Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 28)

Хвос­тенко пе­рес­тав сміяти­ся. Об­ра­жено шмор­гнув но­сом. Мар­тині сло­ва, оче­вид­но, за­чепи­ли за жи­ве. Од­нак відповів дівчині стри­мано.

— Не тіль­ки ж вам ман­дру­вати. Хо­четь­ся і нам, грішним! Тіль­ки я вирішив по­доро­жува­ти не на та­кому ко­риті, як у вас, а на мо­дер­но­му човні! Щоб не за­лежа­ти від примх вітру. По­бачи­мо, ку­ди ви зап­ли­вете на ва­шому вітриль­ни­кові!

— Все за­лежа­тиме зно­ву ж та­ки від ро­зуму, — відповів Юр­ко. — До то­го ж нам і на вітриль­ни­ку не­пога­но.

— А я до вас у ком­панію не на­бива­юсь…

— То й пли­ви, Хвіст, своїм кур­сом! — ви­палив Сергій. — Чо­го прив'язав­ся? Ми те­бе сю­ди не зап­ро­шува­ли. Та й не по до­розі нам з то­бою!

— Хтоз­на, мо­же, й по до­розі, — здвиг­нув пле­чима Хвос­тенко, ніяк не про­яв­ля­ючи своїх по­чуттів на різкі сло­ва Сергія. — Я теж зібрав­ся в по­дорож. Хіба не ба­чите?

— Ну й по­доро­жуй собі на здо­ров'яч­ко! А нам не за­важай! А то вдру­ге, ко­ли так по-піратсь­ки на­падеш, за­робиш ду­хопелів!

— Ну, ну, не ду­же! Пла­вай­те собі. Адью, сень­йори!..

Він над­дав га­зу — і чо­вен рво­нув упе­ред. Тіль­ки роз­лягла­ся ши­рока хви­ля.

— А-а, не звер­тай­те на нь­ого ува­ги, хлопці! — мах­ну­ла зне­важ­ли­во ру­кою Мар­та. — Да­вай­те, ма­буть, кра­ще по­обідаємо. Юр­ку, кер­муй до бе­рега…

Хлопці враз відчу­ли, як во­ни зго­лодніли. Юр­ко наліг на стер­но, і чо­вен узяв курс до піща­ного ос­тро­ва, по­рос­ло­го ку­щами вер­бо­лозу та мо­лодої віль­хи…


 

ОСТРІВ ПО­РЯТУН­КУ 


 

Хвос­тенко не відста­вав од них. Й­ого чо­вен га­сав по мо­рю, як навіже­ний. До вітриль­ни­ка не наб­ли­жав­ся, але й не зни­кав на­дов­го. Зда­вало­ся, Хвос­тенкові хотіло­ся прос­то под­ра­тува­ти своєю при­сутністю хлопців.

Мар­та підсміюва­лася, Юр­ко мов­чав, нах­му­рив­ши ло­ба, а Сергій пог­ро­жував ку­лаком.

— А щоб ти пе­ревер­нувся, Хвіст! Щоб ти сів на міли­ну, кля­тий! — кри­чав він, ко­ли мо­тор гур­чав зовсім близь­ко. — При­чепив­ся, як реп'ях до ко­жуха!

Дру­гого дня, після обіду, рап­том зіпсу­вала­ся по­года. Весь вид­нокіл за­тяг­ну­ло гро­зови­ми хма­рами. Рво­нув — і вже не сти­хав, а все по­силю­вав­ся вітер. На морі зня­лася ви­сока хви­ля. Чо­вен по­чало ки­дати, як шка­ралу­пу.

Юр­ко міцніше стис у ру­ках стер­но. Гну­лася щог­ла, і вітри­ло бриніло, як ту­го на­тяг­ну­та стру­на.

Хвос­тенків чо­вен біль­ше не по­казу­вав­ся.

— Юр­ку, при­чалюй до бе­рега! — прок­ри­чала, пе­реси­лю­ючи вітер, Мар­та.

Але за гус­тою пе­леною до­щу нічо­го не бу­ло вид­но, і Юр­ко повів чо­вен нав­мання, розмірку­вав­ши, що ра­но чи пізно їх все од­но приб'є до бе­рега або до ос­тро­ва.

Сяй­ну­ла блис­кавка, і май­же од­но­час­но вда­рив грім. Заш­квар­чав гус­тий дощ.

Мо­ре нав­ко­ло кипіло, мов у ка­зані. Ста­ло яс­но, що ко­ли во­ни не приб'ють­ся До бе­рега, то мо­жуть ста­ти жер­твою не­само­витої стихії.

Юр­ко гук­нув:

— Мар­то, сідай за стер­но, а ми з Сергієм спус­ти­мо вітри­ло і візь­ме­мося за вес­ла! Бо нас пе­ревер­не!

Хлопці не без труд­нощів спус­ти­ли мок­ре важ­ке вітри­ло, ухо­пили­ся за вес­ла. Чо­вен по­чало мен­ше за­лива­ти, але він ут­ра­тив швидкість.

Всі про­мок­ли до кісток. І хо­ча що­сили пра­цюва­ли вес­ла­ми, по­чали мер­зну­ти.

А гро­за не вщу­хала. Зда­вало­ся, хма­ри зу­пини­лись над мо­рем і ви­лива­ють на нь­ого цілі по­токи во­ди, жбур­ля­ють униз сліпу­чо-біли­ми блис­ка­виця­ми.

У хлопців на ру­ках на­тер­ли­ся кри­ваві мо­золі, а бе­рега все не бу­ло і не бу­ло. Во­ни зро­зуміли, що зби­лися з кур­су і пли­вуть у відкри­те мо­ре або дрей­фу­ють по за­тоці. Доб­ре, як­що до бе­рега, а як­що вниз — до греблі? Тоді ніч до­ведеть­ся пе­ребу­ти на човні.

— Мар­то, візь­ми біль­ше вліво! — крик­нув Юр­ко. — Вліво! Там має бу­ти бе­рег!

Страш­но бу­ло ди­вити­ся, як шу­га­ють у во­ду блис­ка­виці.

Під час од­но­го спа­лаху во­ни по­бачи­ли по кур­су чо­вен Хвос­тенка. Мо­тор й­ого мов­чав. Сам Хвос­тенко сидів на днищі, міцно вче­пив­шись ру­ками за бор­ти.

Він їх та­кож по­бачив. Крізь шум вітру й до­щу, крізь відлун­ня гро­му до­линув й­ого го­лос.

— До­поможіть! До­поможіть! Сергій кис­ло усміхнув­ся.

— Ага, те­пер — до­поможіть! А що він учо­ра вит­во­ряв?

Од­нак Мар­та і Юр­ко не підтри­мали й­ого.

— По­вер­тай до нь­ого! — на­казав Юр­ко.

Хлопці заг­ребли ста­ранніше. Мар­та на­ляг­ла на стер­но — і чов­ни по­чали по­волі збли­жува­тись.

— Що ста­лось? — спи­тав Юр­ко.

— Заг­лух мо­тор… і вес­ло пе­рело­мило­ся… Я лед­ве всти­гаю ви­чер­пу­вати во­ду! — прок­ри­чав у відповідь Хвос­тенко.

— За­раз ми візь­ме­мо те­бе на бук­сир! При­готуй­ся — я ки­ну мо­туз­ку! — гук­нув Юр­ко.

Він міцно прив'язав один кінець мо­туз­ки до щог­ли, а дру­гий, змо­тав­ши в ту­гий ву­зол, ки­нув Хвос­тенкові. Той на ль­оту спій­мав й­ого і прив'язав до лан­цю­га на човні.

Зра­зу ж чов­ни по­чали збли­жатись, не­мож­ли­во ста­ло пра­цюва­ти вес­ла­ми. Плив­ли ду­же по­волі, влас­не, не плив­ли, а дрей­фу­вали за вітром. Хви­ля ста­ла ви­ща і крутіша, по­чало за­лива­ти чов­ни.

— Ви­чер­пуй­те во­ду! — на­казав Юр­ко.


 

 


 

Він сів за стер­но, а Мар­та й Сергій по­чали швид­ко ви­чер­пу­вати во­ду.

Юр­ко що­сили спря­мову­вав чов­ни за вітром, а їх роз­верта­ло і ста­вило бор­том до хвилі.

Ми­нуло біль­ше го­дини. Гро­за не вщу­хала. Зда­вало­ся, хма­ри згро­мади­лися над мо­рем, щоб ви­вер­гну­ти на нь­ого по­токи хо­лод­ної во­ди. Прав­да, блис­кавки би­ли вже не так час­то, але зли­ва не при­пиня­лася. Вітер та­кож не сти­хав.

— Що бу­демо ро­бити, Юр­ку? — Мар­та по­вер­ну­ла до нь­ого посіріле від хо­лоду й три­воги ли­це.

Юр­ко підбадь­ор­ли­во усміхнув­ся. Мов­ляв, не па­дай ду­хом! Усе бу­де га­разд! А в са­мого на серці бу­ло тяж­ко. Це ж він в усь­ому ви­нен! Він підтри­мав Сергієву ідею по­доро­жува­ти по за­тоці.

Усміхнув­ся Марті і рап­том че­рез її го­лову по­бачив пря­мо пе­ред со­бою ледь помітні в до­щовій імлі не­ясні об­ри­си де­рев.

— Бе­рег! Бе-ерег! — ви­гук­нув радісно. Не­заба­ром чо­вен врізав­ся в му­лис­те дно.

Юр­ко ки­нув вес­ло і плиг­нув у во­ду.

— Сергію! Мар­то! За мною!

Во­ни підтяг­ну­ли чов­ни до бе­рега, пос­та­вили їх так, щоб не зми­ло хви­лею, і прив'яза­ли до де­рев, що рос­ли май­же з во­ди.

Всі бу­ли такі стом­лені, що навіть не бу­ло си­ли радіти. Мокрі, пе­ремерзлі, во­ни сіли на тра­ву і дов­го сиділи не­поруш­но.

— Як­що це бе­рег, то наз­ве­мо й­ого Б-бе-ре­гом П-по­рятун­ку, — ска­зав, вис­ту­ку­ючи зу­бами, Сергій. — А як­що острів, т-то Ос­тро­вом П-по­рятун­ку… Н-не знаю, чи на морській карті є д-де Острів П-по­рятун­ку, але, на­пев­не, не раз і не двічі на мо­рях і оке­анах трап­ля­лися такі історії, як оце з на­ми.

— Ну, п-порівняв! — не втерпів, щоб не вко­лоти Сергія, Хвос­тенко. — Оке­ан і ц-цю ка­люжу!

Він теж, як і Сергій, заїкав­ся.

— Б-ба­чили ге­роя? — хмик­нув Сергій. — Й­ому п-по­давай оке­ан! А ціка­во, хто ж то во­лав, як не­доріза­не п-по­рося, про­сячи по­рятун­ку? За­був?.. Чи, мо­же, ти вва­жаєш, що в оке­ані п-приємніше вто­пити­ся, ніж у Дніпровсь­ко­му морі? По-моєму, од­на­ково — чи в лоб чи по лобі!

Сергій розій­шов­ся і вже навіть пе­рес­тав заїка­тися. Дав­ня неп­ри­язнь до Хвос­тенка спа­лах­ну­ла в нь­ому з но­вою си­лою.

Хвос­тенко хотів щось відповісти, але Юр­ко при­пинив їхню су­переч­ку.

— Годі вам! Знай­шли де сва­рити­ся! Кра­ще да­вай­те по­думаємо гур­том, що ро­бити, далі.

— А що тут на­думаєш? — спи­тала Мар­та, здри­га­ючись від хо­лоду. — Ми всі про­мок­ли до кісток. Ко­ли б де-не­будь пе­ресу­шити­ся.

— Справді, не­пога­но бу­ло б роз­вести ба­гат­тя, — вста­вив Хвос­тенко.

— А га­рячої печі не хо­чеш? — бур­кнув Сергій.

— Ну, чо­го ви?! Я серй­оз­но, — Юр­ко осуд­ли­во гля­нув на сво­го не­вит­ри­мано­го дру­га. — Не но­чува­ти ж нам на ць­ому бе­резі. Мо­же, поб­ли­зу де є се­ло або прис­тань… Об­су­шили­ся б і пе­рес­па­ли ніч у теп­ло­му приміщенні.

— А що — це дум­ка! — схо­пив­ся на но­ги Сергій, — Ад­же й справді, ми ж пот­ра­пили не на без­людний острів у оке­ані! Нав­ко­ло нас — лю­ди! Во­ни до­помо­жуть нам! Ходімо!

Ви­руши­ли не­гай­но.

Й­шли по­над бе­регом, розмірку­вав­ши, що від будь-яко­го се­ла чи оселі обов'яз­ко­во де-не­будь бу­де стеж­ка чи до­рога до во­ди.

За­рості бу­ли такі, що лед­ве про­дира­лися крізь них. Вер­боліз, віль­ха, мо­лоді то­поль­ки й оси­ки, ди­кий хміль, осо­ка й ле­пеха, бо­лиго­лов і че­реда та ще де­сят­ки знай­омих і нез­най­омих рос­лин пе­реп­ле­лися між со­бою в од­не буй­не зе­лене шу­мовин­ня, при­бите до землі до­щем. Юр­ко й­шов по­пере­ду, прок­ла­да­ючи до­рогу.

Дощ не вщу­хав, але вже тро­хи розсіяла­ся ту­ман­на мла. І хо­ча нас­ту­пало пе­ред­вечір'я, ста­вало видніше.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: