Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 23)

Ми­нуло рівно дев'ять років з то­го дня, ко­ли я пішов від те­бе. Те­пер я ро­зумію, ЩО то бу­ла фа­таль­на по­мил­ка, якої я не мо­жу собі про­бачи­ти. Але тоді мені зда­лося, що з то­бою у ме­не жит­тя не ви­ходить, що я знай­ду щас­тя з іншою… Як я об­ма­нув­ся! Яко­го бо­лю зав­дав тобі і на­шому си­ноч­кові! Хо­ча він був ще ма­лень­кий і нічо­го не ро­зумів. А тобі… тобі бу­ло ду­же важ­ко.

Я знаю. Те­пер я це усвідо­мив… Та й не тіль­ки те­пер, а вже чи­мало років но­шу ка­ят­тя в серці.

Од­нак я зно­ву відхи­ля­юсь від го­лов­но­го.

От­же, я за­лишив те­бе із си­ном Юра­сем. Знав, що ти од­на на всь­ому біло­му світі — і за­лишив… Виїхав… З нею… Ти знаєш, про ко­го я го­ворю. Виїхав да­леко. Щоб ніко­ли не пот­ра­пити тобі на очі.

Пра­цював, як і раніше, шо­фером. Зда­вало­ся, я був щас­ли­вою лю­диною. Але то так тіль­ки зда­вало­ся. Ду­же ско­ро я відчув са­мотність. По­чав пра­цюва­ти, як ми ка­жемо, «наліво», хо­ча знав, що та­ка до­рога до доб­ра не до­водить. Од­нак у ме­не ви­мага­ли: гро­шей, гро­шей, гро­шей!

Під час однієї та­кої «лівої» поїздки і тра­пило­ся не­щас­тя… Чи то я був стом­ле­ний і не­уваж­ний, чи водій, що їхав на­суп­ро­ти, — хтоз­на. Але як би там не бу­ло, — ми зіткну­лися, роз­би­ли ма­шини. І — що найгірше — за­гинув чо­ловік, яко­му я віз будівель­ний ма­теріал… Зви­чай­но, ви­нен у всь­ому був я: «лівий» мар­шрут, не­закон­ний ван­таж, па­сажир, яко­го я не мав пра­ва вез­ти і який не за­гинув би, ко­ли б я не взяв й­ого До се­бе в кабіну. Сло­вом, ме­не за­суди­ли на чи­мало років.

Строк свій я відбув повністю. Пра­цював там, як і на волі, шо­фером.

Та не це гніти­ло ме­не. Не ми­нуло й півро­ку, як я дізнав­ся, що не потрібен своїй новій под­рузі жит­тя.

На­решті, я вий­шов з тюр­ми. Ку­ди їха­ти? Не до неї ж!.. По­думав-по­думав — та й мах­нув до­дому, у наші рідні краї над Дніпром. Бо, знаєш, усі ці ро­ки зга­дував їх. А ще — вір чи не вір — те­бе… На­ше знай­омс­тво, наші зустрічі…

Тож за­хотіло­ся мені хоч зда­леку, хо­ча б че­рез ву­лицю по­диви­тися на те­бе — яка ти за­раз, який наш Юрась. Виріс, ма­буть. І бать­ка зовсім не знає. Та й який я й­ому бать­ко? Так, чу­жий дядь­ко та й годі…

Приїхав — те­бе з си­ном на ста­рому місці не­має. Об­хо­див усе місто, об­пи­тав усіх знай­омих. На­решті, знай­шов ву­лицю і дім, де ти з Юр­ком жи­веш. Ба­чив те­бе, ко­ли ти по­вер­та­лася з ро­боти. От тіль­ки Юр­ка не ба­чив. Роз­пи­тав лю­дей — ска­зали, що в лікарні. Пішов ту­ди — пе­редав цу­кер­ки і квіти, а зай­ти… Ну, як я міг зай­ти?..»

Дій­шов­ши до ць­ого місця, стра­шен­но вра­жений і схвиль­ова­ний, Юр­ко підвів го­лову і гля­нув крізь роз­чи­нене вікно на синій простір Дніпровсь­ко­го мо­ря, де шу­гала оди­нока чай­ка. При­гадав — справді, тижнів два то­му й­ому пе­реда­ли цу­кер­ки й квіти. От тіль­ки він не здо­гадав­ся за­пита­ти у сес­три, від ко­го во­ни, бо ж й­ого час­то провіду­вали — і знай­омі, і вчи­телі, і працівни­ки міліції, і він не на­дав цій пе­редачі ніяко­го зна­чен­ня.

А ви­яв­ляєть­ся, — то бу­ла пе­реда­ча від бать­ка… Від бать­ка! От­же, у нь­ого є бать­ко! Всі ці ро­ки він десь був, десь жив. А ма­ма ка­зала, що бать­ка у нь­ого не­має. Як же це так? По­кинув бать­ко, об­ма­нула ма­ти… Що це за лю­ди, ці до­рослі? Чо­го зо­ни ду­ма­ють тіль­ки про се­бе? Чо­му вва­жа­ють й­ого за ма­лень­ко­го? А хіба ма­лень­кий — не лю­дина?

Зу­сил­лям волі він заг­лу­шив сль­ози, що підко­тили­ся до гор­ла, зно­ву роз­горнув лис­та.

«Я дізнав­ся та­кож, — пи­сав далі бать­ко, — що ти до ць­ого ча­су заміж не вий­шла і жи­веш са­ма, з си­ном. Дізнав­ся, де пра­цюєш. Ба­гато-ба­гато хотіло­ся мені роз­пи­тати те­бе, ба­гато роз­повісти про се­бе, та не посмів підій­ти: бо­яв­ся, що ти про­женеш ме­не і ця зустріч бу­де ос­таннь­ою…

По­вер­нувшись до­дому, зра­зу ж сів пи­сати лис­та… Вже чет­верта го­дина, ско­ро ра­нок, а я сид­жу за сто­лом. Закінчую, але відчу­ваю, що не спа­тиму до світан­ку. Сидіти­му біля вікна і без­мовно ди­вити­мусь на рясні вогні нічно­го міста, зга­дува­тиму все те гар­не, що бу­ло між на­ми.

Ніноч­ко! Я ні на що не надіюсь і не про­шу про­щен­ня. Бо знаю: є речі, які важ­ко про­бачи­ти, а ще важ­че — за­бути… Та все ж я про­шу те­бе — на­пиши мені про се­бе, про на­шого си­на, про ва­ше жит­тя.

Жду!

Будь щас­ли­ва!

Твій ко­лишній чо­ловік і Юрків бать­ко

Ва­силь Ро­маню­та».

При­голом­ше­ний про­чита­ним, Юр­ко дов­го сто­яв біля роз­чи­нено­го вікна.

В го­лові би­лася, мов спій­ма­на пташ­ка, од­на й та ж дум­ка, — от­же, в нь­ого є десь бать­ко! І був усі ці ро­ки… А ма­ма не зга­дала про нь­ого жод­ним сло­вом. Чо­му? На й­ого за­питан­ня, ко­ли він був мен­шим, відповіда­ла, що бать­ка у нь­ого не­має і хай він не ду­має про це. Підрісши, Юр­ко і сам зро­зумів, що роз­пи­тува­ти про бать­ка нез­ручно. І не роз­пи­тував. Звик до дум­ки, що їх тіль­ки двоє на світі — ма­ма та він…

І ось — нес­подіван­ка. З-за рядків лис­та й­ому вчу­ваєть­ся батьків го­лос, в яко­му бри­нять і біль, і ка­ят­тя. У­яв­ляєть­ся й­ого об­личчя, — ніс, очі, чуб… На­пев­но, він та­кий же, як і Юр­ко, ру­дий. Бо ж ма­ма — чор­ня­ва. А мо­же, й ні? Хтоз­на… А які очі? Ву­ха? Чи ви­сокий він чи низь­кий?..

Нічо­го ць­ого Юр­ко не міг у­яви­ти, бо як би не у­явив, усе бу­ло б да­леким від дій­сності. Це він знав на­пев­но.

Далі й­ого дум­ки за­вертіли­ся, як ви­хор.

Що відповіла ма­ма? Ад­же яс­но, що бать­ко вчи­нив зле, за­лишив­ши їх нап­ризво­ляще. Що во­на пе­режи­ла за ці дні? Чо­му ні сло­вом не об­мо­вила­ся про лист? Не хотіла й­ого хви­люва­ти, по­ки був у лікарні? То чо­му ж учо­ра вве­чері, ко­ли во­ни дов­го сиділи і роз­мовля­ли, не ска­зала?

Потім дум­ка пе­рес­ко­чила на інше.

Як бать­ко міг зро­бити та­ке? Пос­ва­рив­ся з ма­мою? Те­пер він ро­зумів, як усе це бо­ляче. А як пе­режи­вала ма­ма? Як їй бу­ло і об­разли­во! Яки­ми очи­ма во­на ди­вила­ся на нь­ого, ко­ли він вос­таннє ішов з до­му?

Не зна­ходя­чи відповіді на свої за­питан­ня, ще раз гля­нув на бать­ко­ву ад­ре­су, щоб за­пам'ята­ти її, а потім за­ховав лис­та в пап­ку, а са­му пап­ку — під пос­те­лю і не знав, ку­ди се­бе подіти. По­тиняв­ся по кімна­тах, по­нарікав у дум­ках на Сергія та Мар­ту, котрі не прий­шли провіда­ти й­ого, а потім узяв до рук книж­ку і ліг, щоб за­бути про все…


 

РОЗ­МО­ВА З МАТІР'Ю 


 

День тяг­нувся так дов­го, як ніко­ли. Зда­вало­ся, й­ому не бу­де кінця. Книж­ка не до­помог­ла: про­чита­ного не ро­зумів, во­но не до­ходи­ло до й­ого свідо­мості.

На­решті, клац­нув за­мок — і на по­розі з'яви­лася ма­ма. В руці гос­по­дар­ча сум­ка, а з неї виг­ля­дали блис­кучі голівки пля­шок з мо­локом та якась зе­лень. У другій — сітка з ро­жеву­ватою мо­лодою кар­топлею.

Юр­ко швид­ко схо­пив­ся — взяв сум­ку. Й­ому впа­ло в око, що ма­ма чи­мось зак­ло­пота­на, стом­ле­на. У її гар­них чор­них очах сто­яв сум, а об­личчя бу­ло блідіше, ніж зав­жди. Нев­же при­чиною ць­ому — лист? й­ому ста­ло шко­да ма­тері.

— У те­бе неп­риємності на ро­боті?

— З чо­го ти взяв?

— Вид­но…

— Ні, неп­риємнос­тей на ро­боті не­має. Сто­мила­ся.

Во­на швид­ко при­готу­вала обід — смач­ний суп з мо­лодою кар­топлею та ук­ро­пом, і во­ни по­обіда­ли.

— Я про­читав лис­та, — ска­зав Юр­ко ти­хо, але з при­тис­ком.

На якусь мить ма­ма зав­мерла, ру­ка її з чаш­кою зас­тигла в повітрі. Потім ки­нула бис­трий пог­ляд на си­на.

— Ти про­читав лис­та?

— Так…

— Ну, і…

— Ти відповіла… й­ому? — замість відповіді, зно­ву за­питав Юр­ко.

— Ні.

— Чо­му?

Ма­ти дов­го мов­ча­ла. Юр­ко ба­чив, як рап­том за­кам'яніло її об­личчя, стис­ну­лися і зблідли вус­та, а між бро­вами різко ок­ресли­лася не­велич­ка змор­шка, якої він раніш не помічав. Він по­жалів, що затіяв цю роз­мо­ву.

Од­нак відсту­пати вже не хотів та й ніку­ди бу­ло.

— Він ме­не тяж­ко об­ра­зив… Ти не зро­зумієш ць­ого, си­ну. Та й ра­но ще тобі вни­кати в жит­тя до­рос­лих…

— Чо­му ж не зро­зумію?.. Я вже не ма­лень­кий.

Ма­ти сум­но усміхну­лася і пог­ла­дила ру­кою по шорсткій ру­дуватій чуп­рині, що в лікарні відрос­ла і ста­ла кра­сивою хви­ляс­тою ше­велю­рою.

«Справді, не ма­лень­кий… Он як ви­тяг­ну­ло й­ого за цю вес­ну!» — по­дума­ла, а вго­лос ска­зала:

— Ти не знав й­ого, і він тобі не потрібен!

— Але ж він мій бать­ко! Як же не потрібен?.. І усвідо­мив свою по­мил­ку!

— Доб­ра по­мил­ка! По­ламав жит­тя мені! Оси­ротив те­бе! Для нь­ого, ма­буть, так прос­то — піти, по­вер­ну­тися…

— Ти не зро­зуміла й­ого лис­та… Або не хо­чеш зро­зуміти… Ад­же він шко­дує, що так ста­лось!

— Те­пер шко­дує, а тоді не ду­мав, що об­ра­зив ме­не, бо­лю зав­дав!.. Як же я за­раз мо­жу й­ого прий­ня­ти? — в го­лосі ма­тері заб­риніла об­ра­жена гордість.

— Ніхто не ка­же прий­ма­ти, — за­пере­чив Юр­ко. — Але відпи­сати й­ому ти мо­жеш? До то­го ж — він не тіль­ки твій ко­лишній чо­ловік, а й мій бать­ко! Який уже є, а бать­ко!..

Юр­кові зда­вало­ся, що го­ворить він пе­рекон­ли­во, але ма­ти за­переч­ли­во по­хита­ла го­ловою.

— І пи­сати не хо­чу, він для ме­не чу­жа лю­дина!.. Як­що я й лю­била й­ого ко­лись, то від ць­ого по­чут­тя за­лишив­ся один гіркий спо­мин… Я не мо­жу прос­ти­ти й­ого!.. І да­вай при­пини­мо цю роз­мо­ву!

Юр­ко по­чер­вонів. Ще ніко­ли ма­ти не відкри­вала тай­ни своєї душі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: