Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 4)

Юр­ко по­дав­ся до две­рей, але Сергій не­тер­пля­че стук­нув ку­лаком по лутці.

— У вікно! Це ж швид­ше!

Юр­ко на мить за­вагав­ся. Пер­ший день у хаті — і стри­бати крізь вікно? Що ска­же ть­отя Ле­ся, ко­ли по­бачить?

Сергій з хит­рою усмішеч­кою слідку­вав за ним.

Е, що бу­де, те й бу­де!

Він узяв­ся ру­кою за підвікон­ня і лег­ко пе­рес­ко­чив надвір. Сергій не зди­вував­ся і навіть не гля­нув на нь­ого. Тіль­ки ки­нув:

— Біжи за мною! — і по­дав­ся по стежці в край са­ду.

Там, над схи­лом, сто­яв ста­рий гілляс­тий явір, ви­соко підно­сячись над низь­ко­рос­ли­ми яб­лу­нями, виш­ня­ми й аб­ри­коса­ми. Пруг­ке гілля лун­ко гу­ло під рвуч­ки­ми по­дува­ми вітру.

Сергій ски­нув че­реви­ки, об­хо­пив стов­бур но­гами й ру­ками і, мов білка, по­дер­ся на­гору. Юр­кові не пер­ви­на бу­ло ла­зити на де­рево, але, по­бачив­ши, на яку ви­сочінь потрібно здер­ти­ся, відчув по­вагу до то­вари­ша.

Він теж ски­нув че­реви­ки. Поп­лю­вав на до­лоні і взяв­ся за стов­бур, рівний і ви­сокий, мов те­лег­рафний стовп.

«Нев­же не вилізу?»

Підібрав­шись до пер­шої гілки, вхо­пив­ся за неї ру­ками і відчув се­бе впев­неніше.

А Сергій уже сидів на не­вели­кому до­щано­му по­мості, прив'яза­ному мо­туз­ка­ми до роз­ло­гих гілляк, і підбадь­орю­вав:

— Ха­пай­ся те­пер за оцей су­чок! Та обе­режніше! Не опи­рай­ся на нь­ого, бо не вит­ри­має! От так! Мо­лодець!

Вилізши на поміст, Юр­ко гля­нув униз і відчув хо­лодок у гру­дях: до землі бу­ло що­най­мен­ше де­сять метрів. Лег­кий вни­зу, вітер шу­гав тут, як навіже­ний, роз­гой­ду­ючи скри­пуче гілля. Міцний явір гнув­ся і бринів.

— На, ди­вись! — Сергій прос­тягнув Юр­кові ве­ликий вій­сько­вий бінокль. — Як­що не віриш…

— Оце ма­шина! — за­хоп­ле­но ви­гук­нув хло­пець. — Де взяв?

— Батьків по­дару­нок.

Юр­ко при­пав до оку­лярів. Усе рап­том пе­реміни­лось: ті пред­ме­ти, що ледь мріли вда­лині, наб­ра­ли пев­ної фор­ми і, зда­вало­ся, сто­яли пе­ред са­мими очи­ма.

Зам­ко­вий острів наб­ли­зив­ся настіль­ки, що мож­на бу­ло поміти­ти ок­ремі ка­мені в стінах зам­ку. Пох­мурі руїни сто­яли на півден­но-східно­му мисі чи­мало­го дов­гасто­го ос­тро­ва. На нь­ому рос­ли ча­гар­ни­ки й де­рева, при­сад­ку­ваті, об­гри­зені вітра­ми.

— Там ніко­го не­має, се­ред руїн, — ска­зав Юр­ко, відри­ва­ючись від бінок­ля.

— За­раз не­має. А мо­же, їх прос­то не вид­но… Але ко­ли б хто був, то ти зміг би поміти­ти?

— Ще б пак! Все вид­но, як на до­лоні!

— То що? Я бре­хун?

— Ну що ти, Сергій­ку, — зніяковів Юр­ко. — Я та­кого не ду­мав. Прос­то не віри­лось.

— Не віри­лось. Ти по­винен зна­ти, що «бре­шеш» і «я тобі не вірю» — це, врешті, од­на­ково. Ну, та вже га­разд. Я не зло­пам'ят­ний.

Сергій рап­том ог­ля­нув­ся, ніби їх тут міг хто-не­будь підслу­хати, стис­нув Юр­кові пле­че і таємни­че про­шепотів:

— Ти знаєш, Юр­ку, поп­ливімо на острів! Поз­най­оми­мося з ти­ми дво­ма уче­ними. Мо­же, до­помо­жемо їм чим-не­будь…

— Це бу­ло б чу­дово! Я зго­ден. У те­бе є чо­вен?

— Чо­вен діста­немо. Та ще, мо­же, й вітриль­ник.

— Тоді, зви­чай­но, поїде­мо! — зрадів Юр­ко. — Хоч я ніко­ли, прав­да, не пла­вав на вітриль­ни­ку…

— Це ду­же прос­то, — впев­не­но ска­зав Сергій. — Си­диш собі за кер­мом, а вітриль­ник мчить, мов чай­ка. Тіль­ки вітер сви­ще у снас­тях! А все нав­ко­ло те­бе мель­кає, мель­кає — і зни­кає по­заду… Це так здо­рово, ти навіть не у­яв­ляєш собі!

— Ти, ма­буть, час­то пла­вав на вітриль­ни­ку?

— Та до­води­лось не раз, — не так уже впев­не­но відповів Сергій і по­чав зла­зити з де­рева.


 

ЗА ОД­НОЮ ПАР­ТОЮ 


 

Вранці Юр­ко зібрав­ся в шко­лу. Й­ому тро­хи бен­тежно на серці: а що, як на по­ромі зно­ву ота ци­ган­ка? Ще чо­го доб­ро­го поч­не насміха­тися при всіх. Але що ро­бити? І він ра­зом з Сергієм вли­ваєть­ся в гурт шко­лярів.

На щас­тя, на по­ромі ха­зяй­ну­вав ву­сатий пе­ревізник.

По­бачив­ши дітей, він на­дув зас­маглі що­ки, нас­товбур­чив пишні ву­са і стук­нув де­рев'яною но­гою об поміст по­рома. Повівши но­сом, з шу­мом втяг­нув у се­бе повітря і ска­зав:

— Зно­ву від ко­гось двій­кою пах­не! Ану, приз­на­вай­тесь, хто не ви­конав до­машніх зав­дань? За­раз же та­кого лінив­ця в во­ду!

Діти за­рего­тали.

— Сергій, на­пев­но, зно­ву не підго­тував­ся? — до­питу­вавсь по­ром­щик. — Чо­му чер­вонієш і опус­каєш очі? Приз­на­вай­ся!

— Не нав­ро­чуй­те, Іва­не Іва­нови­чу, — ог­ризнув­ся Сергій. — Зав­жди, як тіль­ки ви прис­та­нете, мені вліплять двій­ку. Ма­буть, у вас очі такі…

— Які?

— Ци­ганські.

— То я ж ци­ган і є, хлоп­че, — блис­нув біли­ми зу­бами Іван Іва­нович. — Хіба ти ць­ого не знав?

Він рап­том прик­лав ве­ликий па­лець пра­вої ру­ки до Сергієво­го но­са, — і з нь­ого враз на дош­ки по­сипа­лися з дзень­ко­том блис­кучі мо­нети.

Сергій з нес­подіван­ки оте­терів.

Нав­кру­ги лу­нав регіт.

Діти ве­село тов­пи­лися нав­ко­ло Іва­на Іва­нови­ча, че­ка­ючи від нь­ого ще яко­го-не­будь фо­куса.

Збен­те­жений Сергій бур­кнув:

— Знаємо ці фо­куси-по­куси! Гроші бу­ли у вас у руці!

— Мож­ли­во, мож­ли­во, — по­годив­ся Іван Іва­нович. — А от, мо­же, ти ска­жеш, навіщо в кар­туз нап­хав стру­жок? Нев­же гра­тимеш­ся ни­ми на уроці ал­гебри, якої ти сь­огодні не вив­чив?

З ци­ми сло­вами він зняв у хлоп­ця з го­лови кар­туз і, на пре­вели­кий по­див й­ого влас­ни­ка і на втіху дітла­хам, по­чав по­волі ви­тяга­ти з нь­ого різно­барвні струж­ки.

— От так історія! — ви­гук­нув зби­тий з пан­те­лику Сергій.

Ви­тяг­ши ос­танню струж­ку, Іван Іва­нович по­вер­нув кар­туз хлоп­цеві, що, при­сором­ле­ний, мов­чав.

— А те­пер — гай­да в шко­лу! Та швид­ше, а то запізни­тесь!

Юр­ка в школі жда­ла нес­подіван­ка.

Ко­ли він поп­ро­хав пос­ла­ти й­ого у сь­омий «Б», ди­рек­тор звер­нувся до ху­дор­ля­вого, з си­вува­тими скро­нями учи­теля.

– Сте­пане Бе­недик­то­вичу, візь­ме­те Д9 се­бе но­вень­ко­го? З ма­тема­тики у нь­ого в та­белі п'ятірки.

— А чо­му ти хо­чеш обов'яз­ко­во у сь­омий «Б»? — за­питав Сте­пан Бе­недик­то­вич.

Го­лос у нь­ого був лагідний, ти­хий і приємний.

— Там мій то­вариш Сергій Лісо­вий, — відповів Юр­ко.

— Хо­роший то­вариш! — різко втру­тилась не­моло­да учи­тель­ка з блис­ку­чими очи­ма і жов­тим об­личчям. — Хуліган ви­щої мар­ки!.

Юр­ко знітив­ся і по­чер­вонів. Й­ому зда­лося, що всі по­диви­лись на нь­ого осуд­ли­во, як на зло­чин­ця.

Та за нь­ого зас­ту­пив­ся Сте­пан І Бе­недик­то­вич.

— Га­разд, Ро­маню­то. Я візь­му те­бе в свій клас.

— Дя­кую, — ти­хо відповів Юр­ко… — Мож­на й­ти?

Про­лунав дзво­ник. Сте­пан Бе­недик­то­вич прит­ри­мав Юр­ка за ру­кав.

— Че­кай. За­раз піде­мо вдвох: поз­най­ом­лю те­бе з кла­сом.

Урок уже роз­по­чав­ся, ко­ли во­ни зай­шли в клас. За сто­лом сиділа вчи­тель­ка з блис­ку­чими очи­ма. Чер­го­вий розвішу­вав на дошці кар­ти.

По­бачив­ши клас­но­го керівни­ка, всі вста­ли. З цікавістю ди­вили­ся на но­вач­ка.

— Це ваш но­вий то­вариш Юрій Ро­маню­та, — ска­зав Сте­пан Бе­недик­то­вич. — Він учив­ся в чет­вертій школі, а те­пер пе­рей­шов до нас. Ми з Сергієм Лісо­вим й­ого тро­хи знаємо і мо­жемо посвідчи­ти, що це хо­роший хло­пець.

Юр­ко роз­шу­кав очи­ма Сергія. Той сидів на пе­редос­танній парті, щас­ли­во усміха­ючись. Вид­но бу­ло, що сло­ва клас­но­го керівни­ка спо­доба­лись й­ому, хоч Юр­кові вчу­лася в них тон­ка іронія.

— А ся­де Ро­маню­та біля Мар­ти Крав­ченко. На ос­танній парті, — закінчив Сте­пан Бе­недик­то­вич.

Юр­ко гля­нув на ос­танню пар­ту і рап­том зди­бав­ся пог­ля­дом з ши­роко роз­плю­щени­ми від по­диву чор­ни­ми очи­ма.

Як! Це во­на — по­ром­ни­ця? Ота ци­ганоч­ка, що вчо­ра так насміха­лася з нь­ого? От так ди­вина! І тре­ба ж та­кому ста­тися! Опи­нити­ся з нею в од­но­му класі та ще й сидіти за од­ною пар­тою!..

В пер­шу мить Юр­ко хотів за­яви­ти клас­но­му керівни­кові, що не ся­де ту­ди. Ад­же в класі є ще вільні місця. От хоч би й на пе­редній парті. Чо­му б не там?.. Але в горлі пе­ресох­ло, а но­ги, мов де­рев'яні, самі по­нес­ли до вка­зано­го місця.

По­чував се­бе зле. І на­дав же й­ому чорт про­сити­ся в цей сь­омий «Б»! Пішов би в сь­омий «А» — не мав би та­кої ха­лепи! А все че­рез Сергія! Ну й знай­шов дру­га! От підвів під дур­но­го ха­ту! А­як­же — умо­вив: та­кий у них, бач, хо­роший клас­ний керівник, такі хо­роші учні! От і нап­ро­сив­ся! Те­пер си­ди з тою… ци­ган­кою… Кліпай очи­ма…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: