Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 29)

Бе­рег був поріза­ний не­велич­ки­ми за­тока­ми і ми­сами. Це ще біль­ше ут­рудню­вало про­суван­ня. Кіль­ка та­ких за­ток до­вело­ся прос­то пе­реб­рести по воді.

Од­нак скіль­ки мандрівни­ки не й­шли, ніде не по­бачи­ли жод­но­го людсь­ко­го сліду. Ніби пот­ра­пили на без­людний острів.

На од­но­му піща­ному мисі во­ни сіли відпо­чити.

Го­вори­ти ніко­му не хотіло­ся: всіх здо­лала вто­ма.

Хвос­тенко пос­та­вив лікті на гострі коліна і підпер го­лову ру­ками, По й­ого чу­бові, що зав­жди за­дери­кува­то, півня­чим гре­бенем кос­тру­бичив­ся над ло­бом, те­пер стіка­ли брудні краплі до­щу.

Не кра­щий виг­ляд ма­ли Сергій і Мар­та. Юр­ко підвівся і зій­шов на са­мий край ко­си, на­мага­ючись роз­ди­вити­ся про­тилеж­ний бе­рег за­токи. Рап­том між ку­щами щось за­чер­воніло. Нев­же чо­вен? Сер­це радісно стук­ну­ло в гру­ди: так, без­пе­реч­но, то чо­вен, по­фар­бо­ваний у чер­во­не. А де чо­вен, там і лю­ди!

— Ура! — ви­гук­нув він. — На­решті, ми вря­товані! Тут десь поб­ли­зу є людсь­ка осе­ля!

Всі схо­пили­ся. Юр­ко пер­ший ки­нув­ся у во­ду. Во­ни швид­ко пе­реб­ре­ли за­току і за хви­лину вже роз­гля­дали не­вели­кий дво­весель­ний чо­вен. Ди­вили­ся на нь­ого, як на чу­до.

— Десь поб­ли­зу тут має бу­ти жит­ло! — ви­гук­нув Хвос­тенко.

— А мо­же, се­ло? — не по­годив­ся з ним Сергій.

— Се­ло чи жит­ло — од­на­ково!

— Го­лов­не — ми нат­ра­пили на слід лю­дей, — вста­вила Мар­та, на­мага­ючись при­мири­ти хлопців. — От­же, ми вря­товані від не­годи і хо­лод­ної ночі.

Тим ча­сом Юр­ко­ву ува­гу при­вер­нув на­пис на бор­ту — № 75. От­же, чо­вен на­лежить водній станції, і хтось узяв й­ого нап­ро­кат. Юр­ко уважніше ог­ля­нув­ся дов­ко­ла і помітив, що чо­вен стоїть прос­то біля пус­тинно­го ди­кого бе­рега, і що він не прим­кну­тий до де­рева, а за­тяг­ну­тий в кущі і ки­нутий тут нап­ризво­ляще. По­ряд на траві ле­жало двоє ве­сел.

— Ма­буть, хтось пе­ред гро­зою при­був на нь­ому й десь хо­ваєть­ся в за­тиш­но­му місці, — вис­ло­вив здо­гад Сергій. — Тре­ба шу­кати…

— А мо­же, й­ого приг­на­ло хви­лею та вітром? — ска­зав за­дум­ли­во Хвос­тенко.

— Ні, хтось на нь­ому прип­лив, — за­пере­чив Юр­ко, який встиг уваж­но ог­ля­нути все дов­ко­ла. — По-пер­ше, й­ого ви­тяг­ну­то сю­ди, по-дру­ге, вес­ла аку­рат­но скла­дено, по-третє, глянь­те — тут є ледь помітна сте­жина. Прим'ята осо­ка. По­лама­ний оче­рет…

— Справді, є! — ви­гук­нув Сергій. — От­же, во­на ви­веде нас до людсь­ко­го жит­ла! Ходімо!

— Ходімо, — по­годив­ся Юр­ко. Він зно­ву ру­шив по­пере­ду.

Сте­жина зви­вала­ся між ку­щами, плу­талась між бур'яна­ми і, на­решті, ви­вела на га­лявин­ку, по­рос­лу ви­сокою тра­вою, до якої ніко­ли не тор­ка­лася ко­са.

По­серед га­ляви­ни сто­яв курінь. З про­тилеж­но­го бо­ку до ку­реня підхо­дили кущі вер­бо­лозу, які кроків за двад­цять-трид­цять за ку­ренем пе­рет­во­рюва­лися на неп­ро­лазні хащі.

— Курінь! — ви­гук­нув роз­ча­рова­но Сергій.

— А ти ду­мав — тут на те­бе че­кає па­лац? — єхид­но за­питав Хвос­тенко.

— Ну, що ж, на по­чаток і це не­пога­но, — ска­зав Юр­ко і ки­нув­ся че­рез га­ляви­ну до ку­реня.

На півдо­розі він рап­том зу­пинив­ся. Й­ому зда­лося, що по­зад ку­реня хтось приг­нувшись шас­нув у кущі.

— Ви ба­чили? — про­шепотів він, звер­та­ючись до то­варишів. — Хтось побіг у ліс.

— Я теж поміти­ла, — ска­зала Мар­та.

— А мо­же, то який звір? — вис­ло­вив сумнів Сергій. — Мені теж щось при­виділо­ся, але я не розібрав що.

— За­раз дізнаємо­ся, — ска­зав Юр­ко і ру­шив упе­ред. Курінь був зроб­ле­ний доб­ротно. Круг­лий, пок­ри­тий сіном, він зда­леку ски­дав­ся на ко­нусо­подібну ко­пицю.

Юр­ко приг­нувся і заг­ля­нув крізь не­велич­кий лаз все­реди­ну. Там бу­ло по­рожньо. Тіль­ки у про­тилежній стіні ть­мя­но світив­ся та­кий же дру­гий отвір. Мах­нувши дру­зям ру­кою, щоб за­чека­ли, хло­пець вліз у курінь. Тут бу­ло су­хо і за­тиш­но. З ліво­го бо­ку — ви­соко на­моще­на постіль із за­паш­но­го сіна. Пра­воруч — та­кож на сіні, але вже зас­ла­ному га­зетою — ок­раєць хліба, не­дог­ри­зок ков­ба­си, по­рож­ня пляш­ка з-під ви­на та кіль­ка по­жов­клих огірків.

— За­ходь­те, — гук­нув до друзів, і ко­ли ті влізли і ста­ли роз­дивля­тися дов­ко­ла, ска­зав: — Без­пе­реч­но, тут хтось жи­ве. Але по­чув, що ми наб­ли­жаємось, і втік…

— Чо­го б й­ому тіка­ти? — зди­вував­ся Сергій.

— Хтоз­на.

— Мо­же, він слідкує за на­ми? — спи­тала Мар­та.

Мо­же. Але нам не страш­но: нас чет­ве­ро, а він один, — зас­по­коїв дівчи­ну Юр­ко.


 

 


 

— Що ж бу­демо ро­бити? — втру­тив­ся у роз­мо­ву Хвос­тенко. — Пе­рено­чуємо тут? Чи піде­мо далі?

— Га­даю, зос­та­немо­ся на ніч. Іншо­го ви­ходу у нас не­ма. — ска­зав Юр­ко. — Але ми по­винні заб­ра­ти свої речі, не спа­ти ж у мок­ро­му одязі. Хай Мар­та зос­та­неть­ся тут, а ми схо­димо до човнів.

— Я піду з ва­ми, — ска­зала Мар­та. — Одній за­лиша­тися страш­но…

— Не­ма чо­го й­ти всім. Тоді хай зос­та­неть­ся і Сергій. Ми враз…

— Та ні, — зам'яв­ся Сергій, — кра­ще вже три­мати­ся всім ра­зом…

Хвос­тенко засміяв­ся:

— Що — жиж­ки зат­ру­сили­ся? Тоді ти й­ди з Юр­ком, а я зос­та­нуся з Мар­тою.

Мар­та гля­нула на Юр­ка. Той мов­чав. Во­на ро­зуміла, що й­ому не хо­четь­ся, щоб Хвос­тенко зос­та­вав­ся з нею. Доб­ре, що в ку­рені сутінки, і ніхто не помітив, як по­чер­воніли її що­ки. Їй приємно усвідом­лю­вати, що во­на по­добаєть­ся Юр­кові. З Вла­диком у неї друж­би ніко­ли не бу­де. За­над­то він за­розумілий і го­норо­витий.

— Знаєте що, хлопці, пос­лу­хай­те ме­не: ходімо ра­зом, гур­том все-та­ки ве­селіше.

Хлопці по­лег­ше­но зітхну­ли: це всіх влаш­то­вува­ло.

На­зад й­шли обе­реж­но, ог­ля­да­ючись. І хо­ча яв­ної не­без­пе­ки не че­кали, три­вожи­ло те, що хтось тут жив у ку­рені, а при їхній по­яві зник і, мо­же, сте­жить за ни­ми з-за кущів. Хто це міг бу­ти? Чо­му тікає? Як пот­ра­пив сю­ди чо­вен? Нев­же в гро­зу їх віднес­ло так да­леко і при­било до про­тилеж­но­го бе­рега?

Дощ не вщу­хав. Хотіло­ся швид­ше по­вер­ну­тися у за­тиш­ний курінь, за­гор­ну­тися в сухі ков­дри, зігріти­ся і зас­ну­ти.

Ішли мов­чки. На цей раз по­пере­ду кро­кував Хвос­тенко. Не­дале­ко від бе­рега він рап­том спи­нив­ся і прик­лав ру­ку до ву­ха: крізь шум до­щу яс­но по­чув­ся рокіт мо­тора.

— Мо­же, літак? — не­пев­но вис­ло­вила здо­гад Мар­та.

— В та­ку по­году літа­ки не літа­ють, — відповів Юр­ко.

Хвос­тенко нап­ру­жено вслу­хав­ся. На й­ого об­личчі про­май­ну­ло зди­вуван­ня.

— Ви знаєте, це пра­цює мо­тор на моєму човні. От щоб я про­пав, ко­ли бре­шу! Я й­ого пізнаю се­ред де­сят­ка інших.

— Чи ма­ло на морі та­ких мо­торів, як У те­бе! — ки­нув Сергій. — То, ма­буть, який­сь нев­да­ха, як і ми, блу­кає в не­году по мо­рю.

Не­заба­ром во­ни опи­нили­ся на бе­резі. Зда­вало­ся, що мо­тор пра­цює зовсім близь­ко, десь отут, за ку­щами.

— Як хо­чете, а пра­цює мій мо­тор, — про­мовив Хвос­тенко стур­бо­вано, зірвав­ся з місця і побіг, гу­ка­ючи:

— Я ж вам ка­зав! Я ж ка­зав!..

Всі ки­нулись за ним і враз зу­пини­лися.

Пе­ред ни­ми сто­яв Мар­тин вітриль­ник. Сто­яв так, як во­ни і за­лиши­ли й­ого, прим­кнув­ши до вер­би це­пом.

Хвос­тенко­вого чов­на не бу­ло.

За­те в морі, за до­щовою завісою, та­нуло цо­котіння мо­тора.


 

СУМ­НЕ ВІДКРИТ­ТЯ 


 

Во­ни мов­чки пе­рег­ля­нулись.

— Що це оз­на­чає? — зди­вова­но спи­тала Мар­та.

— А те, що який­сь негідник ук­рав у ме­не чов­на! — ви­гук­нув обу­рено Хвос­тенко. — Я ж вам ка­зав — мій мо­тор! А ви не пос­лу­хали!

— Що ти цим хо­чеш ска­зати? — спи­тав Сергій. — Що ми винні в то­му, що у те­бе ук­ра­дено чов­на?

— Ко­ли б ви по­годи­лися зі мною, ми б упій­ма­ли злодія. Спізни­лися на якусь хви­лину. По­чали філо­софс­тву­вати. Ро­зум­ни­ки! Що я до­ма ска­жу?

Хвос­тенко пох­нюпле­но сів на борт вітриль­ни­ка.

— Да­вай­те поміркуємо, — ска­зав по па­узі Юр­ко. — Чов­на ук­ра­дено. Це факт. І зро­бив це, на­пев­но, влас­ник ку­реня.

— І влас­ник чов­на з про­кат­ної станції, — до­дав Сергій. — Га­даю, Що це од­на осо­ба…

— Без­пе­реч­но, — по­годив­ся Юр­ко. — От­же, Вла­дикові до­ведеть­ся при­мири­тися з втра­тою і, замість сво­го, взя­ти чо­вен, за­лише­ний невідо­мим…

— Щоб ме­не зви­нува­тили в крадіжці дер­жавно­го май­на?!

— Не об­ви­нува­тять. Ми ж свідки, — ска­зала Мар­та.

— Але це не все, — вів далі Юр­ко. — Чи ви звер­ну­ли ува­гу на те, де стоїть наш вітриль­ник і де чо­вен нез­най­ом­ця?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: