр­ко і Мар­та за­гинуть. І Хвос­тенко. На Зам­ко­вому ос­трові…

У вікні по­казав­ся і Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Як за­гинуть? Що ти го­вориш? Ану, зай­ди в учи­тель­ську!

Сергій бігом пом­чав до вхо­ду в шко­лу. Ди­рек­тор і Сте­пан Бе­недик­то­вич зустріли хлоп­ця біля две­рей.

— Що ста­лося, Сергію? — за­пита­ли схвиль­ова­но.

Сергій на­магав­ся роз­повіда­ти як­най­ко­рот­ше і від то­го зби­вав­ся і ще біль­ше хви­лювавсь. Сте­пан Бе­недик­то­вич пе­резир­нувся з ди­рек­то­ром.

— Тре­ба й­ти ту­ди, Іва­не Пет­ро­вичу, — ска­зав клас­ний керівник.

— Ідіть! Візьміть з со­бою ще кіль­кох чо­ловік, — він гля­нув на вик­ла­дачів фізкуль­ту­ри. — Яко­ве Пав­ло­вичу, і ви, Сергію Іва­нови­чу, будь лас­ка. Тіль­ки не гай­тесь! А я под­зво­ню в міліцію.


 

ПО­РЯТУ­НОК 


 

Мар­та зу­пини­лася в ку­щах і пе­реве­ла дух. По­гоні не бу­ло. Юр­ко теж не наз­до­ганяв її. Де ж він? Нев­же пот­ра­пив у ру­ки Дзво­нареві?

Дівчи­на прис­лу­хала­ся. З зам­чи­ща до­лину­ли якісь не­виразні вик­ри­ки. Потім усе вщух­ло. За­пала та­ка болісна ти­ша, що у Мар­ти аж го­лова пішла обер­том. «Юр­ку, Юр­ку, що ж там з то­бою?» — стук­ну­ло гос­тро в сер­це.

Потім хви­лина роз­па­чу ми­нула, і Мар­та по­вер­ну­ла на­зад. Во­на зна­ла, що на півден­но­му бе­резі ос­тро­ва за­рості підсту­па­ють до са­мого зам­чи­ща, а то­му проб­ра­лась ту­ди і при­чаїлась за гус­тим ку­щем.

Ось із руїн пок­вапли­во вибіг Гле­чик, а за ним — Дзво­нар. Во­ни ки­нулись до мо­ря, сіли в чо­вен і поп­ливли попід бе­регом, оги­на­ючи острів зі схо­ду.

Спов­не­на найгірших пе­ред­чуттів, дівчи­на пом­ча­ла в за­мок. Та Юр­ка ніде не бу­ло. Во­на об­шу­кала всі за­капел­ки, всі ями й про­вал­ля, од­нак не знай­шла нічо­го, що б на­вело її на слід хлоп­ця.

Нев­же во­ни й­ого вби­ли і ки­нули в мо­ре?

Зне­силе­на пе­режи­тим, при­бита го­рем, Мар­та сіла на теп­лий камінь і при­хили­лася пле­чем до стіни, в якій зя­яла чи­мала діра, ніби про­бита ар­ти­лерій­ським сна­рядом.

Рап­том її ува­гу при­вер­нув який­сь гомін. Во­на обе­реж­но ви­суну­лась у дірку, гля­нула вниз і ма­ло не скрик­ну­ла. Там, вни­зу, на сіро-зе­лених хви­лях, гой­дав­ся чо­вен, в яко­му сидів Гле­чик з вес­лом у ру­ках.

Дзво­нар бов­тався у воді, на­мага­ючись пролізти у вузь­ку щіли­ну в підмур­ку фор­течної стіни.

«Там Юр­ко!» — здо­гада­лась Мар­та.

Во­на схо­пила важ­кий камінь, щоб пош­пу­рити у во­рогів. Але тут до її слу­ху до­лину­ло чітке цо­котан­ня мо­тора.

Хтось плив на човні.

Гле­чик теж на­шоро­шив ву­ха. Щось ска­зав Дзво­нареві. Той ви­ла­яв­ся \ поспішно поліз у чо­вен.

— За­водь ма­шину! — на­казав Гле­чикові. — Гай­да звідси!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: