Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 27)

Тіль­ки те­пер, про­читав­ши спи­сок най­потрібніших ре­чей, май­бутні мандрівни­ки зро­зуміли, що навіть та­ка не­вели­ка по­дорож ви­магає ре­тель­ної підго­тов­ки.

Виріши­ли ви­руши­ти в путь че­рез два дні ран­ком.

Тут же роз­поділи­ли обов'яз­ки: Іван Іва­нович мав по­фар­бу­вати чо­вен, Юр­ко — діста­ти на­мет, а та­кож ку­пити хліб, су­харі, сіль, кон­серви, сірни­ки. Сергій — олію, са­ло, ак­ва­ланг, ри­баль­ські снасті. Мар­та — все для кухні. Ко­жен мав узя­ти з до­му ков­дру і лиж­ний кос­тюм.

Юні мандрівни­ки ще дов­го об­го­ворю­вали де­талі май­бутньої по­дорожі. Їх бра­ла не­тер­пляч­ка: ко­ли б швид­ше ми­нали ці дві до­би, відве­дені на підго­тов­ку. Швид­ше б у путь, у ман­ливі, незвідані далі!..


 

СЛО­ВО — НЕ ГО­РОБЕЦЬ 


 

Іду­чи до­дому, Сергій нап­ру­жено ду­мав, як й­ому бу­ти — поп­ро­сити­ся у батьків чи поїха­ти у по­дорож по­тай, на­писав­ши за­пис­ку.

Поп­ро­сить­ся — чо­го доб­ро­го не відпус­тять.

Втек­ти, поїха­ти по­тай — теж не най­кра­щий вихід із ста­нови­ща. І не­чес­но, і на­горить потім, ко­ли по­вер­нешся. І ма­ти пла­кати­ме…

Не знай­шов­ши відповіді на своє за­питан­ня і розмірку­вав­ши, що, мов­ляв, по­живе­мо, потім вид­но бу­де, він рап­том зга­дав про Га­лин­ку, і й­ому за­хотіло­ся по­бачи­ти її. То­му звер­нув ліво­руч і швид­ко по­чим­чи­кував Са­довою на про­тилеж­ний кінець міста.

Га­лин­ка ви­писа­лася із лікарні кіль­ка днів то­му. Її коліно вже пе­рес­та­ло боліти, і лікарі зня­ли гіпс, на­казав­ши хо­дити яко­мога біль­ше, але обе­реж­но. Во­на й хо­дила цілий день у сад­ку, тре­нува­ла но­гу. Тіль­ки вря­ди-го­ди, ко­ли ду­же стом­лю­валась, ля­гала в га­мак, підвіше­ний між яб­лу­нею і гру­шею.

Сергій відчи­нив хвіртку, прой­шов дво­ром, за­вер­нув за ріг ха­ти — і враз зу­пинив­ся. Га­лин­ка бу­ла не од­на. Біля неї на роз­клад­но­му стіль­чи­ку сидів Хвос­тенко і, дер­жа­чи пе­ред со­бою блок­но­тика, щось не­голос­но чи­тав. Га­лин­ка сміялась. Іноді ре­готав і Хвос­тенко.

«І при­нес­ло ж й­ого! Ко­ли б знав, що ту Хвос­тенко, не прий­шов би! — по­думав Сергій, ва­га­ючись. — Іти чи не­помітно зник­ну­ти?»

Та й­ого вже по­бачи­ла Га­лин­ка. Її го­лубі очі блис­ну­ли радістю, во­на привітно за­маха­ла ру­кою.

— За­ходь, Сергій­ку! За­ходь!

Сергій по­дав Га­линці ру­ку, а Хвос­тенкові кив­нув го­ловою.

— Здрас­туй!

Той про­бур­мотів щось, бо й­ому, вид­но, так са­мо бу­ла неп­риємна зустріч з Сергієм, як Сергієві з ним.

— Сергій­ку, пос­лу­хай, які смішні вірші пи­ше Вла­дик, — ска­зала Га­лин­ка і по­вер­ну­лася до Хвос­тенка: — Вла­дику, про­читай що-не­будь!

Хвос­тенко по­чер­вонів і за­ховав блок­но­тика в ки­шеню.

— А-а, які там вірші! Так собі — за­бав­ка…

— Не ка­жи! Справжні вірші, цікаві… Гу­морес­ки… Про­читай, Вла­дику! — на­поля­гала Га­лин­ка.

Хвос­тенко по­хитав го­ловою, хо­ча по нь­ому бу­ло вид­но, що пох­ва­ла й­ому спо­доба­лась.

За­чеп­ле­ний за жи­ве тим, що Га­лин­ка надміру уваж­но, як й­ому зда­лося, пос­та­вила­ся до пи­сани­ни Хвос­тенка, Сергій ска­зав:

— Га­лин­ко, не про­си й­ого! Ти ж ба­чиш, як він за­дер но­са? Ніби справжній по­ет! Хо­че, щоб й­ого вик­ли­кали на «біс».

— На який там «біс»! Прос­то не хо­чу пе­ред кож­ним чи­тати! Ще чо­го не вис­та­чало!..

— То й не тре­ба. Не цікав­люсь,

— Ти нічим не ціка­виш­ся. А по­езія для те­бе — тер­ра інкогніта!

— Що-о?

— Тер­ра інкогніта. Тоб­то — невідо­ма зем­ля! Ці сло­ва по­люб­ляє Сте­пан Бе­недик­то­вич, але ж ти й­ого не слу­хаєш! — і Хвос­тенко якось зверхньо гля­нув на Сергія.

І по­за, і тон Хвос­тенка розізли­ли Сергія.

— По­езія, мо­же, й невідо­ма для ме­не зем­ля. А от справжні невідомі землі ми самі їде­мо відкри­вати для се­бе.

Він зра­зу ж при­кусив язи­ка. «Ну, навіщо ляп­нув та­ке при Хвос­тенкові? От базіка­ло не­щас­не! — ви­ла­яв се­бе по­дум­ки. — Те­пер Хвіст роз­не­се цю звістку по всь­ому місту».

— Ти ви­рушаєш у ман­дри, Сергій­ку? — скрик­ну­ла Га­лин­ка. — Ой, як ціка­во!

— Ви­рушаю, — не­охо­че відповів Сергій, не на­важив­шись збре­хати Га­линці.

— Ко­ли?

Сергій зам'яв­ся, ба­чачи, як нас­та­вив ву­ха Хвос­тенко. Але Га­лин­чині очі з та­кою ясністю ди­вили­ся на нь­ого, що у хлоп­ця не вис­та­чило ду­ху ска­зати неп­равду.

— Після­зав­тра.

— Да­леко?

— Та… по за­тоці.

— На човні?

— На човні.

Сергій ро­зумів, що ви­бов­кав усе, і по­чував се­бе так, ніби спій­мав­ся на га­рячо­му. Хвос­тенко, прим­ру­жив­ши очі, хит­ро пог­ля­дав на нь­ого і посміхав­ся іронічно.

— З ким же ти їдеш? — до­питу­валась далі дівчин­ка. — З Мар­тою і Юр­ком?

— Атож.

— Я так і зна­ла. Заз­дрю вам, — з жа­лем ска­зала Га­лин­ка. — На той рік, ко­ли ста­ну здо­рова, я теж поїду… Ви візь­ме­те ме­не з со­бою? Зго­да?

— Зви­чай­но, зго­да, — охо­че відповів Сергій. — Ми тоді при­думаємо щось та­ке… Ти тіль­ки ви­дужуй швид­ше! А те­пер — до по­бачен­ня! Зай­ду по приїзді — роз­повім…

— Ко­ли ж це бу­де?

— Днів че­рез п'ять. А мо­же, че­рез де­сять…

— За­ходь не­одмінно! — во­на по­тис­ну­ла Сергій­ко­ву за­горілу ру­ку. — Жда­тиму…

Сергій кив­нув го­ловою Хвос­тенку, крут­нувся на одній нозі і швид­ко пішов із са­ду.

Він злив­ся на се­бе. «Дур­не базіка­ло! Навіщо роз­па­тякав про мандрівку! Хто те­бе тяг­нув за язи­ка? Ад­же сло­во — не го­робець, ви­летить — не спій­маєш! А тут…»

Ро­зумів, що ні Юр­ко, ні Мар­та не пох­ва­лять, ко­ли дізна­ють­ся про й­ого па­тякан­ня. І найгірше те, що вже нічо­го не зміниш: ви­летіло і ста­ло здо­бут­ком Хвос­тенка, яко­го Сергій не лю­бить за го­норо­витість, заз­най­ство і на­маган­ня зав­жди і всю­ди всу­нути сво­го но­са.

Ть­ху! Він спе­ресер­дя сплю­нув, скуй­ов­див чор­но­го чу­ба і швид­ко зак­ро­кував Са­довою до цен­тру міста.


 

ЗУСТРІЧ У МОРІ 


 

Відпли­вали о сь­омій ран­ку. По­года сто­яла чу­дова. З бе­рега дув ле­гень­кий по­пут­ний вітрець. Сон­це вже підби­лося ви­сочень­ко, по­лива­ючи зем­лю теп­лом і яс­кра­вим світлом, і пе­ред юни­ми мандрівни­ками розісла­лася без­межна й блис­ку­ча, мов дзер­ка­ло, си­ня гладінь Дніпровсь­ко­го мо­ря.

На не­величкій прис­тані, де сто­яв свіжо­пофар­бо­ваний чо­вен, зібра­лися про­вод­жа­ючі — Юр­ко­ва ма­ти та Мар­тин бать­ко. Сергієвих батьків не бу­ло.

— Я поп­ро­щав­ся з ни­ми до­ма, — по­яс­нив Сергій. — Чо­го їм сю­ди й­ти? Сль­озу пус­ка­ти?

При ць­ому він злег­ка по­чер­вонів і відвів пог­ляд. Не хотіло­ся й­ому ка­зати, що до­вело­ся втек­ти, за­лишив­ши за­пис­ку.

Про­щан­ня не за­тяг­ну­лося. Ос­танні по­ради, ос­танні поцілун­ки — і «Аль­бат­рос», підняв­ши біле ко­се вітри­ло, відча­лив від до­щано­го по­мос­ту. Юр­ко сидів за стер­ном, Сергій умос­тився зруч­но на носі, вдив­ля­ючись у да­лечінь крізь скель­ця бінок­ля, а Мар­та сто­яла біля щог­ли, три­ма­ючись за неї ру­кою, і її не­велич­ка струн­ка пос­тать з роз­ма­яним чор­ним во­лос­сям чітко ок­реслю­вала­ся на тлі біло­го вітри­ла. Бе­рег відда­ляв­ся, роз­пли­вав­ся в ледь помітній го­лубу­ватій імлі і не­заба­ром зовсім роз­та­нув.

Сергій нев­томно за­кидав спінінг і на­тягав пов­ну мис­ку ри­би — окунів, підля­щиків. Мар­та по­чис­ти­ла її, щоб при­готу­вати на при­мусі обід. Підв'яза­на си­нень­ким фар­тушком, во­на вправ­но ору­дува­ла но­жем, і срібляс­та лус­ка блис­ку­чим віялом летіла з-під її рук за борт і сот­ня­ми ма­лень­ких сонць гой­да­лася на темній воді.

Рап­том дівчи­на скрик­ну­ла. Хлопці од­но­час­но підве­ли го­лови.

З пра­вого бор­ту, тро­хи зза­ду, пря­мо на них летів мо­тор­ний чо­вен. Зда­вало­ся, ще кіль­ка се­кунд — і він вріжеть­ся в пра­вий бік «Аль­бат­ро­са».

Юр­ко що­сили наліг на стер­но, щоб відвер­ну­ти чо­вен, уник­ну­ти зіткнен­ня. «Аль­бат­рос» слух­ня­но по­вер­нув уліво. І в ту ж мить ми­мо них, зби­ва­ючи ви­соку хви­лю, пром­чав мо­тор­ний чо­вен, зро­бив ве­лике ко­ло, сти­шив хід і підплив до «Аль­бат­ро­са».

— Ха-ха-ха! Гей, ви, мандрівни­ки! Що? На­ляка­лися? — на мо­тор­но­му човні сидів Хвос­тенко і потішав­ся з пе­реля­каних і зди­вова­них й­ого нес­подіва­ною по­явою хлопців і Мар­ти.

— Хвіст! — ви­гук­нув Сергій. — Ти? Хвос­тенко засміяв­ся ще дуж­че.

— Ав­жеж це я! Влас­ною пер­со­ною!

— Ось як наб'ємо пи­ку тій пер­соні, то зна­тимеш, як жар­ту­вати на воді!

— Ха-ха-ха! Так і наб'єш! Спо­чат­ку спро­буй наз­догна­ти!.. Мій «Ме­те­ор» — це не ваш не­щас­ний вітриль­ник! У моєму мо­торі знаєш скіль­ки кінсь­ких сил?..

— Скіль­ки кінсь­ких сил у твоєму «Вихрі», мені невідо­мо, — втру­тила­ся в роз­мо­ву Мар­та. — А ось що в твоїй го­лові один кінсь­кий ро­зум — я щой­но пе­реко­нала­ся. Ти ж міг нас уто­пити! І звідки ти тіль­ки тут узяв­ся?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: