Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 3)

Во­на бу­ла, мо­же, й­ого віку, а мо­же, й мо­лод­ша. Ма­ла гус­то-ку­черя­ве чор­не во­лос­ся, що спа­дало за пле­чима на білу мат­роску з синім комірцем, і зас­магле на вес­ня­ному сонці об­личчя. «Справ­жня ци­ган­ка, — по­думав Юр­ко. — Ні, ци­ганоч­ка… І та­ка ж па­щеку­вата, ма­буть…»

Й­ому хотіло­ся ще раз ог­ля­нутись і по­диви­тися на неї, але не посмів. Бо­яв­ся насмішку­вато­го пог­ля­ду і гос­тро­го язи­ка. До­сить уже й то­го, що так при­соро­мила пе­ред матір'ю… Ну, це її щас­тя, що ма­ти тут! А ко­ли б сам на сам — він би їй відповів не так! Зра­зу б пе­рес­та­ла па­щеку­вати!

Чер­кнув­ши об при­чал, по­ром м'яко зу­пинив­ся. Юр­ко схо­пив обид­ва че­мода­ни, ки­нув че­рез пле­че «спа­сибі!» і вибіг на кру­тий бе­рег. Ма­ти лед­ве всти­гала за ним.

На ос­трові до­рога спо­чат­ку зви­валась між за­рос­тей гло­ду, ліщи­ни і мо­лодих бе­рестків, а потім, спус­тившись з па­гор­ба, пірну­ла в біле шу­мовин­ня квіту­чих садків, се­ред яких чер­воніли че­репичні й бля­шані да­хи будівель.

Ма­тери­на под­ру­га, ма­лень­ка, мет­ка, чор­но­ока жінка, вже че­кала на них. Відчи­нила хвіртку, про­вела до кімна­ти.

— Ой, який у те­бе ве­ликий син, Ніно, — ви­гук­ну­ла во­на. — Та він ви­щий за ме­не! Справжній па­рубок!

— Здаєть­ся, у те­бе не мен­ший, — усміхну­лася ма­ти. — Юр­ку, це ть­отя Ле­ся, Олек­сан­дра Іванівна.

— Ду­же приємно, — бур­кнув Юр­ко, яко­му не спо­доба­лось, що й­ого так без­це­ремон­но роз­гля­да­ють.

Ть­отя Ле­ся вий­шла. З ґан­ку по­чув­ся її го­лос.

— Сергій­ку! Сергій­ку! В місто збіга­ти тре­ба! Де ти там?

На її пок­лик ніхто не обізвав­ся. Юр­ко вий­шов на ґанок.

— Вам щось тре­ба до­помог­ти, Олек­сан­дро Іванівно? Я за­люб­ки…

— Та, мо­же, ще Сергій­ко прибіжить. Та­кий вітря­ний хлоп­чись­ко! Аби тіль­ки вир­вався з до­му — то вже й на цілий день! Хотіла по хліб пос­ла­ти, а й­ого мов ко­рова язи­ком зли­зала!.. — Ть­отя Ле­ся бігцем ки­нулась у кух­ню — там щось си­чало й шипіло.

— Де тут у вас ма­газин? Я збігаю! — гук­нув їй нав­здогін Юр­ко.

Ть­отя Ле­ся ви­нес­ла ко­шик і гроші і по­яс­ни­ла, як до­бира­тися до ма­гази­ну.

По­чув­ши, що тре­ба пе­реп­равля­тись по­ромом, Юр­ко зра­зу ж по­жал­ку­вав, що вик­ли­кав­ся піти по хліб. Й­ому не хотіло­ся ще раз зустріча­тися з по­ром­ни­цею. Та відмов­ля­тися бу­ло вже пізно.

«Ех, ко­ли б ще хто-не­будь підій­шов до по­рома, — ду­мав Юр­ко, схо­дячи на гор­бок. — Тоді б не до­вело­ся звер­та­тися до тої насмішниці!»

Він виг­ля­нув із-за кущів. Нікогісінь­ко! Од­на та ци­ган­ка чор­но­коса виспівує та. бов­тає но­гами у воді! І, як на зло, ніхто не підхо­дить!

«Е, хай бу­де, що бу­де! Піду! Не сидіти ж тут, у ку­щах, як зай­цеві! Та й чо­го б я бо­яв­ся яко­гось дівчись­ка? Чи во­на ме­не з'їсть?..»

Піддав­ши собі хо­роб­рості, хло­пець швид­ко спус­тився з гор­ба, зій­шов на поміст і взяв­ся за трос.

— Поїха­ли! Не зат­ри­муй! — ска­зав нав­мисне гру­бува­то, ба­чачи, що дівчи­на си­дить собі на ла­вочці і не ду­має відча­люва­ти.

— По­чекаєш! Не ве­ликий пан!

— Як-то — по­чекаєш? Я поспішаю! Мені тут ніко­ли витріща­тися на те­бе!

— Не ду­же й тре­ба! А все ж та­ки по­чека­ти до­ведеть­ся. Он ще один па­сажир іде!

По­над бе­регом до по­рома й­шла ма­лень­ка дівчин­ка років шес­ти-се­ми.

— Швид­ше, Марій­ко! Швид­ше! — гук­ну­ла по­ром­ни­ця.

Во­на насмішку­вато ог­ля­нула Юр­ка. Хлоп­цеві зда­лося, що най­дов­ше її пог­ляд зат­ри­мав­ся на й­ого ру­дому во­лоссі:— «І має ж отакі бань­ки! — по­думав сер­ди­то. — Ніби самі тобі в ду­шу за­лазять! Ть­ху! Ніза­що не. хотів би зустріча­тись тут з нею щод­ня! Доб­ре, що он дам­бу на­сипа­ють, яка з'єднає, острів з містом, і по­ром-знімуть…»

— А те­пер — поїха­ли, — ска­зала дівчи­на, по­садо­вив­ши Марій­ку біля се­бе. — І не блис­кай на ме­не так лю­то. Не бо­юсь!

— Я те­бе не ля­каю, — ска­зав Юр­ко. — Про­те рад­жу прит­ри­мати свій язи­чок. Дов­гий маєш!

Він стриб­нув з по­рома на при­чал і побіг на го­ру. Зза­ду про­лунав сміх. Юр­ко не втри­мав­ся — обер­нувся на­зад і по­казав язи­ка.

Дівчи­на рап­то­во пе­рес­та­ла сміяти­ся, з по­дивом гля­нула на хлоп­ця і ска­зала:

— А я ду­мала, ти ро­зумніший!..

Юр­ко спа­ленів. Справді, це вже зовсім по-ди­тячо­му. Ть­ху!.. Те­пер хоч не вер­тай­ся цим шля­хом!..

Він про­жогом збіг з гор­ба і по­дав­ся до міста.

Вирішив, що, по­вер­та­ючись на­зад, пе­реп­ли­ве про­току.

Та че­рез півго­дини, замість дівчин­ки, по­бачив кре­мез­но­го ву­сато­го чо­ловіка на про­тезі і в чор­но­му флотсь­ко­му кар­тузі з «кра­бом». Він зрадів і сміли­во поп­росту­вав До по­рома.


 

СЕРГІЙ 


 

Тим ча­сом ма­ти приб­ра­ла в кімнаті. Не­вели­ка, але за­тиш­на, во­на зра­зу спо­доба­лась Юр­кові. Під стіна­ми — два ліжка, по­сере­дині — стіл, збо­ку — ша­фа для одя­гу, а біля вікна — пись­мо­вий сто­лик і підвісна ета­жер­ка для книг та зо­шитів.

— Оце твоє ро­боче місце, — ска­зала ма­ти, зас­ти­ла­ючи пись­мо­вий сто­лик но­вою па­хучою клей­он­кою. — Роз­кла­дай свої речі, а я піду до ть­оті Лесі.

Крізь роз­чи­нене вікно в кімна­ту заг­ля­дали уси­пані цвітом яб­лу­неві віти, ле­гень­ко хви­лю­ючись під по­дувом вітру.

Сто­лик сто­яв пра­воруч вікна. Над ним, на стіні, Юр­ко приш­пи­лив роз­клад, а по­руч — ре­жим дня.

Ох, цей ре­жим дня! Лег­ко клас­но­му керівни­кові про­дик­ту­вати й­ого на ви­ховній го­дині. А як важ­ко дот­ри­мува­тись ре­жиму уч­неві! Спро­буй щод­ня вста­ти рівно о сь­омій, особ­ли­во ко­ли ма­ми не­має вдо­ма, а ляг­ти о пів на де­сяту! Вранці прос­пиш, а вве­чері за­гуляєшся. Ре­жим дня ка­же: по­обідай — і й­ди го­дину-півто­ри по­гуляй на свіжо­му повітрі. Це — щоб го­лова відпо­чила. А як же ти потім ся­деш за до­машні зав­дання, ко­ли до­мовив­ся з то­вари­шами рівно о чет­вертій зустріти­ся на бас­кетболь­но­му май­дан­чи­ку! А там як заг­ра­лися — і пішов ре­жим дня шке­реберть!.. Аж до де­сятої го­дини ве­чора, ко­ли вже спа­ти тре­ба й­ти…

Юр­ко сум­но по­хитав го­ловою і зно­ву, — ма­буть, в со­тий раз, — дав собі сло­во дот­ри­мува­тись та­ки ре­жиму. Ви­ховує си­лу волі і час еко­номить — це так ка­же учи­тель. Доб­ре, зви­чай­но, ви­хова­ти в собі си­лу волі. Тіль­ки за­бажай що зро­бити — і зро­бив, бо маєш си­лу волі! Що­до еко­номії ча­су, то Юр­ко тро­хи не ро­зуміє: навіщо й­ого еко­номи­ти? Жит­тя та­ке дов­ге — вис­та­чить на все! По­пере­ду ж іще ба­гато, ба­гато років!..

Він зас­лав клей­он­ку га­зетою, пос­та­вив гло­бус, чор­ниль­ни­цю, го­товаль­ню. У кут­ку, на стіні, приш­пи­лив ве­лику коль­оро­ву кар­ту світу й ог­ля­нув­ся, відчу­ва­ючи, що за ним хтось пиль­но сте­жить.

Справді, у вікно заг­ля­дав хло­пець. Чор­не не­чеса­не во­лос­ся стов­бурчи­лося з-під кар­ту­за. На ви­лицю­вато­му, об­тягну­тому ма­товою за­горілою шкірою об­личчі — хитрі карі очі. Ши­рокий кир­па­тий ніс на­давав й­ому за­дери­кува­того ви­разу. Со­роч­ка роз­хрис­та­на, ру­кава за­касані до ліктів. Зда­вало­ся, хло­пець щой­но вип­лу­тав­ся з бій­ки з та­кими ж, як і сам, ши­бай­го­лова­ми.

— Ти Юр­ко Ро­маню­та? — за­питав хло­пець.

— Атож.

— Ну, а я Сергій Лісо­вий. Ти ме­не, зви­чай­но, не знаєш, а я про те­бе де­що чув — ма­ма роз­повіда­ла…

— Я теж про те­бе де­що чув, — усміхнув­ся Юр­ко. — І не тіль­ки чув, а замість те­бе по хліб у місто бігав.

— О, це мені по­добаєть­ся! — ви­гук­нув Сергій. — Я нічо­го не ма­тиму про­ти то­го, щоб ти і на­далі взяв цей обов'язок на се­бе!

— Ні, ма­буть, ти сам на­далі це ро­бити­меш.

Сергій за­рего­тав.

— А ти ку­сючий, я ба­чу! Знаєш, ти мені по­добаєшся! В шко­лу пе­рей­деш до нас чи у своїй за­лишиш­ся?

— До вас пе­рей­ду. До моєї — неб­лизь­кий шлях.

— От і доб­ре. Ти, я чув, у сь­омо­му класі?

— У сь­омо­му.

— Тоді про­сись у сь­омий «Б». Не про­гадаєш.

— Це ж чо­му? Мо­же, то­му, що ти там?

— Я теж не якесь аби­що, — ска­зав Сергій і на­дув круглі що­ки. — Але не про ме­не мо­ва. У нас керівни­ком Сте­пан Бе­недик­то­вич. Га-ар­ний учи­тель! Спра­вед­ли­вий і доб­рий. До то­го ж, му­зикант, мис­ли­вець, ри­бал­ка. Хоч сам ма­тема­тик, а не су­хар… Ро­зумієш?

— Що ж, виріше­но!

— Ну, от і га­разд, — зрадів Сергій і таємни­че про­шепотів: — Ти знаєш, на Зам­ко­вому ос­трові по­яви­лась якась ек­спе­диція. Кіль­ка років то­му тут їх бу­ло ба­гато, уче­них. Ви­шуку­вали різні че­реп­ки та кістки. Всі гор­би пе­реко­пали в зап­лаві. А це, вид­но, зно­ву приїха­ли. Вже дру­гий день ко­па­ють у ста­рому зам­чищі. Там, де во­сени ви­сади­ли в повітря вхід у підзе­мел­ля. Щоб не при­вали­ло ко­го…

— Звідки ти знаєш? Ти був на ос­трові?

Юр­ко знав про ста­ровин­ний поміщиць­кий за­мок, від яко­го те­пер ли­шили­ся тіль­ки руїни. Навіть вес­ною зби­рав­ся по­бува­ти там.

— Ні, не був, — відповів Сергій. — Мені й так вид­но.

— Бре­шеш! До зам­чи­ща да­лечень­ко. Що там мож­на роз­гледіти?

— Не віриш? Ви­ходь — сам пе­реко­наєшся!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: