Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 32)

 

Ве­чоріло. За­ходи­ло сон­це і за­бар­влю­вало в ніжно-ро­жевий колір да­леку не­озо­ру гладінь мо­ря.

У ка­зан­ку по­чала за­кипа­ти во­да, і Мар­та за­сипа­ла її су­хим го­рохо­вим су­пом.

Юр­ко ма­шиналь­но підки­дав у во­гонь тріски, су­хий хмиз і ду­мав про Хвос­тенка: доб­рався він до­дому чи ні?

Рап­том по­бачив, як від баржі по­волі наб­ли­жав­ся бать­ко, і внутрішньо весь нап­ру­жив­ся: як й­ому три­мати­ся з ним?

— Здо­рові, сусіди! — привітав­ся стар­ший Ро­маню­та, став­ля­чи на пісок ко­шик, прик­ри­тий га­зетою. — Прий­ме­те до ком­панії?

— Доб­ро­го здо­ров'я! А чо­го ж — сідай­те! — за всіх відповів Сергій. — Це ва­ша бар­жа?

— Моя. Влас­не, нічия… Ста­ра по­суди­на, але на ній доб­ра над­бу­дова, тож я і пе­ресе­лив­ся сю­ди на літо. Гар­но тут — Дніпро, свіже повітря, привілля, ри­ба ло­вить­ся!.. Од­на біда — скуч­но са­мому… По­бачив вас і по­думав: а да­вай я прис­та­ну до цієї мо­лодої ком­панії! У ме­не як­раз улов доб­рий — окунці, ля­щики, че­хоня. Смач­ної юш­ки зва­римо гур­том. Чи як? — і він відкрив свій ко­шик, у яко­му ле­жала по­чище­на ри­ба.

— З ве­ликим за­дово­лен­ням, — ска­зала Мар­та. — Мо­же, і я нав­чу­ся біля вас юш­ку з ри­би ва­рити…

Юр­ко по­лег­ше­но зітхнув. Бать­ко жод­ним сло­веч­ком не об­мо­вив­ся про те, хто він, і зра­зу ж за­ходив­ся з Мар­тою ку­хова­рити.

При­чому все в й­ого ру­ках ви­ходи­ло до ла­ду: ве­селіше за­палах­котів во­гонь, мит­тю зак­ле­котіла юш­ка, смач­но за­пах­ло лав­ро­вим лис­том і дух­мя­ним пер­цем, а ще біль­ше — си­тим роз­ва­реним ля­щем. Ко­ли юш­ка зва­рилась, бать­ко зап­ро­сив їх до се­бе на бар­жу.

Усі з радістю по­годи­лись. При­гасив­ши ба­гат­тя, заб­ра­ли свої речі і по­дали­ся слідом за гос­тинним гос­по­дарем, який ніс по­пере­ду ка­занок з юш­кою.

Бар­жа бу­ла й справді ста­ра-прес­та­ра. Фар­ба на ній об­лу­пила­ся, в ба­гать­ох місцях об­шивка прог­ни­ла, па­луба роз­сохла­ся і по­рипу­вала під но­гами. Але над­бу­дова збе­рег­ла­ся до­сить доб­ре.

— Гм, оце ба­гатс­тво! — ви­гук­нув Сергій. — Та тут мож­на не тіль­ки влітку жи­ти! Пос­тав груб­ку — і ніякі мо­рози не страшні!

У Мар­ти теж заб­ли­щали очі.

— От би нам та­кий ко­рабель, хлопці!

Юр­ко все це вже ба­чив, але і він, ко­ли бать­ко по­казав ка­юти, в яких жив, не міг ут­ри­мати­ся від за­хоп­лення. Не­велич­ка кімнат­ка, ко­лиш­ня ка­юта мат­росів, бу­ла обліпле­на вирізка­ми з жур­налів — реп­ро­дукціями кар­тин слав­нозвісних ху­дож­ників різних часів і різних на­родів та фо­тог­рафіями по­пуляр­них ар­тистів та ар­тисток. Біля вікна сто­яв сто­лик, два стільці, а під глу­хою стіною — ме­тале­ве ліжко, зас­ла­не сірою ков­дрою. Дві інші ка­юти бу­ли по­рожні, а в третій, не­великій, бать­ко об­ладнав кух­ню.

Ве­черя­ти сіли прос­то на па­лубі. Ва­силь Пет­ро­вич роз­сте­лив ков­дру, зас­лав її га­зета­ми, нак­ра­яв хліба, із кла­дов­ки приніс помідорів і ве­лико­го ка­вуна. Мар­та роз­ли­ла юш­ку, розікла­ла лож­ки.

— При­гощай­тесь!

Вдру­ге зап­ро­шува­ти ніко­го не до­вело­ся.

— Оце юш­ка! — па­щеку­вав Сергій, го­лос­но сь­ор­ба­ючи з лож­ки дух­мя­ну ріди­ну. — Ніко­ли не їв нічо­го смачнішо­го!

Ва­силь Пет­ро­вич з усмішкою ди­вив­ся на своїх мо­лодих друзів, які вмить спо­рож­ни­ли чи­малий ка­занок.

Ка­вун теж ви­дав­ся со­кови­тий, со­лод­кий, їли й­ого з свіжою па­ляни­цею.

— І є ж такі смачні речі на світі! — не вга­вав Сергій, ви­тира­ючи ру­кавом со­роч­ки за­юше­не ро­жевим со­ком об­личчя. — Шко­да, що ка­вуни не рос­туть цілий рік!

— Ще б чо­го! — до­кину­ла Мар­та. — Тоді б на нь­ого й ди­вити­ся не хотів!

— Ав­жеж! Я їв би ка­вуни всень­ке жит­тя — і во­ни б мені не наб­ридли. А ви, Ва­силю Пет­ро­вичу?

— Не знаю, Сергій­ку. Про ка­вуни не знаю, бо не до­води­лося їх їсти всень­ке жит­тя… А от хліб їм — і не наб­ри­дає! І не раз, а тричі на день!

— Так то ж хліб! — зди­вував­ся Сергій. — Але що ж у нь­ому? Бу­ден­на річ!

— Я ж про те й ка­жу, що бу­ден­на. От­же, ви­ходить, що най­смачніший для лю­дини — хліб! Не­дар­ма го­ворять: хліб — усь­ому го­лова!

— А ко­ли хо­чуть ска­зати про пов­ний дос­та­ток, так вис­ловлю­ють­ся: є хліб і до хліба, — до­кину­ла Мар­та і за­шаріла­ся. — От­же, справді, хліб — най­го­ловніший!..

— Та що ви, хіба я сам ць­ого не знаю? — об­ра­зив­ся Сергій. — Хіба я про­ти хліба?

Всі засміяли­ся, а Юр­ко пац­нув дру­га ру­кою по й­ого куд­латій, од вес­ни не стри­женій го­лові.

— Ну, чо­го кип'ятиш­ся? Ми по­жар­ту­вали! Звісно ж, ніхто всерй­оз не сприй­няв твоїх намірів хар­чу­вати­ся ка­вуна­ми цілий рік…

— А я хар­чу­вав­ся б! — зно­ву про­мовив Сергій, але тут же сам за­рего­тав, — та­кий уже у нь­ого був упер­тий ха­рак­тер.

Но­вий ви­бух сміху заг­лу­шив й­ого ос­танні сло­ва,

Над Дніпром по­чали згу­щати­ся сутінки, 1 Юр­ко, яко­му зовсім не хотіло­ся, щоб бать­ко зап­ро­пону­вав їм за­лиши­тися на баржі, по­дав ко­ман­ду:

— Ну, друзі, по­ра й честь зна­ти! По­дякуємо Ва­силеві Пет­ро­вичу за гос­тинність — і до­дому! В своє шат­ро!

— Ви б мог­ли і в ме­не… — по­чав бу­ло Ва­силь Пет­ро­вич.

Але Юр­ко вже підвівся.

— Ні, ні, ми роз­та­шуємо­ся біля вітриль­ни­ка!


 

БЕЗ­СОННА НІЧ 


 

Мар­та і Сергій зас­ну­ли, а Юр­кові бу­ло не до сну — ле­жав горілиць з роз­плю­щени­ми очи­ма і ду­мав. Як од­ра­зу ус­клад­ни­лося й­ого жит­тя! Знай­шов­ся бать­ко! Лю­дина, яку так хотів по­бачи­ти… І ось бать­ко тут, по­ряд. Мож­на вста­ти і піти до нь­ого — по­гово­рити. Аж не вірить­ся. Ніби це не дій­сність, а сон.

І все ж він тис бать­ко­ву ру­ку, чув й­ого го­лос, ба­чив й­ого так близь­ко.

Він й­ому по­добаєть­ся. Міцний, за­горілий, го­лубо­окий, з гус­тим ру­дува­тим чу­бом, що буй­ною хви­лею здій­мав­ся над чо­лом, з дрібнень­ки­ми змор­шка­ми під очи­ма і заг­рубіли­ми від ро­боти ру­ками.

А ще спо­доба­лася бать­ко­ва усмішка. Юр­кові здаєть­ся, що так привітно мо­жуть усміха­тися тіль­ки добрі лю­ди. Але чи бать­ко — доб­ра лю­дина? Чи не оман­ли­ве пер­ше вра­жен­ня? Ад­же скіль­ки го­ря зав­дав він ма­тері! А й­ому, ма­лому?..

Ти­хо хлю­поче в Дніпрі во­да. В ній, відбив­шись, як у дзер­калі, ме­рех­тять сріблясті зорі. Юр­кові дум­ки сну­ють­ся і сну­ють­ся і не да­ють хлоп­цеві спо­чину.

Як скла­дуть­ся у нь­ого сто­сун­ки з бать­ком? Чи пе­рерос­туть їхні зустрічі у дов­готри­валу друж­бу? Що ду­має про це бать­ко? Які й­ого наміри? З лис­та вид­но, що він ба­гато пе­режив і не від то­го, щоб по­вер­ну­тися до сім'ї, яку так не­обач­но втра­тив. Як пос­та­вить­ся до всієї цієї історії ма­ма? Ад­же во­на здав­на, скіль­ки Юр­ко пам'ятає, су­воро осуд­жу­вала бать­ка за зра­ду. Чи знай­де во­на в собі си­ли прос­ти­ти й­ого?

Юр­ко ти­хо, щоб не роз­бу­дити друзів, підвівся і виліз із на­мету. Сів на про­холод­но­му піску і за­дивив­ся у да­лечінь. Ніч бу­ла місяч­на, зо­ряна, і Дніпро зда­вав­ся мо­гутнім чарівним ве­лет­нем, що приліг відпо­чити під синім шат­ром. Десь да­леко гур­ко­че поїзд, по­дає сиг­нал па­роп­лав, а тут, у за­воді, ти­хо й спокій­но.

Юр­ко пог­ля­нув на бар­жу. Чи не вид­но бать­ка? Ні, не вид­но. Ма­буть, спить у своїй за­тишній ка­юті. А мо­же, і він не спить… Піти до нь­ого? По­гово­рити?

Й­ого дум­ки бу­ли пе­рер­вані ти­хим ритмічним сту­ком мо­тора. В за­току повіль­но вхо­див чо­вен.

«Пізно який­сь ри­бал­ка по­вер­таєть­ся на сто­ян­ку», — про­май­ну­ло в Юр­ковій го­лові.

Чо­вен по­волі наб­ли­жав­ся. Порівняв­шись із бар­жею, при­чалив до бе­рега. Мо­тор за­мовк. В ту ж мить тем­на пос­тать стриб­ну­ла на освітле­ний міся­цем сірий пісок, і Юр­ко здриг­нувся від нес­подіван­ки. Й­ому зда­лося, що в нез­най­ом­цеві він упізнав Ста­ся Дзво­наря. Хлоп­цеві пе­рехо­пило по­дих. Нев­же то він? Звідки ж тут узяв­ся?

Юр­ко зав­мер. Бо­яв­ся по­ворух­ну­тися. Так і є — Дзво­нар! Не­дале­ко ж утік! Але що й­ому тут тре­ба? Нев­же вислідив їх? А чо­вен, здаєть­ся, Вла­диків?.. Так, те­пер яс­но, ко­го во­ни спо­лоха­ли на без­людно­му ос­трові.

Тим ча­сом Дзво­нар ог­ля­нув­ся і по­чав по­волі скра­дати­ся вздовж баржі. Ось він зу­пинив­ся, вдив­ля­ючись у на­пис на бор­ту. Потім сту­пив на трап і обе­реж­но, щоб не рипіли дош­ки, зро­бив кіль­ка кроків. На па­лубі зу­пинив­ся і зно­ву прис­лу­хав­ся. Пе­ресвідчив­шись, що всю­ди ти­хо, підій­шов до вікон­ця над­бу­дови і пос­ту­кав у шиб­ку.

«До бать­ка! — Юр­ко зди­вував­ся ще біль­ше. — Нев­же бать­ко знай­омий із Дзво­нарем? Як? Звідки во­ни зна­ють один од­но­го?»

Дзво­нар пос­ту­кав уд­ру­ге. Вікон­це роз­чи­нило­ся, і в нь­ому по­каза­лася чу­бата го­лова.

— Хто тут? — по­чув­ся батьків го­лос.

— Тс-с-с! Не кри­чи, Ва­силю! — приг­лу­шено про­гудів хрип­кий бас. — Це я — Стась Дзво­нар. Впізнаєш?

— Дзво­нар? — у бать­ко­вому го­лосі проз­ву­чав неп­ри­хова­ний по­див. — Звідки ти?

— Звідти. Ну, ро­зумієш? Та спо­чат­ку впус­ти, не бій­ся. По­гово­рити тре­ба.

— За­раз, — відповів бать­ко, і й­ого го­лова зник­ла з освітле­ного міся­цем вікна.

Дзво­нар шус­нув бо­ком у про­чинені двері.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: