Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 25)

Аж те­пер Юр­ко, сплиг­нувши з підніжки ав­то­буса, по-справжнь­ому по­чав хви­люва­тися. Ще б пак! Він по­бачить бать­ка, про яко­го мріяв усе жит­тя!

Сь­огодні вихідний день, і бать­ко, на­пев­не, до­ма. Ціка­во, як він зустріне й­ого? Зніяковіє? Зди­вуєть­ся?

Юр­ко роз­пи­тав, де знай­ти ву­лицю Пол­тавсь­ку, і за яки­хось двад­цять хви­лин уже сто­яв пе­ред не­вели­ким гар­нень­ким бу­диноч­ком, що виг­ля­дав з-за пар­ка­ну світли­ми вікна­ми.

Тут й­ого зовсім об­ли­шила сміливість. Зай­ти? А що він ска­же бать­кові? «Доб­рий день, та­ту. Я твій син». А як­що бать­ко не за­хоче з ним го­вори­ти?

А ко­ли бать­ко з радістю привітає й­ого, то про що з ним го­вори­ти? Роз­повісти про своє жит­тя? Чи про те, як пот­ра­пив сю­ди?..

Він несміли­во взяв­ся за клям­ку, ла­ючи в думці се­бе за слаб­ко­духість. Аж тут рип­ну­ли двері — і на ґанок вий­шла ста­ра жінка в тем­но­му ха­латі. По­бачив­ши у хвіртці нез­най­омо­го хлоп­ця, зу­пини­лася і вичіку­валь­но по­диви­лася на нь­ого.

— Доб­рий день, — привітав­ся Юр­ко. Ста­ра у відповідь кив­ну­ла го­ловою.

— Ко­го тобі?

— Я до ва­шого квар­ти­ран­та. Мені потрібен… дя­дя Ро­маню­та, — про­бель­ко­тав спан­те­личе­ний Юр­ко, який чо­мусь вва­жав, що пер­ший, з ким він тут зустрінеть­ся, бу­де обов'яз­ко­во й­ого бать­ко, а не якась нез­най­ома жінка.

— Ва­силь Пет­ро­вич? Й­ого не­має до­ма.

— Ко­ли ж він прий­де?

— А він не прий­де…

— Не прий­де? — в Юр­ко­вому го­лосі проз­ву­чало роз­ча­руван­ня. — Хіба він не жи­ве у вас?

— Жи­ве. І за квар­ти­ру пла­тить справ­но. Та відко­ли ста­ло теп­ло, весь час на Дніпрі.

— Як на Дніпрі?

— А так. Там спить, звідти хо­дить на ро­боту. Ти хто та­кий?

— Я? — Юр­ко не знав, що відповісти.

— Я з ро­боти. Ме­не май­стер прис­лав, — нев­певне­но про­мовив він, га­ряч­ко­во ду­ма­ючи, як спи­тати у ста­рої, де ж жи­ве бать­ко.

Справді, не по­яс­ню­вати ж чужій лю­дині, навіщо він роз­шу­кує Ва­силя Пет­ро­вича Ро­маню­ту і хто він й­ому до­водить­ся.

— Для чо­го?

— Він на ро­боті потрібен. Скажіть, будь лас­ка, де й­ого знай­ти.

Ста­ра по­дума­ла, ще раз пиль­но гля­нула на Юр­ка, а потім ска­зала.

— Ад­ре­си він не за­лишав. Але роз­повідав, що жи­ве в старій баржі десь на бе­резі Дніпра. Ри­бу ло­вить, ку­паєть­ся… Ма­буть, й­ому там не­пога­но, ко­ли тиж­ня­ми не при­ходить до­дому.

— Як же знай­ти ту бар­жу?

— Хтоз­на. Я не бу­ла там. Мо­же, ста­рий знає? — і за­гука­ла в ха­ту: — Іва­не! Іва­не! Де жи­ве Ва­силь Пет­ро­вич? Тут пи­та­ють й­ого.

Нас­та­ла па­уза. З ха­ти не відповіда­ли. Юр­ко зав­мер. Нев­же не дізнаєть­ся, де жи­ве бать­ко? Нев­же да­рем­но їхав сю­ди?

Врешті по­чув­ся ста­речий го­лос.

— Ниж­че пор­ту, на піщаній косі. Бар­жа на­зиваєть­ся «Неп­тун».

Юр­ко по­дяку­вав і по­вер­нув на­зад. По­минув­ши річко­вий порт, прой­шов попід залізнич­ним мос­том і зу­пинив­ся на бе­резі ти­хої за­воді, де сто­яли на при­колі старі баржі, ка­тери і но­венькі мо­торні чов­ни лю­бителів вод­но­го спор­ту та ри­боловс­тва.

Бар­жу «Неп­тун» Юр­ко помітив зда­леку. Во­на сто­яла на при­чалі біля піща­ної ко­си, сіра, ста­ра, з об­лупле­ною фар­бою на бор­тах. Тіль­ки наз­ва бу­ла ки­мось не­дав­но підмаль­ова­на і зда­леку ки­далась у вічі.

У Юр­ка ть­ох­ну­ло сер­це: на баржі, звісив­ши но­ги за борт, сидів чо­ловік у го­лубій майці і, нед­ба­ло три­ма­ючи в зу­бах ци­гар­ку, пиль­но ди­вив­ся на во­ду, де чер­воніли й біліли поп­лавки ву­док. Нев­же бать­ко?

Чо­ловік був за­горілий, м'язис­тий, з гус­тою ко­пицею буй­но­го ру­дого во­лос­ся на ве­ликій го­лові. Він не звер­тав ніякої ува­ги на хлоп­ча­ка, що й­шов бе­регом.

Юр­ко по­вер­нув до баржі.

Сер­це ка­лата­ло в гру­дях, мов спо­лоха­на пташ­ка. Нас­ту­пила хви­лина, за­ради якої він їхав сю­ди! Він швид­ко пе­ребіг вузь­ким тра­пом і сплиг­нув на па­лубу.

Чо­ловік по­чув стукіт і підвів го­лову. Їхні пог­ля­ди зустріли­ся.

І в ту ж мить Юр­ко зро­зумів: пе­ред ним — бать­ко. Тут по­мил­ки не мог­ло бу­ти. І очі, і чуб, і ніс, і овал об­личчя — все го­вори­ло про ра­зючу подібність, яка не мог­ла бу­ти ви­пад­ко­вою.

Юр­ко зу­пинив­ся. Від хви­люван­ня у нь­ого за­било дух і відібра­ло мо­ву. Сто­яв і пиль­но, аж за­над­то пиль­но ди­вив­ся на бать­ка, все ще не віря­чи — дій­сність це чи сон?

Бать­ко теж ди­вив­ся на нь­ого зди­вова­но, з лег­ким усміхом, але, вид­но, й­ого зди­вуван­ня бу­ло вик­ли­кане прос­то ней­мовірною роз­губленістю хлоп­ця, для якої він не зна­ходив при­чини й по­яс­нення.

— Ну, здрас­туй! Про­ходь — чо­го зу­пинив­ся? — ска­зав привітно. — Я не ку­са­юсь. Як­що вже опи­нив­ся на моїй по­судині, то гос­тем бу­деш! Сідай. Роз­повідай, яке діло маєш?!.

Він підбадь­ор­ли­во підмор­гнув. Юр­ко сту­пив два кро­ки на­перед і зно­ву зу­пинив­ся, Язик за­дерев'янів.

— Доб­ро­го здо­ров'я, — про­бель­ко­тав глу­хо і за­мовк, не ма­ючи си­ли ви­мови­ти сло­во «та­ту». — Я до вас…

— Ба­чу. Сідай по­ряд.

— Ме­не зва­ти Юр­ком…

— Ду­же приємно. Чу­дове ім'я.

На мить у бать­ко­вих очах про­май­нув сум, а з об­личчя враз щез усміх. Во­но по­серй­озніша­ло, ста­ло нап­ру­женим.

— А прізви­ще моє Ро­маню­та, — ви­палив Юр­ко, з тру­дом пізна­ючи свій го­лос.

— Що? — чо­ловік ки­нув вуд­ку, яку три­мав у руці, схо­пив­ся на но­ги. — Ро­маню­та?

Як­що до ць­ого в Юр­ка ще й був який­сь ма­лень­кий сумнів у то­му, що пе­ред ним й­ого бать­ко, то за­раз він геть розвіяв­ся. Збен­те­женість, радість, по­див — всі ці по­чут­тя так яс­кра­во ви­малю­вали­ся на й­ого об­личчі, бу­ли такі про­мовисті, що Юр­ко пе­реко­нав­ся ос­та­точ­но: пе­ред ним — бать­ко!

— Так, Юр­ко Ро­маню­та.

— Син? — бать­ко роз­ста­вив ру­ки ніби для обіймів, але враз опус­тив. — Юр­ко?

— Так, син…

Во­ни мов­чки ди­вились один на од­но­го, не зру­шу­ючи з місця. Потім бать­ко, пе­ремігши хви­люван­ня, швид­ко підій­шов до хлоп­ця і, як до­рос­ло­му, по­дав ру­ку.

— Ну, здо­ров, си­ну… Спа­сибі, що приїхав…

В й­ого очах сто­яли сль­ози. Вид­но бу­ло, що він лед­ве стри­мує се­бе, щоб не схо­пити хлоп­ця в обій­ми, і тіль­ки що­сили стис­кає Юр­ко­ву ру­ку, не поміча­ючи, що зав­дає й­ому бо­лю, та роз­губле­но усміхаєть­ся.

— Я ра­дий, що зустрівся з то­бою, — Юр­ко і не помітив, як пе­рей­шов на «ти». — Лед­ве знай­шов…

— Ще б пак! Ме­не знай­ти не­лег­ко… Ад­ре­си в довідко­вому бю­ро не за­лишав… І ма­ма приїха­ла?

— Ні, я сам, — ти­хо відповів Юр­ко. Бать­кові що­ки пой­ня­лися рум'ян­цем.

Вид­но, й­ому ніяко­во бу­ло слу­хати від си­на те, що му­сив би сам зна­ти.

— Я ро­зумію…

Він по­хилив го­лову і за­мовк, ніби на кре­мезні плечі ліг важ­кий тя­гар.

Юр­кові ста­ло шко­да бать­ка. Але ра­зом з тим десь гли­боко в душі во­рух­ну­лося по­чут­тя зловтіхи.

«Ага! Те­пер ти каєшся! Те­пер ти зро­зумів, як гірко бу­ти оди­ноко­му! А як же бу­ло ма­тері? Мені, ма­лому? Тоді ти не ду­мав про нас? І тіль­ки, ко­ли за­лишив­ся сам, оди­нокий, ко­ли ро­ки (до речі, скіль­ки й­ому? Років со­рок?) по­чали срібли­ти скроні і тя­гарем опус­ка­тися на плечі, тіль­ки тоді ти зга­дав, що у те­бе е дру­жина і син! Те­пер відчуй, як це тяж­ко, ко­ли від те­бе відвер­та­ють­ся, не хо­чуть те­бе приз­на­вати за рідно­го! Відчуй…»

Од­нак жаль узяв го­ру, і Юр­ко ска­зав сло­вами Сте­пана Бе­недик­то­вича:

— Я не знаю, що у вас ста­лося з матір'ю. То ва­ша спра­ва — самі й роз­би­рай­тесь. А я, як ба­чиш, приїхав…

Бать­ко об­няв й­ого за плечі. На об­личчі про­май­ну­ла радість.

— Дя­кую, си­ну. Сь­огодні у ме­не ду­же щас­ли­вий день. Здаєть­ся, щас­ливішо­го й не бу­ло ніко­ли… Ну, за­ходь до мо­го па­лацу, — і він по­казав на до­щану над­бу­дову баржі. — Відпо­чине­мо, по­риба­лимо, на­вари­мо юш­ки — і на­гово­римо­ся дос­хо­чу…

Та Юр­ко за­пере­чив.

— Ні, та­ту, я в те­бе не зат­ри­ма­юсь. Че­рез го­дину відхо­дить ав­то­бус, і мені тре­ба встиг­ну­ти на нь­ого, щоб вчас­но бу­ти вдо­ма. Так що по­риба­лимо іншим ра­зом.

— Шко­да. Тоді поснідаємо в їдальні. Заж­ди на ме­не хви­лин­ку — я одяг­ну­ся, — і він зник за до­щани­ми две­рима ка­юти.

Відвіду­вачів у чайній бу­ло ма­ло, і їм швид­ко по­дали сніда­нок. Бать­ко май­же не їв, — роз­повідав про се­бе, роз­пи­тував Юр­ка. Й­ого ціка­вило все: як Юр­ко нав­чаєть­ся, в яко­му класі, чи є в нь­ого книж­ки, зо­шити, одяг. Де во­ни жи­ли з ма­мою? Де ма­ма за­раз пра­цює?

По­чув­ши, що во­ни вже жи­вуть не на ос­трові Дов­го­му, а в новій квар­тирі, зрадів і за­питав ад­ре­су.

— Ти мені доз­во­лиш ко­ли-не­будь зай­ти до те­бе?

— А як же ма­ма? — по­чер­вонів Юр­ко.

— А я тоді, ко­ли во­на бу­де на ро­боті. Мені кож­но­го дня до­водить­ся бу­вати в місті, бо я пра­цюю водієм ван­тажної ав­то­маши­ни, і під час обідньої пе­рер­ви міг би на кіль­ка хви­лин заг­ля­нути.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: