Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 33)

«Так от во­но що! Ви­ходить, бать­ко знає Дзво­наря з тюр­ми! Нев­же ж він та­кий, як і Дзво­нар?»

Зо­палу Юр­ко хотів роз­бу­дити Сергія і Мар­ту, але, помірку­вав­ши, вирішив діяти інак­ше. Хо­ва­ючись у тіні, наб­ли­зив­ся до тра­па і не­чут­но підняв­ся на па­лубу баржі. Сер­це ша­лено ка­лата­ло, бо ро­зумів, що зустріч із Дзво­нарем не віщує нічо­го втішно­го.

Ти­хень­ко проб­рався до кор­ми, ку­ди ви­ходи­ло вікон­це бать­ко­вої ка­юти, і, по­чув­ши го­лоси, при­чаївся. На щас­тя, вікон­це за­лиши­лося відчи­нене, і чу­ти бу­ло кож­не сло­во.

— Ска­жу тобі відвер­то, Ва­силю, — я утік з тюр­ми. Уже кіль­ка місяців на волі… — ка­зав Дзво­нар.

— Хіба це во­ля? — пе­ребив й­ого Ва­силь Пет­ро­вич. — Ти, як той пес, що зірвав­ся з це­пу, — все боїть­ся, що зно­ву прип­нуть!

— Ну й хай! І все ж — я на волі! Сам собі гос­по­дар! А спій­ма­ють, то не повісять же, а за­паку­ють у ту ж ка­талаж­ку!

— Ну, га­разд. Ка­жи, чо­го ти прий­шов до ме­не?

— Ку­ди ж мені й­ти? Пот­ра­пив у скрут­не ста­нови­ще і зга­дав, що тут є десь друг Ва­силь Ро­маню­та…

— Ну, вже й друг…

— А що ж? Хіба не ра­зом сиділи за гра­тами? Не з од­но­го кот­ла сь­ор­ба­ли ба­лан­ду?

— З од­но­го. Бу­ло та­ке… Тіль­ки в друзі, хлоп­че, до ме­не не на­бивай­ся! Не за од­на­кову про­вину сиділи!

— Мо­же, ви­даси?

— Ви­дати — не ви­дам! Не бій­ся! Сам по­падеш­ся!

— Спа­сибі й на то­му…

— До речі, як ти ме­не роз­шу­кав?

— А-а, боїшся? Не бій­ся — все зроб­ле­но чис­то: на слід не на­веду. Ад­ре­су взяв у довідко­вому бю­ро і за­явив­ся до твоїх ста­рих, ну, а вже во­ни нап­ра­вили ме­не сю­ди…

— З чим прий­шов? Дзво­нар хи­хик­нув:

— От з ць­ого б ти й по­чинав, Ва­силю. Прий­шов за до­помо­гою.

— Якою?

— Мені потрібні гроші, до­кумен­ти і ак­ва­ланг.

— Що? Ак­ва­ланг? Ну, приміром, для чо­го гроші і до­кумен­ти, я ро­зумію. Але ак­ва­ланг…

— Потім зро­зумієш. Поч­не­мо з най­пе­кучішо­го — гроші маєш?

— Кар­бо­ванців двад­цять-трид­цять мо­жу да­ти.

— Не ба­гато. Але й за це спа­сибі. А до­кумен­ти?

— Ну, знаєш, я ж не пас­пор­тний стіл..

— Ти мо­жеш ку­пити у брат­ви…

— Яз та­кими не знай­омий.

— Поз­най­омиш­ся!

— І не по­думаю!..

— Без до­кументів я за­сип­лю­ся.

— Ну й за­сипай­ся. Ад­же знав, на що й­деш!

— Ось яка у те­бе мо­ва!.. А ти не ду­мав, що ко­ли я за­сип­люсь, то й тобі зме­леть­ся?

— Чо­го б то?

— Ну, як же! Хіба за­був, що ти до­поміг мені втек­ти з тюр­ми?

— Щось не пам'ятаю та­кого.

— А при­гадай су­бот­ник. Ти був роз­конвой­ова­ний і віль­но виїздив на ма­шині з та­бору…

— Ну й що?

— То­го дня я виїхав ра­зом з то­бою…

— Та­кого не бу­ло!

— Ну, ти ж пам'ятаєш, що я підхо­див до те­бе, щоб за­кури­ти?

— Пам'ятаю.

— І я ще ска­зав, що сь­огодні, під час су­бот­ни­ка, лег­ко мож­на дра­пону­ти…

— І це пам'ятаю.

— От я і втік на твоїй ма­шині…

— Не бу­ло ць­ого!

— А я ска­жу, що бу­ло!

— Ти шан­та­жуєш?

— Ні, тіль­ки хо­чу на­гада­ти тобі, що ми од­но­го по­ля яго­ди. І не­чес­но ки­дати то­вари­ша в біді! Я про­шу зовсім не­бага­то…


 

 


 

— Я ска­зав, що гро­шей, скіль­ки мо­жу, дам. І ак­ва­ланг мо­жу ку­пити чи діста­ти. До речі, для чо­го він тобі?

— Люб­лю муд­рих лю­дей, — го­лос Дзво­наря пом'як­шав. — Отак би ти й зра­зу го­ворив, а то за­тяв­ся — не хо­чу, не мо­жу, не знаю!.. Ти мені, бра­тику, до­помо­жи на копій­ку, а Дзво­нар віддя­чить тобі на сто кар­бо­ванців! Ти ось пи­таєш — навіщо тобі ак­ва­ланг? А мо­же, я скарб знай­шов під во­дою? Ви­тяг­ну — і те­бе не за­буду! Ма­тимеш ку­сок! Але дістань мені який-не­будь папірець. Не мо­жу ж я без пас­порта! Сам ро­зумієш.

— Я вже ска­зав — гроші дам, ак­ва­ланг пос­та­ра­юсь діста­ти… А до­кументів не про­си — не бу­де! Ні справжніх, ні ли­пи! Бо це пах­не знаєш чим? Зно­ву ту­ди я не хо­чу…

— Ну й бо­ягуз ти, Ва­силю, ось що я тобі ска­жу! З то­бою, ба­чу, каші не зва­риш! Ну, га­разд, да­вай гроші — та не ску­пись! Мен­ше півсотні не візь­му — і не да­вай! А за ак­ва­лан­гом приїду після­зав­тра — тож зав­тра мот­нись по місту, роз­шу­кай!

Роз­мо­ва ур­ва­лась. Нас­та­ла ти­ша.

Юр­ко заг­ля­нув у вікно. Дзво­нар сидів біля сто­лу, а бать­ко прой­шов до вішал­ки, де висіли й­ого речі, вий­няв з ки­шені кіль­ка де­сяток і, не відра­хову­ючи, по­вер­нувся до Дзво­наря.

— Ну, ось — ди­вись, Ста­сю, — про­мовив. — Це всі мої гроші — вісімде­сят кар­бо­ванців. Тобі за­раз я дам трид­цять, а реш­ту за­лишу собі — ти ж про­сиш ак­ва­ланг ку­пити. Чи не так?

— Ку­пи обов'яз­ко­во! До зарізу потрібен!

— Ну, от! А на ак­ва­ланг теж потрібні гроші…

— Ну, га­разд. Да­вай трид­цять. А після­зав­тра я навіда­юсь у та­кий же час! Жди ме­не! Бу­вай здо­ровий! — і, не по­да­ючи ру­ки, ру­шив з ка­юти.

Юр­ко при­чаївся в тем­но­му кут­ку.

Дзво­нар вий­шов на па­лубу, тро­хи пос­то­яв, ніби роз­ду­му­ючи над чи­мось, а потім швид­ко збіг по тра­пу на бе­рег, сів у чо­вен — і за­пус­тив мо­тор…


 

БУ­ДЕМО ВІДВЕРТІ, БАТЬ­КУ! 


 

Пе­реж­давши, по­ки Дзво­нар зник у тем­ряві за піща­ною ко­сою, Юр­ко вий­шов із своєї схо­ван­ки і заг­ля­нув у вікон­це.

Бать­ко сидів на ліжку, підпер­ши го­лову ку­лаком. Вид­но, по­ява давнь­ого знай­омо­го не на жарт схви­люва­ла й­ого.

Юр­ко ти­хень­ко пос­ту­кав. Бать­ко здриг­нувся і підвів очі.

В них про­май­ну­ло нап­ру­жен­ня, ма­буть, по­думав, що по­вер­таєть­ся Дзво­нар. Але, по­бачив­ши у вікні Юр­ка, радісно усміхнув­ся.

— Юр­ко? Ти?

Бать­ко схо­пив­ся з ліжка — відчи­нив двері. По­дав си­нові стілець, на яко­му щой­но сидів Дзво­нар.

— Ти чо­го так пізно? Щось тра­пилось?

— Тра­пилось… — Юр­ко пиль­но гля­нув бать­кові в очі. — Бу­демо відверті, бать­ку, — у те­бе був Дзво­нар…

З бать­ко­вого об­личчя враз злетів усміх.

— Ти й­ого знаєш? Звідки?

— Це зло­чинець, грабіжник. Він хотів уби­ти ме­не, — і Юр­ко роз­повів про зустріч із Дзво­нарем на ос­трові, про вик­ра­ден­ня ним скар­бу і вте­чу. — І, ви­яв­ляєть­ся, що це твій друг. От ніяк не сподівав­ся!

— Че­кай, че­кай! — ви­гук­нув бать­ко. — Як­що ти чув на­шу роз­мо­ву, то міг зро­зуміти, що він мені зовсім не друг і не то­вариш. Прос­то знай­омий… До­вело­ся ра­зом бу­ти там…

— Од­нак ти дав й­ому гроші і по­обіцяв діста­ти ак­ва­ланг!.. До речі, ти знаєш, для чо­го й­ому ак­ва­ланг?

— Ні.

— Він ска­зав, що знай­шов скарб під во­дою. Так от — я ду­маю, він не знай­шов й­ого, а за­ховав. А те­пер хо­че діста­ти…

Бать­ко уваж­но по­дивив­ся на си­на.

— Знаєш, Юр­ку, ти, ма­буть, маєш рацію!

— Те­пер ба­чиш, хто та­кий Дзво­нар! А ти дав й­ому гроші…

— Хто ж знав! Ось він прий­де після­зав­тра, то упій­має в ме­не об­лизня!

Юр­ко помітив рішучість і гнів у бать­ко­вих очах. Й­ому враз ста­ло радісно на серці. От­же, бать­ко — не зло­чинець і нічо­го не має спіль­но­го з Дзво­нарем! Та… як­що бать­ко відмо­вить Дзво­нареві у до­помозі або на­лякає й­ого пог­ро­зами, той враз уте­че з міста. І зно­ву за­губить­ся й­ого слід. Ні, тре­ба щось ро­бити. От ко­ли б тут був капітан Фе­дор­ченко…

Зга­дав­ши про капіта­на Фе­дор­ченка, Юр­ко ляс­нув се­бе ру­кою по лобі. Че­кай! Ад­же ж, на­пев­не, у нь­ого є те­лефон — тож мож­на под­зво­нити. Або прос­то — у міліцію. Як він не по­думав про це раніш?

— Тат­ку, одя­гай­ся! — ви­гук­нув, схоп­лю­ючись з стіль­ця.

Бать­ко зди­вова­но підвів бро­ви.

— Ти що! Ку­ди се­ред глу­пої ночі?

— Піде­мо в місто. За­мови­мо те­лефон­ну роз­мо­ву з капіта­ном Фе­дор­ченком.

— З яким капіта­ном?

— Він роз­шу­кує Дзво­наря. І скарб. І ме­не вря­тував від смерті…

— Од­на­че з ним мож­на і зав­тра по­гово­рити. Не го­рить же!

— Зав­тра мо­же бу­ти пізно. Або капіта­на не зас­та­немо на службі. А за­раз він на­пев­не до­ма, — не зда­вав­ся Юр­ко.

Бать­ко за­думав­ся.

З цікавістю і за­хоп­ленням ди­вив­ся на си­на. Від то­го пог­ля­ду Юр­кові ста­ло ніяко­во.

— Чо­го ти так ди­виш­ся на ме­не? Бать­ко усміхнув­ся. Круг очей у нь­ого збігли­ся дрібненькі змор­шки — і пог­ляд враз по­теплішав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: