Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 21)

— Та ні ж! У ме­не ніко­ли не бу­ло з ге­ог­рафії ниж­че трій­ки!

— А ви­ще?

— Теж не при­гадую, — засміяв­ся Сергій.

— У ма­ми не­лег­ко за­роби­ти гар­ну оцінку. Я знаю.

Вид­но бу­ло, що Га­лин­ка хви­люєть­ся. Тонкі паль­чи­ки нер­во­во м'яли нак­рохма­лене прос­ти­рад­ло. Сергієві ста­ло шко­да Дівчин­ку, і він прос­тягнув їй бу­кет.

Га­лин­ка за­шарілась. При­тули­ла й­ого до об­личчя.

— Ой, спа­сибі!

— Тобі так по­доба­ють­ся квіти?

— А­як­же! Я їх ду­же люб­лю! Ми з ма­мою, по­ки я не зах­воріла, са­дили у се­бе ба­гато-ба­гато різних квітів: і лев­кої, і нас­турції, і півни­ки, і півонію. А за­раз во­ни мені ще миліші. Ди­виш­ся на них — і у­яв­ляєш, що ти десь на лузі або в полі, се­ред квіту­ючих нив. Ідеш — а тобі ки­ва­ють голівка­ми і зо­зулині че­ревич­ки, і ніжні сині во­лош­ки. А там, ди­вись, ма­терин­ка пах­не і ма­лино­вий бу­дяк.

— Скіль­ки квітів знаєш… — про­бур­мотів Сергій. — І го­вориш так склад­но…

Га­лин­ка ве­село засміялась.

— Чуд­ний ти!

Сергій враз на­супив бро­ви, вва­жа­ючи, що во­на хо­че пог­лу­зува­ти з нь­ого. Але дівчин­ка до­дала:

— І хо­роший. Спа­сибі тобі, Сергій­ку. Сь­огодні у ме­не справ­жня вес­на!..

Сергій хотів щось ска­зати, але по­заду по­чули­ся кро­ки. Він ог­ля­нув­ся — і ос­товпів: до них підхо­дила Оле­на Калістратівна з па­перо­вим па­кун­ком у ру­ках і бу­кетом буз­ку. Вчи­тель­ка теж бу­ла зди­вова­на.

— Ти чо­го тут, Лісо­вий?

— Я?

— Та я…

Га­лина роз­ре­гота­лась, по­бачив­ши, як роз­гу­бив­ся цей смішний чор­но­чубий хло­пець, і ска­зала:

— По­дивись, ма­мо, які він чу­дові квіти мені приніс. Це він до ме­не при­ходив…

— Он як! — Об­личчя Оле­ни Калістратівни враз пом'як­ша­ло. Во­на гля­нула на доч­ку, і в її очах зблис­ну­ли сль­ози.

Во­на теж бу­ла збен­те­жена.

— Ма­моч­ко, не плач, — пог­ла­дила їй ру­ку Га­лин­ка. — Я ско­ро ви­дужаю. І я ж не оди­нока. Ба­чиш — до ме­не при­ходять то­вариші, знай­омі й нез­най­омі… А лікар ка­же, що я мо­лодець, що я ще і біга­тиму, і тан­цю­вати­му… Не плач!..

Оле­на Калістратівна ви­тер­ла очі.

Сергій ско­рис­тався па­узою, щоб поп­ро­щати­ся.

— Ну, я піду вже, — прос­тягнув він ру­ку Га­линці.

— До по­бачен­ня!.. Ти Ще ко­ли-не­будь прий­деш?

— Прий­ду… А чо­му ж? Зви­чай­но, прий­ду, — рап­том зрадів Сергій. Й­ому й са­мому хотіло­ся відвіда­ти ще раз цю див­ну своєю без­по­середністю дівчин­ку. — Тобі при­нес­ти квітів?

— При­неси… Біло­го буз­ку. Я так й­ого люб­лю…

— До­ню! — з до­кором ска­зала Оле­на Калістратівна, і що­ки її за­рожевіли.

— До по­бачен­ня! — Сергій при­пус­тив до са­ду.

Мар­та че­кала й­ого в ку­щах.

— Ну, дізнав­ся?

— Що — дізнав­ся? — не вто­ропав він спо­чат­ку.

— Де дру­га па­лата…

— Дізнав­ся. Ходімо!

Він так і не за­питав, де дру­га па­лата, а то­му, прок­ра­да­ючись до хірургічно­го кор­пу­су, розмірко­вував, що вікно дру­гої па­лати мо­же бу­ти або з од­но­го краю кор­пу­су, або з дру­гого. Він виб­рав дру­ге, ра­ху­ючи від цен­траль­но­го вхо­ду.

— Здаєть­ся, тут.

Вікно бу­ло відчи­нене. Сергій став на кар­низ, ухо­пив­ся за підвікон­ня і підтяг­нувся.

В па­латі сто­яло всь­ого два ліжка. Собі на по­див, Сергій не по­милив­ся. На од­но­му ліжку ле­жав Юр­ко, а на дру­гому Хвос­тенко. Обид­ва, здаєть­ся, спа­ли.

Сергій по­дав ру­ку Марті, до­поміг їй здер­ти­ся на підвікон­ня.

— Ком­панія у Юр­ка не ду­же за­вид­на, — про­бур­чав ти­хо, по­казу­ючи на Хвос­тенка і зручніше вмо­щу­ючись на ши­роко­му теп­ло­му підвіконні.

— Тс-с-с! — про­шепотіла Мар­та.

Але Юр­ко во­рух­нувся, роз­плю­щив очі. Об­личчя бу­ло бліде, го­лова за­бин­то­вана.

Впізнав­ши друзів, він зрадів і спро­бував підвес­тись.

— Ну, як — Дзво­наря спій­ма­ли?

— Ні, — відповів Сергій. — Але, будь пе­вен, спій­ма­ють!

— Шко­да!

— Ле­жи, ле­жи! — ска­зала Мар­та, чер­воніючи. — Як ти се­бе по­чуваєш?

— Доб­ре. Ще тро­хи бо­лить го­лова. Сергій прик­лав па­лець до губ і по­косив­ся

на Хвос­тенка.

— Як ти з ним тут?

— Ми вже, здаєть­ся, по­мири­лись… Він мені все роз­повів. Навіть про мій ніж… І про фільм…

— Он як! — Сергій ти­хо свис­нув. — От­же, то та­ки він?

Юр­ко сум­но кив­нув го­ловою.

— Сь­огодні тут був Сте­пан Бе­недик­то­вич, і Вла­дик нам роз­повів. Ви­яв­ляєть­ся, фільм не про­пав: він й­ого за­ховав там же, в ла­бора­торії. За ша­фою.

— Хотів, щоб тобі пе­репа­ло?

— Атож.

— Ну й сви­ня!

Хвос­тенко во­рух­нувся, роз­плю­щив очі. Від втра­ти крові він зблід, посірів. Якимсь чуд­ним за­тума­неним пог­ля­дом ков­знув по об­личчях то­варишів.

— Це ви!

Сергій хотів щось відповісти, але тут рвуч­ко відчи­нили­ся двері — і на по­розі па­лати з'яви­лась чер­го­ва сес­тра, що прий­ма­ла пе­реда­чу. По­бачив­ши у вікні відвіду­вачів, зу­пини­лась вра­жена.

— Та­ки проб­ра­лися?

Сергій покірно опус­тив чу­бату го­лову, че­ка­ючи від сес­три про­чуха­на і втіша­ючи се­бе, що цей про­чухан не пер­ший у й­ого житті і, ма­буть, не ос­танній.

Та сес­тра до­сить ми­ролюб­но ска­зала:

— Ну, доб­ре, да­вай­те вже бу­кет хлоп­цям і тікай­те звідси, бо за­раз — лікарсь­кий обхід…

Сергій по­чер­вонів. А Мар­та гля­нула на нь­ого зди­вова­но.

— А де ж бу­кет? Ти й­ого, ча­сом, не за­губив?

— Та, ма­буть, за­губив, — збре­хав Сергій і по­чер­вонів ще дуж­че. — Зав­тра я при­несу біль­ший. З біло­го буз­ку…

І він по­думав, що зав­тра вранці, до схід сон­ця, обов'яз­ко­во об­ла­має у Хвос­тенчи­хи білий бу­зок і зро­бить два ве­ликі бу­кети. За­пашні. З ро­сою.


 

Час­ти­на дру­га 
СКАРБ

НО­ВОСІЛЛЯ 


 

Май­же місяць Юр­ко про­лежав у лікарні. Хвос­тенко дав­но ви­писав­ся, і він за­лишив­ся сам. Ми­нули ек­за­мени. Й­ого від них звіль­ни­ли і пе­реве­ли до вось­мо­го кла­су за річни­ми оцінка­ми. Ми­нули й два тижні прак­ти­ки, тоб­то ро­боти учнів у школі, в май­стерні чи на кол­гос­пних по­лях. Мар­та й Сергій при­ходи­ли до нь­ого що­вечо­ра, роз­повіда­ли, що пра­цю­ють у примісь­ко­му рад­госпі — по­лють ку­куруд­зу. Бу­ли во­ни ве­селі, за­горілі. Те­пер Мар­та ще біль­ше ски­дала­ся на ци­ганоч­ку: ко­рот­ко підстри­жене ку­черя­ве во­лос­ся без­ладно спа­дало на зас­магло­го до чор­но­ти ло­ба, а зу­би біліли, мов сніг. Зда­вало­ся, во­на ніби підрос­ла і по­доросліша­ла. Юр­кові аж нез­ручно сидіти по­ряд з нею: та­кий він блідий і змарнілий…

Кож­но­го ра­зу, ко­ли бу­ла гар­на по­года і Га­лин­ку ви­вози­ли на ка­чалці в сад, во­ни й­шли до неї. Дівчин­ка бу­ла ду­же ра­да їм, а особ­ли­во Сергієві, кот­рий не за­бував при­носи­ти їй по­дарун­ки — поль­ові квіти, со­ковиті чер­воні по­луниці або ціка­ву книж­ку. В такі хви­лини в са­ду лу­нав дзвінкий сміх, і го­лосніше за всіх сміяла­ся Га­лин­ка, що, вид­но, знудь­гу­вала­ся за теп­лою друж­бою і лас­кою то­варишів.

Та не­заба­ром Га­лин­ку заб­ра­ли до­дому, і Юр­ко час гай­ну­вав тим, що чи­тав, грав у ша­хи, ди­вив­ся те­левізор…

Од­но­го ра­зу й­ого відвідав капітан Фе­дор­ченко. Вгос­тив цу­кер­ка­ми, роз­пи­тав про здо­ров'я. Та Юр­ка ціка­вило інше.

— Знай­шли? — спи­тав він.

— Що знай­шли? — не зро­зумів капітан.

— Ста­ха Дзво­наря.

— Ні, як у во­ду впав.

— А скарб?

— І скарб не знай­шли… Ба­чиш, Юр­ку, скарб знай­ти важ­че, ніж Дзво­наря. Я бу­ду відвер­тий з то­бою, бо знаю, що ти дер­жа­тимеш язик за зу­бами… Дзво­наря ми, ко­ли б за­хотіли, швид­ко б за­ареш­ту­вали. Та вся спра­ва в то­му, що він на­пев­не не за­хоче роз­повісти, де подів скарб. Ад­же ж не но­сить й­ого з со­бою. Ска­же, що не знає, — і що ти з нь­ого візь­меш? Тож тре­ба виж­да­ти, по­ки він сам прий­де за ним… Зро­зумів?

— Зро­зумів.

— Але ти не хви­люй­ся — знай­де­мо!.. І скарб і Дзво­наря! І не ду­май про це — поп­равляй­ся! Ти у нас — мо­лодець!..

На­решті, нас­тав день, яко­го так ждав Юр­ко. До па­лати вбігли збуд­жені Мар­та й Сергій. В ру­ках — квіти, очі бли­щать.

— Юр­ку, зби­рай­ся! — ви­гук­нув Сергій. — До­дому!

— Та ну! Не мо­же бу­ти! — Юр­ко не повірив своєму щас­тю.

У две­рях по­каза­лася усміхне­на ма­ти.

— Так, син­ку, — підтвер­ди­ла во­на. — Ви­писа­ли те­бе… Здо­ровий! До­сить ле­жати… Бо я вже за то­бою так ску­чила, ге­рою мій до­рогий!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: