Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 26)

Юр­ко по­думав, що нічо­го не бу­де по­гано­го, як­що бать­ко зай­де до нь­ого на півго­дини.

— За­ходь, — по­годив­ся він. — Але так, щоб ма­ма не ба­чила…

— Дя­кую, Юр­чи­ку, — ска­зав схвиль­ова­но бать­ко. — Ми бу­демо з то­бою щи­рими дру­зями? Прав­да?

— Бу­демо. А чо­му ж?

Роз­мовля­ючи з бать­ком, Юр­ко уваж­но приг­ля­дав­ся до нь­ого. Він за­пам'ятав й­ого міцні нат­руджені ру­ки, по­рослі ру­дува­тими во­лосин­ка­ми, гус­тий, злег­ка хви­ляс­тий і теж ру­дува­тий чуб, у яко­му про­бива­лася си­виз­на, дві змор­шки, що за­ляг­ли на лобі, і такі ж, як у нь­ого, сірі очі. Ой, як би бу­ло хо­роше ба­чити й­ого ко­жен день, хо­дити з ним по ву­лицях міста, як це ро­бить Мар­та з своїм бать­ком, чи по бе­резі мо­ря, сидіти по­ряд за сто­лом — і не в їдальні, а до­ма! Во­ни й справді мог­ли б ста­ти доб­ри­ми дру­зями.

Го­дин­ник на стіні про­бив оди­над­ця­ту. Юр­ко схо­пив­ся.

— Мені по­ра… Ти про­ведеш ме­не до ав­тостанції?


 

У МАР­ТИ 


 

Сергій ждав й­ого біля бу­дин­ку сум­ний, на­басур­ма­нений, ніби на­ков­тався гірко­го. По­бачив­ши Юр­ка, відра­зу на­кинув­ся:

— І де мож­на веш­та­тися стіль­ки! Вже цілу го­дину отут виг­ля­даю те­бе! А ти ніби крізь зем­лю про­валив­ся!

— Мар­ту ба­чив?

— Та ні ж!

— Чо­му? Не бу­ло до­ма?

Сергій з до­садою мах­нув ру­кою.

— Ба­чиш, я прос­то не хо­див до неї.. По­бо­яв­ся сам…

— Щось на те­бе не схо­же!

— Ти ме­не не так зро­зумів… Я не Мар­ти бо­юсь! Ще б чо­го! Бо­юсь нев­дачі: або Мар­та за­коми­зить­ся, або Іван Іва­нович відмо­вить. Що тоді ми зро­бимо без чов­на?.. То ж я, іду­чи, розмірку­вав і вирішив діжда­тися те­бе.

— Ну що ж, ходімо ра­зом, як­що ти та­кий бо­ягуз!

Сергій роз­плив­ся в радісній усмішці і, штур­хо­нув­ши по-дружнь­ому Юр­ка ме­жи плечі, підско­ком ру­шив пер­ший.

Во­ни ішли швид­ко, на хо­ду обміню­ючись дум­ка­ми. Та, влас­не, й ро­зуміли один од­но­го з півсло­ва, бо їх об'єдну­вала міцна юнаць­ка друж­ба.

Гарні, прек­расні по­чут­тя сто­ять за цим хо­рошим дзвінким сло­вом.

Друж­ба!

Хто не звідав ць­ого по­чут­тя, хто не мав у житті хоч од­но­го то­вари­ша-дру­га, яко­му б роз­кри­вав свої дум­ки і таємниці, яко­му без­ко­рис­ли­во до­пома­гав би в тяжкі хви­лини і від яко­го ждав би та­кої ж до­помо­ги в скрут­ний час, той навіки обікрав се­бе, збіднив своє сер­це, той не мо­же вва­жати се­бе щас­ли­вим…

Щас­ли­вий той, хто має відда­ного дру­га, кот­рий поділяє і твою радість, і твоє го­ре. Бо здав­на відо­мо: поділе­на радість — то дві ра­дості, а поділе­не го­ре — тіль­ки півго­ря…

Друж­ба зве­личує лю­дину, под­воює її си­ли, ок­ри­лює ду­шу. Справ­жня друж­ба зав­жди чис­та, бла­город­на і не рев­ни­ва. Во­на не тер­пить неп­равди, нерівності, при­нижен­ня і са­моп­ри­нижен­ня. У неї ви­сокі і ясні, мов сон­це, девізи — лю­бов, довір'я і спра­вед­ливість…Най­щиріша друж­ба зав'язуєть­ся в юності, ко­ли сер­це тяг­неть­ся до сер­ця, як залізо до магніта. І за­лишає слід на все жит­тя!

Умій дру­жити!

І найміцніша друж­ба ви­магає жертв: так­товності, щи­рості, уміння да­вати біль­ше, ніж бе­реш сам, а ще — го­тов­ності піти за­ради дру­га на все!

Та­ка друж­ба — то ве­лике щас­тя!..

Ось і знай­ома ха­та на гор­бку. Круг неї — мо­лодий яб­лу­невий са­док, біля ґан­ку, на грядці, різно­барвні жор­жи­ни.

Мар­та са­ме пра­ла білиз­ну. Сто­яла по коліна у воді, зас­магла, брон­зо­вотіла, струн­ка, а нав­ко­ло її ніг пу­зири­лося біле шу­мовин­ня ми­ла. По­бачив­ши хлопців, вий­шла на бе­рег, струс­ну­ла блис­ку­чими ку­чери­ками.

— Ну, що у вас стряс­ло­ся? — гля­нула на їхні схвиль­овані об­личчя.

— Ти знаєш, у Юр­ка є геніаль­на ідея, — по­чав бу­ло Сергій, але Юр­ко гля­нув на нь­ого так, що він закліпав очи­ма і за­мовк.

— Що ж це за ідея? — ве­селі Мар­тині очі лу­каво усміхну­лися.

— Ну, яка там ідея… Сергій зав­жди ви­гадає хтоз­на-що та ще й свою ідею при­пише ко­мусь, — про­мовив Юр­ко. — Прос­то ми хо­чемо зро­бити по­дорож на човні. По мо­рю… На ос­тро­ви…

— Ого! — Мар­та враз пе­рес­та­ла усміха­тися. — У­яв­ляю, як це бу­де ціка­во! А ме­не візь­ме­те?

— Чо­го ж ми й прий­шли! — бур­кнув Сергій. — Чо­вен же твій.

Мар­та засміяла­ся з прос­ту­ватої без­по­серед­ності Сергія.

— Чо­вен не мій, а батьків.

— Ну, а ти — бать­ко­ва…

— Бать­ко у те­бе доб­рий, доз­во­лить, — до­дав Юр­ко. — Та ось і він…

До них, роз­ста­вив­ши пишні чорні ву­са, шкан­ди­бав на своїй де­рев'янці Іван Іва­нович.

— О-о, зібра­лася ком­панія! Здо­ровенькі бу­ли, хлопці! — привітав­ся він, прос­тя­га­ючи ру­ку. — Чо­го це ти, Сергію, вов­ком зир­каєш? Чи, мо­же, на­коїв що?

— Ні, — нас­то­роже­но блим­нув оком Сергій, зна­ючи, що від Іва­на Іва­нови­ча мож­на жда­ти якої зав­годно витівки.

— Як не на­коїв?

— Та ні ж, ка­жу!..

— А ми за­раз по­бачи­мо… Ану, чо­го це в те­бе ки­шеня відстов­бурчи­лася? Що там при­ховав? — І Іван Іва­нович ухо­пив однією ру­кою Сергія за чу­ба, а дру­гою — поліз до нь­ого в ки­шеню. — Ди­вись, яко­го доб­ра нап­хав сю­ди!

І він ви­тяг­нув із Сергієвої ки­шені жа­бу. Не­велич­ка сіра жа­ба су­мир­но сиділа на ши­рокій до­лоні Іва­на Іва­нови­ча. Сергій сто­ропів.

— Е-е, та тут іще щось є! — ви­гук­нув Іван Іва­нович і, ви­пус­тивши жа­бу в тра­ву, зно­ву заліз до ки­шені. — Так я й ду­мав! Го­дин­ник! Той, що зник у ме­не сь­огодні вранці! А я вже нарікав на со­року-біло­боку, бо, тре­ба вам зна­ти, со­роки люб­лять по­цупи­ти що-не­будь блис­ку­че і за­тяг­ну­ти до сво­го гнізда… Аж ось ви­яв­ляєть­ся, що да­рем­но нарікав… Тут та­ка со­рока!..

Він відпус­тив Сергіїв чуб, підняв уго­ру ста­рого ки­шень­ко­вого го­дин­ни­ка, що висів на блис­ку­чому лан­цюжку, і пот­ряс ним над го­ловою.

Сергій по­чер­вонів і не знав, що ка­зати.

— Дядь­ку Іва­не, їй-бо­гу, я і в вічі не ба­чив!.. Про­вали­тися мені на ць­ому місці!

Юр­ко і Мар­та ре­гота­ли. А Сергій сто­яв, мов об­ли­тий во­дою. На­решті, Мар­та, ви­тер­ши з очей сль­ози, ска­зала:

— Та­ту, не жар­туй! За­ховай сво­го го­дин­ни­ка! Ад­же ти сприт­но за­сунув й­ого до Сергій­ко­вої ки­шені…

— А жа­бу? — Іван Іва­нович роз­ре­готав­ся так, що по­над во­дою да­леко-да­леко по­котив­ся й­ого ве­селий сміх.

— І жа­бу теж… Не сам же Сергій по­садив її ту­ди… Ти ось кра­ще пос­лу­хай, що ми на­дума­ли…

— Ну що ж, кажіть!

— На­дума­ли та­ке, що потрібен твій дозвіл… Тож спо­чат­ку ска­жи, що доз­во­лиш!

— Ще б чо­го!

— Ні, ска­жи, та­тусю! Ска­жи! — в го­лосі Мар­ти вчу­вала­ся ви­мог­ливість ве­ред­ли­вої ди­тини. Вид­но, во­на зна­ла, що бать­ко не відмо­вить їй, але їй хотіло­ся пе­ред хлоп­ця­ми по­хизу­вати­ся своєю вла­дою над бать­ком, цією силь­ною, ве­селою і доб­рою лю­диною.

— Та вже де те­бе дінеш, — доз­во­лю… Тіль­ки ска­жи швид­ше, що ж ви на­дума­ли, пуцьвірінки! Бо зго­раю з не­тер­пляч­ки!

Мар­та по­серй­озніша­ла, по­диви­лася уваж­но на хлопців, потім на бать­ка.

— Доз­воль нам на човні зро­бити по­дорож на ос­тро­ви.

Іван Іва­нович пе­рес­тав усміха­тися.

— Ку­ди?.. Та чи ви знаєте, скіль­ки це кіло­метрів? Та ще й мо­рем!

— Тим кра­ще! По­живе­мо кіль­ка днів робінзо­нами…

— Робінзо­нами!.. Зустріне міліція — зра­зу відпра­вить до­дому!

— Та ми тіль­ки по за­тоці… Ну, та­точ­ку, доз­воль!

— Гм, ну, й підве­ла ти ме­не під мо­нас­тир, доч­ко. Ко­ли б знав… Та нічо­го не зро­биш: дав сло­во — дот­ри­муй!.. Чов­на беріть… Але ж чо­вен — це тіль­ки півділа.

— А що ж іще тре­ба? — спи­тав Юр­ко, по­лег­ше­но зітхнув­ши.

— Як­що вже так, то тре­ба доб­ре підго­тува­тися! Зваж­те, що це не прос­то про­гулян­ка. Це ро­бить­ся не на хо­ду. Ходімо ближ­че до ха­ти — скла­демо спи­сок усь­ого не­обхідно­го…

Во­ни підня­лися на горб, до ха­ти, прой­шли в са­док і сіли до сто­лу під де­рева­ми. Мар­та ви­нес­ла зо­шит і руч­ку, роз­крес­ли­ла пер­шу сторінку, а на палітурці на­писа­ла: «Вах­то­вий жур­нал».

— На пра­вах стар­шо­го, — по­чав Іван Іва­нович, — пе­редусім наз­на­чу капіта­на. Ним бу­де Юр­ко! Тож усі по­винні безвідмов­но ви­кону­вати й­ого на­кази і роз­по­ряд­ження! Зро­зуміли?

— Зро­зуміли, — з го­товністю відповів Сергій.

— А те­пер по­думаємо, що вам тре­ба взя­ти з со­бою, — ска­зав Іван Іва­нович.

— Пе­редусім — гроші! — ви­палив Сергій.

— Зви­чай­но, гроші теж потрібна річ… Га­даю, що де­сять кар­бо­ванців на бра­та до­сить…

Після га­рячої дис­кусії виріши­ли бра­ти тіль­ки най­потрібніше, те, без чо­го справді «ніяк не обій­ти­ся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: