Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 19)

— Ми яму за­сип­ле­мо, за­топ­че­мо. А зав­тра там пра­цюва­тиме хто? Я ж та­ки. Ко-вир­ну кіль­ка разів ло­патою — і ніяких тобі слідів. Прий­ду раніш. Хай потім ме­не по­ла­ють. А зо­лото вже бу­де у нас! Й­ого там, ма­буть, чи­мало… Тіль­ки — анічи­чирк!

У Онуфрія Іва­нови­ча зас­мокта­ло під сер­цем.

І хо­четь­ся, і бо­яз­но. А як­що вик­ри­ють? Що тоді? Ць­ому чор­тові Дзво­нареві не впер­ше сидіти в тюрмі. Звик. Та й здо­ровий, мо­лодий — вит­ри­має. А й­ому як там бу­де? Бр-р-р…

— Нічо­го не вий­де! Я не доз­во­лю! — підви­щив го­лос.

Дзво­нар од­ра­зу змінив­ся, зак­лав ру­ку в ки­шеню.

— Ну й чорт з то­бою! Не хо­чеш — не тре­ба! За­беру все сам! А щоб не бу­ло свідка, до­ведеть­ся те­бе, діду…

Він вий­няв ніж.

Онуфрій Іва­нович зой­кнув і бла­галь­но прос­тягнув до нь­ого ру­ки. З пе­реля­ку лед­ве во­рушив язи­ком.

— Че­кай, Ста­сюню! Че­кай! Дай пе­редих­ну­ти! Чо­го ж ти зра­зу так… серй­оз­но?.. Я ж нічо­го не ка­жу. Я зго­ден… зго­ден… Хіба ти не ба­чиш? Ну, да­вай до­мови­мося… мир­но…

Дзво­нар пог­рався но­жем, а потім за­ховав й­ого в ки­шеню.

Во­ни пра­цюва­ли го­дину, а мо­же, й дві. Влас­не, пра­цював сам Дзво­нар. Онуфрій Іва­нович сто­рожу­вав.

Та ось, на­решті, Дзво­нар виліз із ями. В ру­ках три­мав мішок. Не змов­ля­ючись, мов­чки підій­шли до ліхта­ря, і там Онуфрій Іва­нович ма­ло не збо­жеволів. У мішку справді бу­ло чи­мало зо­лота: персні, ке­лихи, який­сь ве­ликий круг та інші невідомі Гле­чикові речі. Прав­да, бу­ли й че­реп­ки та брон­за… Але ж і зо­лото!

У нь­ого по­жов­кло в очах, обіпер­ся на Дзво­наре­ву ру­ку.

— Як же ми поділи­мо? На ва­гу чи пош­тучно?

Дзво­нар за­думав­ся. Потім ска­зав:

— За­раз ніяк. Тре­ба пе­рехо­вати. Уже світає. По­ки поділи­мо — нас­та­не ра­нок. Ще який­сь чорт по­бачить. То щоб ніяких нес­подіва­нок — при­ховаємо до слуш­но­го ча­су!..

Онуфрій Іва­нович по­годив­ся, і во­ни за­копа­ли знахідку в пе­чері напівзруй­но­вано­го зам­ку.

А дру­гого дня п'яний Стась Дзво­нар зчи­нив бій­ку і по­ранив но­жем дру­жин­ни­ка. Й­ого за­ареш­ту­вали, су­дили і да­ли сім років.

Скарб за­лишив­ся в пе­чері.

Онуфрій Іва­нович не дов­го роз­ду­мував, що з ним ро­бити. Не жда­тиме ж він сім років Ста­ся! І однієї осінньої ночі роз­ко­пав тай­ник і все, що в нь­ому бу­ло, пе­реніс до се­бе до­дому…

…«Вол­га» зу­пини­лась. Дзво­нар штур­хо­нув ку­лацю­гою Онуфрія Іва­нови­ча, щоб швид­ше ви­лазив, а шо­ферові ска­зав:

— Че­кай ме­не тут. Я за­раз вий­ду. Той мов­чки кив­нув го­ловою.

— Де? — спи­тав Дзво­нар, ко­ли з Гле­чиком зай­шов на подвір'я.

— У ль­осі… При­копав… — ти­хо відповів Гле­чик.

— Дру­жина до­ма?

— А де б же їй бу­ти? На­пев­не, до­ма.

— Га­разд. Ходімо! Дру­жину зам­кни в хаті, чи в ко­морі, чи де хо­чеш, аби тіль­ки не по­казу­вала сво­го но­са і не за­важа­ла нам. Та швид­ше по­вер­тай­ся!

Во­ни зай­шли до ха­ти.

— Ти ось що, Ган­но, іди сю­ди! — ска­зав пох­му­ро Гле­чик, су­воро гля­нув­ши на дру­жину, що ши­ла біля вікна.

Він відчи­нив двері в комірчи­ну.

— А що там? — жінка відчу­ла щось не­доб­ре.

— Швид­ше, ко­ли тобі ка­жуть! — грим­нув ха­зяїн і пхнув її в плечі. — За­ходь!

Жінка зай­шла. Клац­нув за­мок.

— А те­пер — до ль­оху! — ска­зав Дзво­нар. — Та ло­пату не за­будь!

По до­розі він при­хопив з ліжка коль­оро­ве пок­ри­вало.

Ль­ох був му­рова­ний, цег­ля­ний, але з зем­ля­ною долівкою. Гле­чик ввімкнув світло і став біля вхо­ду.

— Ко­пай! Ну! — грим­нув Дзво­нар, нер­ву­ючи.

«Уда­рити ло­патою чи ні? — га­ряч­ко­во ду­мав Гле­чик. — Роз­махну­тись — і пря­мо в пе­ренісся!.. А там бу­де вид­но! Ну, сміливіше, Онуфрію! Сміливіше! Че­кай. А як­що він відхи­лить­ся і ти не при­голом­шиш й­ого за пер­шим ра­зом? Він ду­жий, чорт! Зра­зу на­кинеть­ся на те­бе і но­жакою під бік…»

Дзво­нар підозріло гля­нув на сво­го на­пар­ни­ка. Він, здаєть­ся, здо­гадав­ся, які дум­ки про­май­ну­ли у то­го в го­лові.

— Не дурій, діду! Не дурій! Ми ж друзі. Од­ною вірь­овоч­кою зв'язані. Не бій­ся. Поділи­мось по-бра­терсь­ки. Ну, по­чинай!

Гле­чик важ­ко зітхнув і по­чав ко­пати. Зем­ля бу­ла м'яка, підда­вала­ся лег­ко.

Не­заба­ром зас­туп ви­колуп­нув шмат мішко­вини.

— Тяг­ни! — на­казав Дзво­нар.

Гле­чик ви­тяг­нув клу­нок, вог­кий, у глині. Дзво­нар сприт­но ви­хопив й­ого в ста­рого з рук, але той встиг міцно вче­пити­ся за гу­зир. Шар­пнув до се­бе.

— Ти ж ка­зав — поділи­мось…

Ду­жий удар ку­лака обірвав й­ого мо­ву. Гле­чик за­мор­гав очи­ма і по­сунув­ся по стіні на долівку. Дзво­нар зірвав з нь­ого по­яс, зв'язав зза­ду ру­ки, а в рот зап­хнув ганчірку. Потім клу­нок за­гор­нув у пок­ри­вало і швид­ко побіг схо­дами на­гору…

Па­сажирів не бу­ло дов­го. Ми­нуло п'ять, де­сять, п'ят­надцять хви­лин. Олексій Мак­си­мович стур­бу­вав­ся. Нев­же й­ого об­ду­рено?.. Нев­же втек­ли, не зап­ла­тив­ши?

Та ні, ось один, мо­лод­ший, іде. У руці ніс важ­кий клу­нок. Й­ого ніхто не про­вод­жав. Рвуч­ко відчи­нив двер­ця­та.

— Ру­шай! Запізнив­ся! Такі те­лепні — зібра­ти не мог­ли!.. Зна­ли ж…

«Вол­га» по­вер­ну­ла по Сте­повій за місто. До вок­за­лу бу­ло кіло­метрів п'ять. Щоб ус­тигну­ти до поїзда, Олексій Мак­си­мович над­дав га­зу. Мо­тор за­вив. Стрілка спідо­мет­ра по­пов­зла за 90. Про­май­ну­ли ос­танні бу­дин­ки міста, за­зеленіли по­ля і пе­реліски. Ма­шина лег­ко летіла по доб­ре уко­чено­му путівцю. Потім пірну­ла в ку­черя­ву гу­щави­ну гаю. За гаєм, — знав Олексій Мак­си­мович, — роз­доріжжя: там розбіга­лися три до­роги. Він ски­нув но­гу з ак­се­лера­тора, при­тишив хід.

— Ой, за­чекай! Зу­пинись! — по­чув­ся роз­пачли­вий ви­гук па­сажи­ра.

Олексій Мак­си­мович різко за­галь­му­вав. Ма­шина зу­пини­лась.

— Що та­ке?

І в ту ж мить важ­кий удар у по­тили­цю відки­нув й­ого на­перед. Він уда­рив­ся ли­цем об руль. Дру­гий удар зва­лив й­ого на сидіння…


 

ПЕ­РЕСЛІДУ­ВАН­НЯ 


 

Гле­чик відчув, що хтось бриз­нув й­ому в об­личчя хо­лод­ною во­дою. Роз­плю­щив очі — і зав­мер.

Що це? Він ле­жав у се­бе на подвір'ї, на моріжку, а над ним сто­яв з кух­лем у руці мо­лодий пле­чис­тий міліціонер.

Спо­чат­ку Гле­чикові зда­лося, що це сон. Але міліціонер рап­том за­гово­рив.

— Він отя­мив­ся, то­вари­шу капітан!

І тут Гле­чик зап­римітив, що з дру­гого бо­ку до нь­ого схи­ляєть­ся капітан міліції Фе­дор­ченко. Він й­ого доб­ре за­пам'ятав з по­зами­нуло­го ро­ку, ко­ли оцей Фе­дор­ченко, тоді ще стар­ший лей­те­нант, вів з ним у міліції дов­гу неп­риємну роз­мо­ву і взяв підпис­ку про те, що віднині він, Гле­чик Онуфрій Іва­нович, не зай­ма­тиметь­ся дрібною спе­куляцією, а жи­тиме з чес­но­го тру­дово­го за­робітку.

— А-а, давній знай­омий! — ви­гук­нув капітан. — Де ж ваш дру­жок?

Гле­чик підвівся, по­соловіли­ми очи­ма гля­нув на капіта­на.

— Дзво­нар?

— Ав­жеж.

— Який він мені дру­жок?.. Він хотів ме­не уби­ти. Но­жем… Ба­чите? І досі не прий­ду до пам'яті…

— Ба­чу. Де ж він?

— Не знаю. На­пев­не, втік.

— Ви приїха­ли на таксі? На «Волзі»?

— Еге ж.

— Яко­го во­на коль­ору?

— Го­луба.

— Но­мера не знаєте?

— Ні.

— А шо­фер який? Ви не мо­жете й­ого опи­сати?

— Мо­го, мо­же, віку. Су­хор­ля­вий, си­вува­тий. Більш нічо­го не за­пам'ятав.

— Га­разд, — капітан підвівся і звер­нувся до од­но­го з міліціонерів, що сто­яли збо­ку. — Мар­тюк, ви за­лиши­тесь тут, біля зат­ри­мано­го. Як­що бу­де пот­ре­ба, на­дас­те й­ому не­обхідну до­помо­гу…

— Я ж нічо­го не ви­нен. Я ж…

Але капітан уже не слу­хав й­ого.

— Дуб­ко, Со­колов, — у ма­шину!

Ско­чив­ши в ма­шину, капітан на­казав шо­ферові їха­ти як­най­швид­ше, а сам при­пав до рації.

Сергій і Мар­та з цікавістю прис­лу­хали­ся до роз­мо­ви, яку вів капітан з невідо­мим співбесідни­ком.

— «Бе­реза», «Бе­реза», — вик­ли­кав капітан. — Я — «Сос­на». Пе­реслідую зло­чин­ця по шля­ху з ву­лиці Сте­пової до вок­за­лу… Він виїхав хви­лин де­сять-п'ят­надцять то­му го­лубою «Вол­гою». Таксі… Но­мер невідо­мий… Шо­фер су­хор­ля­вий, си­вува­тий, під п'ят­де­сят років. Под­звоніть у дис­петчерсь­ку ав­то­пар­ку, ви­ясніть но­мер ма­шини. Не­гай­но по­передь­те наш пост на вок­залі, щоб зат­ри­мав па­сажи­ра го­лубої «Вол­ги». Але бо­юсь, що ми запізни­лись. То­му вишліть ще од­ну ма­шину: мо­же, до­ведеть­ся наз­до­ганя­ти поїзд.

Рап­том шо­фер різко за­галь­му­вав.

— Капіта­не, дивіть­ся!

З при­дорожньої ка­нави, за­рос­лої мо­лодим бур'яном, хтось на­магав­ся підвес­ти­ся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: