Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 20)

Капітан і міліціонер вис­ко­чили з ма­шини, підня­ли нез­най­ом­ця, по­сади­ли на траві, при­хилив­ши спи­ною до де­рева.

— Хто ви? — спи­тав капітан три­вож­но, пе­ред­чу­ва­ючи, що це ще од­на жер­тва Дзво­наря.

— Я шо­фер. Мель­ник… Бан­дит, яко­го я віз… на вок­зал, уда­рив ме­не. Ук­рав ма­шину… «Вол­га»… 34–89… Наз­до­ганяй­те! Швид­ше… А то вте­че.

Капітан пе­резир­нувся з міліціоне­рами.

— Та-ак. Спра­ва ще серй­озніша. Те­пер, ко­ли «Вол­га» у й­ого ру­ках, сумнівно, щоб він поїхав на вок­зал. На­пев­не, звер­нув на тра­су. Але в який бік? На південь чи на північ? Мо­же, прос­то в по­ле?

Мить по­думав­ши, він ска­зав:

— Мар­то!

Дівчи­на вис­ко­чила з ма­шини.

— За­лишай­ся тут, біля ць­ого чо­ловіка. Хви­лин че­рез де­сять-п'ят­надцять до вас під'їде швид­ка до­помо­га. Я вик­ли­чу її. Ніко­го не бій­ся. Ну, будь мо­лод­цем!

Мар­та ли­шилась.

Ма­шина рво­нула з місця і, на­бира­ючи швидкість, пом­ча­ла впе­ред.

Капітан зно­ву при­пав до рації..

— «Бе­реза», «Бе­реза»… Ви ме­не чуєте? Бан­дит Дзво­нар ук­рав таксі… Шо­фер Мель­ник ле­жить по­ране­ний на треть­ому кіло­метрі від шо­се по до­розі на Сте­пову. Вишліть ту­ди швид­ку до­помо­гу! Ви ме­не чуєте? На­кажіть вис­ла­ти всі опе­ративні ма­шини, пе­рек­рий­те всі до­роги! Я по­вер­ну на північ, бо схи­ля­юсь до дум­ки, що він не ри­зик­не їха­ти че­рез місто.

На роз­доріжжі бу­ло пус­тинно. Ас­фаль­тна до­рога, що ве­ла з міста до об­ласно­го цен­тру, блис­ку­чою стрічкою зви­вала­ся се­ред зе­лена­вих ланів і ще­зала за го­рою. Від неї до вок­за­лу відхо­дила роз­би­та бруківка.

Але на вок­зал їха­ти не до­вело­ся. Зра­зу за лісос­му­гою, де до­рога звер­та­ла ліво­руч, во­ни по­бачи­ли ван­тажну ма­шину з підня­тим ка­потом. Мо­лодий шо­фер, що пор­пався в мо­торі, по­бачив­ши міліцей­ський У­АЗ, підняв ру­ку.

У­АЗ зу­пинив­ся.

— Гей, дру­же, — звер­нувся до шо­фера капітан, — ти дав­но тут стоїш?

— Та вже з го­дину.

— Ти не ба­чив, хви­лин де­сять то­му тут не проїжджа­ло таксі?..

— Ні, не ба­чив…

— А мо­же, ти не помітив?

— Ну, що ви. Я зу­пиняю кож­ну ма­шину. У ме­не про­било свічку. У вас не­має?

Шо­фер У­АЗа вий­няв з ки­шені дві свічки.

— Ось на! Старі, прав­да, але їха­тимеш…

— Спа­сибі, — зрадів па­рубок.

— Роз­вертай­ся, Си­доро­вичу, — на­казав капітан. — Без сумніву, Дзво­нар вирішив ви­корис­та­ти «Вол­гу». Це ус­клад­нює на­ше зав­дання.

— Але це й­ого і най­враз­ливіше місце, — про­мовив міліціонер Со­колов. — Лег­ше знай­ти ма­шину, ніж лю­дину. По­ки він по­доро­жува­тиме на «Волзі», до­ти за­лиша­тиме за со­бою слід. Її ба­чать сотні очей.

Во­ни по­вер­ну­ли на північ.

Мов у кіно, ми­готіли, за­лиша­ючись по­заду, до­рожні зна­ки і те­лефонні стов­пи. Тон­ко гу­ли тугі ши­ни. Шо­фер уче­пив­ся в руль, аж пуч­ки на паль­цях побіліли. Всі мов­ча­ли.

Сергій гля­нув на спідо­метр. Ого! 120 кіло­метрів на го­дину! Дух за­хоп­лює! Здаєть­ся, що ма­шина от-от одірветь­ся від ас­фаль­ту і по­летить, по­летить.

По­мину­ли міст, греб­лю, і до­рога про­ляг­ла по рівнині, по­над мо­рем, Що блис­котіло під вес­ня­ним сон­цем. Зе­леною стіною сто­яв по зап­ла­вах ви­сокий оче­рет. Вда­лині темніли у ви­бал­ках гаї, вру­нили­ся ши­рокі ки­лими яри­ни.

Зне­наць­ка за ку­щами про­май­ну­ла го­луба пля­ма.

— «Вол­га»! — ви­гук­нув хло­пець.

— Де? — ки­нув­ся капітан.

— Он там за по­сад­кою!

Шо­фер зба­вив газ. На­тис­нув на галь­ма. Всі вис­ко­чили з ма­шини схвиль­овані.

— Ну, де ж?

Сергій побіг по­пере­ду, міліціоне­ри на чолі з капіта­ном поспіша­ли за ним.

За лісос­му­гою спи­нили­ся: у ви­бал­ку, впри­тул до кущів, сто­яла го­луба «Вол­га» з чор­ни­ми квад­ра­тика­ми на двер­ця­тах.

— Во­на! — скрик­нув міліціонер Дуб­ко. — Дивіть­ся: но­мер 34–89!

— По­кинув! — роз­ча­рова­но про­тяг­нув Со­колов. — Про­бив ши­ну — і по­кинув! Шу­кай те­пер вітра в полі!

— Чо­му? — за­ува­жив капітан. — Як­раз це ду­же доб­ре. Пог­лянь­те, з ши­ни аж нит­ки по­вила­зили. Зна­ти, дов­го їхав на дис­кові. Ну, те­пер, го­лубе, від нас не вте­чеш! За де­сять чи п'ят­надцять хви­лин ти не встиг да­леко відій­ти.

— Пе­реда­чу — будь лас­ка.

— Як­що тіль­ки не про­голо­сував на шо­се і не пе­ресів на по­пут­ну ма­шину, — до­дав Дуб­ко.

Капітан за­думав­ся.

— Так, ти маєш рацію. По шо­се й­де ба­гато ма­шин…


 

У ЛІКАРНІ 


 

Дру­гого дня, по обіді, Сергій і Мар­та зай­шли у вес­ти­бюль місь­кої лікарні. У Мар­ти в ру­ках — бу­кет квітів, у Сергія — па­кунок з пе­чивом і цу­кер­ка­ми.

Мар­та за­пита­ла у біля­вої, мов вес­ня­на куль­баб­ка, сес­три у сліпу­чо-біло­му ха­латі:

— До Юр­ка Ро­маню­ти в дру­гу па­лату мож­на прой­ти?

— Що ви! — за­маха­ла на них ру­ками сес­тра. — По-пер­ше, сь­огодні неп­рий­маль­ний день, а по-дру­ге, він спить. Й­ому тре­ба спокій. Й­ому тре­ба яко­мога біль­ше спа­ти…

— То хоч пе­реда­чу візьміть, — поп­ро­хала Мар­та.

— А дру­га па­лата від ву­лиці чи від са­ду? — за­питав Сергій, про­сува­ючи у вікон­це свою го­лову і пе­реда­ючи сестрі па­кунок.

Сес­тра усміхну­лась.

— Від са­ду. Все од­но не пот­ра­пите.

— Це ми ще по­бачи­мо, — про­бур­мотів хло­пець, відби­ра­ючи у Мар­ти бу­кет квітів. — Ходімо, Мар­то. Не мо­же бу­ти, щоб ми не гля­нули на нь­ого хо­ча б крізь вікно…

— Як же це зро­бити? — спи­тала дівчи­на.

— Ходімо зі мною, як­що не боїшся!

— У пе­чері не бо­ялась! — об­ра­зилась Мар­та. — А тут…

— Там був Юр­ко, — по­жар­ту­вав Сергій. Мар­та по­чер­воніла і сту­сону­ла й­ого ме­жи плечі.

— Не базікай!

— Ой, не бу­ду! — за­волав Сергій і по­вер­нув за ріг, у вузь­кий за­вулок, над яким на­вис­ли крис­латі каш­та­ни лікар­ня­ного са­ду. Ог­ля­нув­ся і, пе­ресвідчив­шись, що поб­ли­зу ніко­го не­має, таємни­че про­шепотів:

— Ста­вай мені на спи­ну — і пли­гай У сад!

— А там що?

— А там — по­бачиш! Ста­вай!

Він зігнув­ся, упер­шись ру­ками в пар­кан. Мар­та ски­нула бо­соніжки, ста­ла й­ому на плечі і пе­рес­триб­ну­ла в сад. Сергій — слідом.

Хо­ва­ючись між ку­щами, во­ни ми­нули кух­ню і наб­ли­зились до хірургічно­го відділу. Але як знай­ти вікно дру­гої па­лати?

— По­чекай ме­не тут, — ска­зав Сергій. — Я за­раз по­вер­нусь!

Він приг­нувся і шус­нув у кущі. Вий­шов­ши на алею, з не­залеж­ним виг­ля­дом поп­росту­вав до зе­лено­го луж­ка, де під де­рева­ми сто­яло в хо­лод­ку ліжко. «Чу­дово, — по­думав хло­пець, — мені по­щас­ти­ло. За­питаю у хво­рої, де дру­га па­лата. Це ні в ко­го не вик­ли­че ніякої підоз­ри…»

На ліжку ле­жала дівчин­ка років три­над­ця­ти, бліда, ху­день­ка, але з та­кими ве­лики­ми бла­кит­ни­ми очи­ма, ніби то бу­ли не очі, а шма­точ­ки не­ба. Каш­та­нове хви­ляс­те во­лос­ся роз­си­пало­ся на білій по­душці. З-під прос­ти­рад­ла вид­но загіпсо­вану но­гу.

— Доб­рий день, — несміли­во привітав­ся Сергій.

— Доб­ро­го здо­ров'я, — го­лос дівчин­ки про­лунав нап­ро­чуд дзвінко і приємно. — Ти до ме­не? Сідай. Ой, який гар­ний бу­кет! Нев­же це мені?

Сергій роз­гу­бив­ся. У нь­ого не вис­та­чило ду­ху ска­зати, що цей бу­кет не для неї. То­му пе­рек­лав й­ого в ліву ру­ку, а пра­ву по­дав дівчинці. Від то­го, що ро­бив не те, що хотів, збен­те­жив­ся ще біль­ше.

— Будь­мо знай­омі. Сергій, — про­мовив ти­хо.

— Га­ля… Га­лин­ка, — так ме­не звуть то­вариші. А ти, на­пев­не, не з на­шої шко­ли?

— А ти з якої?

— Я з п'ятої.

— А я з пер­шої.

— Справді? — зраділа дівчин­ка. — Там пра­цює моя ма­ма…

— Хто ж це?

— Оле­на Калістратівна. Ге­ог­рафію вик­ла­дає. За­мучи­лась во­на зі мною, бідна… Я вже дру­гий рік хворію.

Сергій сто­ропів. «Га­лин­ка — доч­ка Оле­ни Калістратівни? От так шту­ка!.. Ніко­ли б не по­думав! У та­кої злю­ки — та­ка ми­ла і доб­ра донь­ка!»

Га­лин­ка відра­зу поміти­ла, як нах­му­рило­ся чо­ло хлоп­ця. Бліде її об­личчя враз теж пос­мутніло, а го­лубі оче­нята гля­нули за­питаль­но, з три­вогою.

— Моя ма­ма у те­бе вик­ла­дає? Так?

— Так.

— Між ва­ми ви­ник­ла якась… неп­риємність?

— Ну, що ти! — зам'яв­ся Сергій. — З чо­го ти взя­ла?

— По тобі ба­чу…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: