Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 22)

Збо­ри бу­ли не­довгі. Юр­ко без жа­лю ски­нув з се­бе сму­гас­тий лікар­ня­ний одяг — одяг­нув своє звич­не вбран­ня. І враз — ніби відчув се­бе дуж­чим, здо­ров­шим. І оте ос­то­гид­ле сло­во «хво­рий», яким й­ого зва­ли цілий місяць, відста­ло від нь­ого, як тіль­ки пе­рес­ту­пив поріг па­лати.

— Ура! До­дому!

На ву­лиці на них че­кало таксі.

Ко­ли всі розмісти­лися в ма­шині — ма­ти по­пере­ду, біля шо­фера, а Сергій і Мар­та обабіч Юр­ка, — «Вол­га» плав­но ру­шила з місця. У центрі міста, замість то­го, щоб по­вер­ну­ти на острів, до Сергія, во­на пом­ча­ла по шо­се пря­мо до но­вого мікро­рай­ону, що виріс на лузі, поб­ли­зу Дніпровсь­ко­го мо­ря.

— Ку­ди ми? — спи­тав Юр­ко.

— Ах, ти нічо­го… — по­чав був Сергій, але одер­жав штур­ха­на від Мар­ти і враз за­мовк, ніби вда­вив­ся кис­ли­цею.

— Що — нічо­го? — пе­репи­тав Юр­ко.

Та Сергій мов­чав, мов німий. Ма­ти усміха­лася, але теж мов­ча­ла. Не про­мови­ла жод­но­го сло­ва і Мар­та, хо­ча по всь­ому бу­ло вид­но, що їй не лег­ко бу­ло зберіга­ти таємни­цю.

Тим ча­сом ма­шина спус­ти­лася з го­ри і пірну­ла в ши­року ву­лицю, вздовж якої ви­шику­вали­ся нові кра­сиві бу­дин­ки. Вда­лині видніло­ся мо­ре.

— Ку­ди ж ми їде­мо? — ще біль­ше зди­вував­ся Юр­ко. — Хіба не до­дому?

— За­раз по­бачиш, Юр­чи­ку, — відповіла ма­ти. — Май трош­ки терпіння!

«Вол­га» про­мину­ла май­же все містеч­ко і зу­пини­лася пе­ред п'яти­повер­хо­вим бу­дин­ком, що сто­яв над са­мим бе­регом Дніпровсь­ко­го мо­ря.

Юр­ко пам'ятав, що іще торік тут був пус­тир, по­рос­лий бур'яна­ми та дрібним вер­бо­лозом. А те­пер…

Ма­ти зап­ла­тила шо­ферові, і во­ни поп­росту­вали до то­го но­вого бу­дин­ку. Не­щодав­но, вид­но, прой­шов дощ, бо доріжки бли­щали, як ви­миті, а в га­зонах, де ще не встиг­ла про­рос­ти жод­на тра­вин­ка, па­рував на­везе­ний зі сте­пу мас­ний чор­но­зем…

Во­ни по­вер­ну­ли в один з під'їздів.

На треть­ому по­версі ма­ти зу­пини­лася, діста­ла із су­моч­ки ключ і відімкну­ла двері.

— За­ходь, Юр­чи­ку, — щас­ли­во усміхну­лась.

Юр­ко зай­шов пер­ший, нічо­го вже не пи­та­ючи і відчу­ва­ючи в гру­дях якусь три­вож­ну радість.

Квар­ти­ра бу­ла но­ва, пах­ла фар­бою. На кухні, крім га­зової пли­ти, — ніяких меблів. У ве­ликій кімнаті — кіль­ка че­моданів та вузлів, пор­тфель, на­чине­ний книж­ка­ми, а в спальні, на зас­те­леній га­зета­ми підлозі, ле­жала аку­рат­но скла­дена постіль.

— Ма­мо, нев­же… — Юр­ко за­пит­ли­во гля­нув на матір.

— Так, Юр­чи­ку, це на­ша квар­ти­ра, — ска­зала щас­ли­ва ма­ти. — З ць­ого дня це твоя но­ва ха­та!

— На­ша!.. Ти одер­жа­ла квар­ти­ру?

— Так, одер­жа­ла… Те­пер уже не бу­демо най­ма­ти кут­ки.

Юр­ко підстриб­нув, плес­нув у до­лоні, а потім га­ряче поцілу­вав матір, Сергія і Мар­ту. Зо­палу цмок­нувши дівчи­ну в що­ку, він враз по­чер­вонів, крут­нувся на одній нозі і пом­чав роз­гля­дати кух­ню та кімна­ти.

— Чу­дово! Чу­дово! — ви­гуку­вав го­лос­но. — І ви мені до ць­ого ча­су не об­мо­вили­ся жод­ним сло­вом. Ну й ви ж!

— Не хотіли те­бе хви­люва­ти, — по­яс­ни­ла Мар­та. — А то б ти не всидів у лікарні…

Юр­ко радів, як ма­лень­ка ди­тина. Особ­ли­во й­ому спо­доба­лося те, що вікно спальні ви­ходи­ло на Дніпро, на не­озо­ру го­лубу гладінь мо­ря і на ве­лич­ну греб­лю елек­трос­танції.

— Яка розкіш! Га? — по­казав він дру­зям чу­дову па­нора­му, що відкри­лася пе­ред ни­ми. — Мені й не сни­лось та­ке… Тут не гірше, ніж у те­бе, Сергій­ку, на ос­трові Дов­го­му!..

— Я зго­ден міня­тися, — серй­оз­но ска­зав Сергій.

Всі засміялись.

— Ну, що ж, діти, спра­вимо те­пер но­восілля, — зап­ро­пону­вала ма­ти. — Хо­ча у нас ні сто­ла, ні стільців, та вже якось при­мос­ти­мося по-ту­рець­ко­му зви­чаю на підлозі… Мар­то, до­помо­жи мені на кухні! А ви, хлопці, зас­теліть га­зета­ми та ков­дрою підло­гу!..

Че­рез півго­дини все бу­ло го­тове. Во­ни всіли­ся круж­ка по­серед кімна­ти. З алюмінієвої кас­трулі смач­но пах­ла туш­ко­вана мо­лода кар­топля, на ско­вороді шквар­ча­ла яєшня з са­лом та ков­ба­сою, а в про­зорих пляш­ках пу­зирив­ся про­ти сон­ця ян­тарний гру­шевий напій.

Юр­ко був щас­ли­вий: двічі відчу­вав се­бе іме­нин­ни­ком — один раз то­му, що по­вер­нувся здо­ровий з лікарні, а дру­гий — що жи­тиме в такій чу­довій квар­тирі. Й­ого радість поділя­ли всі — і ма­ти, і Сергій, і Мар­та, — і від то­го ще ве­селіше ста­вало на серці…


 

ЛИСТ 


 

Юр­кові зда­лося, що він про­кинув­ся ра­но, але ко­ли встав, ма­тері вже до­ма не бу­ло — пішла на ро­боту. У кухні, на підвіконні, знай­шов за­пис­ку: «Юр­чи­ку, сніда­нок на га­зовій плиті. Мо­локо — у ванній кімнаті: пляш­ка стоїть у відрі з во­дою. Хліб — під га­зетою. Снідай. Як­що підеш з до­му, ключ візь­ми з со­бою, але не за­губи. Ну, будь ро­зум­нень­кий! Ма­ма».

Теп­ла хви­ля лю­бові й ніжності огор­ну­ла хлоп'яче сер­це.

«Ма­мо! Рідна моя, най­до­рож­ча!.. Скіль­ки жи­ву на світі, пам'ятаю те­бе зав­жди доб­рою, ніжною, лас­ка­вою. Навіть тоді, ко­ли ти сер­дишся, ко­ли син щось зро­бив не так, як тобі хотіло­ся б, з очей твоїх стру­мує не хо­лод­ний осуд, а ма­теринсь­ка лю­бов, зміша­на з бо­лем… Знаю, ти все зро­биш за­ради ме­не, все відда­си за­ради си­на, навіть своє жит­тя…

А чим же я віддя­чу тобі?.. Що б мені та­кого зро­бити, аби по­раду­вати те­бе, а не тіль­ки зав­да­вати прик­ростей своєю не­роз­важною по­ведінкою?»

Ду­ма­ючи так, Юр­ко наш­видку поснідав і, ба­жа­ючи зро­бити ма­тері приємність, вирішив на­вес­ти у квар­тирі по­рядок.

То дар­ма, що не­має ніяких меблів! Бу­дуть! Зго­дом… А за­раз — розібра­ти одяг і склас­ти так, щоб не м'яв­ся, пе­ресор­ту­вати книж­ки й зо­шити, по­мити після се­бе по­суд, зас­те­лити пос­те­лю… Ого, скіль­ки ро­боти!.. Потім — повідчи­няти вікна, щоб свіже дніпровсь­ке повітря, що пах­не во­дорос­тя­ми й про­холо­дою, ввірва­лося ра­зом з сон­цем до кімнат…

Та хіба ма­ло що мож­на зро­бити!

Він по­роз­чи­няв вікна, по­зас­те­ляв пос­телі, по­розв'язу­вав вуз­ли і одяг пок­лав У спальні на старі га­зети, — свій з од­но­го бо­ку, ма­терин — з дру­гого… Зруч­но: ви­бирай, що тре­ба! Усе на вид­ноті!

Потім за­ходив­ся пе­реби­рати книж­ки й зо­шити. Старі підруч­ни­ки склав в один сто­сик і пе­рев'язав й­ого шнур­ком хрест-нав­хрест. Нові, куп­лені матір'ю для вось­мо­го кла­су, відклав ок­ре­мо. Те ж са­ме зро­бив і з зо­шита­ми… Гло­бус пос­та­вив звер­ху на книж­ки… Гар­но! Ко­ли ма­ма ку­пить пись­мо­вий стіл, він пос­та­вить й­ого в ць­ому ку­точ­ку, пра­воруч од вікна, щоб світло па­дало на нь­ого зліва. А в то­му, що на­суп­ро­ти, ста­не те­левізор. Прав­да, й­ого ще теж не­ма. Але ж бу­де ко­лись… По­ряд з ним, під стіною, — ди­ван, а по­серед кімна­ти — стіл…

Він замріяв­ся. Знав, що і ма­тері дав­но хо­четь­ся ма­ти своє за­тиш­не гніздо, — во­на не раз ка­зала й­ому про це, — і він радів її май­бутнь­ою радістю. Те­пер її мрія збу­ваєть­ся. І хай це бу­де не сь­огодні, — бо ма­терин скром­ний за­робіток мед­сес­три, ма­буть, не доз­во­лить ку­пити все не­обхідне сь­огодні чи зав­тра, — дар­ма! Те­пер мож­на й по­чека­ти…

Він ди­вив­ся з вікна на мо­ре, — там, в да­лині, проп­ли­вали ве­ликі дніпровські ко­раблі та верткі бук­си­ри-тя­гачі з низ­кою тем­них барж, на­ван­та­жених так, що лед­ве видніли­ся над во­дою. Пра­воруч здій­ма­лася греб­ля, а ген, за Дніпром, у синь­ому ма­реві, ту­маніли не­ясні об­ри­си без­межних степів, пок­ра­яних на ве­летенські пря­мокут­ни­ки струн­ки­ми зе­лени­ми лісос­му­гами.

Юр­ко зно­ву взяв­ся до ро­боти. Й­ого пог­ляд упав на ста­ру по­тер­ту пап­ку. У ній ма­ма три­має до­кумен­ти та фо­тог­рафії. За­раз пап­ка си­рот­ли­во ле­жала на підлозі. Тре­ба десь її пок­ласти так, щоб і не за­губи­лася, і бу­ла зав­жди на­пох­ваті.

Він розв'язав її.

Ось ма­мин дип­лом про закінчен­ня мед­шко­ли, ось її пас­порт, вій­сько­вий кви­ток та ще якісь до­кумен­ти, і кни­жеч­ки, і прос­то папірці… Юр­ко знає: все це мамі тре­ба. То­му аку­рат­но скла­дає кни­жеч­ку до кни­жеч­ки, папірець до папірця…

А це що?

Він узяв до рук ар­куш па­перу з учнівсь­ко­го зо­шита в клітин­ку і роз­горнув й­ого. У вічі впа­ли перші сло­ва: «Здрас­туй, Ніноч­ко!»

Ціка­во — хто це пи­ше? Хто мо­же так на­зива­ти й­ого ма­му?.. Ро­дичів у неї не­має, бо ви­рос­ла в ди­тячо­му бу­дин­ку. Под­ру­га? Ні, щось він не пам'ятає, щоб ма­ма одер­жу­вала лис­ти від под­руг чи будь-ко­го…

Він ро­зумів, що чи­тати чужі лис­ти нез­ручно. Але цей лист, без сумніву, ад­ре­сова­ний й­ого мамі. Він гля­нув на да­ту в кінці лис­та, — на­писа­ний всь­ого три тижні то­му, от­же, зовсім не­дав­но, ко­ли він був у лікарні. Хто ж це мо­же так пи­сати?..

Він сів на підвікон­ня і по­чав чи­тати. А по­чав­ши, був так вра­жений, що не міг відірва­тися.

«Здрас­туй, Ніноч­ко! — пи­сало­ся в листі. — Не ди­вуй­ся, що я пи­шу тобі. В твоїх очах я, звісно, мер­зотник і не мо­жу роз­ра­хову­вати ні на твою по­вагу, ні тим біль­ше на при­хильність. Але я знаю твоє доб­ре сер­це і сподіва­юся, що ти не ви­кинеш мо­го лис­та, а до­читаєш до кінця. А до­читав­ши і дізнав­шись про моє жит­тя, зміниш про ме­не дум­ку, і в твоєму серці во­рух­неть­ся хо­ча б од­на стру­на співчут­тя до ме­не… І тим я вже бу­ду щас­ли­вий…

Але все по по­ряд­ку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: