Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 30)

— А де? — спи­тав Сергій, здри­га­ючись від хо­лоду.

— По­дивіть­ся — во­ни сто­ять май­же по­ряд. Та не в ць­ому суть. Спра­ва в то­му, що, за­лишив­ши свої чов­ни, ми пішли пра­воруч, як­що ди­вити­ся з мо­ря…

— А прий­шли з про­тилеж­но­го бо­ку! — ви­гук­нув Сергій. — Але ж це мо­же оз­на­чати тіль­ки од­не — ми на ос­трові!

— Так, Сергію, це оз­на­чає, Що ми пот­ра­пили на острів, — підтвер­див Юр­ко. — При то­му — не­велич­кий і, без­пе­реч­но, без­людний. Ко­ли не ра­хува­ти невідо­мого, що за­лишив нам курінь, але ук­рав чо­вен…

— Ми на ос­трові? — Мар­та бу­ла яв­но роз­ча­рова­на. — Ви­ходить, нам до­ведеть­ся хтоз­на-скіль­ки сидіти в ць­ому бо­лоті?

— Так. Іншо­го ви­ходу не­має. За­раз ми за­бере­мо свої речі і піде­мо до ку­реня. Ско­ро зовсім стемніє.

Юр­ко по­дав­ся до кор­ми вітриль­ни­ка, де зберіга­лися їхні речі. Він підняв криш­ку кор­мо­вого відсіку і ос­товпів: ре­чей не бу­ло. Щез­ли ков­дри, хліб, кон­серви, са­ло, олія, кру­па і весь нз — не­дотор­ка­ний за­пас, який во­ни бра­ли на крайній ви­падок.

Й­ого виг­ляд був та­кий при­голом­ше­ний, що всі зро­зуміли без слів — ста­лося найгірше.

— Нев­же… все пок­рав? — про­шепотіла Мар­та.

— Не­ма нічо­го, — ти­хо відповів Юр­ко. — Який мер­зотник!

Мар­та, Сергій і Хвос­тенко заг­ля­нули у відсік. Там на дні си­рот­ли­во сто­яла скля­на літро­ва бан­ка з сіллю. Ко­му за­раз потрібна сіль, ко­ли не­ма чо­го їсти?

— А наші ри­баль­ські снасті! Нев­же і їх ук­ра­дено? — ви­гук­нув Сергій і ки­нув­ся до но­сово­го відсіку.

На щас­тя, сю­ди злодій не заг­ля­нув. Або поспішав, або прос­то не помітив, що там є щось.

— Ось — маєте! — ви­гук­нув Хвос­тенко і в й­ого го­лосі вчу­вала­ся зловтіха. — Не тіль­ки ме­не обікра­ли, а й вас!

— Ну, годі, — роз­сердив­ся Юр­ко. — Гай­да до ку­реня, бо як стемніє, то заб­лу­димо­ся в цих ха­щах!

Че­рез півго­дини во­ни зно­ву бу­ли в ку­рені.

За­рив­шись у су­хе сіно, зас­ну­ли.


 

ЩО РО­БИТИ? 


 

Ра­нок зустрів їх со­няч­ни­ми про­меня­ми і ще­бетом птахів. Не­бо очис­ти­лося від хмар. Аж не віри­лося, що вчо­ра во­но гриміло гро­мами, блис­ка­ло блис­ка­виця­ми, періщи­ло хо­лод­ним до­щем.

Мар­та гля­нула на го­дин­ник. Бу­ло пів на вось­му.

Во­ни вилізли із сіна і по­чали ве­село ре­гота­ти — та­кий ма­ли ку­мед­ний виг­ляд. Сіно стир­ча­ло в во­лоссі, у ву­хах, в бро­вах, у одязі.

Але сміх швид­ко прой­шов. Ду­же хотіло­ся їсти.

— Нев­же наш Острів По­рятун­ку нас не про­годує? — ви­гук­нув Сергій. — Нев­же в пта­шиних гніздах не­має яєць? От би яєчня бу­ла смач­на!

— Гм, — хмик­нув Хвос­тенко, — й­ому за­хотіло­ся яєчні!.. По­серед літа!.. Та в гніздах дав­но яєць не­має — вже пта­шеня­та вби­лися в ко­лодоч­ки!

— Ну, то, мо­же, є яго­ди, — не зда­вав­ся Сергій.

— І для ягід пізно.

— То гри­би.

— Знай­шов наїдок!.. Та й де це ти ба­чив, щоб на бо­лоті рос­ли їстівні гри­би? Хіба му­хомо­ри…

— Ну, не про­пада­ти ж нам тут з го­лоду! — не зда­вав­ся Сергій. — їсти хо­четь­ся — аж ду­ша бо­лить!

— Тре­ба плив­ти до бе­рега, — ска­зала Мар­та. — Там щось діста­немо.

— На ва­шому вітриль­ни­ку хіба що над­вечір до­береш­ся до бе­рега, — глуз­ли­во по­дивив­ся на дівчи­ну Хвос­тенко.

— Що ж ти про­понуєш?

Хвос­тенко мов­чав. Тіль­ки здвиг­нув пле­чима.

Всі гля­нули на Юр­ка, який про щось нап­ру­жено ду­мав.

— Ну, капіта­не, що ти ска­жеш? — спи­тав Сергій. — Що бу­демо ро­бити?

Юр­ко підвів го­лову.

— Ти маєш на увазі тіль­ки те, де роз­до­бути їжу, а я ду­маю над тим, що ро­бити далі. Тоб­то — по­вер­та­тися до­дому чи про­дов­жу­вати на­шу по­дорож…

— До­дому? — Сергій був ук­рай зди­вова­ний.

— Ав­жеж… По­думай­мо: у нас не за­лиши­лося май­же нічо­го. Ков­дри і теп­лий одяг — ук­ра­дено. Їжу — теж… Є тіль­ки ри­баль­ські снасті та трид­цять кар­бо­ванців гро­шей…

— Чо­му трид­цять? — спи­тав Хвос­тенко.

— То­му що ми бра­ли по де­сять кар­бо­ванців на бра­та.

— Та в ме­не е двад­цять п'ять… Во­ни, на щас­тя, тут, в ки­шені.

— Як­що не роз­мокли, — вста­вив Сергій, скеп­тично див­ля­чись на шта­ни Хвос­тенка.

— Не роз­мокли… Я пе­ред­бачли­во за­гор­нув їх у це­лофан.

— Га­разд, — підсу­мував Юр­ко. — Маємо п'ят­де­сят п'ять кар­бо­ванців… Нас чет­ве­ро. От­же, на кож­но­го при­падає май­же по чо­тир­надцять кар­бо­ванців. Чи вис­та­чить ць­ого?

— Вис­та­чить! — ви­гук­нув Сергій.

— Не поспішай, Сергію, — Мар­та зу­пини­ла за­паль­но­го хлоп­ця. — Тре­ба мірку­вати серй­оз­но. Га­даю, — гро­шей нам вис­та­чить при умові, що ри­баль­ські снасті ми бра­ли не да­рем­но…

— Обіцяю вам — ри­ба бу­де! — за­явив упев­не­но Сергій. — За це я мо­жу по­ручи­тися го­ловою!

— По­бачи­мо, — усміхнув­ся Юр­ко. — Тоді на те­бе вся надія, що ми сь­огодні поснідаємо…

— А як же по­дорож?.. Чи ви вирішу­вати­мете й за ме­не?

— Чо­му б ні? Ми вже знаємо твою дум­ку…

— Так, я за по­дорож.

— Я теж, — ска­зала Мар­та. Хвос­тенко ніяко­во по­дивив­ся на всіх.

— Як­що візь­ме­те й ме­не…

— Ти знаєш, ку­ди ми пли­вемо? — спи­тав Юр­ко.

— Знаю. Здо­гадав­ся, — і він хит­ро гля­нув на Сергія.

Той по­чер­вонів, але про­мов­чав. У думці ж він відзна­чив, що ко­ли б Хвос­тенко за­раз ви­дав й­ого, він не прос­тив би й­ому ць­ого до віку.

Юр­ко пиль­но ог­ля­нув пом'яту пос­тать Хвос­тенка, й­ого зби­тий не­чеса­ний чуб і ска­зав:

— Зго­да. Але, Вла­дику, під час на­шої спіль­ної по­дорожі ти по­винен слу­хати­ся капіта­на…

— Тоб­то — те­бе, як я зро­зумів?

— Так.

Хвос­тенко за­копи­лив гу­бу. Очі й­ого на мить блис­ну­ли.

— Слу­хати­ся — то й слу­хати­ся! Аби ро­зумні на­кази!

— Га­разд. До­мови­лися. От­же, пли­вемо далі! Га­даю, що на ць­ому ос­трові нам за­лиша­тися не вар­то й півго­дини, бо нічо­го, крім сли­маків, на нь­ому не знай­де­мо. Спа­сибі й­ому за по­ряту­нок, за те, що дав при­тулок на ніч, — і в путь! А ри­бу, Сергію, ло­вити­меш з чов­на. Ось там по­кажи свої здібності…

— А сніда­нок?

— Сподіва­тиме­мося на твій улов. А як­що нічо­го не вло­виш — прис­та­немо до бе­рега і щось ку­пимо. Ну, хо­ча б хліба та помідорів.

З цією дум­кою по­годи­лися всі. За­лиша­лося ще од­не пи­тан­ня — як бу­ти з чу­жим чов­ном?

— Не тяг­ну­ти ж нам й­ого на бук­сирі, — ви­палив Сергій. — У нас і так че­репа­шача швидкість.

— Але ж то мій чо­вен те­пер! — за­пере­чив Хвос­тенко. — Чо­му б ма­ли ки­дати й­ого? Ми ж до­мови­лись…

— Зай­вий тя­гар, — не зда­вав­ся Сергій. — Та й не твій він, а станції про­кату. Сам ка­зав!

— Тим біль­ше. Не ки­дати ж дер­жавне май­но! — за­ува­жив Хвос­тенко і пе­ремож­но гля­нув на Сергія. — А ти, капіта­не, як ду­маєш?

— Вла­дику, Сергій має рацію, — ска­зав Юр­ко спокій­но, хо­ча ви­зив­ний тон Хвос­тенка по­чав й­ого дра­тува­ти. — При на­годі про чо­вен сповісти­мо на вод­ну станцію, тяг­ну­ти й­ого за со­бою хтоз­на-скіль­ки ми не мо­жемо. Тож за­лиши­мо й­ого тут. Всі згодні?

— Згодні! Згодні!

— Ну, тоді ру­шай­мо!


 

ГО­ЛОД 


 

Вітру не бу­ло. Па­рус до­вело­ся згор­ну­ти і й­ти на вес­лах. Марті до­ручи­ли кер­мо, а хлопці греб­ли по черзі.

На Сергієві ву­доч­ки нічо­го не бра­лося. Чи то після гро­зи ри­ба не огов­та­лася? Але не клю­вало — і край! Про­зорі во­лосіні по­натя­гува­лися, як стру­ни, чер­воні поп­лавки ліни­во по­гой­ду­вали­ся на хви­лях, зби­тих чов­ном, од­нак жо­ден з них ні ра­зу не пірнув під во­ду, навіть не во­рух­нувся.

— Хваль­ко! — бур­чав Хвос­тенко. — Твоєю обіцян­кою си­тий не ста­неш…

— По­мовч! — відма­хував­ся Сергій і лю­то блис­кав чор­ни­ми очи­ма.

Хвос­тенко за­мов­кав, але не­надов­го. Чим ви­ще підби­вало­ся сон­це, тим біль­ше хотіло­ся їсти, і він по­чинав зно­ву розпіка­ти Сергія.

— Ну, де ж твоя ри­ба? Хо­ча б на сміх спій­мав яко­го-не­будь пічку­ра або ху­дющу че­хоню!

Сергій мов­чки ви­тягав ву­доч­ку, плю­вав на черв'яка і зно­ву ки­дав. Він то піднімав поп­ла­вок, то опус­кав, заміню­вав гач­ки. Та мар­но: ри­ба не ло­вила­ся…

До бе­рега теж бу­ло да­леко. Чов­ни не стріча­лися. Тіль­ки на вид­но­колі проп­ли­вали біло-го­лубі ко­раблі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: