Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 18)

Гле­чик завів мо­тора. Чо­вен відча­лив від зам­чи­ща, по­вер­нув пра­воруч і по­за півден­ним бе­регом ос­тро­ва швид­ко поп­лив до міста.

Мар­та ви­дер­ла­ся на стіну і по­бачи­ла з північно­го бо­ку, метрів за трис­та від зам­чи­ща, мо­тор­ний чо­вен, а в нь­ому — бать­ка. Й­ого сму­гас­тий тіль­ник і чор­ний флотсь­кий кар­туз із блис­ку­чим ко­зир­ком зда­ля ви­раз­но виділя­лися на синь­ому тлі мо­ря.

— Та­ту! Та­ту! — за­гука­ла дівчи­на, роз­ма­ху­ючи ко­син­кою.

Бать­ко помітив її і взяв курс пря­мо на неї. Хви­лин за п'ять він прис­тав до бе­рега. Мар­та вско­чила в чо­вен.

— Швид­ше! Там десь Юр­ко!

Ста­рий Крав­ченко по­лег­ше­но зітхнув, по­бачив­ши жи­ву й здо­рову доч­ку.

Чо­вен плив уз­довж сірої пох­му­рої стіни зам­ку. Всю­ди бу­ло ти­хо. Мар­та уваж­но при­див­ля­лася.

Десь за цією ве­жею Дзво­нар на­магав­ся схо­пити Юр­ка.

— Юр­ку, Юр­ку! — гу­кала во­на, пе­рехи­лив­шись че­рез борт.

Рап­том з бій­ниці до­линув шурхіт, а потім по­каза­лась мок­ра го­лова Вла­дика Хвос­тенка.

Мар­та вра­жено скрик­ну­ла, бо ніяк не сподіва­лася по­бачи­ти й­ого тут.

— Це ти?.. А де ж Юр­ко?

Хвос­тенко зне­може­но обіпер­ся спи­ною на камінь. З за­юше­ного кров'ю ру­кава розтіка­лися по воді чер­во­нясті пля­ми.

— Юр­ко теж тут. Тіль­ки й­ому ста­ло по­гано. Че­кай­те. Я за­раз…

Він зник у тем­ряві і по­вер­нувся із зне­силе­ним Юр­ком.

Мар­та з бать­ком підня­ли хлоп­ця на борт, а потім до­помог­ли і Хвос­тенкові вилізти в чо­вен. Не га­ючи ча­су, Іван Іва­нович пом­чав до місь­ко­го пор­ту.

На півдо­розі во­ни зустріли мо­тобот з міліціоне­рами і Сте­паном Бе­недик­то­вичем та Сергієм. Іван Іва­нович зу­пинив чов­на.

— Швид­ше їдь­те на Підгірну, но­мер чо­тир­надцять… До Онуфрія Іва­нови­ча Гле­чика, — про­шепотів Юр­ко, ко­ли до нь­ого схи­лили­ся Сте­пан Бе­недик­то­вич і мо­лодий чор­ня­вий капітан міліції з універ­си­тетсь­ким знач­ком на кітелі. — Во­ни поїдуть ту­ди. Дзво­нар шу­кає щось кош­товне…

— Дзво­нар? — пе­репи­тав капітан і по­дивив­ся на міліціонерів. — Так от ку­ди за­летіла пташ­ка! Це не­без­печний зло­чинець-ре­цидивіст. Спа­сибі, хлоп­че!..

— Візьміть з со­бою Мар­ту і Сергія. Во­ни зна­ють бан­дитів.

Мар­та пе­ресіла на мо­тобот, а Сте­пан Бе­недик­то­вич — у чо­вен. Капітан по­махав ру­кою, і мо­тобот пом­чав до бе­рега.


 

ЩЕ ОДИН ЗЛО­ЧИН 


 

Шо­фер таксі Олексій Мак­си­мович Мель­ник ду­же лю­бив свою ро­боту. До па­сажирів ста­вив­ся ввічли­во, люб'яз­но. Їздив обе­реж­но, пам'ята­ючи, що ве­зе лю­дей і їде по ву­лицях, де теж пов­но лю­дей.

То­му ду­же зди­вував­ся й обу­рив­ся, ко­ли на прис­тані, ку­ди він щой­но привіз па­сажи­ра, до нь­ого в ма­шину вдер­ло­ся двоє за­сапа­них чо­ловіків, і мо­лод­ший гар­кнув з заднь­ого сидіння:

— Ба­тю, же­ни що­духу! На Підгірну! Ма­тимеш тро­яч­ку!

Од­нак Олексій Мак­си­мович спе­реча­тися не став, бо зра­зу по­бачив, що цих не пе­реко­наєш. Вирішив їха­ти так, як їздив зав­жди.

Го­луба «Вол­га» плав­но ру­шила з місця. Хоч рух на ву­лицях був не­вели­кий, та стрілка спідо­мет­ра не пе­ребіга­ла за циф­ру 60.

— Швид­ше, хай й­ому чорт! — ла­яв­ся зза­ду мо­лод­ший па­сажир. — Я запізнюсь на поїзд!

— Ми ж їде­мо на Підгірну, а не на вок­зал, — звів бро­ви Олексій Мак­си­мович.

— Спо­чат­ку на Підгірну за ре­чами, а потім — на вок­зал!

— Встиг­не­мо! Поїзд о котрій?

Стась Дзво­нар — то був він — пог­ля­нув миг­цем на го­дин­ник.

— Че­рез двад­цять п'ять хви­лин.

— Че­рез двад­цять п'ять хви­лин? От­же, на Підгірну ми доїде­мо за п'ять хви­лин, — мірку­вав уго­лос шо­фер. — З Підгірної до вок­за­лу, як­що їха­ти че­рез місто, ще п'ят­надцять. Але я вас по­везу нав­прос­тець — че­рез по­ле. Там ближ­че, і до­рога кра­ща. Замість п'ят­надця­ти, доїде­мо за де­сять. А ра­зом — за п'ят­надцять хви­лин ви бу­дете на вок­залі. П'яти хви­лин, я ду­маю, до­сить, щоб узя­ти речі. Не хви­люй­тесь, ви встиг­не­те на поїзд!..

Дзво­нар про­бубонів щось і за­мовк.

Онуфрій Іва­нович, пох­нюпле­ний, схи­лив­ся в кут­ку, зап­лю­щив­ши очі. «І навіщо я зв'язав­ся з цим бан­ди­том? По­пав­ся ти, Онуфрію, як лин у ятір!.. А все з-за дур­но­го ро­зуму!.. Ду­мав об­ду­рити бан­дю­гу, а, бач, вий­шло нав­па­ки — він те­бе по­шив у дурні! І що бу­ло б за­яви­ти в міліцію, — й­ого схо­пили б, да­ли б дру­гий строк за вте­чу, а тобі — по­дяка… І ти був би кру­гом за­дово­лений: і пе­ред вла­дою чис­тий, і в ки­шені за­лиши­лося б… І де він на мою го­лову взяв­ся, прок­ля­тий!»

По­ки їха­ли на Підгірну, й­ому при­гада­лося, як це бу­ло.

Влітку і во­сени по­зами­нуло­го ро­ку, ко­ли дно май­бутнь­ого Дніпровсь­ко­го мо­ря ще бу­ло не за­топ­ле­не, він пра­цював нічним сто­рожем на ме­ханізо­вано­му май­дан­чи­ку будівель­но­го трес­ту. Охо­роняв трак­то­ри, са­мос­ки­ди, буль­до­зери та іншу техніку. По­ряд з май­дан­чи­ком пра­цюва­ла ар­хе­ологічна ек­спе­диція — роз­ко­пува­ла ста­родавнє по­хован­ня.

Спо­чат­ку там стов­би­чило ба­гато ґаво­ловів. Але ар­хе­оло­ги, крім че­репків, нічо­го ціка­вого не зна­ходи­ли, й інте­рес до роз­ко­пок швид­ко згас.

Згідно до­гово­ру Онуфрій Іва­нович мав охо­роня­ти та­кож ці роз­копки. Прав­ду ка­жучи, він по­тай глу­зував з уче­них. Во­ни, на й­ого дум­ку, тіль­ки роз­тринь­ку­вали дер­жавні гроші та ще й й­ому пла­тили трид­цять кар­бо­ванців щоміся­ця. А втім, яке й­ому діло? Во­ни учені — їм видніше! Ска­зали охо­роня­ти по­рож­ню яму — він охо­роня­тиме. Аби гроші!

Та од­ної ночі він пе­ресвідчив­ся, що яма де­кого ціка­вить.

Ніч бу­ла осіння, тем­на, але теп­ла.

Гле­чик сидів на ла­вочці під буд­кою і замріяно ди­вив­ся на дрібненькі, мов мак, зорі. Між но­гами три­мав де­бело­го су­кува­того кос­ту­ра, бо руш­ниці й­ому не на­лежа­ло ма­ти. А дум­ка­ми ши­ряв боз­на-де.

Рап­том по­чув, ніби хтось ша­рудить зем­лею і відхе­куєть­ся.

Нев­же якась чор­тя­ка ко­паєть­ся в ямі?

Вік хут­ко підвівся і нав­шпинь­ки по­чав підкра­дати­ся. З ями ви­раз­но до­лину­ло чиєсь приг­лу­шене ди­хан­ня. З пе­реля­ку він відчув, як під кар­ту­зом піднімаєть­ся чуб, хоч доб­ро знав, що ніяко­го чу­ба у нь­ого на го­лові не­має. Свят, свят, свят! Що за ма­рюка!

За­зир­нув яму — й обімлів. Там, у най­темнішо­му кут­ку, — світло від елек­трич­ної лам­почки на стовпі не до­сяга­ло ту­ди, — хтось рив­ся.

— Хто там? — скрик­нув зля­кано.

Тем­на пос­тать на мить зав­мерла.

— Дядь­ку Онуфрію, це я, Стась Дзво­нар. Не бій­тесь…

Од сер­ця відляг­ло: знай­омий. Але за­питав су­воро:

— Що ти тут ро­биш?

— Як ба­чите, ко­паю, — засміяв­ся Дзво­нар.

Онуфрій Іва­нович знав, що той пра­цює в ек­спе­диції ко­пачем. Але ж то вдень! А чо­го він прий­шов сю­ди вночі? Ні, тут щось не те! До то­го ж, усім відо­мо, що Дзво­нар — злодій, не роз­ми­наєть­ся з чу­жим, а потім кра­дене пе­реп­ро­дує на ба­зарі. Лю­бить ви­пити, а, ви­пив­ши, беш­ке­тує. Не раз сидів у тюрмі за хуліганс­тво.

— Ба­чу, що ко­паєш, — відру­бав Онуфрій Іва­нович. — Мені ще світить! Але хіба не знаєш, що вночі за­боро­нено тут веш­та­тись, а тим па­че ко­пати? Ану ви­лазь ік бісо­вому бать­кові! Бо стріля­тиму!

І він прик­лав до пле­ча кос­ту­ра.

Та од­ра­зу ж і по­жал­ку­вав.

Дзво­нар рап­том пош­пу­рив убік ло­пату, ви­дер­ся по дра­бині на­гору і мет­нувся до Онуфрія Іва­нови­ча.

— Кинь пу­кал­ку, діду! І не жар­туй! — Та, по­бачив­ши, що то па­лиця, роз­ре­готав­ся злісно. — Ах ти, ста­ре опу­дало, Ще й ля­каєш?

Він схо­пив Гле­чика за комір со­роч­ки так, що то­му пе­рехо­пило по­дих. З тріском відлетіли ґуд­зи­ки. Онуфрій Іва­нович хотів крик­ну­ти, але не зміг з пе­реля­ку. Тіль­ки за­бель­ко­тав:

— Ста­сику! Ста­сю! Що ти хо­чеш зі мною ро­бити? Я ж нічо­го. Я ж тіль­ки по­жар­ту­вав! Іди собі з ми­ром до­дому! Я ніко­му не ска­жу!

Дзво­нар ви­пус­тив й­ого з рук, тро­хи по­думав, а потім про­мовив до­сить люб'яз­но:

— Ось що, Онуфрію Іва­нови­чу, як­що не бу­деш дур­нем, ма­тимеш гроші! Ба­гато гро­шей! Я не хотів би ні з ким діли­тися, але ко­ли уже так ста­лося, то я про­поную тобі ми­рову!..

— А що та­ке? — пож­вавішав Онуфрій Іва­нович.

— У ямі є зо­лото, — за­шепотів Дзво­нар. — Нап­рикінці ро­бочо­го дня про­фесор пос­та­вив ме­не в той ку­ток, щоб я про­копав но­вий рів. Коп­нув я тричі ло­патою — чую: зас­кре­гота­ло ле­зо! Ог­ля­нув­ся — ніхто не ди­вить­ся! Я наг­нувся, прогріб зем­лю, див­лю­ся — бли­щить! Мов сон­це! Аж у серці за­пек­ло!.. Я за­топ­тав те місце і по­чав пор­па­тися в дру­гому кінці. Аж до са­мого ве­чора. Те­пер ти ро­зумієш, чо­му я за­раз тут? Який ко­му бу­де зби­ток, як­що ми ти­хень­ко ви­копаємо скарб і за­бере­мо собі? Во­но ж нічиє…

— Так-то во­но так, — про­тяг­нув Онуфрій Іва­нович. — Нічиє. Та як упе­чуть у тю­рягу, то дізнаєшся, чиє во­но…

— Як­що по-ро­зум­но­му зро­бити, не упе­чуть!

Онуфрій Іва­нович дип­ло­матич­но про­мов­чав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: