Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 31)

— Хай й­ому чорт! — сплю­нув Хвос­тенко, — пе­реда­ючи Юр­кові вес­ла. — До ве­чора ми й но­ги повідки­даємо. Кра­ще б бу­ло по­вер­та­ти до­дому. Уже й по­обіда­ли б…

— Ко­ли б по­щас­ти­ло, то і тут бу­ли б теж з обідом, — бур­кнув Сергій.

— Гм, за­над­то ти ви­сокої дум­ки про се­бе! Вер­блюд!

— Хто вер­блюд? Я? — спа­лах­нув Сергій. Та я тобі за такі сло­ва!..

— Що — би­тимеш? Ру­ки ко­роткі! — І Хвос­тенко стис­нув ку­лаки.

Юр­ко пе­рес­тав греб­ти.

— Годі вам! Зче­пили­ся, як півні.

— А чо­го ж він…

— Сергію! Вла­дику! Я на­казую вам за­мов­кну­ти! — ви­гук­нув Юр­ко.

— На­казую! — пе­рек­ри­вив й­ого Хвос­тенко. — А що ти за ца­бе, щоб на­казу­вати?

— Я капітан! А капіта­на на судні слу­ха­ють­ся без­засте­реж­но!

— Так то ж капіта­на! — з вик­ли­ком ска­зав Хвос­тенко.

Юр­ко відчув, що чер­воніє. Справді, який з нь­ого капітан? Іван Іва­нович жар­то­ма наз­вав й­ого капіта­ном. Що ро­бити? Ад­же не ски­неш Хвос­тенка за не­пос­лух у во­ду! І не ста­неш би­тися з ним… Який же вихід?

Вихід підка­зала Мар­та.

— Вла­дику, пот­ра­пив на наш чо­вен — слу­хай­ся на­шого капіта­на! Ми об­ра­ли й­ого! А не хо­чеш — тоді тобі з на­ми не по до­розі!

— Та що там пань­ка­тися з ним! — ви­гук­нув Сергій. — Ви­сади­ти й­ого на бе­рег — і хай чим­чи­кує до­дому піша­ка!

— Спо­чат­ку до­берись до бе­рега, — бур­кнув, не підніма­ючи го­лови, Хвос­тенко.

Він сидів на­суп­ле­ний, злий і ди­вив­ся вниз, на ка­ламут­но-зе­лені во­ди за­токи.

— Знаєш, Вла­дику, справді, як тіль­ки прис­та­немо до бе­рега — й­ди собі… Ми те­бе до се­бе не зап­ро­шува­ли, — сам нав'язав­ся… — Юр­ко наліг на вес­ла. Всі мов­ча­ли.

Че­рез дві го­дини по­казав­ся бе­рег. Це був пус­тинний бо­лотис­тий луг, по­рос­лий мо­лодою зе­леною ота­вою. На лузі сто­яли сто­ги сіна. І жод­ної жи­вої душі нав­ко­ло. Тіль­ки дикі кач­ки та гу­си спо­лоха­но зня­лися над ти­хим зарічком, ку­ди при­чалив чо­вен.

Хвос­тенко вис­ко­чив пер­ший. Не про­ща­ючись, швид­ко зак­ро­кував геть і не­заба­ром й­ого ви­сока ху­да пос­тать зник­ла се­рёд за­ростів вер­бо­лозу. Ніхто не ска­зав й­ому вслід жод­но­го сло­ва.

Юр­ко і Сергій ви­тяг­ли чов­на на піща­ну ко­су.

— Ех, бу­ла б руш­ни­ця — встре­лив би я вам па­ру ка­чок, — замріяно про­тяг­нув Сергій.

— А ти кра­ще поп­ро­буй за­кину­ти ву­доч­ки в зарічку, мо­же, хоч тут по­щас­тить, — ска­зала Мар­та. — По­ки ми з Юр­ком роз­ве­демо вог­ни­ще, ти і впій­маєш якусь ри­бину.

Всі бу­ли го­лодні, але на­мага­лися не го­вори­ти про їжу.

За­кинув­ши дві ву­доч­ки, Сергій пиль­но ди­вив­ся на поп­лавки, а тим ча­сом ка­зав:

— Не мо­же бу­ти, щоб ми чо­го-не­будь не впій­ма­ли. Як­що не впій­маємо ри­бину, впо­люємо пта­шину — ди­ку ку­роч­ку або гус­ку…

Рап­том він зав­мер: один поп­ла­вок гой­днув­ся, двічі клю­нув і рвуч­ко пішов під во­ду.

Сергій підсік май­же не­помітним по­рухом ру­ки і по­чав обе­реж­но підніма­ти вуд­ли­ще. Во­лосінь на­тяг­ла­ся, заб­риніла.

— Тих­ше, Сергій­ку! Пе­рела­маєш! — скрик­ну­ла Мар­та.

Сергій весь пе­рет­во­рив­ся на ува­гу. Обе­реж­но по­чав тяг­ну­ти вуд­ли­ще до се­бе. Во­лосінь аж гу­ла.

— Щось доб­ря­че взя­лося на га­чок, — про­шепотів Юр­ко. — Хоч би не зірва­лося!

Во­да за­виру­вала, зак­ле­котіла. Сергій по­малень­ку підтя­гував ри­бу до бе­рега.

— Сом! — ви­гук­нув він. — Про­вали­тись мені на ць­ому місці, як­що це не сом! Та ж який! Ма­буть, з півпу­да!.. Юр­ко, дер­жи вуд­ку! Міцніше! Щоб не по­тяг­нув те­бе в во­ду! А я хут­ко…

Він мит­тю ски­нув з се­бе со­роч­ку, зв'язав ру­кави і стриб­нув з та­кою імпровізо­ваною підса­кою у во­ду.

— Три­май міцніше. Не да­вай й­ому хо­ду! А я підхоп­лю!

Зай­шов­ши з гли­бини, він по­чав обе­реж­но підво­дити під ри­бину со­роч­ку.

— Є! — ви­гук­нув радісно. — Ціла аку­ла!

З шу­мом роз­бриз­ку­ючи во­ду, він ви­тяг­нув по­перед се­бе мок­ру со­роч­ку, в якій ска­жено тріпа­лась ве­лика ри­бина.

— Ось! Пій­мав-та­ки! — про­голо­сив Сергій і уро­чис­то вит­ру­сив свій улов на тра­ву.

Це справді був сом. Сірий, слизь­кий, го­лова­тий, він по­важ­но роз­зявляв ши­роко­го ро­та, ніби хотів щось ска­зати щас­ли­вому ри­балці.

Юр­ко і Мар­та за­хоп­ле­но ди­вились на здо­бич. Звісно, не аку­ла, як зда­лося Сергієві, але все ж та­ки го­ра м'яса! Та яко­го! Жир­но­го, ніжно­го, без кісток…

Сергій стри­бав, тан­цю­вав нав­ко­ло со­ма, пус­кався нав­при­сяд­ки.

Юр­ко лед­ве втри­мав­ся, щоб і собі не приєдна­тися до нь­ого, але, гля­нув­ши на Мар­ту, вчас­но спох­ва­тив­ся.

— Те­пер ми вря­товані! — ви­гук­нув він. — Сергію, ти найбіль­ший на світі ри­бал­ка! Ось хто ти!.. Про­дов­жуй ри­бали­ти, — мо­же, іще впій­маєш, а ми з Мар­тою за­ходи­мось біля юш­ки…

Після бур­хли­вих ра­дощів друзі враз відчу­ли ще біль­ший го­лод. То­му ко­жен зай­няв­ся своїм: Сергій зно­ву за­кинув ву­доч­ки, Мар­та по­чала роз­чи­няти со­ма, а Юр­ко, наз­би­рав­ши су­хого хми­зу, розіклав ба­гат­тя і повісив над ним ка­занок з во­дою.

Тим ча­сом сон­це сіда­ло за не­бок­рай. На зем­лю па­дали сині сутінки. З мо­ря повіяло пе­ред­вечірнь­ою про­холо­дою.

Та ніч, що на­сува­лася, те­пер бу­ла не страш­на. В ка­зан­ку буль­котіла смач­на юш­ка, якої вис­та­чило б не на трь­ох, а на п'ять­ох їдців, а сто­ги за­паш­но­го лу­гово­го сіна так і зап­ро­шува­ли до нічлігу.

Не дар­ма ка­жуть: ко­му поч­не фор­ту­нити, то­му фор­ту­нить до кінця.

По­ки зва­рила­ся юш­ка, Сергій на­тягав цілу кас­тру­лю ри­би. На га­чок ішли те­пер окуні, плітки, вер­хо­води.

— А ви кеп­ку­вали з Сергія! — при­казу­вав він. — Ра­но кеп­ку­вали! Сергій — це вам не яке-не­будь ле­дащо чи аби­що!

Юш­кою із со­ма по­вече­ряли вже смер­ком. Потім за­рили­ся в сіно і стом­лені, але щас­ливі, прос­па­ли до пізнь­ого ран­ку.

Пер­ший про­кинув­ся Юр­ко. Сон­це підби­лося вже ви­сочень­ко і за­лива­ло все дов­ко­ла щед­рим теп­лим промінням. Як тут хо­роше! З мо­ря віяло лег­кою ран­ко­вою про­холо­дою, на чис­то­му плесі ски­дала­ся ри­ба, а в гус­тих за­рос­тях осо­ки та сит­ня­гу го­моніло різно­бар­вне птас­тво.

— Гей, годі спа­ти! Вста­вай­те! — гук­нув хло­пець. — Мар­то, Сергію, чуєте? По­ра в путь!

Він з роз­го­ну шу­бов­снув у мо­ре, а потім, Наб­равши пов­ну при­гор­щу во­ди, бриз­нув на то­варишів. Ті з ве­рес­ком схо­пили­ся і ки­нули­ся до нь­ого. За хви­лину в спокійній за­тоці зчи­нила­ся справ­жня бу­ря: відпо­чилі за ніч мандрівни­ки з за­дово­лен­ням бо­рюка­лися, об­бриз­ку­вали один од­но­го, пірна­ли, пла­вали нав­ви­перед­ки, зовсім за­був­ши про пе­режиті нез­го­ди.

Після ку­пан­ня посніда­ли смач­ною хо­лод­ною юш­кою, якої за­лиши­лося півка­зан­ка, зібра­ли речі, на­лад­на­ли чо­вен і поп­ливли далі. Те­пер уже три­мали­ся не­дале­ко від бе­рега, — виріши­ли вдру­ге не вип­ро­бову­вати до­лю.

Сто­яла ти­ха безвітря­на по­года, то­му до­вело­ся й­ти на вес­лах. Мар­та кер­му­вала, Юр­ко й Сергій по черзі греб­ли. Чо­вен повіль­но різав блис­ку­че пле­со за­токи. Вда­лині мріли кол­госпні по­ля і лу­ки, здій­ма­лися стрункі ажурні вежі елек­троліній. А над усім го­лубіло привітне літнє не­бо.

Опівдні при­чали­ли до яко­гось се­ла, де ку­пили в ма­газині хліба, олії, кіль­ка па­кетів су­хого су­пу, а та­кож уточ­ни­ли свої, як вис­ло­вив­ся Сергій, «ко­ор­ди­нати». Ви­яви­лося, що во­ни зна­ходять­ся не­дале­ко від пор­ту Но­вого…

Ця звістка об­ра­дува­ла Юр­ка. Ви­руша­ючи в по­дорож, він сподівав­ся за­вер­ну­ти ту­ди і ще раз провіда­ти бать­ка.

До пор­ту Но­вого прип­ливли о шостій ве­чора. Для нічлігу Юр­ко об­рав піща­ну ко­су не­подалік бать­ко­вої баржі і ске­рував ту­ди сво­го чов­на.

Виб­равши рівну місци­ну, гур­том пос­та­вили на­мет. А потім Сергій, узяв­ши ву­доч­ки і спінінг, пішов ло­вити ри­бу, Мар­та — зби­рати сухі во­дорості для нічлігу, а Юр­ко став за­паса­тися па­ливом для ба­гат­тя і вста­нов­лю­вати над ним на три­нозі ка­занок.

Юр­ка це влаш­то­вува­ло: він міг спокій­но сте­жити за бар­жею.

Рівно о сь­омій го­дині бать­ко прий­шов. Юр­ко впізнав й­ого зда­леку і ру­шив на­зустріч.

— Здрас­туй, та­ту! — привітав­ся ти­хо.

— Юр­чи­ку, ти тут? — зрадів бать­ко. — От не че­кав! Ходімо до ме­не на бар­жу!

— Сам не мо­жу. Зі мною то­вариші — Сергій і Мар­та, — Юр­ко по­казав на вітриль­ник і на­мет. — Ми ра­зом прип­ливли сю­ди…

— А-а…

— І у ме­не ще бу­де про­хан­ня до те­бе…

— Яке?

— Не приз­на­вай­ся їм, що ти мій бать­ко.

Стар­ший Ро­маню­та по­чер­вонів.

— Тобі со­ром­но за ме­не?

— Ні, не со­ром­но. Але по­ки що… Ну, ро­зумієш…

— Ро­зумію… Доб­ре…


 

СПІЛЬ­НИЙ ОБІД 


Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: